Це інтерв’ю було випадково знайдено на сторінці сайту Паоло Беттіні, професора архітектури, викладача Венеціанського інституту архітектури на пенсії, під грифом reprint/inediti, “Репринти-Невидане”. Серед інших матеріалів увагу привернуло ім’я Карло Скарпи, геніального італійського архітектора ХХ століття, постаті неординарної навіть за всього багатства проєктної панорами тих років. Його досі називають Inarrivabile, недосяжним. Як виявилося, це було його останнє інтерв’ю, яке він дав журналістці Барбарі Радічє в себе вдома у Віченці за кілька тижнів до свого від’їзду до Японії, де трагічно загинув. Це було у жовтні 1978 року, а 28 листопада його не стало. Перечитавши цей діалог, здалося, що міркує сучасна людина, якщо не брати до уваги кількох незначних нюансів і відсутності згадки технологічних ноу-хау сьогоднішнього дня. Нам було дуже цікаво це читати, сподіваємося, буде і вам. Пропонуємо ексклюзивний переклад українською мовою. Ще про Скарпу в цьому журналі від 2 вересня 2022.

Якість як парадокс

Карло Скарпа народився у Венеції у 1906 році і загинув у Токіо внаслідок нещасного випадку у листопаді минулого року [інтерв’ю 1978, ред.]. Він не мав архітектурної освіти, але переконливо продемонстрував якістю своїх робіт, що й не мав у цьому потреби. У той же час він був ректором (директором) Університету архітектури у Венеції (Istituto Universitario di Architettura di Venezia IUAV), де завдяки своєму специфічному підходу придбав друзів і нажив ворогів. Його роботи є постійним, майже нав’язливим пошуком формальної досконалості аж до майже невидимих деталей.

З цієї точки зору можна сказати, що Карло Скарпа бачив архітектуру та дизайн як витвір найвищої ремісничої майстерності. У численних прикладах оформлення виставок та в його архітектурі кожен елемент розроблено та спроєктовано з увагою до матеріалу, форми та розмірів, які не залишають абсолютно нічого випадкового.
Якщо досконалість – це надмірність, марна трата, то Скарпа “змарнував” багато. В італійському залі на Бієнале [Венеції] 1968 року була використана тканина, яка замислювалася як загальне тло оформлення: вона була зеленого кольору з тонкою жовтою лінією, що перетинала її по горизонталі. Скарпа спеціально замовив її виконання вручну. У його роботах якість проявляється як парадокс.

Порівняно з панорамою післявоєнної італійської архітектури Скарпа відрізняється тим, що виглядає вільним від образних схем як фашистського монументалізму, так і від раціоналізму Movimento Moderno, чи міжнародного модернізму ХХ століття. Його дизайн автономно розвивається на основі уважного та вишуканого відновлення фрагментів стародавніх італійських та східних культур, підтверджуючи тим його абсолютно венеціанське коріння.
Інтерв’ю, що публікується, він дав… 31 жовтня [1978], за кілька днів до від’їзду до Японії. Воно застало майстра в момент інтенсивної роботи над безліччю міжнародних проєктів у фазі запуску. Це його остання публічна заява.

Архітектор за законами досконалості

Розмова з Карло Скарпа про дитинство, архітектуру, Японію, розкіш, подорожі та якісні речі.

Барбара Радиче: Скажіть, як народилася ваша пристрасть до архітектури та дизайну?

Карло Скарпа: Ой, що це за питання! Це пристрасть молодого чоловіка, який вперше починає працювати, народжена хто знає звідки.

Б.Р.: Ви не захистили диплом архітектора.

К.С.: Я не архітектор*, але я вивчав архітектуру в Академії мистецтв Венеції, як того вимагали правила італійської традиції. Коли я був хлопчиком, я дуже добре малював, мені подобалося малювати лівою рукою, і тоді мій батько, учитель початкових класів, із деякою дрібнобуржуазною культурою сказав: підеш до Академії. Мені вона здавалася якоюсь дивною школою, яка відрізнялася від інших. На той час я жив у Віченці.

Б.Р.: Ви з Віченци?

К.С.: Ні. Я стовідсотковий венеціанець, але моя мати працювала [тоді] швачкою у Віченці**, і я жив у Віченці з трьох до тринадцяти років. Моя пристрасть до малювання народилася приблизно у 8-9 років. Потім ми повернулися до Венеції, моя мама померла у 1919-му, коли мені було 13 років.

Б.Р.: У школі ви отримували добрі оцінки? З яких предметів?

К.С.: Увага: я дуже добре малював, але у третьому класі технічного ліцею, куди мене помилково відправив батько, бо було б правильним дати мені класичну освіту, викладач малювання поставив мені 6 [за десятибальною системою]. Було смішно з’являтися в Академії із “шісткою”. Тоді мій батько, який мав деяку інтуїцію, приніс до Академії мої дитячі малюнки, коротше, мої домашні малюнки, а не шкільні, і професори Академії відправили мене на 1-й курс замість підготовчого, і прийняли, незважаючи на те, що я був на півроку молодше, ніж дозволялося.

Б.Р.: Що про вас говорили викладачі?

К.С.: Вони вважали мене цілком пристойним учнем. Про нас, молодших, тоді ніхто особливо не піклувався.

Б.Р.: Які у вас були розваги, коли ви були тінейджером?

К.С.: Що означає тінейджер?

Б.Р.: До 20 років.

К.С.: А, це так називається? Мені подобалося грати в “більє”, в кульки між базами колон портика Палаццо Кьєрікаті [Palazzo Chiericati – ренесансний палац у Віченці за проєктом Андреа Палладіо].

Б.Р.: У кульки?

К.С.: Так, у кульки. Були теракотові кульки з одним скляним із пляшки із содовою. Ви б сказали Schweppes.

Б.Р.: Яке було ваше головне прагненням у ті дні?

К.С.: Я справді не думав про архітектуру, я думав про Академію, художню школу, де можна вирости до художника. Я уявляв: можливо, я буду живописцем, або будь-яким художником. Я відразу ж захопився архітектурним малюнком та живописом, водночас і знати не хотів про скульптуру. Мені зовсім не подобалося бруднити руки в глині.

Б.Р.: Яким був ваш перший успіх, перше досягнення?

К.С.: Не жартую, але точно, я був найкращим учнем Спеціальної архітектурної школи. Я навіть робив проєкти для своїх колег, отже дізнавався ще більше. Що до знань… що ви хочете, щоб нам там такого особливого виклали? Але все ж таки я з великою любов’ю згадую свого професора архітектури Гвідо Чіріллі [Guido Cirilli] ***. Я був його улюбленим учнем.

Б.Р.: Хто чи що найбільше на вас вплинуло?

К.С.: В Академії ми здебільшого були націлені на вивчення класичної італійської спадщини. Якось у школі я був приголомшений, побачивши грецьку статую. У мене наче щось спалахнуло в голові, якісь питання, якісь цінності, яких я раніше не розумів. Але я хочу згадати про величезне враження, яке вплинуло на мене протягом кількох епізодів, кількох днів спілкування з одним датським живописцем, сином скульптора, аматором, який допоміг мені зрозуміти, що було нового і чудового в сучасній культурі в той момент. Звичайно, не наші шкільні вчителі, яких ми вважали сучасними, але вони такими не були. Я згадую його з великою любов’ю. Його звали Морґенс Брандструг [Morgens Brandstrug].

Б.Р.: Як ви познайомились?

К.С.: Я писав етюд на Дзаттере [Zattere квартал Венеції навпроти острова Джудекка поряд з Академією], він йшов повз, зупинився і сказав: “Непогано”. Він був гарним, високим, білявим. Бідолаха! Він був першим, хто допоміг мені дещо зрозуміти в мистецтві. Потім, як тільки вона вийшла, я подарував собі книгу Ле Корбюзьє Vers une architecture [Про архітектуру], яка теж стала великим одкровенням.

Б.Р.: Було у вас у хлоп’ячі роки якесь особливе бажання, ким стати, коли виростете?

К.С.: Ні. Може, я вже в школі все знав про себе, але ніколи не думав ні про що, окрім Академії.

Б.Р.: Ви цікавилися політикою?

К.С.: Ні. У мене був молодший приятель, який всіляко тягнув мене вступити до фашистської партії, але я сказав “ні”, бо мені це грало на нерви. Не те, щоб я багато розумів, але я не любив фашистів. Це були перші фашисти, так звані “із зухвалих”, які лаялися, як турки. І я, що походив з інтелігентної родини, знаходив їх вульгарними. Мені вся їхня структура здавалася сміховинною. Потім, коли прийшов Муссоліні, він здався ще безглуздішим. Насамперед тому, що його звали Беніто [звучить як зменшувальне від добрий, добренький], та ще й Муссоліні; тому що на венеціанському діалекті, особливо між Венецією та Віченцою, mussolini – це такі мошки. Навіть якщо подивитися на речі, що трапилися пізніше, Муссоліні ніколи не здавався мені таким ненависним, як тоді. Але взагалі я завжди був відірваний від політики.

Б.Р.:  Як ви вважаєте, навіщо потрібна архітектура?

К.С.: Що за питання?! Не можу ж я вам сказати, що вона служить для того, щоб дати укриття людині. Цінності, відкриті в останні десятиліття, не мають нічого спільного з потрібністю або не потрібністю. Вона потрібна, обов’язково потрібна, і створюється. Мистецтво… Я не дуже вмію говорити.

Б.Р.: Мені здається, дуже добре вмієте.

К.С.: Тоді це неправильно поставлене питання. Зрозуміло, що вона потрібна.

Б.Р.: Мені здається, ви дуже любите Японію та японську архітектуру.

К.С.: Так, на мене дуже впливає Японія, не тільки тому, що я там побував, але й тому, що ще до того, як я туди потрапив, мене захоплювала їхня сутнісна простота і насамперед абсолютне домінування гарного смаку. Те, що ми тут називаємо добрим смаком, у них просто усюди. Це не витончений смак, а бідний, не зовсім селянський, але майже. Так, вони багато дивилися на Китай, але у своїх особистих перевагах японський смак більш сутнісний та неймовірної чистоти.

Б.Р.: Ви дізналися Японію безпосередньо чи через Ф.Л. Райта?

К.С.: Ні-ні, за книгами, які я купував, а потім і поїхав туди. Але я не вважаю [творчість] Райта східним. Він вирушив туди будувати готель Imperiale, оскільки японці зрозуміли, що у його архітектурі відчувається смак сім’ї, наприклад, у тих будівлях, які він називав “будинки в преріях”. І потім тоді, можливо, в Японії ще не було своїх висококласних архітекторів, принаймні західного типу.

Б.Р.: А ви не думаєте, що на Райта вплинула Японія? У Каліфорнії дуже сильний вплив східної культури.

К.С.: Так, це правда, цілком можливо, що вплинула, адже він і Лао-Цзи цитував.

Б.Р.: На вас також вплинула ісламська культура?

К.С.: Авжеж так, звичайно, я ж візантієць. Я народився поряд із церквою Сан-Марко, тому любив весь цей візантизм, як наслідок, й ісламізм. Я вважаю їх дома красивими, а потім Венеція … насправді я ніколи не відчував, що Палладіо добре поєднується з нашими містами, навіть якщо я глибоко поважаю італійський Ренесанс. Парадоксально, але хочеться сказати, що Венеція – місто, яке може прийняти все найсучасніше. Він асиметричний: високий, низький, кривий, прямий; він не має симетрії, яку ми бачимо вже в Тоскані. Той самий арабський будинок зроблений як Венеція… ви проходите через дуже вузькі коридори, і раптом з’являється це благосне поєднання води та простору.

Б.Р.: Ви певний час були деканом архітектурного факультету у Венеції. Ви з радістю прийняли цю посаду?

К.С.: Це називають ректором, а не деканом, ректором Інституту. Я їм став із бажання невеликої особистої помсти моїм венеціанським друзям чи ворогам. Це історія, пов’язана з моїми [судовими] процесами, старими та минулими. Все через те, що я не маю диплома архітектора. Тому я сказав: ви бажаєте побачити, що я можу бути ще й ректором Інституту? Хоча я добре знав, що не підходжу на роль ректора, я не організатор.

Б.Р.: Що ви намагалися зробити, доки перебували на посаді?

К.С.: Я намагався зрозуміти, чи зможемо ми навести лад, а потім нічого… Те, що я робив, студенти розбирали. Їм потрібна була хороша читальна зала, і я її організував. Того ж дня, коли її відкрили, вони вже хотіли зробити там актову залу. Оскільки там мало місця, я сказав, що вони можуть збиратися десь інде. Потім вони все розібрали.

Б.Р.: Як довго ви були у цій ролі?

К.С.: Два з половиною роки. Потім я звільнився.

Б.Р.: Ви завжди створювали дуже дорогі об’єкти…

К.С.: Нічого подібного. За часів фашизму я зробив одну роботу, яка, як я сподівався, приведе до інших замовлень, але натомість мене побічно бойкотували, бо це йшло врозріз із тогочасними смаками, які я сподівався змінити. 1935 року я зробив одну реставрацію у Венеції. Я сказав собі: ну, якщо вдасться, роботи буде більше. Мараїні та Вольпі [скульптор Антоніо Мараїні, граф Джузеппе Вольпі ді Мізурата, президент Бієнале Венеції за фашизму] прийшли це подивитися і показали великий палець униз. Так я знову повернувся до роботи на Venini [знаменита марка муранського скла, де з 26 років Скарпа був арт-директором]. Що я мусив робити?

Б.Р.: А якби вам замовили розробити щось для UPIM, ви погодилися б? [UPIM популярна торгова мережа в Італії середніх та низьких цін]

К.С.: Ні. Для UPIM? Хоча чому ні? Це залежить. Справа не в тому, що я роблю дорогі речі. Якщо я розробив дизайн якихось срібних обідніх приладів … або якщо зробив деякі деталі, які, мабуть, відносно дорогі, тому що складні у виготовленні … але це все одно, що купити краватку високої якості, одягнути [особливу] каблучку на палець.

Б.Р.: Тож як щодо UPIM?

К.С.: Не знаю, вони до мене не зверталися. Так, я розумію ваше запитання: ви натякаєте, що я хотів би створювати тільки рафіновані вироби, до речі, який жахливий прикметник, треба відмовитися від нього… Ви не можете опуститися нижче за певну якість.

Б.Р.: Як ви думаєте, хто сьогодні найбільший з архітекторів, що нині живуть?

К.С.: Я сказав би, що всі великі в могилі. Якщо ви послухаєте сучасну італійську школу, хтось каже: “Стірлінг”, можливо, хтось думає про Мейєра.

Б.Р.: А ви що скажете?

К.С.: Мені здається, що останній великий із померлих Льюїс Кан.

Б.Р.: Назвіть гідну фігуру італійського архітектора?

К.С.: Ви провокуєте мене вашими питаннями!

Б.Р.: Ви можете сказати, що не знаєте.

К.С.: Так, не знаю, ніколи про це не замислювався.

Б.Р.: Хто найвидатніший архітектор ХХ століття?

К.С.: Чому ви ставите питання такого типу? Я міг би сказати, що найбільший архітектор століття… ні, цього не можна сказати, немає відповіді. Можна сказати, Ле Корбюзьє. Хтось інший сказав би: “Та ні, заради всього святого, це Ф. Л. Райт”. Я вважаю Гауді людиною великого генія, але, можливо, я не можу сказати, що він найвеличніший і таке інше… До того ж, він все-таки більше належить до XIX століття.

Б.Р.: Який архітектор минулого вам особливо цікавий?

К.С.: Я би сказав Брунеллескі, він майже грецький провидець. Але мій улюблений митець на всіх рівнях – Донателло. Він би зміг створювати чудову архітектуру.

Б.Р.: Чому Донателло?

К.С.: Тому що Донателло вміє все і все, що він робить, він робить ідеально. Він найвидатніший з італійців. Я називаю його Сан-Донателло. Я помістив його на Олімпі в раю моїх святих.

Б.Р.: Який пам’ятник минулого ви любите найбільше?

К.С.: Ну, нарешті! Я хотів би мати студію у невеликому храмі Нікі Аптерос на Акрополі.

Б.Р.: Як ви вважаєте, що буде з архітекторами? Вони будуть потрібні? Зникнуть?

К.С.: Я думаю, що за тих зусиль, які спрямовані на розуміння цього сучасного світу, все має бути гаразд. Має бути краще майбутнє. Мені навіть здається, що є гідні молоді люди, і якщо їх немає зараз, у цей момент, вони будуть через кілька поколінь.

Б.Р.: Чи часто вам заперечували колеги-архітектори?

К.С.: Я ніколи не протиставляв себе.

Б.Р.: А як щодо всіх процесів, які у вас були?

К.С.: Це все повна нісенітниця. Єдине, що мене розлютило, то це колись одного разу в їхній скарзі прозвучала фраза “він навіть дозволяє собі читати лекції з архітектури”. Навіть якийсь вороже налаштований журналіст не дозволить собі сказати цю нісенітницю. Тоді претор, який був присутній під час читання цього [в суді], коли я почав сміятися, сказав мені: “Підсудний Скарпа, стримуйте себе!” У той момент я висловив все своє презирство і до претора, але все одно продовжив усміхатися.

Б.Р.: Вам подобаються party, вечірки?

К.С.: Я до них байдужий. Ні, я ходжу на них. Я люблю поїсти та випити, тому на вечірках, якщо є ікра, віддаю перевагу їй, а не поленті та квасолі.

Б.Р.: Ви дивитеся телевізор?

К.С.: Так, досить багато. Ввечері це свого роду розслаблення. Особливо мені подобаються вестерни.

Б.Р.: Ви часто ходите у кіно?

К.С.: У кінотеатри ні. Багато ходив у молодості, коли ми жили у Венеції, зараз ми ведемо ізольоване життя, тут у Віченці*.

Б.Р.: Яка ваша улюблена актриса?

К.С.: Мерилін Монро. У мене є фотографія Мерилін, яку мені подарував один друг, яку, мабуть, зробив Аведон, тільки голова зі світлим волоссям. Це справді образ народження Венери. У кабінеті цього друга вона висіла високо на стіні, і я брав стілець і цілував її. Нарешті мені це вдалося.

Б.Р.: Ви щось колекціонуєте?

К.С.: Ні, тільки пастки, бо вони дешеві, а я не маю грошей. Якщо є гроші, я купую книжки. Я також байдужий до колекціонування творів мистецтва. Провівши стільки Бієнале, можливо, я міг би мати щось більше [картин]. Я маю лише кілька подарунків від друзів, яким не відмовиш.

Б.Р.: Вам подобається мандрувати?

К.С.: Так.

Б.Р.: На чому?

К.С.: На Rolls Royce, на якому я їздив до Іспанії кілька днів тому. Чудова подорож.

Б.Р.: Де ви вважаєте за краще подорожувати?

К.С.: У якому сенсі?

Б.Р.: На північному полюсі чи на екваторі?

К.С.: Хотілося б помалу побачити весь світ, але найбільше мені цікаво відвідувати культурні місця, музеї тощо. Ще мені дуже хотілося б побачити пустелю, бо вона схожа на море. Тому що мені подобається горизонтальність.

Б.Р.: Яка культура минулого вам цікава найбільше?

К.С.: Греція.

Б.Р.: Чи немає чогось трохи більш екзотичного?

К.С.: Моя культура знаходиться між Візантією та Грецією. Я можу зрозуміти тих, хто каже: “Якби ти познайомився з Індією!” Але я бачив фото з Катманду, і мушу вам сказати, якби я там опинився, був би дезорієнтований. У Камбоджі мені сподобались деякі пам’ятники. Але потім я зрозумів – те, що я бачив, відбувалося з 1100 по 1200 роки, в той же час у Мілані вже був Святий Амвросій. Тому я сказав собі: Камбоджі на вигляд 5000 років, то що це за культура?

Б.Р.: Ви вірите у життя після смерті?

К.С.: Так, одна зі звичайних загадок для тих, хто зневірився і більше не знає, чим себе підтримати. Але я думаю, що існує свого роду трансцендентне потойбічне життя, навіть якщо я не намагаюся його собі уявити.

Б.Р.: Що ви думаєте про позаземні подорожі?

К.С.: Так, я хотів полетіти на Місяць, але мені сказали, що я не підходжу.

Б.Р.: Ви цікавитеся науковою фантастикою?

К.С.: Абсолютно ні.

Б.Р.: Яким ви бачите майбутнє у наступні 500 років?

К.С.: Що ви хочете, щоб я розумів у цих речах? Я нічого не бачу. Я просто сподіваюся, що завтра буде така ж хороша погода, як сьогодні. Мені подобається сучасність.

Б.Р.: Чи думаєте ви, що світ може змінитися, що його можна врятувати?

К.С.: Так, він стане кращим, але на це піде ще багато часу, нам усім потрібно наважитися говорити однією мовою. Але я оптиміст щодо цього.

Б.Р.: Ви любите працювати?

К.С.: Так, у хорошу погоду.

Б.Р.: Що ви думаєте про свободу жінок? [Закон про розлучення було прийнято в Італії лише 1970 року].

К.С.: Думаю, що це нормально. Насправді, гадаю, я був би справжнім… як це зветься?

Б.Р.: Феміністка.

К.С.: Правильно, я фемініст. Єдиний виняток я зробив би для жінок-архітекторів.

Б.Р.: Як так?!

К.С.: Тому що вони не мають розуміння сенсу ваги, відчуття ваги матерії** [в оригіналі senso del grave].

Б.Р.: Ви багато читаєте?

К.С.: Так, досить багато.

Б.Р.: Що ви читаєте?

К.С.: Ту безліч книжок, які я не зміг прочитати в юності, класичні, а також науково-популярну літературу.

Б.Р.: Які ваші улюблені автори?

К.С.: Знаєте, великі майстри світу завжди ті самі, але я, наприклад, безмірно люблю Леопарді і часто читаю його [Джакомо Леопарді, італійський поет-романтик початку XIX ст.].

Б.Р.: Які журнали ви читаєте?

К.С.: Я не підписаний на жодний журнал***. Я був би щасливий отримати літературні журнали, але не знаю, які вибрати. Так що я ні на чому не зупинився.

Б.Р.: Як ви вважаєте, чи є рецепт успіху?

К.С.: Швидше за все, якби я був гарним, я б досяг успіху.

Б.Р.: Що ви думаєте про сучасне мистецтво?

К.С.: Це цілий світ, і я не надто замислювався про це. Мені більше нічого не подобається. Чи можна сказати, що це все якісь каламбури? Типу жарти, але по-французьки calembours має і трохи інший сенс. Якби я був художником, я був би натуралістом, реалістом. У мистецтві були не лише Сезанн чи Ван Гог. Якщо хочете, я думаю, що все ще можна розповідати реальність чи інтерпретувати її, як сьогодні кажуть.

Б.Р.: Чому ви не хотіли, щоб фотографували гробницю Бріон?

К.С.: Навпаки, на жаль, її почали фотографувати зарано, коли вона ще не була закінчена.

Б.Р.: Але це ніколи не закінчувалося [1970-1978].

К.С.: Там було так багато деталей, які я відкладав, зокрема тому, що вони не виходили. Це чистий твір лірико-сентиментальної цінності, якщо хочете, гедоністичного штибу. Я хотів показати наскільки світлим і делікатним може бути цвинтар.

Б.Р.: Зараз усе закінчено?

К.С.: Зараз так.

Б.Р.: Ви задоволені цією роботою?

К.С.: Так, повною мірою. Це єдина робота, яку я із задоволенням відвідую.

Б.Р.: Скільки коштувала Гробниця Бріон? Говорили про дуже високі цифри.

К.С.: Хтось навіть говорив про мільярди. Але це коштувало близько 200 мільйонів [італійських лір, трохи більше 100 тис. євро].

Б.Р.: Тепер у Венеції вам дадуть диплом архітектора honoris causa за заслуги. Ви задоволені?

К.С.: Так, цілком, але не з практичних міркувань, як це було б, якби мені його дали, коли я його потребував. Тепер я приймаю це і, здається, я навіть щасливий, що вони дали мені це на знак визнання моїх успіхів.

Б.Р.: Чи є щось, про що ви шкодуєте?

К.С.: Так багато всього, якщо на те пішло.

Б.Р.: Наприклад?

К.С.: Я шкодую, що не намагався наполягти на живописі, який мені так подобався. Раз-по-раз кажу собі: ось вийду на пенсію і знову писатиму.

Примітки

* В Італії архітектором вважається лише той, незалежно від того, практикує він потім свою професію чи ні, хто фактично захистив диплом у профільному вузі та зареєструвався у відповідному професійному національному Реєстрі Albo: без цього фахівець не може підписати жодного свого проєкту. Диплом laurea honoris causa, За заслуги, був присуджений Карло Скарпі в 1978 році, але отримати його він вже не встиг. Сам диплом вручили його сім’ї в 1983, через 5 років після смерті Майстра.

** У Віченці родина Скарпа жила з 1908 по 1919 рік, там мати Карло Емма Новелло керувала своїм модним ательє з пошиття жіночого одягу. Хлопчиком Карло іноді малював на прохання матері деякі моделі.

*** Після захисту диплома Гвідо Чиріллі запросив молодого Скарпу працювати в його студії та стати його асистентом на курсі, який він вів з 1926 по 1929 рік у нещодавно створеній Вищій школі архітектури у Венеції.

* У період з 1972 року, до момента загибелі 28 листопада 1978 року в Японії внаслідок нещасного випадку, Карло Скарпа з дружиною Онориною (Ніні) Лаццарі повернувся жити до Віченци, при екс-стайні вілли Valmarana ai Nani.

** Il senso del grave. Відчуття, розуміння важкості, ваги матерії. Одне з найулюбленіших визначень Скарпи, яке він часто використовував у своїх лекціях. У Lectio Magistralis під назвою “Arredare” (Меблювати) 18 березня 1964 р. Карло Скарпа сказав: “… відчуття простору дається не живописними інструментами, а завжди фізичними явищами, тобто матерією, відчуттям важкості (senso del grave), вагою стін”. Нехай не ображаються на Скарпу сучасні жінки-архітектори – варто лише уявити, скільки всього змінилося за 40 років! Який стрибок зробили у світі проєкту саме жінки. І може, саме передбачувана відсутність цього “відчуття ваги” у Захи Хадід дало нам першу жінку призера Премії Прітцкера, а світу – її неймовірну архітектуру? Та й у інших призерів престижної архітектурної Премії, як от жінок-архітекторів Івон Фаррел і Шиллі МакНамара з дублінської студії Grafton Architects, у яких з почуттям ваги матерії в їхніх проєктах все чудово.

*** Бібліотека Карло Скарпи (у приватній власності), зібрана з 1920-х років, сягає 4052 томів з мистецтва, архітектури, літератури, філософії, естетики, історії, поезії та 184 серії періодичних видань. Рукописні інструкції та нотатки Скарпи, які можна знайти в багатьох текстах, розкривають практичну роль цієї колекції для маестро.

Інтерв’ю La qualità come paradosso. Barbara Radice з невеликими скороченнями наводиться на сайті Progettisti si diventa by Paolo Bettini, переклад Анни Коломієць. Воно виходило друком у журналі Modo, 16, 1979, з. 19-21. Цитата Lectio Magistralis Скарпи на сайті Negozio Olivetti. Частина фактів у примітках та уточнень усередині інтерв’ю наведено за Enciclopedia Dizionario Biografico Treccani. Перше та передостаннє фото Guido Pietropoli, на ньому Карло Скарпа у дворі вілли Il Palazzetto у Монселіче його друга та компаньйона у багатьох поїздках Альдо Бузінаро.

Друге фото – надгробок Карло Скарпи біля стін Гробниці Бріон як він заповідав, третє – вхід до Гробниці Бріон.

Фото: Anna Kolomiyets, вказано за місцем, із відкритого доступу чи джерело невідоме.

Сподобалося, поділіться