Про цю унікальну жінку-художницю епохи бароко широкому загалу стало відомо за історичними мірками порівняно недавно. Спочатку її ім’я було підняте з небуття майже трьох століть завдяки монографіям дослідника Роберто Лонгі 1916 року. Потім –  роману його дружини Анни Банті, написаному 1944 року, втраченому під час війни й наново відновленому через три роки. Загадкова сила і трагічність образу Артемізії приваблювала й інших авторів: пізніше було створено ще кілька книг про неї. Є два фільми, її ім’ям названо астероїд і кратер на Венері… Одні автори її дуже романтизують, інші шукають у скандалі рушійний механізм її привабливості, треті ледь не роблять її символом такого собі прото-фемінізму. Якою була ця неординарна жінка, що наважилася на початку XVII століття, “Золотого століття” для мистецтва, так рішуче й на рівних увійти у світ, у якому чоловіки володарювали безроздільно – світ Живопису?

Рим початку Сейченто – сімнадцятого століття. Багатство Ватикану не знало міри – воістину золотий вік без жодних “образно кажучи”. Папський престол і численні церковні братства дозволяли собі воістину щедрі вливання в перетворення Вічного міста на сяючу розкішшю столицю католицтва. Реконструкція історичних храмів і нове велике будівництво згідно з канонами тогочасної моди. Закінчення маньєризму, якому на зміну приходить бароко. Час краху ренесансних канонів живопису, спричинений потужним впливом Караваджо, що породив цілу армію захоплених послідовників, так званих караваджистів. Гроші, величезні гроші – в них причина припливу до Риму великої кількості більш-менш обдарованих художників і ювелірів, скульпторів і майстрів-ремісників, архітекторів… і авантюристів. Звідусіль, з Італії й не тільки – Ватикан не заощаджував. Місто кипіло, сповнене творцями і шарлатанами.

Саме в такому Римі росла в сім’ї потомствених тосканських художників Ломі-Джентілескі дівчинка Артемізія. Це тосканське сімейство художників і ювелірів, що остаточно осіло в Римі, з його главою, успішним живописцем Ораціо, було на доброму рахунку у замовників – як церковників, так і багатих патриціїв. Ораціо Ломі Джентілескі* взяв від фамілії другу частину Gentileschi, щоб відрізнити себе від зведеного брата Ауреліо Ломі, теж доволі відомого в Римі і плідного художника. У сім’ї було четверо дітей: старша донька Артемізія 1593 року народження і троє братів. Інші померли маленькими. І схоже, тільки дівчинка успадкувала талант багатьох поколінь творців свого роду.     

Якщо правда, що випробування народжують сильні характери – тоді це якраз про нашу героїню. У 12 років Артемізія залишається сиротою по матері. Синьйора Пруденція Монтоне померла під час чергових пологів. Залишила цей світ і трьох маленьких синів під опікою старшої доньки, ще зовсім дівчинки, і майже постійно відсутнього батька, вічно зайнятого тільки своїм ремеслом і гонитвою за новими замовленнями. У майстерні бував і друг батька Караваджо, якого Ораціо постачав необхідними інструментами. Оскільки будинок і майстерня були одним цілим, Артемізія, яка за правилами того часу не сміла виходити в місто без нагляду, весь час тинялася по боттезі, переймаючи в старших техніки перетирання фарб, підготовки лаків, ґрунтування полотен. І схоже, почалося це ще за життя Пруденції – десь коли малій було років дев’ять.

Батько був радий такому інтересу, і найімовірніше, ставився до неї як до будь-якого з хлопчаків-підмайстрів – тобто вимогливо. Але ось навчати дівчинку малювання або хоча б елементарної граматики ніхто особливо не збирався, доки в підлітковому віці вона не показала вже якісь зовсім ранні задатки обдарованості. За дуже короткий час з п’ятнадцяти до вісімнадцяти років, за зізнанням самого Ораціо в сповненому батьківської гордості рекомендаційному листі до флорентійської гран-дами Крістіни ді Лорена:

…ця діва, що напевно було миле Богові, який спрямував її до професії живописця, протягом трьох років так уміло вправлялася в цій справі, що я сьогодні можу сказати напевно – немає їй подібних, і створене нею є таким, що, можливо, навіть найвідоміші майстри цього ремесла не можуть зрівнятися з її вміннями”.

Можливо, Ораціо й перебільшував, щоб якомога дорожче продати таланти своєї доньки, але вже перші її роботи демонструють міцне володіння секретами живопису за канонами того часу – ніби то чоловіча міцна рука – хоча і з помітним та зрозумілим впливом батьківської манери.  

***

Скандали, що виходили за межі будинку, за всіх часів викликали нездорову цікавість натовпу. Але цей скандал, в якому Артемізії, на жаль, довелося зіграти одну з провідних ролей, виявився настільки гучним, що надовго розбурхав художній квартал і цілий Рим, та дав поживу для пересудів. У будинку Ораціо завжди крутилося безліч чоловіків – колег по цеху, аптекарів, які постачали пігменти і лаки, підмайстрів на побігеньках, сановних замовників. Одним із близьких колег по ремеслу був такий собі Агостіно Тассі, своя людина в домі, непоганий фахівець з живопису квадрітуризму, що входив у моду. Так звалася техніка “перспективних обманок”, яка стала особливо популярною серед римських патриціїв для прикрашання нових міських палаццо і заміських вілл.

Працював Тассі навіть для Ватикану, про що є згадки у видаткових книгах папського рахівника. Схоже, він був учителем дівчинки з рисунка перспективи, на прохання її ж батька. Людина слизька і темна в житті – подейкували, що за ним тягнулася тінь підозри в замовному вбивстві власної дружини, щоб помститися за зраду, і в близьких стосунках з її сестрою… Чутки ходили різні і неприємні. Тассі ж на той час був зайнятий з Ораціо розписом у римському палаццо Паллавічіні-Роспільйозі, і, схоже, поклав око на гарненьку й тямущу доньку компаньйона. Той факт, що Тассі, колега і друг, був своєю людиною в домі Ораціо Джентілескі, зіграв з Артемізією злий жарт.

1612 року виплив назовні скандал такого штибу, який у пристойних будинках зазвичай намагалися приховати. Артемізія поскаржилася батькові, що за рік до цього Тассі жорстоко її зґвалтував у її ж кімнаті. Як потім з’ясувалося, за попередньою змовою з дуеньєю і сусідкою Туцією. І змусив перелякану та принижену дівчину мовчати, пообіцявши з нею одружитися та погрожуючи розголошенням “її ганьби”.

Що змусило заговорити Артемізію, чи то ображене самолюбство, чи невиконана насильником обіцянка, невідомо. Але оскаженілий Ораціо забажав публічної помсти і подав на Тассі позов до високого Папського суду. Отут і вибухнув скандал ще гучніший за попередній. Дівчині довелося прилюдно свідчити, детально описуючи те, що сталося в її будинку в травні 1611 року. Артемізія була піддана “тортурам Сивіли”, названим так тому, що через них хотіли отримати правду. Але вона і під тортурами підтвердила факт насильства, ризикуючи втратити руки, свій робочий інструмент, бо катування полягало в затисканні під пресом пальців.

У судових записах описано епізод засідання, який свідчить про силу характеру й рішучість зовсім ще юної Артемізії. У момент, коли кат зав’язував їй на пальцях рук мотузки, вона, розлючена, сміливо закричала своєму кривднику: “Так ось те кільце, яке ти мені даєш, і ось це твої обіцянки!” Галони вилитих помиїв на свою голову з боку інших чоловіків боттеги, підкуплених Тассі, ганьба розголосу, невпевненість. Ох, як не вистачало тут материнської постаті! Лише в дев’ятнадцять років непросто пережити такий шквал емоцій і принижень.

Тассі в підсумку визнали винним, факт абсолютно винятковий на ті часи за насильство, і покарали вигнанням з Риму, чого реально ніколи не сталося. За іншими джерелами він все-таки провів у римській в’язниці Corte Savella вісім місяців. А от Артемізію одразу після суду батько швидко видав заміж за молодого флорентійця П’єрантоніо Стіаттезі, посереднього художника з його ж боттеги, який мав перед Джентілескі якийсь борг. Так певною мірою було відновлено честь молодої жінки, чого за мірками тогочасного суспільства було достатньо. Проте залишатися в Римі стало неможливим. Після скромної церемонії вінчання молода пара була спішно відправлена до Флоренції, подалі від очей місцевих пліткарів. Але реабілітуватися Артемізії довелося ще довгі-довгі роки, насамперед своєю творчістю, самостійною кар’єрою, пошуком вельможних покровителів і фінансовою незалежністю, яка вкоротила якщо не всі, проте багато злих язиків.

Що відбувається з Артемізією-художницею на такому вбивчому психологічному тлі?  На диво, саме в цей період з’являється перше серйозне живописне полотно, нею підписане й датоване 1610 роком. На думку багатьох істориків, воно було зроблене або закінчене пізніше зазначеної в підписі дати, вже після скандального судового розгляду. Картина зображує біблійний сюжет “Сусанна і старці” і демонструє неймовірну майстерність Артемізії в зображенні людського тіла, без страху зобразити складно закручений ракурс головної героїні. Ця рання картина – певна метафора всього, що сталося з молодою жінкою, де дві чоловічі постаті, що нависають темною масою над Сусанною. Один, здається, алюзія на владного батька, другий – на негідника Тассі. І від обох їй хотілося захиститися, прикрити свою наготу-слабкість перед сторонніми очима.  

До Флоренції скандальна римська історія дісталася раніше за молоде подружжя Стіаттезі. Написані батьком рекомендаційні листи високошляхетним флорентійцям допомогли на початку, а надто яскравий талант і сама незвичність постаті жінки-живописця. Проте легкими для Артемізії ці роки назвати не можна. Якраз навпаки. Вона стрімко зростала як професіонал, уперше звільнившись від жорсткого наставництва батька. Підглядала й переймала найкраще у своїх колег по цеху, адаптуючи свою техніку під поставлене завдання з воістину хамелеоновою швидкістю. Винаходила несподівані композиції до традиційних сюжетів, майстерно, як ніхто, писала жіноче тіло. Вона вміло розширювала коло замовників: від місцевого дворянства і католицьких прелатів до правлячої сім’ї герцога Козимо II Медічі.

Залишається тільки дивуватися її плідності. Скільки доводилося працювати молодій жінці, з огляду на те, що саме вона утримувала сім’ю при нездібному чоловікові, який став для неї лише прикриттям і певною мірою імпресаріо. За ці вісім флорентійських років вона народила чотирьох дітей, з яких до дорослого віку дожила лише донька Пруденція, названа на згадку про матір. Нескінченні сімейні негаразди, вагітності та пологи, безліч розпочатих полотен для найрізноманітніших замовників, інтенсивне світське життя…

А ще вона вишукано мститься чоловікам за своє дівоче приниження, страшно, жорстоко… і живописно, у багатьох своїх картинах тих років. Ніби виганяючи з себе цим біль і образу. Сильні жіночі образи Сусанна, Лукреція, Юдифь (фото вище), Джаель – її персонажі. Саме в ці роки вона пише одне з найпотужніших своїх полотен, композицію якого задумала ще в Римі. Це – “Юдифь, що обезголовлює Олоферна”. Навіть у Караваджо, який теж зображує власне момент відсікання голови Олоферну, ця сцена виглядає не такою моторошною. Другу її версію придбала герцогиня Крістіна де Лорена для своєї галереї (потім Уффіці). Зберіглася історія, яка розповідає, що картину спеціально повісили в дальньому, менш освітленому кутку палаццо Pitti. І знатна пані намагалася майже не дивитися в її бік, проходячи повз, така сила йшла від цього живопису. Тут показовим є і фраза-вигук Роберто Лонгі, одного з перших дослідників, які заново відкрили Артемізію в минулому столітті. У своїй статті 1916 року він писав:

“Хто б міг подумати, що на білих простирадлах, із тонко вивіреним світлом і тінню, гідних пензля Вермеєра, у натуральний розмір, повинна статися така жорстока й огидна бійня […] Але – проситься сказати – адже це жахлива жінка! Невже жінка написала все це?”

Дуже важливу роль у відході від теми помсти і своєрідному “приборканні норовливої” зіграла зустріч з одним непересічним персонажем. Артемізія знайомиться і зав’язує дружбу з Мікеланджело Буонаротті Молодшим, племінником і спадкоємцем великого флорентійця. І цей освічений чоловік стає її щедрим замовником і покровителем. Саме в його домі вона змогла познайомитися з найосвіченішими персонажами того часу: музикантами, літераторами, вченими, поетами та гуманістами. Ймовірно, саме там вона завела дружбу з Галілео Галілеєм, який прибув у цей період до Флоренції на запрошення герцогів де Медічі. Ця прихильність, взаємна повага і листування між двома триватимуть довгі роки. Спілкування з найосвіченішими людьми міста, їхня увага і навіть захоплене поклоніння перед її художніми талантами, які бачили в ній феномен, повернули молодій жінці спокій і самоповагу, пробудили здорову амбіцію.

У цей період відбувається ще дві значні події в житті Артемізії. У липні 1616 року її, першу в історії жінку, зараховують до престижної Академії Мистецтва Рисунка – Accademia fiorentina delle Arti del Disegno. А це означало статус, багато замовлень, діалог на рівних з іншими художниками, які працювали тоді у Флоренції. Так “pittora”, або “pitturessa” (живописиця) здобула одну з найважливіших своїх перемог. Вона прибула сюди приниженою утікачкою з Риму, а посіла чільне місце і при дворі Медічі, де незадовго до того працювали найвидатніші майстри Ренесансу.

Парадоксально, але саме в цей час вона нарешті навчилася читати й писати (та, схоже, ще й грати на лютні). Адже батько Ораціо не надто переймався освітою доньки. Ставлення до жінки на той час лише трохи відрізнялося на краще в освічених шляхетських домівках. З часом її не дуже грамотні, але щирі й емоційні листи склали ще одну важливу сторінку про життя цієї неординарної жінки, яка так сильно відрізнялася від своїх сучасниць. Її листування – це клубок пристрасності, амбіцій, різкої прямоти й гострого розуму.  

Саме завдяки листам ми сьогодні знаємо ще про один важливий факт із життя нашої героїні цього періоду. Як усе це вмістилося в неповних вісім флорентійських років?! Сталося, що Артемізія пристрасно покохала – у неї не могло бути по-іншому. Не без проблем, а як інакше за її соціального статусу заміжньої дами? До того ж обранець був надто високого рангу, її ровесник, єдиний спадкоємець старовинного флорентійського роду Франческо Марія Марінґі. Цей gentiluomo також щиро і пристрасно відповідав взаємністю, створював їй тили, підтримував фінансово, вирішував її заплутані боргові зобов’язання. Він навіть ховав у себе в палацах від арешту за борги її картини та опікувався двома її маленькими дітьми під час переїзду батьків. Очевидний мезальянс не дозволяв обом навіть думати про будь-яке офіційне зближення, що не завадило цій любовній історії тривати, схоже, до кінця їхніх днів.

А поки що, на цьому етапі стосунків, благородний кавалер Франческо Марія, на диво, отримував листи від обох з подружжя Стіаттезі. Вдячні послання за допомогу в розв’язанні численних справ сім’ї – від чоловіка П’єрантоніо, який, можливо, заплющував обидва ока на сентиментальну історію дружини; пристрасні, сміливі та ревниві від Артемізії. Вони справді випереджали свої часи за багатьма позиціями – поруч із цією неординарною жінкою преображалися й близькі їй люди.  

Спілкування з вищим світом, вершками освіченого суспільства, церковними прелатами вимагали відповідності і в “тоні життя”, відповідності рангу і колу. Вбрання, прикраси, утримання будинку, слуги, матеріали, підмайстри – все вимагало чималих грошей, джерелом яких були тільки картини Артемізії. Працювала вона неймовірно багато, приймаючи всі можливі замовлення. При цьому жила на широку ногу не тільки сама, а й її чоловік-імпресаріо. Поки перед парою не постала необхідність погашення боргів з безліччю кредиторів. Не без причини побоюючись переслідування, Артемізія частину своїх робіт, найцінніше майно, рідкісні дорогі пігменти, незакінчені та закінчені полотна сховала в кількох будинках коханця. Марінґі розклав картини по різних залах як свої власні надбання, сховав по комірчинах.

Стосунки з герцогською сім’єю Медічі ставали дедалі більш напруженими, Козімо Медічі тяжко хворів, це погіршувало настрої при дворі. Другим, особистим приводом стали плітки про роман з нерівним їй за статусом дворянином, що поширювалися в місті з вини однієї балакучої служниці. І ось 11 лютого 1620 року на кошти того ж Франческо Марії було вирішено тікати з Флоренції до Риму через Прато. Будинок і майстерня Артемізії з усім майном за наказом герцога Козімо опинилися під арештом до завершення замовлених полотен, за які було отримано  щедрий аванс. А двоє маленьких дітей Пруденція і Крістофано були залишені під опікою вірного Марінґі до прояснення ситуації.

Потім з усіма хитрощами конспірації, ризикуючи не тільки репутацією, він потайки, частинами передавав майно коханої до Риму, бо й сам зазнав звинувачень у переховуванні і був підданий обшукам. Врятувало його лише високе становище. Отже, майже з порожніми руками Артемізія повертається з чоловіком до Риму, де ненависний і обожнюваний батько Ораціо, вже майже дорослі брати і перспектива безлічі й безлічі замовлень. Їй було на той момент лише 27 років.

***

Рим того часу можна порівняти з Парижем другої половини дев’ятнадцятого століття: художники стікалися сюди з усієї Європи. Крім майстрів з різних куточків Італії тут були французи, іспанці, фламандці. Артемізія почувалася зрілою майстринею, визнаною такою поважною школою, як флорентійська, фінансово успішною, такою, що вміє будувати стосунки із замовниками найвищого рангу. І якщо тут була затребувана манера Караваджо, вона навчиться писати, як Караваджо – вона може все, їй підвладні будь-які техніки і прийоми. Вона талановитий зрілий живописець. 

Тільки спершу Артемізії довелося пережити кілька місяців запеклої війни з батьком Ораціо (і братом Джуліо), який вирішив знову командувати донькою, як у старі часи. Схоже, що доходило і до рукоприкладства. І тоді несподівано шляхетно проявив себе чоловік П’єрантоніо, який став на її захист і буквально бився за Артемізію з ревнивою ріднею. Вона навмисно зняла собі з сім’єю окремий будинок і майстерню, не бажаючи навіть ногою ступити під батьківський дах, де жили погані спогади. Остаточну крапку у стосунках із батьком поставила трагедія – смерть п’ятирічного сина Крістофано. Її не тішить навіть новина того періоду про засідку і поранення з аркебузи її кривдника Тассі. Артемізія рятується від чорної депресії в роботі, беручись за все нові й нові сюжети. Вона працює практично безперервно.

Через горе й біль втрати поверталися золоті часи, і замовлення потекли рікою. До традиційних біблійних чи історичних тем додалися портрети, які дуже охоче замовляла місцева знать. Високошляхетних дам набагато спокійніше родичі відпускали позувати годинами перед жінкою-художницею. І донька pittora в негласному змаганні перемогла в майстерності свого жорстокого вчителя батька. Тож уже наприкінці травня 1620 року П’єрантоніо довірливо пише Марінґі, перепрошуючи за тривале мовчання дружини:

“Ваша Світлість повинна простити Артемізію, якщо вона не пише, бо сильно зайнята й має багато роботи, й отут бігають усі ці Кардинали й Герцоги, що в мене увесь час повний дім, так що вона не може навіть піднести руку до рота. Тільки Ваша Ясновельможність мусить її вибачити, бо не може вона поступати інакше.”

Проте просторий будинок, винайнятий за наполяганням і коштом Марінґі, де Артемізія жила з двома слугами і донькою, ставало дедалі складніше ділити з чоловіком П’єрантоніо. Нав’язаний батьком Ораціо, він на той момент повністю виконав свою початкову функцію відновлення репутації. І вже до 1623 року їй вдалося остаточно звільнитися, буквально відкупившись від зовсім вже їй нестерпного мужа. Спроби ці вона почала ще у Флоренції, на зорі стосунків з Франческо Марією, пообіцявши чоловікові на утриманні все своє придане і значну частину загального, здебільшого нею заробленого статку. Отже, П’єрантоніо залишає Вічне місто, щоб уже ніколи більше не з’явитися на життєвому шляху Артемізії. Сама ж вона зайняла відповідне їй привілейоване становище одного з найбільш популярних і добре оплачуваних, нарівні з чоловіками, живописців. Заслужено багата, спокійна, впевнена в собі і, нарешті, вільна жінка у свої тридцять років. “На півшляху свого земного світу”*, рівно на половині, як з часом виявилося…

***

Схоже, що пристрасна натура і необхідність постійно приховувати очевидні для багатьох стосунки з коханим Марінґі. Можливо, і недостатня до неї увага в конкурентному Римі, штовхають Артемізію на нові переїзди. Цього разу, її притягнула слава венеціанської живописної школи, разом із багатством Найяснішої республіки. 1627 року вона залишає дім на via del Corso в Римі та вирушає в прекрасну Венецію, у пошуках нових замовлень, нових знайомств і нових умінь. За іншими свідченнями, 1627 року в неї народилася дочка, ймовірно від Марінґі. Але ця новина також туманна і розпливчаста, як розмиті горизонти Венеції.  

Не зберіглося ні її полотен, ні свідоцтва замовлень того часу – Найясніша Венеціанська республіка мала свій апломб, свої традиції, своє коло популярних митців, у яке, можливо, римлянці важко виявилося вписатися. Від цього періоду залишилися тільки присвяти венеціанських поетів і хвали її талантам живописця в міських хроніках тих років.

1630 року Артемізія вирішує повернутися на південь Апеннінського півострова, в Неаполь, столицю королівства герцога Д’Алькала, одного з найбагатших і найбільш процвітаючих на той час (ілюстрація вище). У цьому місті їй судилося осісти до кінця своїх днів, не рахуючи деяких недовгих виїздів в іншу географію. Вірний Марінґі з нею в Неаполі, і за деякими свідченнями можна припустити, що двоє вічних коханців тут таємно повінчалися. Вона заводить високі знайомства, утримує велику боттегу, в яку збирає найздібніших молодих живописців, уперше отримує дуже важливі замовлення від церкви – як-от три величезних полотна для кафедрального собору в Поццуолі. Дружить із меценатами та гуманістами, виконує замовлення для іспанського двору, для його величності короля Філіпа IV. Непристойно довгий час відмовляє королю Чарльзу I Стюарту, фанатичному колекціонерові мистецтва, який зацікавився незвичною постаттю жінки-художниці, відкладаючи приїзд в Англію, для виконання при його дворі кількох полотен.

Нарешті Артемізія все-таки дістається Англії, на настійне запрошення короля, з якоюсь дипломатичною місією за дорученням сімейства Барберіні. Ораціо, її батько, на той час придворний художник Чарльза, зайнятий розписами склепінь залу в палаці королеви Генрієтти Марії “Тріумф миру і мистецтв”. Після довгих років, батько і дочка, Художник і Художниця нарешті возз’єднуються на рівних для спільного замовлення.

Але несподівана смерть Ораціо на руках у доньки 1639 року перервала цю роботу. Стався ще один неймовірний епізод у житті Артемізії, вартий того, щоб стати главою роману. Затримавшись при англійському дворі ще деякий час, вона повертається до Неаполя, де її присутність точно зафіксована листуванням від 1649 року.

Їй далеко за сорок, вона працює багато й одержимо, багато обіцяє з притаманним їй духом авантюризму (не завжди виконує обіцянки), аби тільки отримати аванс у вигляді дорогих матеріалів для живопису, та й грошей. Уміло керує великою командою підмайстрів, вміє отримувати важливі замовлення, сама собі агент. Їй протегує освічений багач дон Антоніо Руффо. У Неаполі вона видає заміж дочку. Фігура Марінґі незримо присутня у всіх її життєвих перипетіях. І хоч після 1620 року не зберіглося жодного їхнього листа один одному (можливе непряме підтвердження того, що вони не розлучалися), близькість двох люблячих людей виявляється в листуванні Артемізії з іншими сучасниками.

Дивовижний впевнений тон її листів цих неаполітанських років, що добре передає її усвідомлення себе як успішного і визнаного майстра. Ось якими словами розповідає pittora своєму старовинному другові Галілео Галілею про нестачу їй уваги і замовлень молодого герцога Тосканського, сина Козимо:

“… я була б улещена мінімумом його прихильності, ніж усією тією, яку я отримала від Короля Франції, Короля Іспанії, Короля Англії, і від усіх інших правителів Європи”.

Невідомо, коли пішов із життя відданий Франческо Марія Марінґі, його сліди губляться в Англії наприкінці сорокових. Артемізії не стало навесні 1653 року, їй було шістдесят. Згідно джерел, вона була похована при церкві Сан Джованні Флорентійців у Неаполі, з короткою латинською епітафією на камені Heic Artemisia – “Тут Артемізія”. 

Ця історія варта того, щоб її пам’ятали. Історія обдарованої художниці, сильної, неординарної жінки, яка поламала чимало непорушних догм і підвалин свого часу. Але й історія кохання, довжиною в життя, гідного кращих романів і фільмів.

“Прощавайте, найдорожчий, життя моє, без вас я ніщо, цілую ваші руки, які так мені подобаються. Вірна раба вашої світлості, Артемізія Ломі”.

* Ораціо Ломі Джентілескі (Orazio Lomi Gentileschi), більш відомий за прізвищем матері Джентілескі (Піза, 1563 – Лондон, 1639) – італійський художник XVII століття. Особливо активно працював в Італії, Франції та Лондоні, вважається одним з головних представників раннього натуралізму в римському регіоні. Він був братом іншого художника, Ауреліо Ломі, і батьком набагато більш відомої сьогодні Артемізії. В українському сегменті мережі Ораціо набув останнім часом великої популярності завдяки своєму полотну “Суспільне щастя, що перемагає небезпеки” (La Félicité publique triomphant des dangers“), створеному на замовлення королеви Марії де Медічі 400 років назад, близько 1624-1625 в Парижі, сьогодні зберігається в Луврі. В ній побачили пророцтво для України, зважаючи на назву, жовто-блакитні кольори вбрання Алегорії щастя та інші значущі символи, присутні в картині.

**Перша фраза, якою починається “Божественна Комедія” Данте Аліг’єрі. Переклад Євгена Дроб’язка.

В статті використані матеріали книги “Artemisia Gentileschi. Storia di una passione”, 2011, 24 ORE Cultura, виставки “Artemisia Gentileschi e il suo tempo”, Museo di Roma – Palazzo Braschi, 30 листопада 2016 – 7 травня 2017, сайту Artemisia Gentileschi.

Цитати по книзі “Artemisia Gentileschi. Storia di una passione”. Ілюстрації з відкритих джерел, вказано за місцем. Перше і передостаннє фото з виставки, присвяченій Артемізії в Palazzo Reale Мілану (22 вересня 2011 – 29 січня 2012), ©Fabrizio Stipari по сайту Petrucci Marco Lighting Design. На початку статті репродукція картини Антоніо да Сангалло Старшого “Замок Святого Ангела. Вид з півдня”, Рим часів Артемізії. Інші наведені репродукції “Острів Тіберіна в Римі”, Ґаспар ван Віттель. 1685; “Вид на Неаполь XVII століття”, Ґаспар ван Віттель, по джерелу MeisterDrucke. Підпис Артемізії – деталь картини “Благовіщання”, 1630.

Сподобалось, поділіться