200-літтю з Дня смерті великого скульптора Неокласицизму присвячується (13 жовтня 1823, Венеція). Тут наводимо фрагмент однойменної глави з книги Анни Коломієць “Італіє, ти мені подобаєшся”, який розповідає про останні роки життя Антоніо Канови, вже прославленого на весь світ митця, коли він проявив себе як архітектор і суспільний діяч…

***

В Італії немає провінції. Містечко Поссаньо, де народився Канова, тому підтвердження. В його епоху тут було щось близько тисячі мешканців, сьогодні, через 200 років, навряд чи вдвічі більше. І все носить його ім’я: кафе, аптека, ліцей, проспект, будинок-музей, Гіпсотека з його творами, храм Tempio Canoviano. Тому що без Канови це було би зовсім інше місце. Сюди обов’язково треба їхати, щоб подивитися затишний будинок, де народився Тоніно, прибудовану до нього Гіпсотеку, найбільшу в Європі, і грандіозний храм, величезний для такої скромної парафії.

Так вийшло, що я вибралася в Поссаньо, коли вже багато років жила в Італії, з давнім добрим другом Аттіліо, знавцем цих місць. Бо він народився тут недалеко, за два десятки кілометрів звідси, в Бассано, і міг дати фору будь-якому професійному гіду.

До храму треба було підніматися досить круто вгору широкою дорогою, сьогодні асфальтованою, а колись, за розповідями мого приятеля, повністю брукованою річковим каменем, з геометричними візерунками. Такі залишилися сьогодні лише на високих сходах навколо храму. З обох боків алеї старі кипариси, хто знає, може ровесники будівництва – у цього незвичайного дерева нелегко зрозуміти його вік. Грандіозність будівлі  важко було осягнути, поки з неї не вийшла група туристів або парафіян – вони здалися мурахами під високими колонами портика.

Ідея храму для своєї малої батьківщини приходила Канові вже давно, ще 1804 року, він навіть створив гіпсову модель. Але перипетії історії та інтенсивність тодішнього його суспільного життя не дали можливості всерйоз зайнятися цією справою. А ще вперта незгода місцевих старійшин традиціоналістів. Дивно, що ті ж односельчани безперестанку смикали знаменитого на весь світ земляка проханнями про підтримку, звісно фінансову: то підкинути коштів місцевому коледжу, то допомогти компенсувати витрати на ремонт старої парафіяльної церкви. Поки в 1818 році він не прийняв остаточне “рішення побудувати нову за мій рахунок”, про що писав старому другові архітектору Сельві. З проханням допомогти із запитом до тодішнього губернатора австріяка фон Гьосса про дозвіл на будівництво. Але цього разу Канова вирішив побудувати щось більш грандіозне, вклавши в споруду всі свої накопичення.

Місце вибрав сам маестро, під високим пагорбом Драґа, таке, щоб будівлю було видно практично з усіх околиць. Ідея була створити круглий храм із портиком і куполом, як Пантеон у Римі, але з доричними колонами, як у Парфеноні на афінському Акрополі. В одному проєкті художник хотів поєднати три важливі для нього історичні складові: грецьку цивілізацію та римську культуру, що породили Неокласицизм, та велич Християнства. Він доручив знайомим архітекторам Бозіо та Россіні зробити за своїми ескізами кілька креслень та представив їх на експертизу колегам з Академії Святого Луки у Римі.

Вже у липні 1819 року при великих урочистостях, у присутності Канови та місцевої влади пройшла закладка першого каменю у фундамент майбутнього храму. У його тодішній поїздці містами Венето маестро вітали як народного героя криками: Canova italiano! “Італійський Канова!” На противагу повному мовчанню під час проїзду в ті ж дні по “своїх землях” австрійського імператора Франца I Габсбурга, про що з певним збентеженням розповідали місцеві газети.

У зведенні храму потім взяли участь практично всі навколишні жителі: хто матеріалами, хто руками, працюючи вечорами та у вільні дні. Канова в наступні два роки навідувався до Поссаньйо, щоб спостерігати за прогресом у будівництві. Зробив навіть гіпсові моделі семи рельєфів для фасаду та кілька для інтер’єрів храму. Але до його освячення скульптор не дожив – по дорозі з рідного містечка до Риму він помер 13 жовтня 1822 року у Венеції. У будинку старого друга Флоріана, на Сан Марко. Причина була давня – ускладнення шлункового нездужання, спровокованого багаторічним використанням рудиментарного свердла по каменю, яке майстер мав упирати в живіт, натискаючи вагою всього тіла для висвердлювання глибоких деталей своїх скульптур. У заповіті він доручав закінчення храму зведеному братові монсеньйору Джамбаттісті Сарторі.

Всенародна любов до Канови, близька до поклоніння, призвела до того, що його, як святого, розділили буквально на частини . Тіло було перевезене до рідного Поссаньо, серце поміщене у порфірову вазу, а права рука до іншої, яка зберігалася у венеціанській Академії як справжня реліквія. Аж поки в 1827 році не був освячений у базиліці деї Фрарі пам’ятний монумент, побудований на зібрані шанувальниками по всій Європі гроші та виконаний учнями майстра. Туди перенесли його серце.

Церква в Поссаньо була освячена підвищеним у чині до єпископа Джамбаттістою Сарторі в 1832 році, і присвячена Святій Трійці – з головним вівтарним образом, написаним Кановою в темні роки втечі з окупованого французами Риму. Тоді ж сюди було перенесено його останки, як благодійника міста та головного мецената храму. Герой повернувся на свою малу батьківщину, де його шанували – і шанують – майже як святого.

Поки Джамбаттіста стежив за перебігом робіт по будівництву храму, з Риму долинали дивовижні новини. Адже в майстерні його геніального брата залишалися всі гіпсові моделі, за якими тямущі підмайстри могли нескінченно виготовляти мармурові копії. Просто готовий каталог: приходь і вибирай. Кажуть, що лише бюстів Наполеона за моделлю 1800 року було виконано понад двадцять. Чи всі за згодою та за участю Канови – хто знає. Тому паралельно з веденням робіт по храму Сарторі мав опікуватися перевезенням гіпсів у Поссаньо. Але куди?

Для цього кмітливий церковник запросив архітектора Франческо Ладзарі. За його проєктом була побудована Гіпсотека у формі базиліки з напівкруглими склепіннями та трьома великими світловими ліхтарями, закінчена в 1836 році.

Сюди з римської майстерні переїхали 150 гіпсів Канови: від ранніх як юнацький “Дедал та Ікар” до пізніх Наполеонідів. Зі знаменитою Паоліною Боргезе в образі Венери у тріумфі, Наполеона в образі Марса миротворця, історичних портретів та героїв грецької міфології як “Три грації”, Геба, Геракл, Амур з психеями і весталки. Справжній Пантеон богів і реальних персонажів, вражаюча сума робіт, далеко не всіх, створених скульптором за сорок років.

***

Ми вийшли з дому-музею, скромного, затишного. Тут окрім скульптур у Гіпсотеці, розширеній у п’ятдесяті роки ще двома залами за проєктом геніального венеціанського архітектора Карло Скарпи, розташована колекція малюнків та живопису Канови. Він не хотів їх нікому показувати, бо не вважав, що вони були гідного рівня. Збереглися навіть його парадні костюми – наш герой був вищий за середній зріст і дуже стрункий, якщо не сказати худорлявий. Не дивно, так працювати. Згадалася десь прочитана фраза леді Холланд про Канову, що вона сказала під час його візиту до Лондона: “Він так само видатний у суспільстві, як і в скульптурі”.

Дивлячись на його особисті речі, книги, зліпки, портрети та автопортрети, виникало химерне відчуття, ніби ми щойно особисто познайомилися. Дивна річ, але чарівність цієї людини відчувалася в багатьох дрібних деталях, які зберігав цей будинок, навіть через 200 років. Між старішою частиною, де він народився в будинку діда Пазіно, і Гіпсотекою був розбитий чудовий венеціанський сад, brolo, прообраз саду all’italiana. З кам’яними лавами, доглянутим розарієм, рідкісними породами дерев та розлогою сосною, pino italico, посадженою 1799 року самим Кановою.

На площу у кільці піній ми вийшли близько другої години – критичний час закриття кухні в італійських ресторанах. Буквально з боєм годинника забігли в найближчу тратторію. Приятель Аттіліо не дуже впевнено запитав: “Ви нас нагодуєте?” Я додала майже винувато: “Ми затрималися в Музеї Канови, забули про час”. “З такою передмовою, як я можу вас не нагодувати? Спробуємо показати вам наш кулінарний клас, як Канова показав культурний!” – з усмішкою відповіла хазяйка. Все ж таки не існує в Італії провінції…

Фрагмент глави “Супермен Канова: Поссаньо, Венеція, Рим і назад” з книги Анни Коломієць “Італіє, ти мені подобаєшся. Italia, mi piaci”.

Фото ©Anna Kolomiyets. Перше фото – бюст і герб на надгробку Канови в Tempio Поссаньо. З приводу герба треба додати. За свою велику і ризиковану справу повернення з Франції награбованого під час військової кампанії Наполеона Канова у 1816 році отримав у подяку з рук Папи Пія VII дворянський титул маркіза Іскії. Його ім’я було вписано в Золоту книгу Кампідольйо. Як герб маркізату Канова обрав символи Орфея та Еврідіки: ліру та змію. Як він писав другу Фальєру у Венецію: “на згадку про мої перші статуї … від яких … я повинен почати відлік мого цивілізованого існування”. Заключне фото: відбиток руки майстра в храмі Canoviano. Ще про майстерню Канови, його творчих нащадків скульторів Тадоліні та знамените історичне кафе в Римі нас в журналі.

Сподобалось, поділіться