Sogni_restaurant_Photo_Anna_Kolomiyets_cover

Sogni. Ресторан мрії в Мілані

Мілан завжди був містом, яке генерувало моду – в стилі одягу, в дозвіллі, в оформленні закладів. І напевно не лише на національному рівні. Тому публіка тут здебільшого розпещена у відношенні смаку і претензій до якості дизайну, і задовольнити її очікування буває не так просто. Захоплення щойно відкритими місцями, ресторанами, барами, інноваційними проєктами швидко спливає. За три-п’ять місяців випаровується ефект новизни та вкладень у промоцію. Це своєрідний тест Міланом, коли відвідувачі виносять свій суворий вирок – прийнято чи провалено. Заклад, про який ми хочемо розповісти вам сьогодні, віримо, відноситься до перших. Бо команда, яка працювала над його створенням, насправді зоряна. І хоча він ще дуже свіжий – дата народження 1 вересня – по багатьох ознаках здається, що це справжнє дизайнерське відкриття сезону.

Історія будинку

Цю частину захотілось додати, коли вже було майже завершено начерк. Потрапило в вічі кілька надто цікавих “фактів з життя” цього палацу і кварталу, в якому сьогодні розташувався ресторан Sogni. Тож розпочнемо трохи здаля, бо це може дещо додати до розуміння проєкту, враховуючи атмосферу цього міланського району.   

Серед мішанини старої і сучасної забудови історичного кварталу в районі Porta Genova, характерних для повоєнного Мілану, ідучи вулицею Сан-Калочеро до центру, можна вирізнити серед інших стару одноповерхову будівлю Благодійного притулку Енріко Міліуса. На картуші над карнизом даху досі добре читається напис: Asilo per la Carità Enrico Milius. Таку присвяту зробили безіменні замовники цього невеличкого палацу, створеного у 1903 році за проєктом іншого Енріко, архітектора Енріко Мараццані (Enrico Marazzani) в еклектичному середньовічному стилі, досить поширеному на рубежі століть. Присвята ніби залишилася у спадок від попередньої будівлі, на фундаментах якої виникла ця.

Згаданий в написі поважний пан Heinrich Mylius, якого швидко перейменували на італійський манер Енріко, був німцем з Франкфурту, що оселився в Мілані в останні роки XVIII сторіччя, дев’ятнадцятирічним юнаком. Досить скоро, з розумом вклавши батьківські кошти, він став чи не найбагатшим городянином, текстильним магнатом, винахідником та виробником шовку. А ще відомим меценатом, колекціонером і філантропом, який долучився до створення багатьох учбових закладів, один з яких пізніше перетворився на відому Політехніку. Міські хроніки згадують його як друга поета Гете, скульптора Бертеля Торвальдсена, письменника Алессандро Манцоні. А ще як засновника конкурсу свого імені, Premio Mylius, з метою популяризації та поширення пейзажного живопису. Це була чи не найважливіша фігура для лютеранської громади Мілану середини XIX століття.

Палац Паллавічіні, перетворений ліонським лікарем Антоніо Ейро в 1805 р. на державну школу для глухонімих

На цьому самому місці, на попелищі попередньої розкішного барокового палацу маркізів Паллавічіні, у 1838 році Міліус своїм коштом заснував муніципальний дитячий садок. Наприкінці того ж століття в ньому розташовувалися Ospedale dei Bambini –дитяча лікарня та Istituto Derelitti, Інститут занедбаних. Дивовижно, але є архівні підтвердження, що благодійна лікарня для містян була тут вже в XII столітті (1111 р.), а в кінці XVIII щось на кшталт хоспіса для жебраків. Отже так само доброчинні заклади.

Невідомо, наскільки одноповерхова будівля, зведена в 1903 році, надихалася попередньою архітектурою, але дух милосердя зберегла. Благодійний дитячий садочок проіснував тут, здається, аж до недавніх часів. Поступово палац занепадав і потребував заміни даху, комунікацій і загального ремонту, на що у власників не було коштів. Так що структура почала використовувалась лише частково, аж поки не була остаточно закрита у 2014 році. З того моменту вона почала швидко перетворюватися на об’єкт міської археології, руїну, щільно вкриту графіті та диким виноградом.

Цікавої архітектури “нічий” палац неодноразово ставав притулком вже не для діток, а для молодих людей. Останнього разу в грудні 2015. А точніше, 10 грудня, коли група студентів самочинно увійшла до будівлі, змінила замки і створила тут колектив Zip, Zona indipendente politica – “Незалежна політична зона”.

Вигляд палацу під час розгону студентів 9 серпня 2016. Скріншот з Milano Repubblica

Але їхня мрія мати власний осередок для соціальних ініціатив тривала лише 8 місяців. Хоч акція і почалася з благими намірами повернення контролю над серцем їхнього району, для його покращення та відновлення, вона звісно не знайшла розуміння ні у власників нерухомості, ні в Муніципалітеті. Думка міської влади була іншою, згідно з нею будівлю потрібно було очистити і знову зробити доступною. Незаконне захоплення залишалось незаконним. Вранці 9 серпня 2016 року команда поліції Digos не без проблем виштовхала студентів з палацу, поставивши крапку на мирній окупації і разом з тим на благодійницькій історії цього місця. Спорожніла будівля була покинута напризволяще.

Проєкт

Кінець однієї мрії нерідко може означати народження нової. Вже багато часу у кварталі вздовж вулиці Сан-Калочеро неодноразово прогулювався елегантний сеньйор середнього віку, такий собі Клаудіо Антоніолі. Ім’я, добре відоме далеко за межами Мілана, блискучий підприємець у модному сегменті, першовідкривач багатьох дослідницьких брендів одягу, засновник популярного музичного клубу. Напівзруйнований колишній садочок привернув його увагу. Стара будівля, незважаючи на поганий стан, справляла магічне враження.  Поки в якийсь момент не сталося “коротке замикання”. Атоніолі зрозумів, що це могло бути найкраще місце під його перший ресторан, мрію про який він давно виношував.

Отже, він поцікавився щодо власників і дізнався, що за двадцять днів палац мав бути виставленим на аукціон. Тоді підприємець зробив все, аби виграти цей лот. Щоб зробити там ресторан, який завжди уявляв собі як суму найкращих якостей своїх улюблених міланських закладів. З відмінним меню, вишуканими винами і хорошою електронною музикою.

Реставрація, а скоріше регенерація будівлі зайняла два роки і була завершена наприкінці травня 2023. Втручання архітектора Паоло Ґальбіаті (Paolo Galbiati) в структуру було мінімальним. Щоб з’єднати два крила та збільшити необхідний простір без додавання рівнів до будівлі вздовж вулиці Buffoli було додано легкий елегантний навіс pensilina, з металу і скла. Фасади були лише почищені, відновлено напис-присвяту Енріко Міліусу, замінені дахи. З боків від входу з’явилося два великих елегантних ліхтарі, яких там ніколи не було, і про історію появи яких буде далі.

Втілення мрії

Одночасно з роботами по відновленню палацу йшов уперед проєкт інтер’єру і перетворення колишнього дитячого садочка на вишуканий вечірній заклад. Назва його прийшла сама по собі, Sogni – Сни, яку можна перекласти і як мрії. Для дизайну Антоніолі запросив відому міланську студію StorageMilano (Барбара Ґідоні, Мікеле Пазіні та Марко Донаті), яку відкрив для себе більше двадцяти років тому на проєктах його модних магазинів-бутіків в кварталі каналів Навільї. Тоді вони були ще вчорашні студенти, але проєкт видався настільки вдалим, що Антоніолі до сих пір не вносив до нього жодних змін.

Хто знайомий з творчістю студії Storage, напевно буде дуже здивований, побачивши інтер’єри Sogni. Мінімалісти та експериментатори в проєкті, вони змогли створити мерехтливі, невловимі простори, насправді Сни наяву. Ніби матеріалізували побажання, сни і мрії Антоніолі. Кілька років назад підприємець перебрався зі свого ультра-сучасного житла в центрі Мілану в палац XVIII століття на периферії. Мабуть це і відбилося на зміні його смаків і побажаннях архітекторам щодо вибору стилю. Він хотів відтворення атмосфери старого затишного дому, але не впадаючи у вінтаж.

Те, що вийшло – напівтемрява, м’яке освітлення, рослини в діжках, сіро-зелені кольорі, глибокий оксамит і відблиски на металевих поверхнях, темні меблі, порцеляна, мерехтіння свічок – все це нагадує атмосферу Мілану 1920-х років. Архітектори перебрали в пам’яті і дослідили багато історичних міланських приміщень того часу, щоб переосмислити їх потім в сучасному ключі.  

Заклад складається з лобі, бару та рибного ресторану, який розгортається в трьох дуже різних  залах, які умовно можна назвати “веранда” (або зимовий сад), “галерея” і “трапезна”. Кожен з них характеризує якийсь знаковий елемент.

За вхідними дверима відкривається стійка рецепції і простора вітальня під закругленим склепінням, з великою кількістю оксамитових диванів з малюнком у крупних квітах навколо низьких столиків. Темні стінові панелі з масиву горіху, ніби смоляні, створені в уже забутій техніці обробки сургучем. Зістарені дзеркала в глибині подвоюють простір. А великий годинник нагадує чимось залу очікування першого класу на вокзалі початку минулого століття. Адже ця зала призначена під аперитиви, ніби на короткий час очікування для подальшої подорожі.

Два ряди підвішених на металевих ланцюгах великих світильників – модель, подібна тій, що на фасаді. Вони повторені ще в двох залах. Цікаво, що це сучасне відтворення моделі, яку архітектори підгледіли у вестибюлі міланських Комунальних офісів на Via Larga, величному палаці початку ХХ століття. І це не єдина деталь персоналізації в закладі. Більшість предметів, які населяють ресторан, теж були зроблені по їхньому дизайну.

Темне дерево аперитивної зали в наступному інтер’єрі бару поступається місцем дивовижним стіновим панелям з білого металу – з’ясовується, цинковим. Як і велика барна стійка з округленими краями. Всі вони виготовлені в ательє Materica з-під Венеції, що спеціалізується на інноваційній металізації поверхонь. Це не лакування з металевих порошків, змішаних зі смолами, а справжня металізація розплавленим металом, досягнута завдяки технологіям і системі нанесення, вдосконаленим самим ательє.

Цинкові стінові панелі, темне дерево і оксамит м’яких меблів

Високі стільці нагадують якусь з традиційних моделей Thonet. Але інтрига в тому, що Storage створили її як гібрид з трьох найбільш типових стільців історичної австрійської марки, взявши з одного ніжки, з іншого спинку, з третього арку. І додавши до неї металеву деталь, створену все тим же ательє Materica, яка перетворила звичний простий стілець на абсолютно розкішний елемент інтер’єру. В барі металева деталь спинки цинкова, як і інші елементи оточення.  

До речі, прем’єра цього стільця, який вони назвали A-Typical відбулася ще в квітні, під час міланського Тижня Дизайну, і одразу створила інтригу очікування нового закладу восени. Виготовив нову колекцію ніхто інший, як історична фабрика Gebrüder Thonet Vienna.

Світильники бра на стінах “галереї” обігрують ту саму форму, що і в залі аперитивів. Флористичний розпис з ефектом зістареності

Вузька зала-галерея, яка колись була коридором в дитячому садочку, несподівано обіграна дизайнерами. З практично проходу вони змогли створити найбільш інтимний із залів зі столиками виключно на двох. Стіни тут, штучно зістарені, розписані фресками з рослинними мотивами. Таку чудову декорацію тут і в інших залах створено майстерністю будівельно-реставраційної фірми Restauri Lomazzo.

Напевно найбільш просторий зал – так званий зимовий сад, або веранда, нове приміщення будівлі, яке виникло після перекриття відкритого двору під час реконструкції. Це інтер’єр і екстер’єр одночасно. Бо на заході сонця здається, що ви знаходитесь в лимонарії старовинної вілли, куди на холодний сезон були знесені всі домашні квіти і деревця. Справжній зимовий сад. І меблі тут архітектори використали типу екстер’єрних, садових. До речі, ці стільці і столи в італійському стилі теж створені за авторським дизайном Storage.

В “Зимовому саду” вже знайомі ліхтарі зібрані в групи по три, формуючи дві люстри

Нарешті, найбільш віддалена зала дивує своїм незвичним виглядом. З трьох боків вона оточена високими шафами з темного горіху, їхні сірі полиці прикрашені десятками порцелянових тарілок з ручними розписами. Ніби з домашньої колекції попередніх поколінь. Малюнки на них надихалися натюрмортами фотографа Карла Блоссфельдта (Karl Blossfeldt).

У центрі залу розміщений неочікуваний в такому розкішному місці social table – один велетенський овальний обідній стіл темного дерева, ніби в очікуванні великої родини. Стільці звичайної висоти мають тут вже не цинкові, як в барі, а латунні спинки. І все тут в більш теплому відблиску цього металу, який давно став фірмовим знаком студії Storage. Немає жодного проєкту, де б вони його не використали.

В цій залі метал спинки – улюблена студією Storage латунь, виконання Materica
Ескіз стільця A-Typical, ©StorageMilano

Щоб створити більше приватності для гостей за великим столом цієї “трапезної”, окремі групи місць розділяють великі вази з квітами, навмисно трохи розхристані при абсолютно строгій побудові mise en place, сервіровки. Келихи та столові прибори, розроблені Ann Demeulemeester, бельгійською дизайнеркою, чий бренд Клаудіо Антоніолі придбав у 2020 році з метою його перезапуску.   

Персоналізована іменем клієнта витончена сервіровка в залі “трапезної”

Які мрії без винниці? Отже, є і тут своя cantina, в підвальному поверсі палацу. Тут архітектори розмістили вбиральні. І як будь-які високі професіонали, цьому приміщенню вони приділили не меншу увагу, ніж основним залам. Сюди потрапляєш по вишуканих кам’яних з металом сходах, над якими впізнаємо вже знайомий великий ліхтар. Для створення інтер’єру, меблів та навіть аксесуарів туалетної кімнати, студія надихалась прикладом Albergo Diurno, публічними банями на Porta Venezia, створеними 1925 року видатним міланським архітектором П’єро Порталуппі. Це ще одне місце в Мілані, в яке вони закохані.

Відреставровані оригінальні сходи 1903 року та імітація ефекту застареності на стінах, виконана Restauri Lomazzo
Круглі дзеркала і чорно-біла плитка (Cottovietri) нагадують Albergo Diurno Venezia 1925 року. Той же стиль застосували у кухні ресторану

Автори хотіли створити враження, ніби потрапляєш в заклад, який завжди тут був, і який давно знаєш, як власні дитячі згадки. Напевно, помилитись було би цілком природньо, якби не знати попередню історію цього палацу, де дитячі згадки його маленьких мешканців можливо живуть і досі. Далекоглядний Антоніолі бажав, щоб в його ресторані гостям вдалося відволіктися від міської метушні, знайти тут місце, де було би приємно “гаяти час”, не дивлячись на годинник. Здається, разом зі студією Storage, їм це вдалося.

Використані матеріали Storia di Milano, Studio StorageMilano, Sogni, Urban file. Фото: ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем. Заключне фото – підставка для столових приборів і келихів теж надихались стилем Albergo Diurno. Розгортка фасаду з сайту ©Sogni. Ще про один цікавий проєкт ресторану студії StorageMilano в мінімалістичному стилі можна знайти в блозі. Архітектори студії співпрацюють з курсами для дизайнерів інтер’єру HoReCa Workshop як лектори.  

Сподобалось, поділіться

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on telegram
Share on whatsapp

This Post Has 2 Comments

  1. Obraz do Gabinetu

    I always look forward to your articles. They’re a blend of thorough research and engaging writing.

Leave a Reply

Схожі матеріали