Музей як архітектурний об’єкт продовжує переживати креативний бум, що почався десь із 90-х років минулого століття, і вже давно став інтригуючим проєктним завданням для багатьох видатних архітекторів сучасності. Варто згадати Guggenheim Museum у Більбао Френка Ґері, MAXXI у Римі Захі Хадід, National Gallery of Victoria у Мельбурні Маріо Белліні, до ближчих за часом реалізацій Whitney Museum of American Art Ренцо П’яно в Нью-Йорку, Fondazione Prada (Torre Prada) Рема Колхаса у Мілані, лондонського Tate Modern (Switch House) швейцарців Herzog & de Meuron або несподіваного Лувру в Абу-Дабі Жана Нувеля. Інші музейні проєкти будуть побудовані в найближчі роки, як вже заявлене нове південно-західне крило Metropolitan Museum у Нью-Йорку за проєктом Девіда Чіпперфілда до 2020 року. Об’єктів ще багато. І все це приклади видатної сучасної архітектури…

Але потім, коли будівельники залишать будівлі, в ці прекрасні нові зали має бути влито життя. Та й історичні музейні структури вирішують щоденні організаційні завдання. Про це та про роль сучасного музею ми поговоримо з директором знаменитої міланської Пінакотеки Brera Джеймсом Майклом Бредбурном, до речі, архітектором за першою освітою.

Для початку кілька слів про Пінакотеку Брера, яка стане прикладом та об’єктом нашої бесіди.

Своїм заснуванням у перші роки ХІХ століття ця видатна колекція зобов’язана Наполеону, так само, як багато інших важливих починань у Мілані. Наприклад, завершення “довгобуду” – головного фасаду Дуомо, кафедрального собору. Наполеонівська військова кампанія, на Апеннінах звана французькою, супроводжувалася вилученням у церков та монастирів численних мистецьких коштовностей. Найкращі роботи були відправлені до Парижа, щоб поповнити колекцію Лувру. З інших було вирішено сформувати пінакотеки у головних містах Італійського Королівства, що було проголошено Бонапартом у Мілані 17 березня 1805 року,  а 26 травня у Дуомо було короновано самого Бонапарта. Так виникли галереї Венеції, Болоньї та Мілана.

Міланська пінакотека, створена на базі вже існуючої Академії мистецтв, мабуть з особливої любові великого француза до цього міста, мала виконувати завдання головної художньої скарбниці Королівства. І вже того ж 1805-го в Бреру почали стікатися з усіх боків твори з розорених церков, заклавши основи майбутньої найбагатшої колекції.
Так у 1806 році було створено перший музей Академії з очевидним дидактичним впливом, оскільки картини та скульптури насамперед служили студентам матеріалом для малювання та копіювання.

Чого не зробиш за примхою і заради короля? В 1808 старовинну церкву Santa Maria in Brera на території Палаццо Брера було вирішено розділити на два рівні і створити на поверхах так звані “Наполеонівські салони”, призначені саме для розміщення королівської галереї. 15 серпня 1809 року, в день народження Наполеона, було урочисто відкрито три перші зали. В них було виставлено всього 139 картин, і домінувала велика гіпсова модель “Наполеона в образі Марса-миротворця” великого Антоніо Канови. Але оскільки ця виставка була тимчасовою, офіційною датою відкриття Пінакотеки для публіки вважається 20 квітня 1810 року. Усі наступні роки, навіть після вигнання Наполеона, картини продовжували надходити, особливо з 1811 по 1813, зокрема з приватних колекцій знаті та високих церковних прелатів. Причому не лише авторства великих італійців, а й таких європейських майстрів як Рембрандт, Рубенс, Ван Дейк. Їхні полотна були передані з Лувру до Мілану, щоб “розбавити” і збагатити суто італійське зібрання.

Одним з  найважливіших етапів у житті Пінакотеки стало рішення 1882 року відокремити колекцію від Академії. Цей непростий процес, сповнений еківоків і суперечностей, зайняв усе наступне десятиліття і, безсумнівно, підняв зібрання у статусі, прибравши дидактичний наліт.

Вже в новому столітті, в 1926 році, була створена Асоціація Друзів Брери (Associazione degli Amici di Brera), яка сприяла новим важливим придбанням, серед яких, наприклад, знаменита “Вечеря в Еммаусі” Караваджо (28-й зал). Дві світові війни у ​​ХХ столітті сильно вплинули на розмірене життя Музею. Під час першої, за директорства Етторе Модільяні, довелося з метою безпеки терміново вивозити колекцію до Риму, а потім повертати назад. Друга світова залишила наслідки ще більш руйнівні. І хоча тодішня директорка Фернанда Віттґенс подбала про збереження скарбів колекції, які були надійно заховані, сама будівля під час бомбардувань Мілану 1943 року сильно постраждала. З 34-х залів Брери в 26-и було обвалено склепіння… І лише в лютому 1946 року почалося повільне повернення Пінакотеки до життя, тоді кошти на її відродження жертвувало багато заможних міланських родин. Серед видатних архітекторів, які доклали руку до відновлення з руїн історичної будівлі, був міланець П’єро Порталуппі*, зірка італійської архітектури раціоналізму.

У 1974 році Франко Руссолі, учень Віттґенс, на той час директор Пінакотеки, оголосив про свій план “La Grande Brera”, за яким до основного корпусу мала приєднатися поряд розташована будівля палаццо Citterio. За його задумом, вона була призначена для колекцій сучасного мистецтва ХХ століття, що були подаровані Пінакотеці кількома відомими колекціонерами, такими як сім’ї Jesi та Vitali. Але через 45 років проєкт все ще залишається на стадії реалізації…

І ми нарешті підходимо безпосередньо до розмови з сьогоднішнім директором Пінакотеки Джеймсом М. Бредбурном, яка торкнеться й цього проєкту.

Розмова з генеральним директором Пінакотеки Брера та Національної бібліотеки Брайденсе

З липня 2015 року James M. Bradburne, канадець з британським корінням, в результаті міжнародного конкурсу стає директором Пінакотеки Брера. Його попередній досвід, серед іншого, включає роботу в Museum für Angewandte Kunst у Франкфурті і майже 9 років на чолі Fondazione Palazzo Strozzi (до червня 2015 року). Через три з половиною роки після цього призначення можна побачити величезні зміни та оновлення Пінакотеки (work in progress), які є частиною проєкту “La Grande Brera”, задуманого його попередником Руссолі майже півстоліття тому. Тепер про це і не лише докладніше (розмовляла Анна Коломієць, лютий 2019).

Анна Коломієць: Ми вирішили говорити не російською, якою ви теж володієте, а італійською, на якій були підготовлені запитання. Отже, влітку 2015 ви отримали нове призначення від тодішнього Міністра культури Франческіні [Dario Franceschini]. І почали збиратися з Флоренції до Мілана.

James Bradburne: Я почав свою роботу в Музеї 1 жовтня 2015 року, а 1 жовтня 2018 року ми повністю закінчили нове оформлення залів Пінакотеки. І це перше таке глобальне оновлення залів за 40 років. Відкриття 1 жовтня кафе “Fernanda” всередині Музею стало своєрідним результатом цього зусилля, цієї великої справи, розпочатої понад три роки тому. Зали отримали нове звучання, що не порушило духу минулої історичної Брери. Було розроблено нову кольорову гаму всіх залів, систему підписів, освітлення. Ми на три місяці затрималися з відкриттям – розраховували завершити 21 червня, у день літнього сонцестояння та початку літа, але я думаю, що для пінакотеки з такою довгою історією це не страшно. Однією з ідей, закладених у новий план оновлення, було повернути Бреру місту Мілан, а не зробити музей лише для іногородніх чи іноземних туристів. Наша місія, яку ми озвучили з самого початку: позиціонувати Бреру у центрі життя міста, а глядача – у центрі Музею.

А.К.: Нехай цей девіз стане вступом до нашої розмови. Оскільки наш журнал задуманий насамперед для архітекторів та дизайнерів, хотілося б дізнатися, яку роль у цих оновленнях відіграла саме проєктна складова?

J.B.: Я архітектор за освітою, як ви знаєте, але тут я бачу архітектуру тільки як один з багатьох елементів широкої палітри інструментів нового оформлення Музею. Щоб створити потрібну атмосферу, маршрути, створити новий образ музею та нові зручності. Дати новий досвід –  experience – глядачеві. Тому можу сказати, що наші нововведення – вони не лише від архітектури, наш проєкт оновлення Брери не зосереджений лише на архітектурних аспектах. Підсумок трьох років – нове освітлення, нові кольорові рішення стін, підписи до картин, описи та цитати на стінах [у тому числі відомих персонажів, таких як нобелівський лауреат Орхан Памук], дидактичні аспекти, заново переглянута політика музею та програма заходів. Все це дає цілісну картину – хто ми є як Музей, і особливо, чим був наш музей упродовж своєї довгої історії, яку роль відіграли на різних етапах його видатні директори, наприклад ХХ століття: Модільяні*, Віттґенс*, Руссолі* – всі вони зі своїми ідеями незримо присутні у цьому проєкті. Я би назвав це back to the future.

А.К.: Тобто ви досить глибоко копнули в історію Брери?

J.B.: Так. Я дуже детально заглибився у вивчення історії Пінакотеки та тих чудових ідей, того бачення розвитку музею, яке мали мої великі попередники, мої Вчителі. Я певною мірою втілюю не лише свої ідеї, а й реалізую їхні плани, які я “відловив”, вчитуючись в історію музею. І дивно, вони й сьогодні виявилися передовими та актуальними. Так проявляється спадкоємність часів.

А.К.: Так, я помітила прямо при вході до Пінакотеки, ще до залів, портрети засновників Брери та її перших директорів, починаючи з XIX століття, з описами та цитатами цих визначних персонажів. Дуже цікава ідея та данина поваги людям, без яких музей був би неможливий.

J.B.: Так, дійсно. Це такий “старт маршруту”, який починається з кількох перших картин колекції, так звана “Історія Брери у десяти картинах”. Починається він цитатою Руссолі і вводить у Пінакотеку, а закінчується в кафе “Fernanda”, присвяченому Фернанді Віттґенс, першій жінці-директору Брери [1940-1957]. І пам’ятним рельєфом їй, а також її вчителю та ментору Етторе Модільяні.

На жаль, довгий час принципи управління музеями були, як кажуть, радянськими, коли директиви спускалися Міністерством культури, однакові для всіх музеїв Італії. Ну як можна давати вказівки, однакові для Риму, Флоренції чи Мілану? Я за автономію місцевих музеїв, бо інакше це можна порівняти із вживленням у “тіло” музею чужого серця. На щастя, реформа Франческіні [Міністр культури 2014-до сьогодні] повернула майже тотальну автономію дирекціям музеїв Італії. Сім із них, найважливіших, такі як флорентійська галерея Уффіці, Каподімонте в Неаполі, Академія у Венеції, Вілла Борґезе, та серед них і Брера, мають пряме підпорядкування Міністерству та Міністру. Це стало великою справою та дозволило зробити на місцях дуже багато. Так, ця найважливіша реформа дозволила нам самостійно керувати бюджетом, відкривши власний рахунок першими в Італії серед Державних музеїв, планувати не лише програму та виставки, а й серйозні реконструкції, як та, яку ми нещодавно завершили, шукати та залучати інвесторів.

А.К.: Адже в Бреру ви теж потрапили завдяки цій реформі?

J.B.: Так. Я прийшов в Бреру, яка, як я казав, серед семи найважливіших Державних музеїв Італії, в результаті конкурсу, і це теж частина реформи. Але у випадку з Брерою ми маємо не тільки Пінакотеку, а й інтегровану до неї Бібліотеку Braidense, яка теж ставить перед нами, переді мною як директором, додаткові завдання. Пінакотека та бібліотека як два близнюки, фактично та історично, з різною етикою та різною, але спорідненою культурою. І зараз ми відкрили вид на бібліотеку від центрального входу в музей – там за склом можна побачити її розкішний центральний зал та працюючих читачів. Звичайно, головна моя увага приділяється колекції, але я, як великий бібліофіл, дуже люблю це місце – це жива структура, що функціонує. До речі, улюблена бібліотека Умберто Еко. Бібліотека безкоштовна для відвідувачів, тому вона перебуває на балансі Музею, від якого ми маємо бюджетні надходження.

Донедавна, хтозна чому, ця структура – ​​як і аналогічні бібліотеки при інших музеях Італії – майже ігнорувалась тим самим Міністерством. Я цього не поділяю. Що таке сьогоднішнє суспільство без бібліотек? Мабуть це відбувалося, виходячи з логіки ринку та економічних інтересів: що музей важливіший для туризму, для популяризації міста та культури, що це “нафта” для країни, і ла-ла-ла в тому ж дусі. І я борюся за можливість перенаправляти частину фондів на бібліотеку, на її фінансування.

А.К.: Давайте спробуємо повернутись до нового оформлення залів. Бляклі та скрізь однакові кольори попереднього оформлення залів були замінені на яскраві – бордово-червоний у залах XII-XIII століть, інтенсивний синій у залах Ренесансу тощо. Як було підібрано кольори, за якою логікою?

J.B.: Я назвав би попередні кольори не блідими, бляклими, а млявими. Мені здається, не можна приділяти меншої уваги оформленню залів з основною колекцією, ніж тимчасовим виставкам – а з якою помпою ці останні завжди оформлялися! У той час як постійну колекцію залишали без уваги і без змін роками. Ми звикли відвідувати виставки temporary, обставлені та оформлені максимально персонально та з увагою. Мені здалося важливим підійти з такою самою увагою до експонування основної колекції Пінакотеки. Чому вона має бути оформлена з меншою емоцією? Чому не спробувати здивувати відвідувача? Від Франкфурта до палаццо Строцці у Флоренції, весь мій попередній досвід послужив для мене школою, майстернею в управлінні таким складним організмом, яким є будь-який музей. До того ж, ми консультувалися з Лувром, з іншими музеями, потім опрацьовували їхній досвід і робили так, як треба було Брері.

Ідея кольорової гами окремих залів? Ми зробили кілька проб і тестів, у цьому мені допомагала моя колега-архітектор, і права рука у цій великій справі, віце-директорка Алессандра Кварто (Alessandra Quarto). З серпня 2015 року вона поруч зі мною з усіх питань щодо нового проєкту оформлення. Фінальна палітра була обрана не так виходячи з історичних аргументів, пов’язаних з різними модами конкретної епохи, до якої належали картини в кожному певному залі, а скоріше з емоційних міркувань. Щоб дати більшу виразність полотнам: згідно з тими почуттями, які викликають картини певного історичного періоду.

Наприклад, зали Середньовіччя червоні, бо це кольори “fondo oro”, основи під позолоту на дошках, що розписані óбразами. Синій фон у залі Мантеньї нагадує той, який ми бачимо на плащах Мадонн, які заповнюють Ренесансні зали. У залах Караваджо та живописців його школи тло темно-коричневе та інтенсивне, як його живопис, так він краще підкреслює атмосферу його полотен.

Для наполеонівських залів був обраний зелений відтінок. Тут ми спирались на думку авторитетного міланського архітектора Порталуппі [відновив Пінакотеку після руйнувань 1943], який звертав увагу на необхідність зв’язку гами цих залів з кольором мармурових зелених колон. До речі, так, ще ми враховували кольори кам’яних колон при підборі кольорової гами, не лише “настрій” епохи та зміст картин. Можна сказати, ми працювали з максимальною повагою і до архітектури залів, і до живопису. Головним завданням такої “колірної розкладки” було надати максимальний блиск і виразність великим полотнам, з повагою до архітектури будівлі та історії музею. Сподіваюся, у нас вийшло.

А.К.: А що стосовно підписів до картин та пояснень? Адже у вас з’явилися ще й підписи так званого “сімейного маршруту” – для дітей і для людей з вадами зору?

J.B.: Ми доповнили стіни поясненнями, окрім назв картин та авторів, весь музейний маршрут став більш ясним, зрозумілим і, сподіваюсь, цікавим. У тому числі й для людей з обмеженими можливостями. Усі підписи на зручній висоті, добре освітлені, читабельні. В Бреру повернулась молодь, родини.

І ще, повертаючись до нової гами – тут є ще один цікавий момент. Всі зали вийшли дуже кольорові, крім двох білих: одна зала – це реставраційна майстерня, тому що вона не пов’язана з конкретним історичним періодом чи емоцією. І друга біла зала – це фонди, сховище колекції, що експонується час від часу з нагоди виставок. Так білий колір демонструє іншу роль та ще один рід діяльності музею, не очевидної для відвідувача. Це було наше завдання – створити подвійне чи потрійне, багатошарове оповідання, налагодити діалог з нашим відвідувачем. Я мрію доповнити ще й дидактичну складову Пінакотеки окремою програмою. Тому що ми є носіями глибокої науково-дослідної компоненти. І моя мрія зробити із Брери дуже сучасний музей, а не склад художніх скарбів.

А.К.: Я хотіла б запитати вас про проєкт розширення Брери додаванням Palazzo Citterio, згідно з планом Grande Brera. На якому етапі цей проєкт, і що міститиме цей новий простір Музею?

J.B.: Франко Руссолі, учень і протеже Віттґенс [директор Пінакотеки з 1957 по 1977] – при ньому, в 1972 році, був придбаний для Брери Palazzo Citterio, від початку призначений для колекції сучасного мистецтва ХХ століття. Тодішнім директором було задумано розширити цю частину експозиції для постійного огляду, а не приховувати її у фондах. Першою цю ідею подала ще Фернанда Віттґенс, написавши в Міністерство листа буквально за кілька місяців до своєї смерті в 1957 році. Сховища, реставраційні майстерні, лекційні майданчики будуть перенесені саме туди, до нового (історичного) будинку палаццо Читтеріо, разом із колекцією мистецтва ХХ століття, досить цікаво представленою у Брері. Це місце буде своєрідним вшануванням великих колекціонерів модерного мистецтва [мається на увазі ХХ століття], які передали свої колекції Брері. Таким чином, це така форма подяки за щедрий жест. Варто їх назвати: це відомі колекціонери Jesi, Jucker, Mattioli та президент Асоціації “Amici di Brera” Lamberto Vitali. І разом ці три – не чотири – імені з їхнім безцінним даром допомогли скласти колекцію сучасного італійського мистецтва у Брері, яка може конкурувати зі знаменитим нью-йоркським MOMA [Museum of Modern Art].

А.К.: Чому не чотири, а три імені? Кого не вистачає з тих, кого ви назвали?

J.B.: На жаль, не вистачає колекції Jucker – оскільки тодішня дирекція Брери не змогла задовольнити умови сім’ї донаторів, то вони передали свою колекцію, спочатку призначену для Брери, до Музею ХХ століття у Мілані (Museo del Novecento).

А.К.: Як і коли інші колекції потрапили до Брери?

J.B.: За часів Руссолі, він зумів переконати подружжя Еміліо та Марію Єзі подарувати Музею частину своєї зіркової колекції з 80 картин та 11 скульптур, з обіцянкою експонувати їх саме у палаццо Читтеріо вже у 1979 році. Але Руссолі не стало 1977-го… з того часу минуло понад 40 років… і ми ще очікуємо на відкриття. Вже майже готовий науково-технічний проєкт. Залишилося дочекатися підтвердження, що палац готовий прийняти колекцію – насамперед з огляду на кліматичний, температурно-вологісний режим для картин. Три частини з трьох колекцій великих колекціонерів-донаторів – ось ідея майбутнього Музею сучасного мистецтва, а точніше, нової частини Брери, присвяченої мистецтву двадцятого століття. Це буде своєрідна посвята власне особі колекціонера, що часто залишається в тіні. У якомусь сенсі цей відділ пінакотеки можна було б назвати “Музеєм колекціонерів”, бо саме їхній смак та вибір він відображатиме повною мірою. І в цьому буде його відмінність від існуючого міланського Музею ХХ століття.

Тому ще хотілося б, щоб на третьому поверсі палаццо Читтеріо були майданчики для тематичних зустрічей з колекціонерами, особливо це важливо для молодих людей – щоб створювати умови для спадковості. Щоб не “втратити” у майбутньому великі ідеї Руссолі. Як він зумів переконати сім’ї Єзі, Маттіолі, інших, сподіваюся, так само одного разу виникнуть на порозі Брери інші великі донатори-колекціонери, які поповнять скарбницю Пінакотеки. Ця частина музею називатиметься Brera Modern.

А.К.: І знову маю архітектурне питання. Розкажіть про проєкт “Кришталевого мосту”, так званого “Коридора Руссолі”, який має з’єднати Пінакотеку з палаццо Читтеріо – за аналогією з “Коридором Вазарі” у Флоренції, що поєднав Уффіці з приватним палаццо Пітті, резиденцією родини Медічі (1565).

J.B.: Пропозиція з’єднати дві частини скляним мостом – це не стільки сильний образ, як потреба створення переходу, як сполучної ланки. З фізичної потреби з’єднати два блоки – історичний палац Брера з “новим” палаццо Читтеріо – без необхідності залишати музей. Для мене це важливо і суто психологічно – оскільки відвідувач не повинен буде виходити з однієї будівлі, перетинати вулицю та сад, і заходити до іншої будівлі. Образно він ніби перелетить прозорим мостом, що висить над Ботанічним садом, в інший корпус того ж Музею Брера. Отже, потреба тут скоріше на рівні відчуттів, емоцій, ніж у необхідності нового архітектурного об’єкта в сучасному стилі. На сьогодні “кришталевий міст” існує у вигляді проєкту [зробленого та подарованого у 2016 р. архітектурною студією Front], не затвердженого поки що експертними органами (la Soprintendenza).

А.К.: І ще трохи про проєкти. У 2009 році проєкт Маріо Белліні “Brera in Brera” переміг у конкурсі Міністерства культури з пропозицією перекрити прозорим дахом Почесний двір – Cortile d’Onore палаццо Брера. Враховуючи статус “незавершеного”, хотілося б запитати, як ви бачите цей проєкт, його необхідність як додаткового виставкового простору або як майданчику для заходів, враховуючи, що площі Брери вже збільшуються приєднанням Palazzo Citterio? У якій фазі зараз ця ідея, майже через десять років після конкурсу?

J.B.: Белліні виграв конкурс, розраховуючи, що Академія Брера залишить палаццо… але річ у тому, що термін дії цього проєкту закінчується цього року [2019, 10 років від номінації]. Озвучена вартість його реалізації близько 120 мільйонів євро (!), і за ці роки таких інвесторів не знайшлося. На моє глибоке переконання, такий “дах” змінив би природу Cortile d’Onore палаццо Брера. Я не великий прихильник цієї ідеї. Але що мене повеселило на виставці Белліні у Трієнале (2018), що архітектор оновив рендеринги залів, “пофарбувавши” стіни згідно з сьогоднішнім їхнім виглядом, порівняно з 2009, коли було зроблено його проєкт. Отже, на сьогодні Академія залишається на місці, і Пінакотека залишається, і навіть розширюється. Але я можу зрозуміти смуток архітектора, якого дуже поважаю.

А.К.: І нарешті – вишенька на торт, нещодавнє відкриття, 1 жовтня минулого року [2018], кафе “Fernanda”, яке ви всіма силами бажали. Декілька слів про нього.

J.B.: Кафе “Fernanda” – це як новий заключний зал Музею. І знаєте, що це був екс-головний вхід до Пінакотеки? За часів Віттґенс це було так. Тому й залишився над дверима цей великий напис BRERA. Тут ми організували добірку картин та скульптур пам’яті Фернанди та інших важливих персонажів в історії Брери. Bookshop, який перемістився на перший поверх, та нове кафе “Fernanda” я бачу обов’язковими атрибутами, невід’ємною частиною Пінакотеки, як будь-якого іншого великого музею. Чому ми в Мілані маємо відмовлятися від цього? Тим більше, що естетика та смак нового кафе стають чудовим заключним акордом у відвідуванні Брери [Про Кафе “Fernanda” та фігуру Віттґенс читайте тут].

А.К.: Розкажіть про ваші плани.

J.B.: Я сподіваюся побачити одного разу реалізованими великі плани, про які ми говорили [Brera Modern, коридор Руссолі], і неважливо – під моїм директорством чи після нього. Я майже чую в голові голоси моїх попередників, директорів Брери минулого, які кажуть: “молодець, добре зробив, не зрадив наших планів, хоч ти і не міланець, і навіть не італієць…” – міг би сказати Руссолі чи Фернанда Віттґенс. Незабаром закінчиться мій мандат на цій посаді, 30 вересня цього року [2019]. І хто знає, що станеться – мій контракт завершиться чи буде продовжено? Чи буде оголошено новий конкурс? Ніхто не знає. Подивимося…

Це інтерв’ю було вперше опубліковано 6 лютого 2019 року у блозі “Все про проєкт з Італії”. У вересні 2019 року Міністр культури Італії Даріо Франческіні (2014 — до сьогодні) підтвердив продовження мандата Бредбурну в якості директора Пінакотеки Брера ще на 4 роки. Brera Modern з технічних причин все ще не відкрита, і ми від душі бажаємо Джеймсу Бредбурну відкрити її для відвідувачів до кінця його мандату.  

***

* Ettore Modigliani (1873 – 1947) – гуманітарій, письменник, беззмінно очолював Пінакотеку Брера з 1908 по 1934 рік. Був удостоєний почесного звання лицаря Британської імперії за організацію виставок у Лондоні. Під час фашистського режиму його було знижено у правах як єврея, звільнено з посади і він був змушений переховуватись. Після звільнення Італії повернувся до Мілана і разом з Фернандою Віттґенс присвятив себе відновленню зруйнованої Пінакотеки. Саме він запросив для реконструкції архітектора П’єро Порталуппі, з яким уже працював у 20-х роках над її оформленням.

* Fernanda Wittgens (1903 – 1957) – викладач, мистецтвознавець; вона стала першою жінкою-директором Пінакотеки Брера, а також першою жінкою в Італії, яка грала керівну роль у важливому музеї чи галереї. Антифашистка, за режиму Муссоліні у 1944 році була заарештована за сприяння втечі єврейської родини. Провела близько року в міланській в’язниці San Vittore, жодного разу не пошкодувавши про те, що зробила. З 1947 по 1950 активно працювала над відновленням з руїн Пінакотеки Брера та її відкриттям для міста Мілана у найкоротший термін. 2014 року їй було присуджено звання Праведниці народів світу.

* Franco Russoli (1923-1977) – музеолог, мистецтвознавець та професор італійських університетів. Був директором Пінакотеки Брера у 1957-1977 роках. Розвинув ідею своєї наставниці Віттґенс щодо створення так званої Grande Brera. Саме при ньому було значно розширено колекцію сучасного мистецтва завдяки пожертвам кількох відомих італійських колекціонерів.

* Piero Portaluppi (1888 – 1967) італійський, міланський архітектор, містобудівник та вчений, видатний представник архітектури італійського раціоналізму, професор Politecnico di Milano, декан архітектурного факультету. Брав участь у відновленні багатьох зруйнованих під час бомбардувань 1943 року архітектурних об’єктів Мілана. За його проєктами було відновлено Пінакотеку Брера, церкву Santa Maria delle Grazie, в трапезній якої знаходиться знаменита фреска Леонардо “Таємна вечеря”.

У статті використано фото ©Anna Kolomiyets, надані прес-офісом Pinacoteca Brera, James O’Mara, з історичних фотофондів.

Сподобалося, поділіться