Кожна епоха має своїх яскравих персонажів. Правителі, воєначальники, першовідкривачі, художники. І, зазвичай, це десяток імен, які знайомі навіть не надто обізнаним – фігури настільки яскраві, що історія виділила їх серед величезної кількості. Свого часу вони визначали події, настрої та смаки свого та наступних часів, а іноді навіть допомагали змінювати їх радикально. Деякі зазнали слави за життя, інші були знову відкриті і піднесені на її вершини після. При згадці імені Піранезі багато хто уявляє офорти з архітектурними фантазіями римської старовини, інші – похмуру серію “Тюрми”, яка здається ілюстрацією до романів Кафки, що на два століття випередила народження текстів. Останній архітектор бароко в Римі і перший модерніст і романтик у графіці, Джованні Баттіста Піранезі народився у Венеції 4 жовтня 1720 року. Триста другій річниці від дня народження присвячується цей матеріал. (Тут друга і третя частини).

Витоки. Венеція

Той факт, що Піранезі народився 4 жовтня саме у Венеції, історики ще донедавна заперечували.  Протягом усього XIX і ХХ століття називалося містечко Мольяно Венето на terraferma, великій землі, де його батько нібито опинився з сім’єю на момент появи на світ сина. Такі написи про народження в Мольяно висічені навіть на одному з його мармурових бюстів у Ватиканських музеях, зафіксовані також в багатьох енциклопедіях. Історикам було недостатньо, що сам він завжди підписувався Giambattista Piranesi Architetto Veneziano – і зв’язок з Венецією для нього залишався важливим протягом усього життя. Але були потрібні підтвердження.

І ось 1978 року критик та журналіст Енцо ді Мартіно наново опублікував документ, який ще у 1918 році знайшов в архівах венеціанської Бібліотеки Марчіана, під носом у італійських вчених, французький історик мистецтва Анрі Фосійон. Щоправда, тоді на це відкриття ніхто не звернув уваги. А даремно, бо з кількох рядків церковного запису від 8 листопада 1720 року парафії Сан-Мозе в сестьєрі, цебто по-венеціанські кварталі, Сан-Марко можна було дізнатися багато чого цікавого.

Батько немовляти, хрещеного як Juanne Battista, різьб’яр по каменю Анзоло був підписаний як Piranese, з “e” на кінці, що прямо вказувало на його походження зі словенського міста Пірано, звідки з Х століття до Венеції поставлявся головний будівельний матеріал – істрійський камінь. Мати, мадонна Лаура Луккезе, була сестрою відомого в місті архітектора Мікеле Луккезе, на важливій посаді proto, будівельника-гідротехніка на службі Магістрату Вод при Венеціанській республіці. Хрещеним батьком у документі записано дворянина Зуана Вадимана, і це опосередковано підтверджувало, що словенець Анзоло (Анжело) Піранезе був досить добре інтегрований у життя міста в лагуні. Хресна, вона ж акушерка, така собі Маддалена Пальйоцці, записана як парафіянка церкви Санта-Марія-дель-Джільйо, відомої у Венеції як слов’янська, для далматинців та істрійців. Слов’янин по батькові, венеціанець по матері та по суті, Джамбаттіста першим став підписуватися як Piranesi, закресливши тим самим зв’язок зі словенським походженням батька.

У сім’ї Анцоло та Лаури було 11 дітей, не всі вони дожили до дорослого віку. Достеменно відомо про одного з братів Джамбаттісти, Анжело, який здобув гідну класичну освіту і став монахом-домініканцем. Ймовірно, саме завдяки старшому брату Піранезі у дорослому віці міг похвалитися цілком пристойним володінням латиною та чудовим знанням історії Риму. Ім’я однієї з молодших сестер Піранезі, Луїджі, спливло в заповіті батька – старий залишив майже всю скромну спадщину їй, яка на той момент була ще незаміжньою.

Навчити та прилаштувати до справи таку кількість дітей родині було непросто. І хоча в Анцоло на той час справи йшли непогано – він був capomastro, щось на зразок виконроба на будівництві, першим вчителем Джамбаттісти став його дядько-ерудит Мікеле Луккезе, той самий архітектор Магістрату вод, шанувальник Палладіо і Вітрувія, аматор музики та археології. Це й зіграло головну роль у професійному виборі хлопчика. Луккезе, мабуть, став і одним із перших, хто зіткнувся з непокірним і незалежним характером Джамбаттісти.

Підліток зайшов у сварку з дядьком і, за деякими свідченнями, перейшов до майстерні іншого венеціанського архітектора, Джованні Скальфаротто, прото Арсеналу, що займався рутинними роботами з оцінки стану, реставрації та ремонту існуючих будівель фабрики. А також церков, дзвонів, вівтарів у місті та на великій землі. Щодо малювання – перші уроки рисунка та перспективи, окрім замальовок та обмірів на архітектурних майданчиках, молодий чоловік міг отримати у відомій друкарській майстерні Дзуккі, у Карло, здібного театрального художника та гравера, людини успішної та енергійної.

Немає документальних підтверджень про навчання у популярного на той час сценографа та декоратора з Болоньї Фердинандо Бібієни, але Піранезі не міг пройти повз його фундаментальну працю Architettura civile – “Громадська архітектура”, що розвивала тему кутової перспективи та популяризувала нові віяння у театральній декорації. Втім, про якесь тривале навчання чи рисункову практику молодого Піранезі у Венеції згадок не зберіглося.

В біографії архітектора Скальфаротто є один цікавий факт – майже у сорокарічному віці він у компанії колег-земляків здійснив поїздку до Рима з освітніми цілями. І для нього, що бачив античність тільки як відблиск у венеціанській архітектурі Палладіо, це перевернуло світогляд. А ще найпозитивнішим чином позначилося на професійній кар’єрі після повернення. Можливо, саме розповіді літнього наставника підштовхнули Піранезі вирушити у 1740 році до Вічного міста – у пошуках кращої долі, бо батьківщина не обіцяла нічого цікавого у професійному плані синові скромного муляра без високих зв’язків.

Так він опинився в якості рисувальника у складі офіційної делегації посла Венеції Франческо Веньєра, з привітальною місією від Республіки до новообраного 17 серпня Папи Бенедикта XIV. Виїхавши на початку вересня, через місяць Джамбаттіста міг святкувати свої 20 років у Римі. Делегація розмістилася в палаццо Венеція, за два кроки від Капітолійського пагорба та Форуму.

Вічне місто

Рим середини XVIII століття був не тільки містом можливостей, а й божественної краси руїною, цінність якої сучасникам ще треба було оцінити. А поки що ці прото-антиквари активно копали, розтягували, копіювали і продавали все те, що просто лежало під ногами. На щастя, покупців було хоч греблю гати, особливо серед британців. Час продовжував підточувати каміння, а природа химерно вкривала його бурхливими заростями чагарників, дерев та плюща.

Сказати – римські “руїни, що говорять” перевернули уяву Піранезі, це нічого не сказати. Грандіозність римської античності не мала нічого спільного з камерною, химерною Венецією. Тут вся історія Стародавнього Риму, знавцем якої він себе вважав, лежала перед ним у матеріальних ілюстраціях. І її можна було “гортати” як книгу. Точне око рисувальника, що вільно володіє перспективою, знання принципів венеціанського пейзажного живопису ведути, вроджене чуття сценографа – це був привезений з Адріатики безцінний багаж. Іншого в бідного молодого венеціанця не виявилося.

Від венеціанської архітектурної практики та перших наставників у Піранезі залишилася ідея відповідального підходу до архітектури як до місії, як до суми знань та умінь, що сприяють благополуччю, цивілізації, розвитку землі та самої держави. У Венеції з її особливими умовами це було запорукою та законом виживання. З цією прищепленою на батьківщині відповідальністю Джамбаттіста вирішив стати хроністом римських старожитностей і так врятувати їх від забуття:

“Коли я зрозумів, що у Римі більшість стародавніх пам’яток лежать занедбаними на пустирях чи в садах, чи служать кар’єрами для нових будівель, я вирішив зберегти їх пам’ять своїми гравюрами. Тому постарався робити їх із максимальною точністю”.

Піранезі не вистачало лише техніки, аби почати переносити всі ці види на папір. Здібний рисувальник, він чудово розумів нестачу деяких практичних навичок. І незабаром почав брати уроки у художників-сценографів Доменіко та Джузеппе Валеріані та відомого в місті гравера Карло Ноллі. З Ноллі працював над створенням зменшеної копії його знаменитого “Плану Риму”, що вийшов декількома роками пізніше. Близько 1742 року вивчав основи офорту у Джузеппе Вазі, власника однієї з найпопулярніших друкарських майстерень калькографії в Римі, як тоді називали техніку глибокого друку. У той же час практикувався в переводі в естамп чужих малюнків – це заняття не викликало великого ентузіазму у Джамбаттісти, але допомагало вдосконалювати техніку гравірування та травлення.

Відмінність та перевага Піранезі над його римськими вчителями естампу була в тому, що він таки був архітектором, відчував себе архітектором, саме так з гордістю підписував свої офорти – Architetto Veneziano. Досвід обмірів у рідному місті спочатку асистентом дядька, потім Скальфаротто і знання Перспективи (він писав з великої літери) чудово знадобилися йому в Римі, щоб створювати малюнки та плани “з максимальною точністю”. Пізніше Джамбаттіста писав, що перед очима в нього стояли акуратні і точні малюнки, зроблені більше ста років тому в цих самих місцях його великим земляком “безсмертним Палладіо”.

Так молодик і “курсував”: між руїнами Форуму та Віллою Адріана, Колізеєм та Тиберіною. Між замальовками та обмірами римських старожитностей та бібліотеками, де консультувався та звірявся. Наприклад, із зібранням свого першого мецената Ніколи Джоббе, розпорядника робіт на папських будовах, римського ерудита з багатою колекцією “Картин… Малюнків, Книг і Гравюр…, об’єднаних… вишуканим смаком і знаннями”.

У результаті вже в 1743 році вийшла “Перша частина архітектурних форм та перспектив, винайдених та вигравіруваних Джо. Батта. Піранезі, венеціанським архітектором”. Серія з дванадцяти аркушів, виконаних різцем та травленням, відрізнялася несподіваними ракурсами та була результатом великої аналітичної роботи. Свій дебют автор логічно присвятив Ніколі Джоббе. Сам чудовий малювальник, цей щедрий покровитель, судячи з вдячних листів Піранезі, навчив його по-новому бачити, а не буквально фіксувати “Найсвятіші реліквії, які досі зберігають стародавню велич і пишність Риму”. Навчив його як бути оригінальним – інтерпретувати, а не копіювати. І, можливо, це стало більш цінним уроком, ніж усі тонкощі офортної справи разом узяті.

Великими кроками йшло освоєння та відкриття нових світів – того ж року Піранезі зі своїм новим приятелем, земляком Антоніо Коррадіні, вперше вирушив до Неаполя, щоб побачити знамениті зразки місцевого бароко. А ще обов’язково відвідати археологічні розкопки Геркуланума, місця нового паломництва з усієї Європи, випадково відкритого 1709 року під двадцятиметровим шаром вулканічної породи.

Не маючи допомоги від сім’ї та стійкого прибутку, Піранезі у перші римські роки активно прагнув налагодити якнайбільше корисних зв’язків, що стали б запорукою можливих замовлень та фінансової підтримки. Через Джоббе завів знайомство з архітекторами Луїджі Ванвітеллі та Ніколою Сальві. А ще його “Перша частина…” потрібна була як перепустка до Аркадської Академії, престижної римської спільноти людей культури найрізноманітнішого соціального статусу, що включала поетів, композиторів, сановних патриціїв і навіть пап. Тому, крім посвяти Джоббе, на фронтисписі – титульному аркуші – Піранезі вигравіював краєвид, який був цілком конкретною алюзією на поетичну Аркадію. Коли йому виповнилося 24, він був допущений у гурток аркадійців із дивовижним псевдо Salcindio Tiseio, і охоче цитував його на титулах своїх графічних томів.

У 1745 році вийшла серія офортів невеликого формату “Різні види древнього і сучасного Риму”, плід колективної праці кількох видних граверів. Більше половини із сорока семи аркушів було виконано Піранезі. Серія виявилася комерційно успішною – тоді зростав феномен Gran tour, і однією з обов’язкових цілей “культурного туризму” багатих синів європейської аристократії був Рим. Це давало Джамбаттісті деяку надію на можливість незалежного та забезпеченого існування.

***

Але все ж, скільки він не працював, перший його римський період фінансово не вдався. І в липні того ж року Піранезі вирішив повернутися до Венеції, щоб спробувати знайти собі більш надійне заняття там. Судячи з інших свідчень, 1744-го він уже їздив на батьківщину – розвідати ситуацію. Зазвичай рідні стіни допомагають, але вийшло не так.

Найбільшою користю цього нетривалого перебування стало знайомство з Джамбаттістою Тьєполо та Антоніо Каналетто – і особисто з митцями, і, що принципово, з їх творами. Важливо було, що Піранезі мав можливість ще раз оцінити гармонію венеціанської ведути, з її меланхолією та декадансом, які так подобалися клієнтам. Водночас він з досадою переконався, що всі провідні позиції у справі виготовлення естампів уже віявилися зайняті: на Каналетто працювала ціла боттега підмайстрів, які переводили його живописні полотна у гравюри.

Крім нього тут успішно заповнював ринок естампів інший гравер і теж архітектор, Антоніо Візентіні. Цей спритний майстер на той момент відобразив у рисунках практично всі палаццо на каналі Гранде і собор Святого Марка з усіма його декорами та мозаїчними підлогами. В обох вже було чудово сформоване коло покупців та прихильність могутнього британського посла Джозефа Сміта, головного колекціонера та популяризатора венеціанської ведути якщо не у світі, то принаймні серед своїх земляків.

Тож думки про відкриття своєї граверної майстерні довелося відкинути, а спроби визначитися в ролі архітектора-чиновника на службі у Республіки не мали успіху – мíсця для венеціанця Піранезі не знайшлося. Наскільки сильно це зачепило його честолюбство говорить той факт, що через багато років у листі до сестри він згадував з образою, що залишив місто “через те, що не зміг отримати навіть жалюгідного заняття”. У вересні 1747-го він покинув Венецію, аби більше вже ніколи сюди не повернутися, навіть на похорон батька в 1755 році – це занепадаюче і божественно прекрасне місто нічого вже не могло йому дати. Він повертався до Риму. Назавжди. І Риму, і світу в цьому сенсі дуже пощастило.

Продовження у другій та третій частинах.

Цитати з: Rai Cultura, Silvia Gavuzzo-Stewart. Piranesi e il suo primo mecenate Nicola Giobbe. Переклад Анни Коломієць. Інші джерела: матеріали каталогу виставки в Бассано-дель-Граппа Giambattista Piranesi. Architetto senza tempo. Silvana Editore. 2020, La Repubblica Arte, Rai Cultura.

Перше фото: Фронтиспис Giovani Battista Piranesi, джерело Cambi Casa d’Aste; друге фото: Антоніо Каналетто “Площа Сан-Марко у Венеції”, 1739; репродукція перед главою про Рим Гаспар ван Віттель “Вид на Рим через Тибр на Замок Сант-Анджело”, ©Christie’s London. Інші репродукції вказані за місцем чи з відкритих джерел.

Сподобалося, поділіться