За часів Канови тут було кілька будинків, часто зі своїми невеликими церквами при них. А одним з найпоширеніших занять місцевих жителів була обробка локального каменю люмакелла або виготовлення цегли. Різьбярем по каменю був і дід маленького Тоніно, Пазіно Канова. Саме йому судилось займатися вихованням хлопчика. Після смерті батька П’єтро, молода вдова Анджела із заможного роду Дзардо незабаром знову вийшла заміж, стала сеньйорою Сарторі і перебралася до свого рідного містечка Креспано, залишивши Тоніно під опікою діда в Поссаньо, в будинку, де він народився. Про жіночу присутність історія не розповідає, і схоже, що хлопчиком справді займався п’ятдесятирічний Пазіно, екстравагантний чоловік із дивакуватим та сварливим характером, авантюрний і не дуже удачливий у ділових підприємствах. І все ж таки саме він став першим учителем Тоніно, вселив у нього любов до каменю та вміння поводитися з інструментами. Він же першим оцінив неординарні здібності онука. Дід брав дитину із собою не тільки на кам’яний кар’єр, що йому належав, а й на прийоми до місцевої знаті. Туди старший Канова мав доступ, бо часто працював над прикрасою їхніх домових церков і вілл, висікаючи не лише замкові камені для арок, а й складні декори, рельєфи, скульптури ангелів та Мадонн. Історія зберегла чимало оповідок із дитинства та юності Антоніо, з такою кількістю достовірних деталей, що їм цілком можна вірити. Бо вони знайшли своє продовження у житті нашого героя: кого люблять, про того розповідають анекдоти. А вже любові та популярності йому дісталося стільки, що можна було б поділити на багатьох.

Кумедна історія, майже анекдотична, що круто змінила долю Тоніно, сталася за вечерею на віллі аристократів Фальєр в Азоло, над оздобленням якої працював тоді старший Канова. Семирічний Тоніно несподівано для всіх віртуозно вирізав зі шматка масла, принесеного на блюді, постать лева Святого Марка з розправленими крилами, чим викликав бурю захоплення серед шляхетних гостей. Господар будинку, венеціанський сенатор Джованні Фальєр був настільки приголомшений цією імпровізацією та безперечною майстерністю, що вирішив допомогти дідові з освітою дитини. За його рекомендацією Тоніно через кілька років потрапив до престижної скульптурної майстерні венеціанців Бернарді-Торретті, з якими старший Канова мав спільні замовлення в Азоло. Джузеппе Бернарді взяв Антоніо як garzone, хлопчика принеси-подай та учня на утриманні господаря. У Венеції підліток вечорами почав активно займатися малюванням оголеної натури та копіюванням при Академії мистецтв. А через шість місяців став згідно з контрактом отримувати від маестро свою першу платню за роботу – 50 сольдо на день. Так, в 11 років для Тоніно почалося нове життя.

Пазіно не забував про онука, і щоби підтримати його матеріально і дати можливість менше працювати на господаря і більше вчитися, продав ділянку землі біля Поссаньо. Виторгувані гроші дозволили Антоніо трудитися на боттегу лише півдня, а решту часу присвятити самоосвіті. Тоді він активно вивчав копії сучасних та античних скульптур з колекції Філіппо Фарсетті, який відкрив для публіки приватну галерею при своєму палаццо неподалік мосту Ріальто, на Ріва-ді-Карбон.

Добрий геній Джованні Фальєр і тут не забував свого протеже. Коли хлопцеві було 16 років та його майстерність як скульптора сильно випереджала юний вік, шляхетний чоловік вирішив зробити Антоніо справжнє, “доросле” замовлення. Після першого випробування двома мармуровими корзинами з фруктами, подарованими потім сім’ї Фарсетті, Фальєр захотів, щоб Антоніо висік парну скульптуру Орфея та Еврідіки. Ця робота зайняла у юнака більше двох років. Над Орфеєм він працював у Венеції, користуючись послугами місцевих натурників. А от із блоком під Еврідіку переїхав до рідного Поссаньо, в компанії свого друга, теж учня боттеги Торретті, ровесника та тезки Антоніо Д’Есте, дружба з яким триватиме все життя.

І тут можна згадати про ще один історичний анекдот. У маленькому містечку, а по суті на хуторі у кілька десятків будинків, виникла проблема з жіночою натурою. Хто б міг позувати скульптору-початківцю для Еврідіки? У передовій Венеції з її Академією такої проблеми не могло виникнути, але тут? Антоніо знайшов ідеальну модель, звали дівчину Беттіна, зменшувальне від Елізабетта, вона погодилася позувати молодим людям. Але тут уперся дід Пазіно, наполягаючи, щоб це ні в якому разі не відбувалося в їхньому домі. Бо у маленькому селищі Беттіна ризикувала зіпсувати собі репутацію, адже їй ще виходити заміж. Найсмішніше, що було призначено групу з трьох місцевих старців, які погодилися бути присутніми на сеансах – як би-то чого не вийшло. І щоб підтвердити потім, що жодного контакту між двома художниками та моделлю не було. Можна собі уявити цю компанію з трьох дідуганів, що куняють, двох підлітків, які стукають інструментами, і оголеної красуні.

Закінчував обидві статуї Антоніо вже у Венеції – для цього був орендований закуток у церковному дворику Санто Стефано, неподалік Академії. Дивно, що працював юний скульптор без гіпсової моделі, відразу в камені. У травні 1776 року з нагоди свята Вознесіння Господнього проходив ярмарок Fiera de la Sensa. Тоді пара Орфей та Еврідіка була виставлена на площі Сан Марко, і у поєднанні з юним віком автора, викликала фурор. Вона зображала найтрагічніший момент міфу, коли зневірений Орфей оглядається, і цим жестом назавжди втрачає кохану. Рука, що з’явилася з клубів пекельного диму, вже тягне її назад в царство мертвих Аїд. Вісімнадцятирічний скульптор вперше тоді зрозумів, що значить бути знаменитим – саме від цієї події почався його поступальний рух до всесвітньої популярності. Незабаром на отримані за статуї гроші Антоніо зміг відкрити власну майстерню на кампо Сан Мауріціо, за кілька кроків від Академії…


Заключна частина глави в журналі тут.