Ми продовжуємо розповідати про те, що відбувається у Садах-Джардіні та Арсеналі бієнале Венеції, де 22 травня відкрилася XVII Міжнародна виставка архітектури.
Питання, поставлене як тема куратором Хашимом Саркісом ще у 2019 році “Як ми житимемо разом?” і визнане пророчим, змушує думати, що архітектура як дисципліна виходить за рамки лише форми мистецтва або, як дехто вважає, “ужиткового мистецтва”.
Бієнале народилася як міжнародна панорама, і найважливішою її складовою, окрім проєктів запрошених авторів, залишаються виставки у національних павільйонах. Історично в Садах та пізніше, з 1980-х, в Арсеналі. У цій частині почнемо показувати проєкти, які привезли до Венеції різні країни. Неможливо показати всі, їх 61, але хоча б найцікавіші з них.

Першу частину огляду Архітектурної бієнале 2021 року знайдете в цьому журналі від 7 червня.

Як знак Часу, який зупинився, деякі павільйони в Садах Giardini теж виявилися закритими. Наприклад, Чехословаччина – тільки тут дві країни все ще разом, і Венесуела. Перші на капітальному ремонті, другі, схоже, на капітальному ремонті країни.

Хтось представив віртуальні проєкти – так у Австралії, Німеччини та Канади це просто QR-code, що відкриває портал у доповнену реальність.

Чудовий вихід з оформлення павільйону у складній ситуації локдауну знайшла Австралія, напевно, найдальша учасниця бієнале. Автори назвали виставку InBetween, про що повідомляє червоний дисплей з анімацією назовні павільйону. На його зачинених дверях можна відсканувати код, який перенесе за десятки тисяч кілометрів, у країну-континент. За кодом відкривається чудово зроблений фільм, що розповідає про нові проєкти архітекторів, створені в Австралії та Океанії і які точно відповідають темі бієнале “Як нам жити разом?”. Мета добірки – підкреслити здатність архітектури налагоджувати культурний зв’язок та взаєморозуміння між аборигенами та народами переселенцями. Проєкти дуже різні та дуже якісні.

У стерильно порожньому павільйоні Німеччини, якщо не брати до уваги дзеркальних дисків, розсіяних по підлозі та сходах, пропонується сценарій 2038. The New Serenity. Тут кожен може перенестись у майбутнє, у світ “радикальної демократії та радикальної бюрократії”. На планеті, яка не знає і не хоче ні героїв, ні лиходіїв, як це розповідається у презентації. Ось така “нова безтурботність” згідно з ідеєю кураторів.

N.B. Тут ще можна в реальному часі взаємодіяти з аватарами інших відвідувачів павільйону, які завантажили програму. Як приєднатися до інтерактивного дійства з непередбачуваним сценарієм розповідають усіма можливими мовами світу фігури-проєкції в бічних дверях-нішах павільйону.

Канада з проєктом Impostor Cities обернула свій павільйон у зелений чохол того відтінку, який використовується для рір-проєкцій на телебаченні та спецефектів у кіновиробництві – хромакей (chromakey). Ця “екскурсія” розповідає про віртуальну архітектуру та про те, чому режисери світу так люблять знімати у канадських містах своє кіно, перетворюючи їх на зовсім іншу географію, іноді навіть позаземну. Подивитися таку трансформацію можна за допомогою спеціального ефекту для Інстаграму – наводячи телефон на зелені фони, ви побачите незвичайні сюжети та несподівану реальність із палацами, громом та блискавками. Ділимося ефектом

Найархітектурніший архітектурний павільйон. Так, мабуть, можна було б сказати про павільйон Бельгії. Якщо ви відчуваєте слабкість до архітектурних макетів, тут ви отримаєте максимальне задоволення. Тому що виставка складається з 50 проєктів фасадів від 45 архітекторів з їхніми «архітектурними примхами» на тему бельгійської архітектури – під назвою Composite Presence. Макети в масштабі 1:15, що складені у вулиці, дають ідею різноманітності та впізнаваності характеру місцевої архітектури різних епох та стилів.

Як і чому процвітають міста та архітектура? Це ключове питання для тривимірного архітектурного капризу – “capriccio”, який є вигаданим, хоча й легко пізнаваним фламандським міським середовищем.

Цей артефакт міського ландшафту показує, як історичні нашарування, морфологічні особливості та несподівані зіткнення стилів та епох становлять невичерпне джерело енергії для сучасного архітектурного проєктування. Взаємодія між публікою та будинком, пластичність вулиці, повторне використання існуючої урбаністичної тканини, елегантне відхилення масштабу – це ті аспекти, які в цій оптимістичній виставці стають ключовими елементами колективного дискурсу про те, як створити сьогодні стійке середовище.

Декілька країн за дивним збігом дали певною мірою схожі відповіді на задану куратором тему, хоч і з різним за виглядом результатом. Наприклад, можна знайти паралелі у павільйонах Фінляндії, США та Японії. Це звернення до технічної будівельної спадщини та традиційної архітектури, і спроба через них переглянути свої культурні границі. Цікаво, що у всіх трьох випадках йдеться про дерев’яні будинки.

У своєму маленькому павільйоні Фінляндія (Aalto) розповіла NewStandards, повчальну історію Puutalo Oy, промислового підприємства, заснованого 1940 року місцевою лісопромисловою компанією. Внаслідок переселення 420 000 карельських біженців після “зимової війни” 1938 року виникла гостра криза з житлом. Дерев’яні будинки Puutalo стали першим зразком масового виробництва, який підвищив рівень життя завдяки якісному дизайну, зберігши при цьому простір для самовираження. На цій камерній виставці креслення, фотографії та архівна реклама про цю незвичайну архітектурну спадщину доповнюють неймовірні фото будинків та їхніх мешканців сьогодні, після восьми десятиліть експлуатації, ремонту та переробок.

 

США. American Framing.
Хто знає про американську будівельну традицію, підтвердить, що будинки на легкому дерев’яному каркасі, так званому balloon-frame, популярні повсюдно, і не тільки в житловому будівництві. Це та сама “одноповерхова Америка”, про яку писали Ільф і Петров, і не тільки одноповерхова.

Павільйон США докладно розповів про витоки цієї традиції як основу будівництва довжиною майже у два століття.

А вона така. За угодою, що народилася в 1832 році на фірмі George Washington Snow, конструкція з м’якого дерева пропонувала рішення для численних і різнопланових завдань споруд під час великої американської експансії на Захід. Доступність основного матеріалу, простота будівництва, можливість використання некваліфікованої робочої сили, а також зростання економіки та населення Середнього Заходу призвели до поширення цього типу архітектури, яка відтоді домінувала у будівельному ландшафті Америки.

Крім макетів, фото, ілюстрованої розповіді про форми і методи будівництва, відвідувач може буквально помістити себе всередину цього “американського каркасу” – для цього перед історичним будинком павільйону в неопалладіанському стилі 1930-х років була споруджена в натуральну величину чотириповерхова конструкція зі сходами і переходом, обов’язковими для перетинання до того, як ви потрапите усередину.

Японія представила вишуканий проект Co-ownership of Action: Trajectories of Elements про життя одного японського будинку як хранителя сімейної історії, і через нього – історії народу. Будинок як символ тієї архітектури, яку кожен із нас щоденно приміряє на себе як одяг.

Головний герой павільйону – дуже традиційний японський дерев’яний будиночок. Японія наповнена такими будинками, які віджили і чекають на знесення. Той, який привезли на бієнале, один із них. Його назвали “Домом Такамідзави” на честь його першого власника. Під час демонтажу та транспортування розібраний будинок втратив окремі частини, їх замінили новими, зробленими місцевими майстрами у Венеції. Деякі елементи стали використовуватися за іншим призначенням, наприклад фрагменти даху в якості лавок для відвідувачів. Всі частини, що доїхали до Венеції, акуратно розкладені та пронумеровані. А історія його мешканців розказана на стінах павільйону у численних фото.

Розглядаючи ці щільні скупчення і нашарування історії людей та будівлі, стає очевидним, що архітектори проєкту зробили лише малу частину “запису” цієї історії.
Як пишуть куратори:
“Траєкторія, якою “Будинок Такамідзави” пройшов довгу подорож у часі та просторі, щоб дістатися до цього місця, є доказом того, що наші дії невідворотно сягають корінням у минуле і пов’язані з майбутнім”.

Красивий витончений символ. Бажаємо Японії отримати Золотого Лева за найкращий національний павільйон.

Як продовження теми дерев’яного будинку після трьох описаних вище національних павільйонів можна спробувати зазирнути в інтер’єр подібного житлового будинку. І тут чудовим прикладом може стати павільйон Північних країн (Норвегія, Швеція, Фінляндія) з його What We Share. A model for cohousing.

Виставка – це відтворений у натуральний розмір фрагмент потенційного кохаузингу, житлового простору для поділу між кількома сім’ями. Тут на думку авторів проекту, мешканці можуть ділитися елементами особистого життя один з одним та з сусідами, маючи при цьому і місця для усамітнення.

Результатом став загальний, структурований та трохи політично забарвлений простір. Модель побудови спільноти і одночасно сталого розвитку довкілля. Тому що архітектори застосували тут інноваційну систему будівництва з масиву дерева, екологічно безпечну та з високими дизайнерськими якостями.

Цікаво, що на сайті можна прочитати реальні історії мешканців цього будинку майбутнього, які проживають у житловому комплексі Vindmøllebakken у норвезькому Ставангері. Один із них дає прекрасне визначення кохаузингу: “Я відчуваю, що перейшов від матеріальної розкоші до соціальної розкоші”. А побачити історії всіх учасників можна у фільмі, який тут таки і транслюється.

Неможливо знати, наскільки змінилася ідея британського павільйону за рік локдауну від заявленої їх комісаром у 2019 теми, але результат здається дуже точною відповіддю на виклики сьогодення.

Отже, Велика Британія в проєкті The Garden of Privatized Delights, натхненному знаменитим триптихом Ієроніма Босха “Сад земних насолод”, досліджує різні форми приватизованого суспільного простору, якого у Сполученому Королівстві виявляється багато. Подібно до Землі у Босха, зона такого простору знаходиться між “раєм і пеклом”, між двома крайнощами: утопією колективної власності та антиутопією тотальної приватизації.

Зали павільйону ставлять такі запитання:

— паби, що масово закриваються, можуть знову стати колективним місцем для співгромадян – зал Publicani;

— про важливість консенсусу при зборі даних – Ministry of Collective Data;

— вулиця може виконувати не лише транспортну та комерційну роль – High Street of Exchanges;

—  як земля може перестати бути ринковим товаром і перетворитися на ресурс для довгострокового захисту людей і планети, без майданчиків, обнесених парканами – Ministry of Common Land;

— де грати підліткам, надто старим для дитячого майданчика, надто непосидючим для кафе, надто молодим для пабу – Play with(out) Grounds.

Цього разу був відкритий для загального користування навіть туалет для персоналу павільйону, зазвичай закритий для відвідувачів – це частина загального проєкту під назвою To-i-let, і вона також закликає звернути увагу на проблему браку, відсутності або закриття через пандемію громадських туалетів.

Зрештою, зала The Garden of Delights працює як перша та заключна на виставці. Тільки при вході ми бачимо сад, обгороджений парканом з хвірткою на замку, а на виході потрапляємо у нього вільно. Тут вас запрошують: будь ласка, байдикуй; Слухай музику; грай! All welcome!

Чудова відповідь на тему бієнале “Як ми житимемо разом?”, у тому числі і про роль архітектора в об’єднанні державного та приватного секторів з іншими зацікавленими сторонами та переосмислення простору. Як нам здається, це ще один кандидат на Золотого Лева від журі бієнале.

Франція – Communities at work / Les communautés à l’œuvre – про колективну “архітектуру”, що народжується знизу, причому в різних містах різних континентів світу. Від Ханоя у В’єтнамі до Совето у ПАР, від Меріньяка у Франції до Детройта в США, проєкт досліджує взаємозв’язок між архітектурною компетенцією та активністю місцевих жителів. З думкою підкреслити значення архітектури в світі, який швидко змінюється.

Виставка дуже оптимістична – у її картинках, фото та відео, спільноти змушені активно діяти/взаємодіяти для продуманого покращення власного повсякденного життя. Вона – про “архітектуру знизу”, можливо, якоюсь мірою знайомою нам з власних дачних будівельних імпровізацій.

Росія. Open!
Якщо ви пам’ятаєте павільйон Щусєва на бієнале, забувайте про нього. Його більше немає. Від нього залишилася тільки зовнішня шкаралупа, перефарбована, як це було в 1914 році, в зелений колір. Вся начинка була “випатрана” згідно з проєктом молодої російсько-японської студії KASA, відібраної на конкурсі (Ковальова Олександра, Кей Сато).

Весь проєкт складається з трьох частин: власне павільйону в процесі розбудови, з метушнею робітників, play station з відео-іграми, що досліджують їхній політичний потенціал, та публікації “Голоси – Voices” – великого тому статей двадцяти восьми запрошених міжнародних авторів з різних галузей культури.

Кінцева мета – вивчити, як різні сфери, фізична, цифрова та все, що між ними, можуть бути випробувальним полігоном для нових інститутів та альтернативних моделей колективного існування. Подробиці можна узнати на сайті павильйону.

На додаток до товстої збірки “Voices“ пропонується невеличка книжечка з чудовою графікою, що детально ілюструє проєкт студії KASA. Окремі її сторінки розвішано на цегляних стінах, які оголилися під час ремонтних робіт. Для більш детального вивчення…

Цей огляд ще навіть не половина національних павільйонів. Залишається ще багато такого, про що хочеться розповісти і що показати. Залишимо це для наступної частини.
Далі буде…

За матеріалами La Biennale,, XVII Бієнале 22 травня – 21 листопада 2021, Biennale Channel, переклад цитат Анни Коломієць.
Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем або з відкритого доступу.

Сподобалося, поділіться