Практично відразу архітектор став вносити зміни до затвердженого проекту, ставлячи замовників вже перед фактом. Початкові 47 метрів висоти за рахунок склепіння купола перетворилися на 113! Сеньйору Антонеллі на той момент було далеко за шістдесят, і мабуть він вважав, що це його останній шанс встигнути явити світові всю свою проектну сміливість. А досвід давав впевненість у можливості втілення такої складної експериментальної конструкції з каменю та цегли, до того небаченої. Такий розмах спричинив подвоєння бюджету. І в результаті, коли бракувало лише 9 метрів до завершення гігантського склепіння і силует майбутньої синагоги вже домінував у панорамі міста, закінчились гроші. До того ж єврейська громада була дуже стурбована статичною надійністю будівлі. У 1869 році будівництво було зупинено, до Муніципалітету було направлено листа з проханням про створення спеціальної експертної комісії з інженерів-конструкторів. До з’ясування недобудований купол для безпеки накрили тимчасовим пласким дахом.

Хто би міг подумати, що це буде так надовго? Точно цього не бажав Антонеллі, пригнічений перспективою не побачити завершення проекту свого життя. Комісії чергувалися кілька наступних років, їх висновки були протилежні. Найспокійнішим і самим впевненим у своїй конструкції здавався сам автор, якому в розрахунках допомагав син Костанцо, на той час досвідчений будівельний інженер. У 1874 році, щоб зрушити справу з мертвої точки, була навіть зроблена спроба передати проект двом іншим архітекторам, з дорученням знизити і спростити купол для його більшої стабільності. Але тут на захист варіанта Антонеллі несподівано став весь Турин. Містяни вже звикли бачити цю дивну форму над своїми дахами, це був предмет їхньої гордості.

Так поступово в єврейській громаді виник і став дозрівати намір продати синагогу місту як непідйомну ношу. В обмін на нову ділянку під скромніший проект, згідно своїм фінансовим можливостям. Адже тут йшлося не лише про завершення будівництва, але і про його утримання: опалення, обслуговування, ремонти. У 1876 році мер Турина захотів довідатися у Антонеллі про деталі підсумкового проекту, якого ніхто не бачив – для складання хоча б приблизного кошторису витрат.

Нарешті, через рік місто викупило будівлю, але тільки в 1878 році для колишньої синагоги вигадали призначення – незакінчений храм присвятили нещодавно померлому першому королю об’єднаної Італії Вітторіо Емануелє II. У самій будівлі мав відкритися Музей Рісорджименто, історії національної боротьби за незалежність. Приблизно в той самий час у туристичних брошурах вперше офіційно замість “юдейського храму” з’являється назва Моле Антонелліана, вже давно популярна серед городян. Через довгі 9 років на будівництво повернулися каменярі, відновилися роботи з куполом. Цією подією архітектор відзначив своє вісімдесятиріччя.

І що ж? Оновився замовник, але не змінився підхід Антонеллі до роботи: він самостійно продовжив вносити зміни до проекту, ставлячи муніципалітет перед фактом, що вже відбувся. Після нескінченно довгого простою він поспішав як одержимий, поважний вік спонукав. Максимально використав свій авторитет, де потрібно було продавлювати свої ідеї. Разом із сином Костанцо було закінчено креслення абсолютно нового рішення світлового ліхтаря та кам’яного шпиля – вага цих кам’яних конструкцій поміщалася на купол. Але Антонеллі був абсолютно впевнений у міцності своєї структури, і продовжував тягнути будівлю до сонця, одночасно зміцнюючи основу з несучими пілястрами. На квадратну основу зсередини спирався круглий купол, з нього виростав квадратний світловий ліхтар, який переходив у круглий шпиль, увінчаний крилатою фігурою з п’ятикутною зіркою. Як тут не подумати про масонські символи та точки опори езотеричних енергій?

У 1884 році Міська рада вже всоте затвердила зміни до проекту: висота шпиля зросла ще і мала сягати 153 метрів, втричі більше за початковий варіант. Мудра єврейська громада могла ще раз зітхнути з полегшенням, що вчасно позбулася такої обтяжливої ​​справи. Але на цьому мінливості не закінчилися – наприкінці лютого 1887 року в Турині стався сильний землетрус, що пошкодив чимало будівель. Моле теж трохи постраждала. Були виявлені тріщини, посилилася деформація барабана великого склепіння, яка вже намітилася раніше. Антонеллі розпорядився стиснути несучі конструкції металевими ланцюгами, і здавалося, був чи не єдиним разом з сином, хто не виявляв особливого занепокоєння щодо стабільності будівлі. Згідно з хроніками, у липні того ж року він востаннє піднявся на висоту шпиля, де не зупинялися роботи.

Поки ми доїхали з Лінготто у центр, розповідь про Моле добігла кінця. Антонеллієва громада справді притискала у міру наближення до неї. Здавалося, таке і сьогодні створити непросто, а понад сто років тому це було справжнім дивом будівельної техніки. Кажуть, на початку минулого століття Турин став місцем паломництва багатьох інженерів, які хотіли на власні очі побачити цю унікальну споруду та вивчати її конструкцію. Хоча з усієї своєї довгої історії всього 20 років тут розташовувався Музей Рісорджименто, а решта будинку пустувала, підйоми на Темп’єтто стали однією з найпривабливіших туристичних розваг у столиці П’ємонту. За символічну плату у 50 центів усі бажаючі могли піднятися сходами, прокладеними між двома структурами купола, зовнішньою та внутрішньою, щоб відхекуючись помилуватися Турином у короні з Альпійської гряди. У 1961 році в центральному залі відкрили ліфт, що віз на рівень оглядового майданчика на Темп’єтто. Це дуже спростило життя небайдужим туристам – вже не потрібно було дертися сходами на цю неймовірну висоту. Музей кіно чекав на нас. І як тільки гід закінчила пояснення, де й о котрій годині ми зустрічаємося після екскурсії, всі розсипалися по його нескінченних залах.

***

Неможливо було, відвідуючи Музей кіно, не піднятися на ліфті на оглядову терасу, на рівень “Темп’єтто”, близько 90 метрів над землею. У якийсь момент підйому здалося, що це не ліфт їде вгору, а купол насувається на тебе – величезний, як гігантська паща, що відкривається, розкреслений структурними ребрами. Фігурки людей унизу ставали дедалі меншими, деталі зникали. Раптом я уявила собі, як літній архітектор піднімався у рудиментарному ліфті, а на пізніх стадіях робіт будівельники просто на руках підносили майже дев’яностолітнього Антонеллі на висоту 150 метрів. Ці думки викликали дивне почуття ніжності до цієї неймовірної людини, так щедро обдарованої талантами та завзятістю. Без його наполегливості, іноді одержимості цією будівлею, швидше за все, її не існувало би, і символом Турину стало щось інше. 

Згадався кінець розповіді нашого гіда. Маестро самовіддано стежив за роботами практично до своїх останніх днів. На заключних етапах вже на основі звітів сина та capomastro, по-сучасному головного виконроба Бозіо Верчеліно. Він був помічником Антонеллі усі довгі роки будівництва, від закладки першого каменю до встановлення вінчаючої шпиль скульптури, як гарант якості кожного покладеного блоку та безпеки своїх працівників. Архітектора не стало в жовтні 1888, за півроку до урочистого відкриття Моле, коли будівництво було практично закінчено і вже було встановлено металевий стрижень, на який збиралися кріпити шестиметрову, викувану з міді та позолочену статую “Крилатого генія”, символу Дому Савойя. Роботи завершував син Костанцо.

Дивлячись на сучасний Турин, що розкинувся внизу, на тлі синього силуету Альп і раннього зимового заходу сонця, важко було уявити більш значний пам’ятник, ніж той, який спорудив собі Алессандро Антонеллі.

Ще про один курйозний проєкт Антонеллі в Турині читайте в журналі тут.