Джамбаттіста Піранезі закохався в Рим. Вічне місто стало його пристрастю, джерелом натхнення та школою одночасно. Дослідження античної архітектури перетворилося для нього в головне заняття, і завдяки безмежності матеріалу це було на все життя. За його роздумами про римську цивілізацію стоїть впорядковане та ерудоване вивчення пам’яток та давньої топографії міста. Одна пристрасть, до римської історії та архітектури, логічно пробудила іншу – до розкопок, реставрації та інтерпретації знахідок, систематизації та колекціонування. Уїдливі сучасники дали йому прізвисько Signor pastiche, Пан імітація або менш образливе Пан стилізація. Він і справді зміг виявити свій смак у нескінченних інтерпретаціях на класичні теми, від грецьких та єгипетських мотивів до етруських та римських. При цьому діяв одночасно як археолог, антиквар і дизайнер, майже за два століття до народження самого цього терміна. (Закінчення, початок в журналі від 8  листопада та 9 грудня).

В очікуванні Архітектури
Джамбаттіста з молодих років з вражаючою наполегливістю підписував свої роботи Architetto (veneziano). Але незважаючи на неабиякий успіх його як рисувальника та гравера, за перше десятиліття життя в Римі до справжньої архітектури так і не дійшло. Він весь час був дуже близько до неї: займався обмірами, завдяки практичним венеціанським знанням зміг “розшифрувати” римські будівельні техніки, багато які з них вперше – він ніби подумки розбирав античні споруди і знову збирав їх у монументальні комплекси терм, амфітеатрів, храмів. Саме ці цінні матеріали пізніше лягли в основу його фундаментальної теоретичної праці “Про Велич та Архітектуру Риму” та “Римські старожитності”. Але реальні проєкти, будівництво чи хоча б реконструкція досі залишалися лише мрією.

Поки не трапилася одна знакова подія: 6 липня 1758 року понтифіком було обрано знатного венеціанця кардинала Карло делла Торре ді Реццоніко. Він посів престол у Ватикані як Папа Климент XIII. Для всього венеціанського земляцтва в Римі це означало одне: нові можливості – так працювала система. Сам Піранезі цілком міг розраховувати, що в особі новообраного Папи та його племінників, розставлених на найвищі пости, він набуде виняткових покровителів. Причому не лише у зв’язку з публікацією його графічних робіт, а й за такою бажаною діяльністю як архітектор і декоратор. Надії ці справдилися повною мірою.

Зближення з родиною Реццоніко справді відбулося, причому настільки, що третю дитину, яка народилася в сім’ї Піранезі в 1761 році, доньку Фаустину хрестили племінник Папи Людовіко Реццоніко та його дружина Фаустина, на честь якої дівчинку і назвали. Щодо замовлень також відкрилися цікаві перспективи. Окрім декорування папських покоїв та палаців його численної рідні, Піранезі вперше було доручено реальні архітектурні роботи.

Справи пішли настільки добре, що того ж 1761 року Піранезі переніс свою резиденцію, майстерню та магазин у Палаццо Томаті на Віа Феліче, де й прожив із сім’єю до кінця своїх днів. Саме з того моменту на його численних естампах з’явився новий підпис presso l’autore nel palazzo Tomati –автор при Палаццо Томаті. Він відмовився від послуг свого давнього друкаря, видавця та книготорговця Джованні Бушара, і всю діяльність з виготовлення гравюр, їхнього друку та продажу переніс у власне нове житло. Тоді ж, випереджаючи часи, як справжній підприємець, він придумав видавати щось на кшталт таблиці-каталогу. Це був різновид елегантного альбому, що постійно оновлювався, де вказувались назви гравюр та їх ціни. До наших днів зберіглося близько 30 таких екземплярів.

Кульмінацією цього безперечно знаменного для Піранезі року стало обрання його почесним академіком престижної Академії Святого Луки, яка поєднувала найкращих художників часу.

Повертаючись до омріяних архітектурних замовлень, того ж 1761 року могутня родина Реццоніко доручила Джамбаттісті серію реставраційних робіт усередині Пантеону, але це була дрібничка, яку неможливо було порівняти з творчим потенціалом майстра:

“В мене потреба народжувати великі ідеї,
і я вірю – якби мені замовили проєкт нової світобудови,
я виявився б настільки божевільним, що прийняв би виклик”.

Проте незначні, хоч і престижні замовлення продовжували надходити. Наступні кілька років він займався саме такими роботами. В 1763-му проєктом улаштування постаменту колони Антоніна на центральній римській площі Монтечіторіо зі статуєю Справедливості. Потім декоруванням апартаментів у Квіріналі та Кастель-Гандольфо для монсеньйора Джамбаттісти Реццоніко та на Капітолії для сенатора Абондіо Реццоніко. Там він проявив себе справжнім майстром інтер’єрів, спроєктувавши декори ліпних стель, меблі та деталі обстановки, каміни, деякі з яких увійшли пізніше до його знаменитої книги “Про різні способи прикрашання камінів та інших частин будівель…” (Diverse maniere d’adornare i cammini ed ogni altra parte degli edifizi…, 1769).

Поки нарешті не замаячив реальний архітектурний проєкт – розширення абсидної частини та влаштування хорів-трибун у церкві Сан-Джованні-ін-Латерано, де за сторіччя до нього працював великий Борроміні. Піранезі з ентузіазмом взявся до роботи, створив безліч креслень і акварельних малюнків, в той час як колеги обливали його жовчю з цього приводу. Так архітектор Луїджі Ванвітеллі, саме той, хто намагався публічно рахувати прибутки від гравюр у гаманцях Джамбаттісти, висловився зовсім злісно:

“Якщо Піранезі доручать зробити якісь будівлі, ми побачимо, що може створити голова безумця, який не має під собою основи. Не потрібен божевільний, щоб закінчити трибуну Сан-Джованні-ін-Латерано, навіть якщо Борроміні, який відновив церкву, не був дуже мудрою людиною”.

Чого було тут більше – правди чи заздрощів, невідомо, але непряме “прокляття” спрацювало. Того року стався неврожай, і римській бідноті почав загрожувати голод. Перед обличчям прийдешнього нещастя, церква не зважилася публічно вкладати кошти в таке помітне будівництво, і спрямувала їх на підтримку своїх парафіян. В 1767 році можливість відкриття будівельного майданчика зникла для Піранезі остаточно, і питання було закрито. Але ця невдача на Латерано, на щастя, була майже одночасно компенсована іншим замовленням для architetto veneziano.

Unicum за підписом Піранезі
У 1764 році великий пріор Мальтійського ордена кардинал Джамбаттіста Реццоніко, племінник Папи, доручив своєму тезку Піранезі реконструкцію монастиря та розбудову невеликої церкви Санта Марія на Авентині. Архітектор зробив безліч малюнків та креслень, і 2 листопада того ж року розпочалися роботи. Цьому комплексу з площі, садів, вілли та церкви Гран Пріората судилося стати єдиним проєктом, де він зумів перетворити своє творче бачення на камінь.

Авентин (чи Авентін) – один із найдавніших римських пагорбів. Точно найтаємничіший. Тут в античні часи щороку 19 жовтня проводилася церемонія Armilustrium, очищення зброї перед розквартируванням солдатів на зиму, з обов’язковими жертвоприношеннями в храмі Марса, що існував тут у ті часи.

У Середньовіччі, точніше в X столітті, тут була оборонна фортеця римського правителя Альберіка II, наділеного такою владою, що він міг своєю волею призначати Римських Пап. Саме він дарував ці землі великому церковному реформатору Одону де Клюні, тож на пагорбі виник укріплений бенедиктинський монастир. Тоді цей найдавніший чернечий орден користувався великою автономією і був у фаворі у релігійних та світських правителів. Маленька каплиця була перебудована на церкву Santa Maria de Aventino. У XII столітті з невідомих причин монастир перейшов до тамплієрів, що проіснували тут аж до скасування ордена у 1312 році за наказом Папи Климента V.

Того ж року червоний хрест тамплієрів змінився на білий госпітальєрів. Духовно-лицарський орден госпітальєрів, або іоаннітів – на ім’я свого покровителя святого Іоанна Хрестителя, Giovanni Battista – в історії називався залежно від місця свого основного розміщення: Єрусалимським, Родоським і нарешті з 1522 року до сьогодні Мальтійським. Тут на Авентіні мальтійські лицарі заснували свій Пріорат, на землях, закріплених за ними Папою.

Піранезі треба було переглянути проєкт XVI століття невідомого ренесансного автора, прокласти до церкви новий шлях замість непрохідної та крутої дороги, що вела від Тибра, від колишнього річкового порту на гору, розібрати рештки середньовічних споруд, реорганізувати площу. Цікаво, що почав він із розкопок саме на місці майбутньої площі, де виявив, як археолог із досвідом, залишки Vicus Armilustrii – стародавнього святилища, де Салії, жреці бога Марса проводили ритуал очищення воїнів, коней та зброї. Таке співпадіння із образом військово-духовного ордена підказав Джамбаттісті тему декорів по всьому периметру площі: античні символи логічно поєдналися з військовими традиціями лицарів Христових. А слава римського минулого зливалася із конкретною реальністю XVIII століття.

Як геніальний сценограф Піранезі заново запроєктував площу, огородив її по периметру високою стіною, де чергувалися обеліски та стели, рясно прикрашені військовими символами і трофеями. Стели поєднували у собі декоративні елементи, взяті з герба Реццоніко, такі як башта, морську та військову іконографію лицарів, мальтійський хрест, а також етруські, єгипетські та римські символи. Архітектор ніби в зменшеному масштабі спробував утілити елементи своєї гравюри Circo Massimo із серії “Римські старожитності…” Площа Мальтійських Лицарів, як вона зветься сьогодні, здається урочистим вестибюлем просто неба і вважається останньою барочною площею Риму напередодні настання епохи Неокласицизму.

Вхід до володінь Головного Пріорату Ордену пролягає скрізь багато декорований портал, який виглядає як вхід до храму чи палацу, але за ним немає будівлі – це чиста декорація. За порталом Піранезі продовжив свої архітектурні ігри в саду, створивши оригінальну “перспективну трубу”, яку прозвали телескопом, з візуальним фокусом на куполі базиліки Сан-П’єтро. Через замкóву щілину у воротах порталу, що римляни називають il buco di Roma, “Римська дірка”, можна заглянути в сад. Погляд, ковзнувши вздовж темної алеї, чітко упреться в величний купол головного католицького храму, що здасться близьким і величезним, і візуально зменшуватиметься під час руху доріжкою в бік відкритого майданчика саду Бельведеру.

Ця алея в обрамленні лаврів отримала від сучасників цікаве ім’я – Corridoio di tre Stati, “Коридор трьох держав”. Тому що площа знаходиться в Італії, сад із будинками та церквою вважаються незалежною територією Мальтійського ордену, а погляд зупиняється на Ватикані. Окрім “перспективної труби” з вічнозелених кущів, у оновленому саду за проєктом Піранезі було створено лабіринт, символ шляху до внутрішнього пізнання та ініціації, що складається, зокрема, в Мальтійський Хрест.

Найбільші роботи торкнулися церкви Санта-Марія-дель-Пріорато. Архітектор зміцнив її фундаменти, додав на фасад декори та закцентував окулус – велике кругле вікно по центру, загалом зберігши пропорції вхідного порталу XVI століття. У грудні під час робіт була знайдена цікава реліквія, про що Піранезі записав у фінансовому звіті. При зміцненні фундаментів під дверима, що з’єднують церкву та Палаццо, було виявлено голову Сан Савіно у срібному контейнері, замкненому в мармурову скриньку.

Щоб зробити присадкуватий фасад більш легким та стрункішим, архітектор додав над фронтоном високий прямокутний аттик – це найсуттєвіша зміна, що була привнесена зовні. Але, на жаль, аттик був пошкоджений під час французьких артобстрілів 1849 року, під час падінні Римської республіки, і потім розібраний. Побачити, яким був фасад Піранезі, можна лише на його малюнках чи старих гравюрах першої половини ХІХ століття.

Ліпні символи на фасаді, як і на площі, були акуратно підібрані автором і мали безліч значень, багато з яких сьогодні втрачено. Єгипетські сфінкси та деталі колон, знайдених під час розкопок, стали елементами головоломки, що створювали декори його церкви. А зображення інструментів муляра та півмісяців багато хто інтерпретує як посил до масонської символіки – факт масонства Піранезі був добре відомий в Римі.

Основні зусилля архітектор присвятив інтер’єру церкви, що виникла тут у Середньовіччі на місці невеликої монастирської капели. З того часу у храмі зберігся лише вівтар. Усередині Піранезі дозволив собі максимальну свободу самовираження, суттєво перерозподіливши простір. Він пересунув три сходинки в глибину єдиного нефа, ближче до пресвітерія, і поділивши храм приблизно на дві рівні частини, створив невеликий деамбулаторій – обхід в абсиді ззаду вівтаря. А самому вівтарю приділив максимум уваги, що підтверджують чотири детальних малюнка, які збереглися. Втілення цих малюнків було доручено його учневі, скульптору Томмазо Ріґі. Незвичайна вже сама форма вівтаря – це поєднання трьох поставлених один на одного саркофагів, нижній з яких є базою для літургії та повторює у зменшеному масштабі форму та декор окулуса, вікна на фасаді.

На середньому саркофазі розміщено рельєф Мадонна з немовлям та Сан Джованні дитям. Верхній саркофаг увінчує постать святого Базиліо у славі, якого ангели підносять на небеса – це ще один святий, якому присвячений храм. Сам саркофаг формою схожий на корабель із двома симетричними носами, що знову нагадують про подвійний характер – військову та релігійну природу мальтійських лицарів. І таких алюзій тут багато. За точним описом історика мистецтв Марти Бурраї, цей вівтар є сумою “порожнього та повного, мовчання та оповідання, … копії та оригіналу, закінченого та незавершеного …: список пар протилежностей, які пропонує вівтар святого Василія, насправді нескінченний. У цьому його послання, у цьому його алегорична природа…”

Ще один елемент великої декоративної складності в інтер’єрі церкви – ліпнина стелі нефа, яка повторює тему фасаду з монограмою PX, Pax Christi, тут доповнена великою гірляндою. Знову присутня форма корабля, на одному боці якого штандарт із фігурою Іоанна Хрестителя, святого покровителя кардинала Реццоніко та захисника Ордену, вітрило з мальтійським хрестом, трофеї зі щитів, сутана Ордену та папська тіара. Піранезі начебто відтворив у тривимірному вигляді свої численні гравюри.

Багато прикрашений також трикутний парус – цитатами з військово-морських походів лицарів. Завершує декор стелі герб Реццоніко з кардинальським капелюхом та мальтійським хрестом. Всі ці декоративні елементи зосереджують увагу на світловому ліхтарі над вівтарем, оформленому чотирма пелюстками, на яких є епізоди з життя святого Іоанна Хрестителя. Ще дванадцять медальйонів з апостолами знаходяться над кожною нішею та довкола апсиди.

Цікаво, що Піранезі задумав виконати декори інтер’єру та екстер’єру будівлі із спеціальної міцної сполуки власного винаходу, отриману із суміші вапна та мармурового пилу з додаванням де потрібно охри, щоб посилити тінями об’єми ліпнини. Ця особлива техніка була виявлена під час нещодавніх реставраційних робіт (2017–2019).

13 жовтня 1766 року церква була урочисто представлена кардиналу Реццоніко та Папі Клименту XIII, обидва були вражені результатом. В нагороду Піранезі було проголошено кавалером ордена Speron d’Oro, Золотої шпори. З того часу на його гравюрах з’явився підпис Cavalier Piranesi fecit. Щодо колег і гуртка римських інтелектуалів, реакція була передбачуваною – здавалося, вони тільки й чекали на можливість вилити свою жовч. Архітектор Ванвітеллі, художник Менґс, історик Вінкельман, гравер венеціанець Візентіні та за ними дружний хор сучасників від душі критикували закінчену роботу. Складний декор називали цікавим у деталях, але загалом нагромадженням і великою безглуздою плутаниною. Лише деякі шанувальники з ентузіазмом зустріли проєкт Піранезі, більшість визнала його негармонійним і надто фантазійним. Але на щастя висока папська протекція захистила добре ім’я Піранезі, і жодна рука більше не торкалася оформлення церкви Пріората – сьогодні ми бачимо її точно такою, якою задумав її майстер.

Сучасна критика називає її унікальною, “маленькою та дивовижною” (Giulio Carlo Argan) та “найоригінальнішою церквою в Римі, … де стародавній Рим та Схід співіснують у сучасному синтезі…” (Vittorio Sgarbi). Сам Піранезі відповів на передбачувану критику опонентів словами своїх персонажів у “Думці про Архітектуру”:

“Той, хто думає, що безліч декорів ображає око і збиває його з пантелику … не безліч декорів ображає око того, хто дивиться, а їхнє погане розташування”.

Дизайнер ante litteram*
Піранезі був найвідомішим гравером XVIII століття, і як згодом виявилося, всіх часів. Але він ще дуже багато чого робив на випередження свого часу. Його можна назвати одним із перших учених-археологів у сучасному розумінні, арт-дилером, реставратором. А ще дизайнером задовго до появи самого терміну. Він не тільки реставрував скульптури, вази, канделябри, пам’ятні камені, які були викопані або які він сам знаходив у римській землі, на Віллі Адріана, а потім збирав у себе в Палаццо Томаті – він все це ще й описував. Його студія так і звалася “Музеєм Піранезі”, на створення якого пішло більше двадцяти років копіткої праці, спочатку його одного, потім разом із сином Франческо. 

Це був такий своєрідний прототип сучасного шоуруму, де можна було купити не лише гравюри, а й предмети обстановки, каміни, віртуозно складені з оригінальних античних та нових елементів. Будинок-музей в Палаццо Томаті був перетворений зусиллями Піранезі на справжнє місце культурної знаті та ерудитів з усієї Європи.
Для підвищення престижу свого “Музею” він часто зображував на гравюрах старовинні експонати, які не входили до його колекції. Акуратно каталогізовані предмети, майже триста мармурів, мали спеціальні картки з описом походження, і безперечно відображали смак Піранезі.

Мандрівники Гран-туру, здебільшого англійська знать – його основні клієнти, напевно, запитували: чи винайшов він усі ці антикварні предмети, що вони бачили на геніальних гравюрах і в реальності, чи це був плід його фантазії? З ними разом цей смак розлітався і затверджувався по всій Європі, від Стокгольма до Лондона, від Парижа до Санкт-Петербурга; Німеччини, Нідерландів, Росії, Америки. Підтверджує міжнародний авторитет Піранезі у цій справі факт обрання його в 1757 році почесним членом Лондонського товариства антикварів, Society of antiquaries, за рекомендацією знатного приятеля-британця Томаса Холліса.

Важливим дизайнерським проєктом стало оформлення 1760 року так званого “Англійського кафе”, Caffè degli Inglesi на Іспанській площі. Цей квартал у XVIII столітті римляни дотепно прозвали “англійським гетто”, так сильно його вподобала ця численна діаспора. Від кафе, на жаль, сьогодні не залишилося нічого, крім імені. А ще спогади сучасників і кілька гравюр, зроблених між 1767 і 1769 роками, які ввійшли потім у книгу “Про різні способи прикраси камінів…” Фігури у профіль, єгипетські ієрогліфи та загадкові символи, такі популярні в Стародавньому Римі часів імператора Адріана, були повернуті в сучасне користування завдяки зусиллям саме Джамбаттісти.

Езотерична сторона давніх знань імпонувала учаснику філософських гуртків та масонської ложі. Своїми роботами Піранезі по суті заклад підвалини єгиптоманії – спочатку в Римі, а потім і за його межами. Моду, що розпочалась із середини XVIII століття, і тривала все наступне століття. А його збірки гравюр тільки допомагали цьому “… різними прикрасами, старанно отриманими з найдорожчих останків стародавніх руїн Риму, корисними для художників, скульпторів та архітекторів…”

Тяжіння до еклектики, власне бачення історії, схильність до публічної полеміки роблять Піранезі неймовірно сучасним персонажем, чиї погляди і поведінка набагато випередили свій час. Постать, значення якої більш зрозуміле для нас, ніж для його сучасників. Ante litteram.

Ще не фінал
Площа Мальтійських лицарів приховує одну таємницю. Згідно з легендою, весь Авентинський пагорб є нічим іншим, як величезним символічним кораблем, пришвартованим у порту Ріпа на Тибрі, і присвяченим тамплієрам. Вітрильник, коли настане час, відправиться звідси до Святої Землі. Піранезі завжди був шанувальником могутнього та таємничого Ордену храмовників і, звичайно, знав цю історію. Під час робіт з оновлення пагорбу та споруд Пріорату він заклав у наратив декорів та планування саду цілу серію знаків та змістів, які більш-менш відкрито відсилають до легенди. У проєкті архітектора вся прямокутна витягнута площа, оточена стінами, складає палубу, обеліски та стели символізують щогли та вітрила, знаменита алея, обсаджена деревами – це критий капітанський місток, лабіринти в саду – корабельні канати і такелаж, а церква Санта-Марія є рубкою, серцем і мозком цього корабля. Колись він відчалить і вирушить у плавання у Святу землю…

Додаток.
Цікаві факти з життя Піранезі та після неї 

– Кого люблять (або ненавидять), про того складають легенди… чи байки. Про Піранезі існує в Римі така: вже будучи на смертному одрі, в малярійній лихоманці він намагався повстати навіть проти смерті, говорив, що не вартий відпочинку і вимагав дати йому переглянути свої малюнки, гравюри та мідні дошки. Він відмовився від медичної допомоги, проте наполягав принести йому “Історію Риму” Тіта Лівія (Titus Livius, римський історик на межі двох ер) і просив близьких читати йому вголос. Показуючи книгу присутнім, казав: “Я вірю тільки в це”.

– Посмертна доля (тіла) Піранезі здається не менш неспокійною, ніж було його життя: він письмово заповів бути похованим у церкві Санта-Марія-дельї-Анджелі, і щоб на його могилі був поміщений тільки древній римський канделябр, ним же відновлений. Але з невідомих причин сім’я обрала Сант-Андреа-делле-Фратте, а потім за бажанням кардинала Реццоніко тіло було перенесено до Санта-Марія-дель-Пріорато, де для нього була приготована гробниця. Мармуровий надгробок-кенотаф та пам’ятник виготовив у 1779 році Джузеппе Анджеліні. Він зобразив Піранезі одягненим у давньоримську тогу, з сувоєм у лівій руці, на якому вигравіровано план храму Посейдона в Пестумі, останнє місце, над яким працював великий інтелектуал.
Згаданий у заповіті канделябр справді був поставлений біля надгробка, але й тут не пощастило – під час наполеонівської кампанії наприкінці XVIII століття його “реквізували” та відвезли до Парижа, сьогодні він знаходиться в експозиції Лувру.

– Незабаром після смерті Піранезі якийсь видний персонаж на ім’я Джан Людовіко Б’янконі, медик, антиквар, ерудит і ментор історика Вінкельмана, видав книгу “Історична ода кавалеру Джованні Баттіста Піранезі”, Elogio storico del cavaliere Giovanni Battista Piranesi (1779), по суті майстерний пасквіль, який тонко перемішав реальні факти з життя Джамбаттісти та відверті домисли. Згідно з цим виданням, Піранезі намагався вбити свого першого римського наставника, сицилійського гравера Джузеппе Вазі, в майстерні якого він навчався після прибуття з Венеції до Риму. Ніби тому, що вчитель не хотів видавати секрети офорту.

Захиститися небіжчик не міг, тоді на захист честі батька став син Франческо, який порушив справу про наклеп. Сам “постраждалий” Вазі підписав листа про те, що такий факт не мав місця і є вигадкою автора. Син виграв справу, за наказом самого Папи весь тираж книги невдалого белетриста було вилучено. Але мети своєї Б’янконі досяг – пляма залишилась. І вже сучасний автор П’єрлуїджі Панца у своєму романі використовує цей епізод як реальний.

– Одним з дивацтв, виявлених під час вивчення творчого процесу Піранезі, стала знахідка кількох дошок, гравірованих з двох сторін. Після наступних ретельних розшуків було знайдено 103 такі мідні дошки з вигравіруваною “звороткою”. Вони були каталогізовані та опубліковані в італійському виданні Henri Focillon, Giovanni Battista Piranesi, Bologna, 1967. Це важливе дослідження було пізніше розширено та завершено Чіро Салінітро з нагоди реставрації, виконаної у Діагностичній лабораторії для друкованих форм при Національному інституті графіки у Римі, результати його опубліковані у книзі Giambattista Piranesi. Matrici incise 1756—1757, ed. Mazzotta, 2014. Причина такого “двостороннього” гравіювання залишається незрозумілою, але вона точно не фінансова.

– З дітей Піранезі здібності до малювання та гравюри виявив старший син Франческо, який став правою рукою та спадкоємцем боттеги Джамбаттісти. Але безперечно обдарованою була і дочка, первісток Лаура, яка залишила по собі серію гравюр відмінної якості, які говорять про зрілість її як майстра. Вони повторюють деякі римські види батька, але мають свій характер і виразність. Це “20 видів Риму” та серія з 35 гравюр меншого розміру з видами Вічного міста. На жаль, вона померла молодою, у віці 29 років, у 1785. Після її смерті брат Франческо чомусь більше ніколи не друкував з її дошок.

– Так сталося, що сини Піранезі, Франческо та П’єтро, після падіння Наполеона, з політичних причин залишили Італію та осіли в Парижі, відкривши там друкарську студію. Після смерті Франческо всі мідні дошки Джамбаттісти та самого Франческо стали власністю паризького видавця Фірміна Дідó. За спеціальною вказівкою Папи Григорія XVI у грудні 1838 року вони були придбані Ватиканом і повернулися до Італії. Сьогодні колекція з 1191 предмета (964 автографи Піранезі, інші вигравірувані його сином Франческо або, у будь-якому випадку, відносяться до естампів майстерні Піранезі) зберігаються в архівах Центрального інституту графіки (Istituto Centrale per la Grafica) у Римі. По суті це все приклади глибокого друку, вигравірувані венеціанським художником та його майстернею за більш ніж тридцять років діяльності. Частина їх експонувалася нещодавно у залах Інституту Palazzo Poli біля фонтану Треві на виставці Piranesi. Sognare il sogno imposibile (15 жовтня 2020 – 31 січня 2021).

– Роботи Піранезі, особливо його утопії (або антиутопії) “Уявні в’язниці” в нові часи надихнули безліч творців. Від Мауріца Корнеліса Ешера до сюрреалістів у мистецтві, у літературі письменників рівня Гюго, Готьє та поетів калібру Гете. На Піранезі, як на джерело натхнення багатьох своїх творів, посилався засновник готичного роману британець Хорас Уолпол. Французько-американська письменниця Марґеріт Юрсенар у збірці есе “Із застереженням” (Sous bénéfice d’inventaire) присвятила йому главу “Похмурий розум Піранезі”. ЇЇ надихнула саме серія “Тюрми”, яку Марґеріт відмічала, як “одну з найзагадковіших робіт, залишених нам у спадок людиною вісімнадцятого століття”.

– У 2009 році вийшов історичний роман італійського автора П’єрлуїджі Панца “Хрест і сфінкс. Безбожне життя Джован Баттіста Піранезі”, призер престижної літературної Premio Campiello того ж року (Bompiani Editore). Наприкінці книги, у Додатку, Панца розшифровує дивні символи церкви Санта-Марія-дель-Пріорато. Йому ж належить дослідницька книга “Музей Піранезі” (Skira Editore, 2017).

– Найсвіжіший фантастичний роман “Piranesi” британської письменниці Сюзанни Кларк було видано у вересні 2020 року видавництвом Bloomsbury Publishing. У ньому головний герой (Піранезі) мешкає у величезному нескінченному Будинку та спілкується з Іншим, своїм Альтер его, у пошуку “Великого та Таємного знання”.

– За текстом твору Піранезі “Думка про архітектуру” у Туринському Політехнічному університеті студентами архітектурного факультету було поставлено спектакль (2007, Турін).

– У 2020 році почала готуватися до друку graphic novel – книга-комікс відомого ілюстратора Ратігера, дія якого відбувається в Колізеї, головним героєм пригоди виступає Піранезі. Ratigher – псевдонім італійського художника Francesco D’Erminio.

– “Російським Піранезі” називають архітектора-конструктивіста Якова Черніхова, уродженця заснованого запорізькими козаками Павлограду, відомого своїми архітектурними фантазіями, багато в чому натхненними роботами знаменитого венеціанця.

***

*ante litteram – латинський термін, буквально “до букви”. Означає гравюру, надруковану перед нанесенням напису та вказівки імені автора та предмета зображення, і тому має велику цінність. Фігуральний зміст: історичне чи культурне явище, або особистість, яким дають визначення, що зазвичай належить до наступних часів.

Цитати Піранезі та Ванвітеллі по Rai Cultura, цитата Marta Burrai по ArchiDiAP, переклад Анни Коломієць.
Інші джерела: матеріали каталогу виставки в Бассано-дель-Граппа Giambattista Piranesi. Architetto senza tempo. Silvana Editore. 2020, каталог виставки в Римі La Roma di Piranesi. Artemide Edizione. 2006; La Repubblica Arte, Temi. Repubblica, Treccani Dizionario Biografico,

Фото: ©Anna Kolomiyets, © інші репродукції вказані за місцем або з відкритих джерел. Перше фото: Giovanni Battista Piranesi, Вид Капітолію та Санта Марія д’Аракоелі, 1746-1748, офорт, Museo di Roma. Джерело Wikisource. Друга репродукція: Антоніо да Сангалло Старший, “Вигляд Замку Святого Ангела з півдня”.

Сподобалося, поділіться