Стаття, дещо незвична для формату журналу, побудована як бесіда між двома архітекторами, українською та італійською (Анною Коломієць та Катериною Локаті*).
У своїй книзі “Таємне життя будинків” Катерина Локаті припускає, що будинок має душу. Виходячи з цього, вона ставить важливі питання. Процитуємо деякі з них.
Чи був будинок місцем неприємних подій? Чи є він щасливим? Що він хоче передати через видимий, фізичний дискомфорт? Поступово охоплюючи наступні моменти: хворий дім, покинутий дім, понівечений або зруйнований дім. Послідовно виникає питання, якою може бути повоєнна доля українських поселень, в тому числі міст-привидів?

Цей матеріал планувався для подання на участь у програмі українського павільйону Before the Future на 18 Архітектурній бієнале у Венеції. Загальна тема цьогорічної бієнале, нагадаємо, The Laboratory of the Future.

Вперше я [А.К.] познайомилась із Катериною Локаті, щоправда віртуально, під час конференції, яка проходила у кінці січня на венеціанському острові Джудекка. Тема стосувалася постаті архітектора в ретроспективі і сьогоденні. Організатори Scuola Permanente dell’Abitare постаралися запросити до диспуту самих різних спеціалістів, від класичних до тих, хто просував досить несподіване бачення. Катерина виявилася саме з таких, тому їй довелося відбиватися, до речі, досить спритно від уколів і скепсису колег по цеху. Її ентузіазм і віра в те, про що вона розповідала, захоплювали.

Того разу я поставила в Zoom своє питання, яке витікало з її доповіді, про “лікування хворих місць”, які пережили окупацію чи руїну, з думками про наші. Про ту страшну пам’ять, яку вони можуть зберігати. Про те, чи можна очистити їх, не маючи на увазі лише уламки фізичні, але й склеїти уламки долі багатьох людей. І про роль архітектора у цьому. Тоді моє питання не було озвучене, і воно зависло десь в ефірах.

Потім я знайшла і прочитала книгу Катерини, про яку вона згадувала у Венеції. “La vita segreta delle case”. Як-то кажуть, проковтнула за два дні, і знайшла в ній багато такого, про що захотілося докладніше поговорити з авторкою. Бо питань після прочитання виявилося набагато більше, ніж після конференції у Венеції. Знайти Катерину не виявилося проблемою – через її платформу. Вона із уже знайомим ентузіазмом за один недільний день дала цікаві, інколи неочікувані ті інтригуючі відповіді.

Aнна Kоломієць: У своїй книзі “Таємне життя будинків” ви говорите про SBS / Sick Building Syndrome, Синдром хворої будівлі, тобто про те, що можна захворіти від будівлі, в якій живеш або працюєш. А якщо це не будівля, а ціле місто або (ще гірше) те, що від нього залишилося? Потенційно саме такі місця можуть викликати, назвемо за аналогією, Sick Place Syndrome. Синдром хворого місця.

Враховуючи масштаби руйнувань та біди, сьогодні в Україні існує ризик виникнення своєрідної “пандемії”. Пандемії, спричиненої “хворими місцями”, які не є зараженими, буквально хвороботворними, але до яких були застосовані жорстокість та насильство. І саме про це я хотіла поговорити. Попереджаю, що це не буде легкою прогулянкою. Але я вірю, що ми знайдемо спосіб подолати перешкоди. Якщо ми його знайдемо (сподіваюся), він може бути застосований до сирійських міст, турецьких міст і, на жаль, до багатьох інших міст по всьому світу.

Тут нижче наводжу цитату з вашої книги:

“З багатьма з нас траплялося, що ми заходили в місце, яке, хоч і було естетично приємним, але якось гальмувало нас, вселяючи бажання якнайшвидше звідти піти. Ставалося й навпаки, коли ми потрапляли в місце, яке одразу ж давало нам змогу відчути себе бажаними, захищеними, любимими. Це кілька практичних прикладів того, що може статися, коли наші вібрації переплітаються з вібраціями середовища, в якому ми перебуваємо, створюючи інтерференцію, яка змушує нас відчувати себе погано або добре … Я була вражена, коли якось побачила дуже сильні образи, де було показане накладання фотографії з минулого на інші, сучасні, зроблені з тієї ж самої точки. Зображення з минулого були значущими.

На одному з них був Гітлер, який спирається на кам’яну балюстраду, а позаду нього – Ейфелева вежа. На це зображення було накладено фотографію хлопця і дівчини, які позували на тому самому місці, де десятиліттями раніше стояв Гітлер. На іншому фото були мати з дитиною, які гралися на безкрайньому пляжі. На цей знімок було накладено інший, на якому зображено висадку американських солдатів: пляж, на якому були сфотографовані мати з дитиною, був пляжем висадки в Нормандії 1944 року. Слоган, пов’язаний з цими зображеннями, звучав так:

Іноді корисно знати, де ти знаходишся.

Тому може статися так, що чудові місця не дають нам таких же позитивних відчуттів, як інші, менш гарні, і це може бути саме результатом того, що залишилося в історії цих площадок”.

Caterina Locati: SBS – це складна наукова дисципліна, яка аналізує вплив шкідливих речовин (наприклад, ЛОС, летких органічних сполук) всередині будівель, які внаслідок тривалого перебування в приміщенні спричиняють шкідливий вплив, перш за все, на дихальну систему, а також впливають на здоров’я всього організму в цілому. Ці речовини можна виявити за допомогою спеціальних інструментальних аналізів. Безумовно, в умовах війни, коли велика кількість матеріалів знаходиться на відкритому повітрі, навантаження забруднюючих речовин, що шкодить тим, хто вижив, стає критичним фактором.

Але це може бути лише верхівкою айсберга. Як ви сказали, настав час, коли все більше людей усвідомлюють, що будь-яке місце – це не лише те, що ми бачимо. Воно також несе в собі те, що не може бути сприйнятим нашими п’ятьма органами чуття. І що представляє його минуле, яке може бути драматичним або позитивним.

А.К.: Отже ми можемо запитати, що, які енергії оселилися в новітній історії українських домівок, міст і містечок, зруйнованих або залишених під російською окупацією? Багато з них стали ареною сумних чи трагічних подій.

Будинки, які навіть залишилися “фізично” неушкодженими, бачили, як навколо них гинули люди. Коли клумби перед ними перетворилися на імпровізовані місця поховання мешканців. Для декого могилами стали уламки власних будинків.

C.L.: Ви використали дуже сильний і, на мою думку, абсолютно правильний термін: “будинки бачили”. Будинки не мають очей, але, з моєї точки зору, вони вбирають у себе все, що відбувається, і зберігають це, кристалізуючи і навіть посилюючи. Добре це чи погане.

А.К. Якщо озирнутися на довгу історію людства, пронизану катастрофами різного роду, від природних до спричинених людьми (ми тут говоримо про останні), то мало знайдеться місць, які б не зберегли фактів жорстокості або не послужили місцями поховань. Але з часом “шрами” затягуються. Окопи стають майже непомітними під бур’янами, залишки будинків заростають хащами. Біль потроху вщухає. І людина може повернутися. А може й ні.

C.L.:  Іноді корисно знати, де ти знаходишся.

Ніхто не може знати, скільки часу знадобиться, щоб загоїлися рани місця, яке увібрало в себе страждання, ненависть, відчай, якщо це місце залишити сам на сам, щоб воно самотужки загоювало свій біль.

Якщо спробувати порівняти місце з людиною, яка страждає і переживає дуже сильні травми, то можна уявити, що якщо залишити її на самоті, без будь-якої допомоги, то її “відродження” або зцілення, якщо і відбудеться, то у занадто довгих часових рамках.

Те саме може статися з місцями.

Фізично реконструювати їх, прикрасити, приховати уламки – це, звичайно, велика допомога.

Але це все одно, що накласти гарний макіяж на людину, яка все ще продовжує страждати. Цього недостатньо. Потрібно йти глибше, якщо ми справді хочемо, щоб це місце, навіть якщо воно приведене в порядок фізично, несло надію і радість, а не біль і страждання. 

Ми можемо стерти фізичні шрами, але не глибинні, якщо не будемо підходити до місць більш свідомо.

А.К.: Отже, можна спробувати роздивитися якесь рішення… яке може дати надію.

У зв’язку з цим я пригадую один епізод. У листопаді 2022 року я була присутня на конференції при римській виставці RO.ME. Roma Musei. Там креативна група презентувала проєкт, створений для вшанування пам’яті азербайджанського міста Агдам у Карабаху. За 30 років вірменської окупації, що тривала з 1991 року, місто перетворилося на привид. Навесні 2021 року Міністерство культури Азербайджану прийняло рішення про створення там Музею перемоги та Окупації під відкритим небом, який займе загальну площу близько 22 гектарів. Планується перетворити частину міста на меморіал open air, що відображатиме наслідки вірменської окупації. Музейний комплекс площею 17,23 га складатиметься з музейної будівлі з сучасним дизайном, меморіального озера, меморіального саду та збережених руїн. Так коротко викладена ця новина в офіційних повідомленнях.

Там, в Агдамі, минуло майже 30 років від трагедії війни, відтоді, як звідти виїхали останні вцілілі мешканці. Коли я думаю про Маріуполь, Бахмут, про міста навколо Києва, такі як Буча, Ірпінь, Бородянка, я розмірковую про те, що робили наші пращури, коли поверталися жити в ті місця, де відбулися страшні події. Де, можливо, вони були безпосередніми свідками трагедій. Чи вони ніколи туди більше не поверталися?

З погляду на ваше попереднє твердження, чи існує, згідно вашого досвіду, якийсь інструмент чи метод, щоб очистити ці місця від страждання, щоб вони знову могли служити людям? І сподіватися, що ті, хто повернеться, зможуть жити там в злагоді з собою і з оточенням? Наприклад, ви згадуєте про позитивну роль води в домі, яку, можливо, варто було би застосувати і тут, тільки в більшому масштабі.

C.L.:  Чудове питання.

Так, я беззаперечно вірю в силу, якою володіють люди, щоб повертати місця до життя, не тільки з естетичної та матеріальної точки зору, але й з нематеріальної, енергетичної.

Повертаючись до людського прикладу: якби страждаюча людина отримала любов від сотень, тисяч людей, чи могли б ми сподіватися, що вона “одужала” би швидше?

Отже очевидно, що ми тут говоримо про ту сторону буття, яку неможливо побачити.

Моя особиста відповідь на поставлене вище питання – ТАК, абсолютно ТАК. Людина, яка отримує любов та увагу від інших, з конкретними діями або без них, експоненціально збільшує свою здатність до відродження. Це тому, що я поділяю думку, що емоції, як і думки, не замикаються всередині нас, а миттєво розповсюджуються навкруги.

Кожен з нас у будь-який момент має можливість впливати – на краще чи на гірше – на те, що нас оточує, і навіть на те, що далеко: на людей, предмети, місця… на все.

Отже, навіть найбільш стражденні місця, якщо вони цього захочуть, можуть відродитися. І щоб допомогти їм у цьому, ми можемо використати кілька стратегій, одна з яких є найпростішою у світі: дарувати любов.

А.К.: Як (чи) повертатися жити в місця масових смертей, трагедій, руїни? Як повернути до життя “міста-привиди”, так звані ghost towns? 

Перефразовуючи вас, можливо, іноді добре не знати, де ти знаходишся?  

Можливо, запрошувати нових людей жити там, замість того, щоб повертати місцевих жителів зі спогадами про минуле, тощо.

C.L.: Може стати дуже стимулюючим у стражденних місцях, наприклад, залучати людей не лише з фізичної, матеріальної точки зору, тобто запрошуючи їх жити у місця, які вже були відбудовані, але також запрошуючи їх розширити свій погляд на невидиму складову місця. На ті шрами, які потребують допомоги кожного, щоб загоїтися.

Я уявляю, наскільки потужним може бути стимулювання людей до виконання невеликого і простого ритуалу з високим емоційним впливом, який полягає у спрямуванні любові до місця (чи то власного будинку, чи то меморіалу, чи то реконструйованої площі), перш ніж потрапити туди фізично.

Ця маленька дія може мати надзвичайно позитивний вплив як для людей, які її здійснюють, так і для місця, яке її отримує.

Тема води, так само, є дуже близькою для мене. Окрім символічних сенсів, з нею пов’язаних і загальновизнаних, таких як “життя” і “відродження”, мій досвід привів мене до усвідомлення того, що вода може виконувати дуже амбітні і маловідомі завдання.

Вона може допомогти донести певну інформацію/наміри до певного місця, інформацію, яка має бути адаптована до місця, залежно від того, що ми хочемо, щоб присутність води викликала у людей.

Привнесення елементу води на будь-який майданчик, наприклад, як символу нового життя, може бути абсолютно позитивним. Але ми можемо піти далі, ми можемо запитати себе: що б ми хотіли, щоб ця вода випромінювала? Які почуття? Які емоції?

Для того, щоб вода виконувала ці нові, терапевтичні функції, ми повинні взаємодіяти з нею, з її енергією, з її душею, у свідомий спосіб. Недостатньо написати на пояснювальній табличці: “Стоячи біля цього фонтану, ви зможете швидко відновити сили”. Зрештою, це має бути не проста маркетингова акція, а розвинений та усвідомлений проєкт місця з залученням такого [важливого] елементу як вода.

А.К.: Я також хочу вас запитати, як архітектора, про одну більш матеріальну річ. Що б ви зробили з тими будівлями, яким пощастило вціліти серед міських руїн? Де, можливо, вони слугують своєрідними орієнтирами-маяками, очевидно, болючими, які допомагають людям розпізнати площу, вулицю, куточок у власному постраждалому місті?

C.L.: У нашому житті нам усім потрібні “якорі”, корисні насамперед для того, щоб дати нам відчуття тієї внутрішньої безпеки, якої нам бракує і якої ми потребуємо. Ці якорі можуть бути фізичними, такими як наш дім, наше робоче місце, а ще люди, яких ми зустрічаємо там щодня, а також предмети або наші домашні тварини. Гарантія, що все це знаходиться на своїх місцях є фундаментальною для всіх нас, навіть якщо ми не до кінця це усвідомлюємо. Тож, залишивши точку відліку для тих, хто там жив і продовжить жити, можна було б полегшити перехід до нового життя у значною мірою перебудованому під час відновлення місті.

З іншого боку, це може бути не так важливо для майбутніх поколінь, які не зазнали болю війни, і для яких ці якорі можуть не мати жодного особливого значення, окрім того, що розповіли би їм старші. Тому, на мою думку, для них користь може бути набагато меншою.

Було б корисно в цьому відношенні поспілкуватися на цю тему з самими місцевими людьми, запитати їхні думки.

А.К.: Після Другої світової війни багато європейських та азійських міст лежали в руїнах. Дрезден, Варшава, Хіросіма, щоб назвати лише деякі. Але, можливо, жителі чи тогочасні адміністратори менше замислювалися над такими тонкими питаннями, або ж наука ще не надала їм певних інструментів і знань. Дивлячись на ситуацію з сьогоднішнього дня, як можна було б використати прогрес у цій сфері?

C.L.: На мою думку, настав час підходити до будь-якого проєктування чи реконструкції, беручи до уваги нематеріальні аспекти.

Для багатьох людей важливість врахування цих факторів може бути “автоматичною”, природною. Для інших, більш раціональних, нові науки, такі як епігенетика і квантова фізика, можуть допомогти зрозуміти, що світ, який ми спостерігаємо очима і до якого можемо торкнутися руками, насправді є лише невеликою частиною того, що можна наново перепланувати і трансформувати.

Зокрема, епігенетика зосереджується на понятті “довкілля” (у набагато ширшому від звичного розумінні) як визначальному факторі прояву наших генів. Якби всі це знали, я впевнена, що місця, в яких ми живемо, мали б зовсім інший вплив на наше життя і біологію. Очевидно, набагато кращий.

А.К.: Думаючи про шляхи післявоєнної відбудови України, ми маємо на увазі насамперед повернення домівок людям, які були їх позбавлені. У зв’язку з цим наведу ще одну цитату з вашої книги.

“Те, що фізичне середовище впливає на нас, здається, підтверджується навіть найновішими дослідженнями.

Архітектурна психологія довкілля, протоколи leed, well та breeam® підтримують цю теорію, Нейроархітектура відкриває нові горизонти в аналізі впливу архітектури на людину, а стародавні дисципліни для гармонізації середовища, такі як Фен-шуй та Васту, підтримують цю ж теорію.

Бачення, яке я хотіла передати в легкій і творчій формі через історії [де різні дома розповідають про себе від першої особи, А.К.], дуже відрізняється від більш технічного, видимого і раціонального підходу вищезгаданих протоколів, пропонуючи більш емоційне бачення відносин з навколишнім середовищем, яке стосується тієї частини айсберга, що лежить нижче рівня моря.

Існують три рівні:
1. 3D (матеріальний, фізичний)
2. 4D (енергетичний)
3. 5D (духовний, рівень душі).

3D представляє надводну частину айсберга, а 4D і 5D – занурену частину.

Що таке ці рівні?
Рівні – це спосіб спостерігати і взаємодіяти з одним і тим же будинком з різних точок зору. Ми можемо уявити, що для спостереження за 3D-рівнем нам не потрібно носити спеціальні окуляри, оскільки наші очі забезпечують правильне бачення, але для сприйняття 4D-рівня нам, можливо, доведеться використовувати спеціальні лінзи, подібні до тих, що дозволяють нам побачити інфрачервоне світло. Аналогічно, щоб отримати доступ до 5D-рівня і побачити його, можуть знадобитися ще якісь інші “лінзи”.

Що це за лінзи? Це ніщо інше, як наші внутрішні налаштування, тобто наші переконання, думки, ставлення…”

На завершення цитати, мені цікаво вас запитати, чи можна перетворити цю гіпотезу на інструмент проєктування? Тому що вона виглядає ефемерною і здається не має точного практичного застосування.

C.L.: Це слушне зауваження.

Я твердо переконана, що сьогодні проєктування, в якому б контексті та на якому б рівні воно не застосовувалося, може живитися новими інструментами, які, в свою чергу, можуть живити місця.

І все разом, щоб живити людей. Це те, що, на мою думку, повинно мотивувати будь-якого професіонала, коли він збирається проєктувати: яку користь ви хочете, щоб люди отримували, живучи в цьому місці?

Тут, повертаючись до “здається ефемерним”, було б корисно поділитися деякими конкретними думками, розбивши їх на різні рівні.

Виглядає природно, що, думаючи про реконструкцію будинку, проєктувальник повинен звертати увагу не тільки на естетичну і функціональну частину, але й на всі технічні та нормативні вимоги. Так, перевагами для людей можуть бути, наприклад, естетичне задоволення, зручність використання, простота обслуговування, економічна ефективність тощо. Це рівень, який я називаю 3D.

Але тоді ви можете запитати себе, як проєктувальник: які емоції я хотів би, щоб люди тут відчули? Які переваги я хотів би, щоб це місце приносило з точки зору психофізичного комфорту?

Сьогодні люди повертаються ввечері додому втомленими, і, можливо, їм потрібен дім, який допоможе відновити сили за короткий час. Або ж іншим людям дім може бути потрібен для того, щоб заспокоїтися.

Таким чином, ви виходите на набагато глибший рівень проєктування, ніж попередній, адже тут ви повинні дослідити найглибші потреби людей. І для цього вам знадобляться більш передові інструменти проєктування. Як приклад, модель емоційного програмування життя, яку я розробила для цієї мети.

В ситуації війни, на мою думку, дуже важливо зосередитися на поняттях відродження, нового життя, сили, рішучості, мужності тощо. Естетичний вибір також слід робити, обмірковуючи ці цілі, слухаючи людей, співпереживаючи їм.

Повертаючись до нашого поділу на рівні, рівень емоцій, почуттів, намірів – це нематеріальний рівень, невидимий, якому я дала назву 4D.

На рівні 4D це не лише нематеріальна складова людини (її глибинні потреби), але й складова місця. У своїх дослідженнях я зрозуміла, що існує визначальний фактор, який характеризує позитивність місця, його здатність дарувати людям гарне самопочуття.

Цей фактор називається Енергетична узгодженість середовища, чи енергетична когерентність місця [в оригіналі Coerenza Energetica Ambientale]. Його можна порівняти з поняттями стабільної рівноваги, постійного порядку.

Якщо місце перебуває в стані Когерентності, узгодженості, воно має здатність допомагати людям переорієнтуватися, віднайти баланс, відновитися після стресових подій. Простіше кажучи, священні сакральні місця, як правило, когерентні, як переважно такими є і деякі природні місцини, не створені людиною. Більшість місць, в яких ми живемо, з великою ймовірністю можуть бути неузгодженими. Хороша новина полягає в тому, що, маючи належні знання, можна відновити цей первісний баланс місця. Це власне і є “нематеріальне перепроєктування”, яке йде поруч із видимим. Красиво і надзвичайно захоплююче.

Тому розвинуте проєктування – або скоріше еволюційне, Progettazione Evolutiva™,  як я його назвала – для тих, хто піклується про благополуччя місць і людей, не повинен ігнорувати цей рівень, особливо коли доводиться працювати в таких делікатних контекстах, як театр воєнних дій.

Але ми можемо піти ще далі.

Якщо повернемося до вашої фрази “будинки бачили”, то стане очевидним, що ви пов’язали людську властивість з чимось, здавалося б, неживим. Я кажу “очевидно”, тому що це справді може бути не так.

Надання “подиху життя”, душі місцям, а також предметам і всьому, що створено, є звичним у багатьох культур. Це дуже широка тема.

У латинській культурі поняття Genius Loci застосовувалось дуже потужно, але з часом це знання було втрачено. Зараз, можливо, настав час запитати себе, чи не варто повернутися до припущення, що місця також мають душу, свою власну ідентичність.

Якщо це версія, яка нам відгукується, то стає неминучим прислухатися до душі місця, перш ніж його трансформувати. Якщо на рівні 4D переважають нематеріальні потреби, пов’язані з людьми, то на рівні, який я називаю рівнем 5D, я розміщую потреби власне самого місця.

Деякі місця є щасливими і мирними, інші – неспокійними і страждаючими, і причин для цього може бути багато. Хороша новина полягає в тому, що, покращуючи нашу здатність до глибокого спілкування з місцем – звичайно, якщо ми в це віримо – ми можемо допомогти йому зцілитися.

Чому ми це робимо? Тому що, з моєї точки зору, якщо місце страждає, може бути недостатньо його “3D” перепланування, щоб дати йому можливість відродитися. Потрібно йти глибше.

Тобто це працює, якщо ви вірите, що нематеріальна складова місця може мати вплив на нематеріальну складову людей.

Робити місце красивим, не прислухаючись до нього – це те саме, що одягати людину в чудовий одяг, не спитавши її, як вона його відчуває і чи подобається їй те, в що ми збираємося її одягнути.

А.К.: Коли ви говорите про щасливі домівки, ви перераховуєте елементи, які роблять їх такими. Це: безпека, мир, спокійні стосунки, довіра, відчуття єднання, життєва енергія, захищеність, добробут. Я думаю про те, що наша нинішня війна, на жаль, позбавила багатьох людей майже всіх цих “інгредієнтів” щастя. І думається, скільки колективних зусиль знадобиться, щоб відновити їх, хоча б частково.

C.L.: Я думаю, що, поширюючи нове усвідомлення про можливість використовувати нашу особисту силу, щоб зумовлювати фізичну реальність навколо нас (концепції, які відображені в деяких принципах квантової фізики), це може статися набагато швидше. Ми повинні змусити людей підняти очі вгору, наблизитися до можливості того, що існує щось “за межами” матерії. Що матерія, якщо дати їй правильні емоції, думки, слова, може бути живильною і навіть терапевтичною. Природним чином терапевтичною.

А.К.: На завершення я наведу ще дві цитати з вашої книги. Вони більше схожі на вірш (перша) або на девіз (друга). 

Скільки існує будинків?

Чи мушля – це дім?
Море – це дім?
Небо – це дім?
Місто – це дім?
Країна – це дім?
Машина – це дім?
Ліс – це дім?
Вулик – це дім?

“Архітектор має честь проєктувати простір, який може мати важливий вплив на людей. Будівельник має честь перетворювати ідею, проєкт на придатну для життя реальність, яка може генерувати більше чи менше благополуччя для тих, хто буде в ньому жити”.

C.L.: Це останнє речення має набагато більше сенсу, якщо його також читати відповідно до рівнів 4D і 5D. Бо інакше є ризик застрягти в “класичному” благополуччі, тому, що регулюється нормативними документами і стосується наших п’яти органів чуття. Я вважаю, що сьогодні необхідно донести до тих, хто займається проєктуванням і будівництвом, той факт, що їхній вплив на життя людей настільки глибокий, що сягає навіть рівня душі.

А.К.: Grazie!

***

Вже коли це інтерв’ю було закінчене, перекладене і надруковане, передивляючись книгу Катерини, впала в очі одна чудова цитата з неї. Захотілося навести її, на випередження можливого скепсису.
Кажуть, що Нільс Бор якось повісив над порогом власного будинку підкову. Один з його гостей, здивований, сказав йому: “Хіба ви вірите в цю нісенітницю?” Бор відповів: “Звичайно, ні, але кажуть, що це спрацьовує навіть для тих, хто не вірить!”.  

* Caterina Locati, італійсько-швейцарська архітекторка, кандидат наук, незалежна дослідниця. Закінчила Міланський політехнічний університет, факультет архітектури. Працювала архітектором, авторизована по кваліфікації Leed AP®, від якої пізніше відмовилася на користь нею створеної програми Habitat Evolutivo™ (Evolutionary Habitat™). Організатор і доповідач на семінарах та курсах для архітекторів. Автор, спільно з Еузебіо Гуаліно, курсу для архітекторів “Або ти виділишся, або зникнеш” (“O ti distingui o ti estingui”, 2018-2020). Автор книги “Таємне життя будинків” (“La vita segreta delle case”, Uno Editori, 2019), на сьогодні вже вийшло третє видання. Поки немає англійської версії книги, було би добре перекласти книгу українською.

В статті використані фото та ілюстрації зі сторінки Facebook Caterina Locati, історичні фото по Focus.it, фото Агдама по Radiosvoboda, зі статті про Vatican Chapels, ©Anna Kolomiyets та з відкритого доступу. Де відомо, джерело вказано за місцем. Ще про міркування щодо участі України в Архітектурній бієнале 2023 читайте в журналі від 19 лютого.  

Сподобалось, поділіться