Ми не переплутали порядок слів в заголовку, якщо хтось так подумав. Не незакінчений дизайн, а саме дизайн незакінченого — design del non–finito — назвав свою невеличку, на 60 сторінок книгу, Лучано Креспі, архітектор і професор Politecnico di Milano. Тема повторного використання забутої, зруйнованої архітектури або недобудови не нова. Але дослідження міланського професора цікаве тим, що він створює досить несподіваний погляд на цю практику. Під таким кутом і з використанням прикладів, які можуть стати в нагоді проєктувальникам і місцевим адміністраціям в Україні, враховуючи неабиякі виклики часу. Уривки з “Маніфесту” друкуються з дозволу автора.

Дещо про lost in translation

Кілька слів перед тим, як перейти до тексту Креспі. Коли я [А. Коломієць] починала роботу над перекладом окремих ключових фрагментів з “Маніфесту”, першим питанням було — яким словом передати термін avanzi, яке з першої до останньої сторінки використовує автор? В італійській воно має декілька значень: залишки, рештки; але й недоїдки (з марнотратним наголосом), і навіть заощадження…

Наразі, три зовсім різні сенси одного слова, але нам згодяться можливо всі три. Між українськими словами залишки і рештки для цього перекладу я обрала залишки, вже спираючись на Академічний тлумачний словник. Бо рештки більше нагадували про щось з палеонтології чи викопних ресурсів. А в Маніфесті мова йшла про архітектуру. Отже, згідно нашого словника (дивіться нижче), перше, друге і в чомусь четверте визначення нам підходять:

ЗА́ЛИШОК

1. Те, що лишилось невитраченим, невикористаним; рештки чого-небудь.
2. Те, що уціліло, зберіглося від руйнування.
3. Те, що лишається після хімічної реакції, виробничого процесу і т. ін. Напр., водний залишок…  
4. Зайва частина чого-небудь; лишок; запас.

Отже далі йдеться про можливості творення сучасної архітектури і дизайну з того, що лишилось невикористаним, що уціліло, зберіглося від руйнування. І, по великому рахунку, що може допомогти запобігти марнотратству. Перекладаючи, я весь час хотіла скоротити, але продовжувала додавати все нові фрагменти тексту, який потребує уважного і можливо неодноразового прочитання. Виділення в тексті мої [А.К.]

Маніфест Дизайну незакінченого. Уривки

AVANZI. ЗАЛИШКИ

У містах світу, великих і малих, з’являється все більше і більше численних просторів, народжених в далекі і близькі роки, приватних і публічних, які, здається, дісталися кінцевої зупинки своєї подорожі…

Серед цих випадкових майданчиків можна виокремити численні види просторів, які ми називаємо залишками, avanzi. Це місця, які, переставши виконувати функцію, для якої вони були створені, опиняються, позбавлені громадянства, ніби в підвішеному стані та очікуванні.

Вони занадто непривабливі з точки зору економічної цінності, щоб бути включеними в інвестиційні програми великих операторів нерухомості, для яких фактор розміру відіграє вирішальну роль. Останніми роками в усьому світі відбуваються численні заходи з перепрофілювання та повторного використання великих занедбаних ділянок, за допомогою дій, які вимагали використання значних ресурсів за участю численних економічних та інституційних суб’єктів…

Вони не мають такої надзвичайної історичної та мистецької цінності, щоб заслуговувати на реставрацію та повернення до первісного стану, як у випадку з пам’ятниками та певними культовими чи громадськими спорудами, які, хоч і не виконують більше тієї функції, яку колись виконували, але тим не менш зберігаються просто як “музеї самих себе”. Красномовні свідки історії, частиною якої вони колись були. Не існує часового порогу, який би точно визначав, коли покинутий простір може потрапити, а коли ні, до родини залишків. Можна лише сказати, що найімовірніше його можна знайти в межах того, що було створено з початку ХХ століття.

Отже, залишки.

Як, наприклад, від обіду чи вечері (тобто, недоїдки), які в нашому споживацькому суспільстві завжди викидали. І що тепер ми починаємо вважати аморальним, а також безглуздим не використовувати повторно. Як залишки часу, які роблять щасливими тих, хто вміє ними розпорядитися. Або залишки тканини, з якої можна, додавши трохи креативу, вигадати нові, немислимі вбрання…

Аристотель писав, що “прислів’я — це залишок античної філософії, що зберігся серед багатьох руїн завдяки своїй стислості та доцільності”.

На відміну від бракованого, що народжується з тавром дефектності, залишок є бездоганним, за винятком того, що він непотрібнний, доки хтось не виявить і не розкриє його приховану цінність…

Дослідження WWF під назвою “Використаємо Італію повторно. Звіт 2013” нанесло на карту 575 занедбаних будівель в Італії, з яких десять відсотків будівель мають історико-архітектурну цінність. Лише частина з них може потрапити до категорії залишків, але це все одно свідчить про масштаби явища занедбання…

Їхнє [залишків] розмаїття таке, що викликає аналогію зі світом живих форм. Біологи класифікують живі організми відповідно до розподілення по різних рівнях [таксонах], яке включає, у випадку тваринного світу, тип, клас, ряд, родину, рід і вид.

У випадку із залишками можна було б говорити про типи (philum) стосовно певних просторових характеристик, які вони поділяють … У випадку залишків “класичний” типологічний підхід не враховував би абсолютну різноманітність і випадковість їхніх просторових конфігурацій, часто народжених не як відновлення чи еволюція знайомої типології, не як варіація ідентичності, а як виключно функціональна і прагматична відповідь на потребу у використанні.

Деякі залишки в процесі своєї еволюції успішно пройшли випробування адаптацією, виконуючи функцію, відмінну від тієї, яку вони мали на момент побудови.

Визнання “характеру” залишків є необхідною передумовою для їхньої регенерації, не стираючи при цьому ознак їх поганого стану та ознак, що репрезентують їхню просторову логіку.

І те, й інше належить до сутнісної (онтологічної) природи залишку. Про клас можна говорити по відношенню до функції, яку він виконував раніше, до виведення з експлуатації. Він закріплює ступінь приналежності до ролі, що виконується в часі, яка представляє зміст пам’яті і яку не можна не брати до уваги, коли оцінюються різні перспективи повторного використання простору.

Регенерація залишку обов’язково передбачає зміну його природи, щось на кшталт зміни стану в хімії, щоб актуалізувати його і зробити привабливим для нових вимог у використанні простору, які висуває сучасний світ.

Залишки мають власну історію, довгу чи коротку, вкорінену чи ні в колективній пам’яті місця, до якого вони належать. Це “невід’ємна частина” залишку, що становить його ідентичність, причину його приналежності до місця і [подальше] виживання, навіть після того, як функція, для якої він був створений, вичерпана. Не існує ніяких загальних правил, здатних визначати, обумовлювати його перехід від старої функції до нової. Є мотиви “добрих манер”.  

Про ряд можна говорити стосовно його локації, розташування. Наявність і збереження залишків — це вибір, зацікавлений у підтримці певного “біорізноманіття” в умовах існування середовища постіндустріального міста. Оскільки Третій Ландшафт є територією, — пише Жиль Клеман, — “для багатьох видів, які не знаходять собі місця в іншій локації”, сукупність залишків являє собою територію, вбудовану в пористу структуру сучасного міста для типів просторів, яким не знайшлося б місця деінде. Вони є у певному сенсі такі “залишки”, що виникають внаслідок відмови від діяльності. Вони можуть стати “резервами”, знову ж таки згідно Жиля Клемана, “ансамблі, які вважаються крихкими або рідкісними, багатими за різноманітністю, що перебувають під загрозою зникнення”. (*Gilles Clément).

Про родину [можна говорити] за фізичними характеристиками, використанням матеріалів, типом деградації. Залишки мають унікальні та несподівані характеристики через [різний] стан занедбаності, в якому вони знаходяться. Це спричиняє зміни власне самих матеріалів, з яких вони були зроблені, здатні генерувати справжні нові хімічні утворення, дивовижні хроматичні ефекти, зміни поверхні, складки, спотворення сенсу, порожнечу, спонтанні форми рослинності в проміжках між ними.
Це найважливіша характеристика залишків, яку проєкт регенерації не може не враховувати.

З точки зору роду і виду, вони співвідносяться з розміром і характером, і стосуються як інтер’єру, так і його контейнера, коробки.

Певний елемент довільності у спробі застосувати систему класифікації, дійсну для живих істот, до неживого світу середовищ, які ми назвали залишками, виправданий необхідністю надати дослідницькій роботі та проєктному експерименту більш систематичного характеру. Щоб надати проєкту залишків більш узагальненого значення, у співставленні з певними важливими аспектами сучасного світу.

Кожен залишок, навіть якщо він має власну специфіку, завдяки географічному контексту, в який він вписаний, слід сприймати як взірець [кожен раз] іншого способу інтерпретації, що виходить з потреби експлуатації просторів з точки зору їх можливого повторного використання.

Урбаністичні залишки

Не можна сказати, що існує реальний феномен виведення з експлуатації міських відкритих просторів. Система, що складається з вулиць, площ, пустирів, відкритих просторів, є настільки життєво важливою для функціонування міста, тонкого організму, заснованого на постійних потоках людей і речей, що вона не допускає виведення з експлуатації, за винятком дуже коротких періодів часу і з випадкових причин. Тому говорити про залишки, коли йдеться про урбаністичні відкриті простори, було б неправильно.

Існує явище деградації, від якого часто страждають частини цієї системи через недооцінку державною владою важливості того, що раніше називалося міським благоустроєм, decoro urbano. На думку американського соціолога Річарда Сеннета, передбачуваний кінець публічного простору пов’язаний з бажанням “інтимізму” в повсякденному житті, наслідком якого є те, що люди шукатимуть у приватній сфері те, у чому їм відмовлено в публічній. Ми стали свідками його ренесансу в останні роки. Втративши свій колишній характер спеціалізованого місця, сучасний міський простір тепер повинен вміщати численні пропозиції “самоспоживання” з боку користувача, дозволяючи кожній людині сконструювати своєрідний особистий набір опцій…

Примноження цих питань не мало аналогів у минулому столітті, за винятком деяких спорадичних випадків — в окремих країнах, таких як Данія, Іспанія та Франція — широкомасштабних акцій перепланування цих просторів. На початку століття в Південній Америці, в деяких країнах Східної Азії, таких як Китай і Корея та в самих Сполучених Штатах, спостерігалося поширення проєктних втручань з перепланування “міських інтер’єрів“.

[Міськими] урбаністичними залишками можна назвати місця, вулиці, площі та відкриті майданчики, які не мають характеру гостинних, привітних просторів, наділених громадянським значенням, якою деякі з них були наділені в момент їхнього створення і яку відсутність ефективної політики утримання та інновацій з часом стерла з їхньої сутності.

Вони є [саме] залишками не тому, що більше не виконують покладеного на них завдання, а тому, що виконують його неадекватно, порівняно з іншими відкритими просторами, які здатні дбати про тих, хто ними користується, і задовольняти вимоги, що їх висувають нові сучасні користувачі.

… Ми можемо зіткнутися з явищем, масштаб і природу якого сьогодні важко оцінити. Але воно може мати певну аналогію з виведенням з експлуатації деяких міських залізничних колій і перетворенням їх на пішохідні простори, як це сталося з High Line у Нью-Йорку**.

НЕОНОМАДИ. Нові кочовики

Покинуті території можуть являти собою надзвичайний ресурс не лише як місця, доступні для виконання нових функцій і розміщення, навіть тимчасово, культурної, житлової, соціальної діяльності, здатні реагувати на незапланований запит на використання, зумовлені випадковими потребами, без подальшого споживання [все нової і нової] землі. Але також тому, що вони часто розташовані в центральних районах, або принаймні не в периферійних районах міст, де вони відіграють роль високої символічної цінності. Як хранителі пам’яті та людських історій, які в іншому випадку невблаганно приречені бути втраченими або залишити по собі лише почуття меланхолії, яке відчуваєш, коли стикаєшся зі свідченнями та подіями минулого, які вже не здатні чинити жодного впливу в теперішньому часі.  

Повторне використання залишків — це не лише етичний обов’язок. Це безпрецедентна можливість і виклик для проєктувальника. Залишки піддаються заходам спокути, спрямованим на те, щоб запропонувати різні форми гостинності подорожнім сучасного світу, “перетиначам кордонів”, новоприбулим, мігрантам, у своєрідній передачі естафети, від попередніх історій, сценою яких були ці місця, до нових історій, які ще тільки мають розпочатися.

У всьому світі кожні шістдесят секунд двадцять людей змушені покидати свої домівки через конфлікти або переслідування. Дев’ять тисяч п’ятсот переміщуються щодня [2018].

Необхідно думати про міські інтер’єри як про лабораторію для експериментів з новими способами заселення просторів, звільнених від власних кордонів, багаторазово виведених на сцену, і в яких відбувається змішування і зміна структури приватного і публічного.

Великий виклик цих років, можливо, і цього століття в першу чергу для політики, але також і для проєкту, полягає в тому, щоб дати достовірні та практичні відповіді на попит на житло, породжений явищем постійного переміщення мільйонів людей з однієї географічної зони в іншу, хоча і з дуже різних причин. Здається очевидним, що не можна більше пропонувати рішення проєктної і дизайнерської культури, і не тільки, розроблені протягом ХХ століття.

Мульти-дисципліна

Культура дизайну, зокрема дизайну інтер’єру, завдяки своїй історії та властивостям, здається, здатна відігравати провідну роль у цій перспективі, застосовуючи оригінальний дизайнерський підхід, відмінний від дисциплін реставрації чи реконструкції будівель, а також меблів у їхньому звичному розумінні. Виклик полягає в тому, щоб експериментувати з втручанням, здатним надати залишкам нові можливості використання. Вдаючись до засобів, які є тимчасовими і зворотними, якщо вони відповідають природі і душі місця, щоб заохотити їхнє повторне використання, сприяти їхній реінтеграції в живу соціальну тканину та посиленню їхнього символічного змісту.

Завдяки міждисциплінарному підходу, мова йде про те, щоб прийняти в проєкт як “дар” елементи деградації, рани, зморшки, складки, присутні в існуючій структурі, щоб перевести їх в образну мову, спрямовану на надання форми і сенсу внутрішньому і зовнішньому середовищу за допомогою “додаткових компонентів”.

Проєкт залишків набуває в цьому сенсі більш загального значення експерименту пограничної дисципліни, розташованої між дизайном інтер’єру, мистецтвом, реставрацією, виставковим дизайном, сценографією, кінематографом, фотографією, з метою винаходу “нової традиції” (використовуючи поняття, близьке італійському архітектору та дизайнеру Франко Альбіні***), традиції, заснованої на тому, що можна визначити як “естетику залишків“.

Дизайн незавершеного — це спосіб надати цим покинутим середовищам, незалежно від їхньої функції, презентабельного характеру за умов тимчасовості, нестабільності, змішування культур, характерних для століття, яке розпочалося, через використання власного впізнаваного естетичного коду, як це було і в інші моменти історії…

… завдяки наявності феномену нестримних міграційних потоків та поширення нових форм рабства, проблема, що стоїть перед століттям, полягає в тому, щоб “якнайшвидше відновити баланс несправедливого розподілу багатства. Без цього конфлікт за виживання (в його найрізноманітніших формах, включаючи непридатність для життя мегаполісів) буде домінуючою рисою наступних десятиліть” (Luciano Canfora).

Боротьба з розподілом багатства — це завдання для урядів усього світу. Боротьба з непридатністю мегаполісів для життя також означає необхідність вживати заходи, щоб зробити їх більш гостинними і привабливими, сприяючи формам інтеграції найбільш вразливих верств населення, включно з новими мігрантами.

Ідея регенерації залишків, відповідно до окресленого підходу, також завдяки їхньому розташуванню в непериферійних і соціально не деградованих районах, видається надійною перспективою з точки зору витрат і вигод: вона коштує мало і вимагає короткого часу на реалізацію.

Вона дозволяє забезпечити реальну інтеграцію людей, які розселяються, уникаючи створення нових гетто.

Вона має зворотний характер, що дозволяє їй пристосовуватися до [можливих наступних] змін у “логіці корисності”.

Втілення

Існує недавній досвід повторного залучення приміщень, які більше не використовуються, що свідчить про новий стиль мислення, який поширюється в різних куточках світу. На відміну від того, які надає досвід деяких країн, особливо в Європі, що базується на передачі занедбаного простору групам митців, культурним об’єднанням, групам громадян, яким доручається завдання тимчасового управління простором, поки йому не буде надана нова функція. Операція, яка часто здійснюється без реальної стратегії планування і покладена переважно на процеси соціального обміну, по принципу bottom–up, знизу вгору.

Деякий досвід містить по суті тонкі натяки на можливу зміну парадигми в напрямку дизайну незакінченого [або нескінченного дизайну], design del non–finito.

… “Йдеться про те, щоб творити архітектуру, не будуючи. Це здається майже неможливою, але ефективною та інноваційною метою. Чіткість концепції — це те, що визначає потенціал візуально привабливого проєкту, ідучи за межі лише фізичної складової, яка робить проєкт реальністю”. (studio R–ZERO)

[Вибрані приклади]

[Апартамент-студія] St. Miquel 19, авторства Карлеса Олівера (Carles Oliver), побудована у 2016 році в Пальмі-де-Майорка, коштувала 18.000 євро, з яких 12.000 на інженерну частину, а решта — на перепланування інтер’єрів. Зосередженість на сталому розвитку в цьому проєкті породила справжню виразну мову, засновану на трьох принципах:

1. Not to do. Не робити як найкращий спосіб зробити.

2. Домашня археологія. Продемонструвати, як використання спрощених засобів лежало в основі будівництва наших міст протягом століть.

3. Back to Arch. Спосіб відкрити простір без додавання нового матеріалу. Відкрити дверний отвір — це не те саме, що побудувати двері.

Це втручання зберігає як матеріали, такі як камінь і дерев’яні балки, так і елементи конструкції, такі як двері та вікна, і по-новому компонує їх як фрагменти нового естетичного коду.

Мова тут йде про втручання, в яких все ще переважає підхід, що культура архітектурного проєктування, заснована на ідеї “довготривалої” і незворотної трансформації.

Дизайн незавершеного приймає проєктне мислення, що засноване на розумному використанні ресурсів, застосуванні зворотного реверсивного втручання, на цінуванні елементів деградації, присутніх у місці, де доводиться працювати, і які не можна ігнорувати, розробка нових естетичних кодів, тобто “естетики залишку”.

Будинок-студія Antivilla — проєкт берлінської студії Brandlhuber+ Emde, Burlon, регенерація колишньої фабрики жіночої білизни «Ernst Lück» 60-х років в Потсдамі, екс ДДР.

Синтаксис [Граматична будова]

XXI століття буде в галузі дизайну століттям, якому судилося вимірювати себе темою тимчасовості та нестабільності, навіть з точки зору естетичних практик.

Дизайн незавершеного вписується в цю перспективу і вимагає розробки власної виразної мови, власного синтаксису.

Це форми вираження, здатні надати нового сенсу залишку; сенсу, що виходить за рамки лише нової функції простору і є показовим щодо пам’яті, яку він містить.

Образна мова пропонує проєкту можливість звільнитися від функціоналізму та стереотипів.

Вона спонукає до пошуку інноваційних, неочевидних відповідей на проблему регенерації залишків. Завдання, яке апріорі, ще до досвіду знайомства і вивчення об’єкту, виводиться з міркувань… починаючи з попередньої дослідницької роботи, яка [лише потім] переходить у проєктування.

Що стосується інструментів і методів, він передбачає використання недорогих, легких, м’яких і “двостатевих” гермафродитних матеріалів, використовуючи термін Мендіні*. Але навіть відходів, а також рішень, які можуть бути втілені за короткий час, зворотні, тимчасові, навіть “сезонні”, якщо це необхідно, тобто спрямовані на використання простору протягом обмеженого періоду часу.

[Єдина] виразна мова ще не створена, але вона має на меті врятувати Дизайн незавершеного від небезпеки спрощень, що призводить до гонитви за банальностями, включаючи тему сучасного житла. Або до ілюзій колективного проєкту, в якому відсутній власне проєкт як такий.

Дизайн незавершеного дезорієнтує і не заграє. Він бере на себе завдання запропонувати новий естетичний код. Це стиль мислення, спрямований на створення притулків для кочівників третього тисячоліття. Він відмовляється від лакованого образу, щоб запропонувати форму парціального, нечуваного, неочікуваного.

З книги Luciano Crespi. Manifesto del Design del non-finito. ©Postmedia Books, 2018, Milano. Переклад Анни Коломієць. Друкується з дозволу автора. Ілюстрації підібрані довільно. Фото: де відомо, вказано за місцем; ©José Hevia, ©Erica Overmeer, ©Ivan Baan, ©Anna Kolomiyets. Перше і третє фото: заклад дозвілля в міланському кварталі Бовіза Spirit de Milan. Друге фото: Лучано Креспі на фоні Spirit de Milan, надано автором. Заключне фото Громадський центр Civic Lleialtat Santsenca 1214 в Барселоні © Adrià Goula.

Ще одне цікаве бачення на архітектуру майбутнього можете знайти у нас в журналі в Інтерв’ю з Катериною Локаті, італійсько-швейцарською архітектором.

*Gilles Clément — французький архітектор (письменник, агроном, ботанік, садівник, ентомолог, есеїст, дослідник) і один із найвідоміших і найвпливовіших ландшафтних архітекторів у Європі. Він є теоретиком Рухомого саду (1991), Планетарного саду (1997) та концепції Третього ландшафту (2004). Третій ландшафт — це набір місць, покинутих людиною, залишків, що походять від кинутої, раніше експлуатованої землі, невизначених просторів, позбавлених функцій, які становлять територію притулку для різноманітності. На думку Жиля Клемана, збереження Третього ландшафту залежить не від експертів, а від колективної свідомості.

**The High Line — некомерційна організація та громадський парк у західній частині Манхеттена, є власністю мерії Нью-Йорка. Приклад Хай-Лайну, місця колись призначеного для знесення, став глобальним джерелом натхнення для міст, щоб перетворити невикористовувані промислові зони на динамічні громадські простори. Проєкт втілено в три етапи 2006-2009, 2012-2014 та 2019-2023, автори архітектори Diller Scofidio + Renfro, ландшафтно-архітектурна фірма James Corner Field Operations. Ландшафтний дизайнер Піт Удольф (Piet Oudolf). Тепер Хай-Лайн — це одна безперервна зелена доріжка довжиною 1,45 милі (2,33 км), на якій росте понад 500 видів рослин і дерев. Це важливе місце на світовій туристичній мапі. Початкові інвестиції міста в проєкт у розмірі 115 мільйонів доларів США згенерували понад 5 мільярдів доларів США в проєкти міського розвитку в прилеглих районах Нью-Йорка. Сьогодні завдяки роботі з громадами на Хай-Лайн і поза ним організація прагне переосмислити роль громадських просторів у створенні здорових районів і міст.

***Franco Albini — італійський архітектор, містобудівник і дизайнер, один з найважливіших і найбільш потужних італійських архітекторів ХХ століття, прихильник італійського раціоналізму, який отримав міжнародне визнання завдяки широкому виданню своїх теоретичних робіт.

*Alessandro Mendini — італійський, міланський архітектор, дизайнер і митець, відіграв важливу роль у розвитку італійського, постмодерністського та радикального дизайну. 

Сподобалось, поділіться