Йшли 70-ті роки минулого століття і навколо Венеціанської бієнале розгорталася небачена до того активність. Завдяки оновленню у 1974 році Статуту – старий був ще далекого 1938-го, доби Муссоліні – Бієнале отримувала більше автономії та статус найважливішої культурної інституції. За цим положенням, архітектура та телебачення були визнані новими самостійними секторами. А власне активності Бієнале мали стати практично постійними – вперше у 1975 році виставка тривала 220 днів, з травня по грудень. До того ж вона більше не була обмежена територіальними рамками лише Садів Giardini чи міськими театрами – але виходила на нові незасвоєні майданчики, у венеціанські палаццо та кампо, на острови лагуни, навіть у ближні передмістя на великій землі. Для Бієнале починалася нова епоха. (Перша частина в цьому журналі від 16 квітня 2021).

Саме на цей час, другу половину 70-х припав новий бум архітектурної активності навколо Бієнале. Пов’язаний він насамперед із такими відомими іменами італійських архітекторів, як Вітторіо Ґреґотті, Альдо Россі, Паоло Портоґезі, з їхніми значними тимчасовими проєктами, створеними для різних подій усередині виставки. Архітектура ставала дедалі важливішою складовою венеціанського форуму, до автономного існування залишалося зовсім небагато.

Предтечі. Театр Світу
У 1975 році директором сектору “образотворчого мистецтва та архітектури” Бієнале став архітектор Вітторіо Ґреґотті. І хто знає, якби цього не трапилось, може дисципліна архітектура ще довго залишалася б у тіні, як частина чогось спільного з іншими видами мистецтва. Ґреґотті вирішив переключити увагу на такі напрямки як фотографія, дизайн та урбаністика, на їхню соціальну роль. Під його керівництвом запрошені куратори організували серію справді пам’ятних виставок у програмі Бієнале тих років. Як “Пропозиції для Mulino Stucky” (1975) або “Раціоналізм та Архітектура Італії під час фашизму” (1976) у церкві Сан-Лоренцо, яка порушувала не лише естетичні питання, а й проблему “архітектура та влада”.

У 1979 році інший відомий архітектор Паоло Портоґезі був запрошений курирувати виставку “Венеція та сценічний простір” у Palazzo Grassi. Саме він у липні того ж року запропонував міланському колезі Альдо Россі спроєктувати театр з наміром відтворити дух та традицію плавучих сценічних конструкцій Найяснішої венеціанської республіки XVIII століття – ефектних декорацій, які у минулому прославили місто в лагуні.

Россі пішов несподіваним шляхом і вибрав як морфологічну тему “Вежу”, замкнуте місце, а не просто плавучий пліт зі сценою, чудово уявляючи, як цей об’єкт міг незвичайно “накладатися” на тло архітектурних пам’яток у басейні Сан-Марко. Так народився Teatro del Mondo, Театр Світу, що став з часом легендою.





У багатьох малюнках Россі проаналізував венеціанську ідентичність, її фізичну, географічну, архітектурну та міфічну реальність. Ця незвичайна споруда, як описав її сам архітектор, “черпає свою сутність та свій образ із технологій та історії”. У ній поєдналось багато історичних аналогій: примітивні флорентійські кіоски Проторенесансу, театри епохи Відродження, театри єлизаветинської епохи, архітектура маяків і особливо венеціанська архітектура XVIII століття, відома своїми плавучими спорудами, що будувалися для карнавалу. Так що власне типологія міста, його genius loci, підказала сценарій проєкту.
“Будувати театр: я зустрічав історичні приклади на всіх землях Падуанської рівнини, і вони змішуються і накладаються один на одного, як оперна музика на провінційних фестивалях: Парма, Падуя, Павія, П’яченца, Реджо і знову Венеція, Мілан і всі великі міста дельти По, де у стійкому тумані запалює свої вогні театр. Це той самий туман, який проникає як ефект якоїсь театральної машини, і в міланські галереї”.
Альдо Россі


Павільйон вийшов дуже метафізичним. Враховуючи тимчасовість конструкції, каркас театру був зроблений із сталевих легко розбірних трубок, обшитий зсередини та зовні дерев’яною дошкою і закріплений на понтонах, щоб транспортувати його потім лагуною. Висота цієї ефемерної споруди була вражаючою – близько 25 метрів, у плані 9,5 на 9,5 метрів, і вона могла вмістити до двох сотень глядачів. Пара симетричних сходів-щаблів піднімалася приблизно на два метри над центральним простором зали для вистав, камерних концертів та балетів. Вінчав театр восьмискатний оцинкований дах з терасою по периметру, з якої відкривався чудовий вид на Сан-Марко та Джудекку. Тераса була лише трохи нижче статуї Фортуни на шпилі Митної стрілки. На даху павільйону було закріплено сферу та трикутний прапорець – власне весь список ідеальних фігур.





Першою видатною виставою стала демонстрація самого себе під час буксирування Театру. Через традиційні для цього сезону тумани пізньої осені з верфей Фузіни, де його збирали, він по каналу Джудекка був протягнутий на буксирі перед очима тисяч захоплених глядачів, уздовж усієї набережної Ск’явоні.
Театр був офіційно відкритий 11 листопада 1979, потім його закріпили на якорі перед Митною стрілкою, Punta della Dogana, на огляді з боку площі Сан Марко, островів Сан-Джорджо та Джудекки.





Плавуча споруда залишалася на якорі після закінчення Бієнале, на всю зиму та частину наступного року. Вже у лютому 1980 її використовували за призначенням – під час першого, відновленого того року венеціанського карнавалу, потім як майданчик для театральної бієнале. Влітку Teatro del Mondo перетнув Адріатичне море у напрямку колишньої Югославії, відвідавши кілька міст-портів, які колись були частиною венеціанських колоній на Балканах. Фіналом плавання стала Хорватія, Дубровник, де він став сценою на місцевому Театральному фестивалі, після чого його було демонтовано.






Цей витвір Альдо Россі залишається, напевно, найвідомішою тимчасовою архітектурою ХХ століття, пам’ятною для архітекторів, художників та театральних діячів. І можливо, цей уславлений архітектурний експеримент вплинув на те, що через 10 років, 1990-го, Россі став першим італійським лауреатом престижної Премії Прітцкера. А Бієнале з 1980-го визначила Архітектуру як самостійний напрямок своєї організаційної діяльності.
***

Новітня дорога
27 липня 1980 року у Венеції відкривалася Перша міжнародна виставка Архітектури, директором її став уже згаданий Паоло Портоґезі. Допомагали йому ще чотири міжнародні куратори – Чарльз Дженкс, Крістіан Норберг-Шульц, Вінсент Скаллі та Кеннет Фремптон.
Саме з цієї нагоди вперше для відвідувачів відкрили нові майданчики. До традиційних павільйонів у Giardini приєднувалась частина будівель історичного венеціанського Арсеналу, спеціально відреставрована – Corderie, корпуси знаменитих венеціанських верфей. У наступні роки додалися Bombarde, де колись відливали гармати з ядрами та ще інші. Десятки тисяч квадратних метрів виставкових площ в унікальному історичному та архітектурному контексті.




Ту першу виставку назвали La presenza del Passato – “Присутність минулого”. Її лейтмотивом став дискурс на тему Постмодернізму, про взаємини між архітектурною спадщиною та авангардом, між кризою сучасного руху та визнанням настання ери постмодерної архітектури. Про вплив нових будівельних технологій, які народжують та виправдовують вільний план та несподівані просторові форми. Окреме есе темі постмодерну та прийняття спадщини минулого присвятив Чарльз Дженкс – згідно нього історія стає нескінченним джерелом образів, ідей, форм, стилів та елементів декору.

Портоґезі залучив у допомогу двох своїх колег архітекторів Франческо Челліні та Клаудіо Д’Амато, разом вони вигадали назву головної виставки в Арсеналі – “Новітня дорога” – Strada Novissima. Ідеєю було запросити два десятки відомих міжнародних архітекторів і запропонувати їм створити свій проект “фасаду” будівлі на уявній вулиці. Така дивовижна “галерея архітектурних автопортретів” кожного, за визначенням самого Портоґезі.

Римлянин, який виріс на ідеальних класичних вулицях Вічного міста, він згадував, що в роки свого дитинства, у воєнний час, чиста та вільна від машин вулиця-коридор була місцем зустрічі, уособленням міського життя. Портоґезі навмисне вступав у конфлікт з ідеями Ле Корбюзьє, який свого часу затаврував традиційну вулицю, пропонуючи як альтернативу Plan Voisin, “План сусідства” з хмарочосами в оточенні зелених зон.




Хтось погоджувався з ідеєю виставки, хтось сперечався, наприклад, один із кураторів Фремптон через незгоду посварився з Портоґезі та відмовився від співпраці з Бієнале.
“Відставка Фремптона була першим сигналом того, що ми крокували по шовковій нитці, і багато хто дивився на нас, просто чекаючи, коли ми впадемо”, згадував він пізніше.
Проти були й інші авторитети, Портоґезі з гумором згадував про “ревіння нерозлучних ворогів”, земляків італійців Ґреґотті, Дзеві, Таруфі і не тільки. Зате повну солідарність йому висловив Альдо Россі, який так успішно за рік до цього побудував свій Театр Світу. Сам міланський архітектор вважав за краще створити не частину колективної вулиці, а символічний вхідний портал у Кордерії, взявши за приклад бічні фасади Дуомо, собору в Мілані.




Як би там не було, які тільки блискавки не літали при підготовці, результатом стала “новітня вулиця” довжиною 70 метрів і шість у висоту, побудована між реальними цегляними колонами історичної споруди. Двадцять фасадів у натуральний розмір демонстрували свою архітектурну поетику, вільно черпаючи натхнення в історії. Втілили фасади в матеріалі у декораторських цехах легендарної римської кіностудії Cinecittà.

Двадцять ефемерних фасадів утворювали театральні куліси, які формували уявну вулицю з постмодерністських будівель. Так “режисер” Портоґезі досяг своєї мети – влаштувати “виставку архітектури, а не про архітектуру”.
Strada Novissima стала символом дебатів про постмодерністський рух, і багато всесвітньо відомих архітекторів закликáли взяти в них участь. Серед тих, хто приєднався, були Френк О. Ґері, Рем Колхас, Арата Ісозакі, Ханс Холляйн, Майкл Ґрейвс, Роберт Вентурі, Франко Пуріні та Лаура Термес, Костантіно Дарді, Рікардо Бофіл, Крістіан де Портзампарк, група GRAU.

Незважаючи на всі тертя та полеміку на етапі створення, “Новітня вулиця” мала гучний успіх. І після закінчення бієнале стала “пересувною” – відвідала Festival d‘Automne, Осінній фестиваль у Парижі, а потім перетнула океан і висадилася в Сан-Франциско.
У наступні роки Виставка архітектури “шукала себе” – присвячувала свої майданчики більше внутрішній проблематиці Венеції, з проектами для самого міста та провінції Венето. Ще не було знайдено тієї універсальної формули, яка знайома і звична сьогодні всім її шанувальникам. А сам форум був досить коротким за часом, два місяці і ще не став регулярним, як це відбувалося з історичною арт-бієнале. Тож за перші 20 років існування було проведено лише 6 архітектурних виставок.
***

Нове тисячоліття. Революція майданчиків та організації
Сьогодні це здається неймовірним, але в кінці 90-х Бієнале була в досить плачевному стані. У складному 1998 році вступив на посаду як президент, сьогодні вже легендарний, Паоло Баратта. Ситуація перед новим президентом вимальовувалась така: будівля Центрального павільйону в Садах (колишній Павільйон Італії) була визнана аварійною, з рекомендацією утриматися від проведення в ньому будь-яких заходів. Через це, власне, було скасовано Бієнале архітектури 1998 року. Офісна будівля самих організаторів, Фонду Бієнале, палаццо Cà Giustinian теж потребувала капітального ремонту. На столі президента лежало розпорядження про виселення з іншого місця, Ca’ Corner della Regina. Історичний архів сучасного мистецтва було закрито. Не було відповідних місць для проведення репетицій танців, занять музикою та театром – для відповідних підрозділів бієнале. Того проблемного року вдалося провести лише Виставку кіно, Mostra del Cinema на острові Лідо.
Отже, першочерговим завданням Паоло Баратта та бієнале стало вирішення проблеми власних майданчиків. Потрібно було підтвердити міжнародну значущість та провідну роль венеціанських виставок мистецтва та архітектури, щоб гідно відкрити новий сезон та увійти до третього тисячоліття.
Завдяки новим можливостям прямого управління організатори змогли отримати в постійну пряму концесію додаткові будівлі в Арсеналі, значно розширивши виставкову площу. Завершилося будівництво мосту Ponte dei Pensieri, який зручно поєднав обидві частини Бієнале, Сади та Арсенал. Бієнале отримала можливість безпосередньо регулювати проведення реставрації та реконструкції. Було завершено роботи у Центральному павільйоні. У розташований поруч із ним палаццо Pastor після закінчення його реставрації переїхала цінна Бібліотека та безцінні Архіви. А павільйон Стірлінґа в Садах після закінчення терміну оренди видавничим будинком Electa став “Книжковим павільйоном” виставки. Пізніше завершилося будівництво мосту Ponte dei Pensieri, який зручно поєднав обидві частини Бієнале, Сади і Арсенал.




Президент Баратта виявився не лише великим організатором, а й великим реформатором. Він вирішив побудувати оновлену Бієнале мистецтва та архітектури на двох принципах: поряд із виставками у національних павільйонах він запропонував проводити велику колективну міжнародну виставку, вести яку мав спеціально запрошений куратор (директор) зі світовим ім’ям. Під колективну виставку було віддано колишній павільйон Італії в Садах, перейменований тоді на Центральний, і площі в Арсеналі: Corderie, Artiglierie та Giardino delle Vergini. До них у 1999 додалися ще Isolotto, Tese, Gaggiandre! Перша таким чином організована арт-бієнале пройшла того ж року, і була доручена швейцарському художнику та критику Харальду Зеєману.
За таким саме принципом будувалась і Виставка архітектури. Перша після чотирирічної перерви відбулася у 2000 році, Less Aesthetics, More Ethics, її куратором став італійський архітектор Массіміліано Фуксас. Архітектурна бієнале, хоч і приваблювала щоразу більше відвідувачів з усього світу, в ті перші роки тисячоліття була коротшою – вересень-листопад. Але чергувалися виставки чітко: за непарними роками мистецька, за парними – архітектурна. І так аж до 2020 року.


Директорами/кураторами виставок ставали відомі архітектори з усього світу. Учасники експозиції – архітектори, студії та країни у національних павільйонах відповідали своїми проєктами на обрану тему форуму. Цікаво озвучити кілька етапних фактів з історії арх-бієнале.
Першою жінкою-куратором 12-ї Архітектурної виставки “People meet in architecture“ (2010) стала японка Кадзує Седзіма. Її успіх був неймовірним: тривала вона трохи менше трьох місяців осені, і закрилася з рекордною кількістю відвідувачів – більше ніж 170 тисяч. Цікаво, що того ж року Седзіма стала призером найпрестижнішої Премії Прітцкера.
Такий цікавий факт потім повторився ще з декількома директорами бієнале, чилійцем Алехандро Аравена (2016, бієнале Reporting From The Front, Прітцкер того ж року) та ірландками Івон Фаррелл і Шеллі МакНамара, Grafton Architects (2018, бієнале Freespace, Прітцкер 2022). Таке враження, ніби організатори бієнале у Венеції щоразу підказували кандидатуру засновникам найпрестижнішої архітектурної премії у світі.
Щодо інших організаційних моментів, знадобилося ще чотири роки, щоб у Фонді Бієнале нарешті ухвалили історичне рішення про збільшення тривалості архітектурної виставки за аналогією з художньою, до півроку – це сталося вже у 2014 році, на XIV бієнале Fundamentals під керівництвом Рема Колхаса. Тепер обидві починалися у червні і закінчувалися у листопаді, за шість місяців неймовірно насичуючи і так творчу атмосферу Венеції.

Хочеться згадати ще один курйоз, своєрідну “хворобу зростання” бієнале. Віддавши 1999 року свій національний павільйон у Садах під Центральний, хазяйка форуму Італія залишилася без власного майданчика. Така “аномалія” тривала майже 7 років. Аж поки з нагоди X Міжнародної архітектурної виставки у 2006 році в Арсеналі не було урочисто відкрито новий італійський павільйон – у місці, що називається Tese delle Vergini. Чудові 40 тисяч квадратних метрів площ, з них більше половини критих, з виходами на дві сторони – на Великі доки, Darsena Grande, та в сад, Giardino delle Vergini. Туди ж у сад перекочували й великі літери напису ITALIA, який з 30-х років прикрашав фасад головного павільйону Giardini.



“Архітектурна виставка стала дорослою після багатьох років безперервної роботи. Якщо поглянути сьогодні на випуски минулих років, їхнє прочитання видається ще більш зрозумілим. Кожен куратор поміщав себе у конкретну точку спостереження і поглядом дослідника намагався зосередитись на роздумах, що народжуються у вибраній точці спостереження”.
Paolo Baratta, Президент Бієнале Венеції 1998-2020
***

2020. Хроніки пандемії
19 лютого – пішов у відставку Президент Паоло Баратта після закінчення мандату, його змінив Роберто Чікутто.
23 лютого – перерваний за кілька днів до запланованого Венеціанський карнавал та паралельна програма Бієнале для дітей.
4 березня – перенесено дату відкриття XVII Виставки архітектури з 23 травня на 29 серпня.
Червень – оголошено про перенесення бієнале на 2021 рік, відповідно 59-й Арт бієнале на 2022 рік.
29 серпня – у Центральному павільйоні Giardini відкрилася виставка “Невгамовні музи: Венеціанська бієнале перед лицем історії”.
12 листопада – запущено Sneak Peek, новий цифровий проект, платформа майбутньої XVII Міжнародної виставки.

Як ми житимемо [далі] разом?
Ні, це не підзаголовок. How will we live together? – це назва XVII Архітектурної бієнале, запропонована її директором американським архітектором, професором та дослідником Хашимом Саркісом.
Питання, задане Саркісом ще у 2019 році як тема майбутньої архітектурної виставки, сьогодні звучить тим більше дивно – у світлі всього, що світ переживає зараз у зв’язку з пандемією. Начебто передбачення – передчуття, лише відповіді знадобляться вже зовсім інші, ніж вони могли бути у 2020 році. Особливо в моменті “разом” – з урахуванням нової вимушеної ізоляції.
Ще багато питань ставить ця бієнале в особі її куратора. На них учасники спробують відповісти своїми виставками всередині великої та під час круглих столів: про нові виклики, які зміна клімату ставить перед архітектурою; про роль суспільного простору у недавніх міських протестах; про нові методи будівництва та мінливі форми колективного проживання; про архітектуру освіти та освіту архітектора; про взаємозв’язок між кураторством та архітектурою, et cetera…
112 запрошених учасників із 46 країн, 61 національний павільйон, 17 паралельних подій. Все це на допомогу вирішенню поставлених питань.

“Світ ставить перед архітектурою нові завдання. Я з нетерпінням чекаю на можливість працювати з архітекторами з усього світу, щоб ми разом уявили, як вирішувати ці проблеми”. Hashim Sarkis
XVII Міжнародна виставка архітектури пройде з 22 травня до 21 листопада 2021 року. Ми обов’язково розповімо про неї в окремих оглядах.
Отже, тепер потрібно звикати, що архітектура у Венеції буде представлена у непарні роки, арт – у парні.
Далі буде…

Цитата Альдо Россі по Abitare magazine, цитата Паоло Портоґезі по каталогу виставки Dentro La Strada Novissima (MAXXI, 7.12.2018 – 28.04.2019, Рим), цитати Хашима Саркіса і Паоло Баратта по La Biennale di Venezia, переклад Анни Коломієць.
В статті використані матеріали La Biennale di Venezia, Національного архіву Італії, розділ Архіви архітекторів Sistema Archivi Nazionali, архівам журналу Domus, каталогу виставки Le muse inquiete – “Невгамовні музи. Бієнале Венеції перед лицем історії” (Центральний павільйон Садів бієнале, 29.08 – 8.12.2020).
Фото: ©Anna Kolomiyets, вказані за місцем або із відкритих джерел.
Сподобалося, поділіться