Формат цього тексту не дуже звичний для журналу Project from Italy. По-перше, написаний від першої особи, не про Італію, але стосовно Італії. А саме щодо найвідомішого архітектурного заходу в світі, Архітектурної бієнале у Венеції, і можливої участі в ній України зі своїм національним павільйоном. По-друге, він не суто про архітектуру, а про Україну та її гіпотетичну участь у венеціанській виставці. Написано текст було влітку минулого року після конференції, на якій запрошена кураторка архітектурної бієнале Леслі Локко* оголосила тему майбутнього форуму.
Наміром есе було спробувати дати відповідь на поставлену тему, як гіпотеза Українського павільйону на цьому престижному заході. Текст як розумова вправа для уявного каталогу бієнале. Тому він в дечому орієнтований більше на зарубіжного читача, отже деякі наведені факти можуть здатися очевидними для нас та скоріше мало відомими зовні.
Оскільки робота була зроблена чимала, і матеріал, сподіваємось, може бути корисним для української (архітектурної) спільноти, було вирішено його надрукувати в журналі, поки він ще не втратив актуальності. Тому що архітектура в світі – це не лише власне проєкт, а й суспільний дискурс. Адже архітектура є найбільш соціальною з видів мистецтв, точно з найбільшою мірою суспільної відповідальності.
Читачів запрошуємо 21 лютого о 13:00 за Києвом (12:00 CET) на live streaming прес-конференції the 18th International Architecture Exhibition, The Laboratory of the Future. І до дискусії.
Про історію становлення Архітектурної бієнале Венеції читайте в нашому журналі.
Деякі міркування щодо участі України у 18-й Виставці Архітектури / Бієнале Архітектури у Венеції
(20 травня – 26 листопада 2023)
Анна Коломієць
Почну з початку. З теми. Бо саме це характерна особливість Венеційської бієнале – чітко слідувати темі, яку пропонує призначений куратор чергової виставки.
Назва 18-ї Міжнародної архітектурної виставки — “The Laboratory of the Future” — “Лабораторія майбутнього”.
Далі кілька цитат з презентації кураторки Леслі Локко від 31 травня 2022 (за матеріалами прес-конференції La Biennale). Повний текст тут.
Пояснюючи свій вибір, Леслі Локко сказала, що назва діє на кількох рівнях, далі цитата:
«По-перше, Африка — це лабораторія майбутнього …
По-друге, “Бієнале у Венеції” також є своєрідною лабораторією майбутнього, часом і простором, у якому відбуваються міркування про актуальність цієї дисципліни [архітектури] для цього світу — і світу майбутнього …
Ми розглядаємо нашу виставку як своєрідну майстерню, лабораторію, де архітектори та практики в розширеному полі творчих дисциплін черпають приклади зі своєї сучасної практики, і прокладають шлях, яким глядачі — як учасники, так і відвідувачі — проходять, уявляючи самі, що може принести майбутнє».
Певна, не одна я, коли почула тему, заявлену під час презентації у Венеції 31 травня, спочатку зраділа її універсальності, The Laboratory of the Future. А потім здивувалися її обмеженості – бо кураторка мала на увазі під такою лабораторією лише Африку, що вона сама і уточнила, відповідаючи на запитання одного з журналістів “чи правильно ми вас зрозуміли”.
То ж зараз, напевне, багато майбутніх кураторів національних павільйонів і окремих архітекторів ламають голову, яку відповідь можна дати на поставлену тему? Трохи легше може самим африканським країнам або тим, хто мав там колись свої колонії чи практичний досвід проєктування для країн Чорного континенту.
А що ж Україна, яку відповідь можемо дати ми?
Уважно переглядаючи презентацію Локко, я зупинилася на кількох фразах, які допомогли мені знайти ту смислову нитку, яка може пов’язати нас із Африкою. Бо, як це не дивно, у нас на сьогодні дуже багато спільного. Від пошуку власної суб’єктності і місця в Історії до комплексів “подвійної свідомості, внутрішнього конфлікту [колись] підпорядкованих чи колонізованих груп”, цитуючи кураторку.
На превеликий жаль, як в багатьох африканських країнах, сьогодні до списку схожих аспектів додалася ще війна. Італійська La Repubblica, цитуючи інше джерело, Nigrizia, нарахувала в Африці з початку 2020 до березня 2021 принаймні двадцять основних кризових областей, де відбуваються військові конфлікти. В дванадцяти країнах число жертв за той самий період перевищило 1000 осіб, а загалом склало страшну цифру трохи менше 43 тисяч.
Є ще у тексті кураторки про сучасну історію ініціатив низових громад, так добре нам знайому за кількома Майданами та за потужним волонтерським рухом з 2014 до сьогодні…
Україна — біла Африка?
Коли я читала і перечитувала текст презентації Леслі Локко і намагалася зрозуміти, як, яким чином можна приторочити до Африки всю ту проблематику, яку ми маємо сьогодні (й історично) в Україні, а отже – яку “Лабораторію майбутнього” можемо запропонувати для архітектурної бієнале, яким досвідом поділитися, то я кілька разів зачепилася за цю її фразу [виділено мною, А.К.].
«Нові технології постійно з’являються і зникають, і дають нам невідфільтровані проблиски життя в тих частинах земної кулі, які ми, швидше за все, ніколи не відвідаємо, а тим більше не зрозуміємо. Але бачити як близько, так і далеко одночасно є також, виходячи з відомого визначення Дю Буа та Фанона, формою «подвійної свідомості», внутрішнього конфлікту всіх підпорядкованих чи колонізованих груп, який описує більшість світу. І це не тільки «там», у так званих країнах, що розвиваються, у третьому та арабському світі, але й «тут», у метрополіях і в місцях глобальної Півночі»
Місця глобальної Півночі. Тобто, Північна півкуля глобусу. Внутрішній конфлікт [довгий час] підпорядкованих чи колонізованих груп. “Подвійна свідомість”. Так звані країни, що розвиваються…
І тут мене пересмикнуло – то хіба це не про нас, не про Україну?
А ще – життя в тих частинах земної кулі, які ми, швидше за все, ніколи не відвідаємо, а тим більше не зрозуміємо – хіба це не про вас? Вас – маю на увазі не тільки далекі Америки чи Австралію, але навіть більш близьких європейських сусідів.
Спробую бути відвертою в своїх міркуваннях.
Про колоніалізм
Коли у повоєнні часи (кажу повоєнні, і мене стопорить – у нас, українців, тепер буде інше сприйняття щодо повоєнного), так от, у повоєнні після Другої світової часи почалася хвиля звільнення від колоніальної залежності, вона торкнулася в першу чергу країн Африки.
І от я навмисно неупереджено заглядаю не в поважний енциклопедичний словник Treccani, а до популярної Wikipedia. Там знаходжу в статті про колоніалізм в Африці таке:
“Хоча колоніальні держави часто посилалися на нібито “цивілізаційну місію”, особливо щодо відносно відсталих народів Африки на південь від Сахари, колоніальні держави присвятили себе, перш за все, експлуатації природних ресурсів континенту. Лише в окремих випадках європейська присутність в Африці призвела до ефективного розвитку регіонів, наприклад, через будівництво інфраструктури. У місцях, де оселилися громади європейського походження (наприклад, Південна Африка), місцеве населення загалом зазнавало політичної та економічної дискримінації”.
То ж колоніалізм скрізь однаковий. Експлуатація природних ресурсів … місцеве населення загалом зазнавало політичної та економічної дискримінації… Тут співпадає з українством в складі Російської імперії.
Щодо “відносно відсталих народів” і цивілізаційної місії – діаметрально навпаки. Тому в нашому випадку можна додати ще дискримінацію культурну, коли навіть наша історія була присвоєна і адаптована до інтересів імперії. Як влучно сказала наша видатна поетеса Ліна Костенко, «…російські історики – як ілюзіоністи, вони виймуть з імперського капелюха те, що ніколи там не лежало».
Авжеж, саме українська європейська традиція і частина древньої історії слугували новопроголошеній на початку XVIII століття (1721) по бажанню Петра І імперії за необхідний новій державі фундамент. В той час як освічені українці долучалися до її створення. Серед найвизначніших вчений гуманіст і богослов Феофан Прокопович, автор теорії модернізації Московії і перетворення її на Російську імперію, де сама назва Росія, була “запозичена” з древньої, тобто Київської Русі (в її грецькому написанні Ρωσία).
Наступним кроком стало витіснення української культури “на марґінеси і в небуття – шляхом заборон і репресій, морального і матеріального нищення шедеврів цієї культури”*.
Є ще одна важлива історична особливість нашого колоніалізму на відміну від африканського (ба навіть багатьох інших) – це релігійна складова. Тут навпаки, саме майбутня колонія зіграла роль місіонера і дала релігію – православ’я – майбутній метрополії. Щоб бути потім підпорядкованою московській церкві, до речі, без дозволу материнської Константинопольської. Бо 1686 року відбулося неканонічне приєднання і підпорядкування Київської Митрополії Російській Православній Церкві. Відбулося власне поглинання, яке було засуджене і відмінене лише в кінці вересня 2018 року під час засідання Синоду Вселенського Патріархату. Невдовзі, 6 січня 2019 Українська церква отримала томос про автокефалію, підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинопольського патріархату.
Знов про дискримінацію
Один з основних аспектів дискримінації африканських народів був за кольором шкіри. Я в нашому випадку оберу інший з багатьох, але важливий – мову. Якщо мова є однією з найголовніших складових нації, варто сказати, що за століття спільного існування з російською метрополією, українську мову обмежували, забороняли і відміняли протягом останніх майже 400 років. Хтось нарахував 134 рази! Указами, циркулярами, законами, анафемами – так що це явище було назване дивним терміном лінгвоцид.
Наприклад, Валуєвський циркуляр 1863 про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури підкреслює: “жодної окремої малоросійської мови не було і бути не може”. Цікавим в розумінні колонізаторських устремлінь є роз’яснення у 1870 імператорського міністра освіти Д.Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння”. Була ще заборона друку дитячих книжок, перекладання на українську з інших мов, заборона церковних проповідей і театральних вистав українською. Одним з останніх в складі імперії був виданий Миколою ІІ указ від 1914 про заборону української преси…
То ж будь-якому амбіційному українцю, аби пробитися нагору потрібно було забути про своє українське походження. На всіх рівнях відбувалася методична нівеляція нашої мови, приниження культури, переписування історії.
Не краще було і за Радянського Союзу, де все будувалося навколо тієї ж самої метрополії, тільки під іншою назвою та іншими лозунгами. Власне, від царя Михайла у 1627 до блокування і заборони мови на окупованих Російською Федерацією з 2014 до 2022 року територіях Східної та Південної України, включаючи Крим.
Заради справедливості варто додати, що українську мову забороняли і на Заході, там де українці жили в складі інших держав – під владами Речі Посполитої (Польщі), Австро-Угорщини, Румунії, але в будь-якому разі це відбувалося не так завзято.
Повертаючись до новішої історії, щось заважає сучасним міжнародним оглядачам, історикам більш рішуче сприймати совєтські республіки як колонії, а розпад Союзу як деколонізацію. Хоча процеси всередині відбувалися ті самі, що описані щодо колонізації Африки: експлуатація ресурсів, дискримінація – політична, мовна, культурна марґіналізація.
Про міграцію
У тексті Локко знаходжу про “довгу і травматичну історію вимушеної міграції”. І хоча, ясна річ, пані кураторка мала на увазі в першу чергу вивіз місцевого негритянського населення до Америки у рабство, але й Україна, на жаль, нараховує в своїй історії багато хвиль вимушеної міграції – від злиднів, в пошуках кращого життя, але насамперед від війни.
Та й вивіз у рабство теж відбувався – наприклад, до Османської імперії. Це перш за все полонені козаки. Доречно навести і яскравий приклад української полонянки з Рогатина Насті Лісовської, Хасекі Хюррем Султан, відомої на Заході як Роксолана, засновниці епохи жіночого султанату й однієї з найвпливовіших жінок в історії Османської Імперії XVI століття.
Отже, розселялися наші земляки від Балкан до Великої Британії, Франції, до Латинської Америки (Бразилії, Аргентини, Парагваю), США і Канади.
Розсіяні українці і по колишніх радянських республіках – так звана східна еміграція, як наслідок численних, часто насильницьких переселень (розкуркулення, заслання) чи трудової міграції. Станом на 1992 українці мешкали у 64 країнах світу.
За різними джерелами, враховуючи дані з офіційних переписів населення, звітності імміграційних служб, висновків дослідницьких організацій, подаються загальні цифри діаспори від 12 до 20 мільйонів українців і їхніх нащадків. Останнє задекларовано Світовим конгресом українців у 2020 році (джерело Велика Українська Енциклопедія).
Нам залишається тільки гадати, які наслідки для нас буде мати сьогоднішня міграція від жахів російсько-української війни – більше 6 мільйонів вимушених переселенців… (за даними Агентства ООН у справах біженців на 12 травня 2022).
Про подвійну свідомість
Продовжую перечитувати текст Локко. Наштовхуюсь на це визначення-подразник про подвійну свідомість і внутрішній конфлікт довгий час підпорядкованих чи колонізованих груп. Думаю: хіба не від цього потерпаємо й ми в Україні? Весь цей довгий шлейф створених імперською машиною комплексів?
Це із нашого словника поняття меншовартість, малоросійщина і, так, подвійна свідомість. А отже, криза самоідентифікації ушкодженого тоталітаризмом суспільства.
І ці привиди “адаптованого розуму”* переслідують нас і досі, на тридцять першому році існування незалежної держави.
По головах і серцях українців проїхалися тоталітарною машиною, навіть не проїхалися, а довго, надто довго їздили туди-сюди.
В середині лютого [2022] знайома землячка Ірина запросила мене в Мілані на італійську прем’єру документального фільму Олександра Ткачука «Хто ми? Психоаналіз українців» – колективний сеанс психотерапії у формі кінофільму (Mamay Media, 2021). Фільм важкий, місцями страшний, хоча кривавих сцен там немає.. Він страшний саме в своїй буденності дуже запущеного пацієнта, де лікар-режисер розбирає по кісточках найскладніший в своїй практиці випадок. “Мені 30 років і я не знаю, хто я? Мені здається, що зі мною щось не так” – початкова фраза пацієнтки, яка уособлює Україну…
Між запрошенням і прем’єрою фільму було 24 лютого. Розпочалася на жаль “нова серія”, новий етап звільнення українців від комплексів подвійної свідомості. Найстрашніший, але, сподіваюсь, остаточний. Коли ми нарешті знайдемо, повернемо або відтворимо те, що велика Ліна Костенко назвала гуманітарною аурою нації в її “інтеґральній причетності до світової культури … у своєму неповторному національному варіанті”.
Європейці першого, другого і третього сорту
Я обіцяла бути відвертою. Отже, намагаюся це робити, хоч це деколи дратує.
Пригадую моє спілкування з болгарською подругою, назву її Свєтославою. Не знаю, з чого почалася ця розмова, але йшлося про вступ Болгарії та інших східноєвропейських країн до ЄС. Моя подруга відверто сказала, що вони в Болгарії почувають себе європейцями другого сорту. І навела кілька прикладів, коли стикалася зі снобізмом громадян так званої “Старої Європи” щодо її походження.
Мені пригадалися численні особисті приклади – випадки, коли, ледве почувши, що я з України, мені починали розповідати про своїх чудових сиділок при старих родичах, badante ucraina. Якось навіть люб’язно хотіли дати адресу італійської родини, яка шукала прибиральницю. Не знаючи ні хто я, ні чим займаюсь – просто за фактом, що українка.
Більше двадцяти років я особисто спостерігаю за ситуацією з трудовою міграцією в Італії. Можу сказати, що в кінці 90-х останніми в цьому “табелі рангів” були поляки, які виконували найменш престижні роботи, потім їх замінили албанці і румуни. За ними прийшли молдавани, а за ними, здається, вже й наші, українці.
То ж виходячи з такої логіки, видається, що ми в умовному європейському “табелі рангів” могли сподіватися зайняти хіба нішу “європейців третього сорту”, позаду поляків, румун чи болгар, як недорога робоча сила. Якби не одне “але”, яке змішало всі карти … Війна.
Як то кажуть, одного (страшного) ранку ми (на жаль) прокинулись знаменитими. Вранці 24 лютого 2022.
Зовсім недивно виглядає думка, що революції і війни прискорюють багато різних процесів у суспільствах, які вони зачіпають. Процесів, на диво, частіше прогресивних. Ніби відкривається вікно можливостей. Як сказала та ж Локко, зараз “формується новий світовий порядок із новими центрами виробництва та контролю знань”. Чи скористуємося ми своїм шансом в новому світопорядку? Питання відкрите.
На кінець
Певна, багатьом з нас доводилося не раз вигукувати з різних приводів “у нас гірше за Африку” або “ми як африканці, тільки білі”, чи щось подібне. Одночасно самокритично, але й дискримінаційно щодо африканців. Бо по численним позиціям, рівню життя, свободам, ми ще маємо наздоганяти багато кого на дуже неоднорідному африканському континенті.
Отже, щоб підсумувати. Ми молода країна – нам трохи більше 30 років (в новітній історії). З багатьох показників, як не прикро це визнавати, ми країна третього світу що розвивається, хоча і знаходимося в Європі. Наш досвід державотворення багато в чому подібний до досвіду африканських країн в період деколонізації. Ми маємо “повний набір” наслідків більш як 300-річного колоніального існування – від комплексу “подвійної свідомості” до “внутрішнього конфлікту [колись] підпорядкованих чи колонізованих груп”, який у нас добре ілюструє визначення комплекс меншовартості (хай ламають голову перекладачі на інші мови). Ми маємо довгу історію міграції. Сьогодні ми, на жаль, маємо війну. І саме зараз, у цей момент реальності виборюємо своє право на існування. Україна, можна сказати, то багато в чому “біла Африка” в Східній Європі.
Хочеться додати тут важливу уточнюючу цитату київського архітектора Юрія Лосицького:
“Погляд на шлях розвитку країн Африканського континенту з точки зору країни, яка повертається на шлях власного розвитку, перерваний три століття тому, може бути з одного боку багато в чому подібним, а з другого мати значні переваги, зумовлені досвідом історичного розвитку”.
***
Повернімось до мотиву нашої розмови. До “Лабораторії майбутнього”, як теми, запропонованої для 18 Архітектурної бієнале. Я думаю, що постколоніальний досвід України: суспільний, політичний, економічний, а тепер, на жаль, і воєнний дозволяє провести багато паралелей між країнами Африки і моєю.
Наша “Лабораторія” може запропонувати багато корисного, в тому числі для країн Африки, з якими ми поділяємо більшість наших проблем. Від самоідентифікації до пошуку свого місця на ментальній карті світу. Наш досвід, вірю, може дати багато такого, що допоможе нам всім будувати, з надією на краще, наше спільне глобальне майбутнє. Адже, цитуючи ту саму Локко, надія — то потужна валюта.
Ця сума факторів дає можливість стверджувати, що досвід нашої “Лабораторії майбутнього” може бути так само запропонований інтернаціонально, для застосування будь-де в країнах зі схожою ситуацією, насамперед африканських. Тільки хочеться інтерпретувати термін лабораторія в його більш сучасній версії workshop, майстерня.
Отже запрошуємо в нашу “Українську майстерню майбутнього”.
Ukrainian Workshop of the Future.
7 липня 2022, Мілан, Італія
Post Scriptum. Другою частиною був опис власне пропозиції щодо конкретного втілення Українського павільйону на 18 Архітектурній бієнале 2023. Для гіпотетичного конкурсу проєктів. Але такого конкурсу ніколи не було організовано, бо й досі існує “міжвідомча неузгодженість” між двома державними установами, які ніяк не поділять сфери відповідальності. Поки залишається так, Україна, на жаль, не зможе стати учасницею цього престижного світового форуму. Як і будь-якого іншого міжнародного архітектурного заходу. А ми залишатимемося на периферії світових процесів.
Щодо сумної історії участі, а по-більшості неучасті України в Архітектурній бієнале Венеції можна прочитати в деяких українських джерелах: Bird in Flight, Українська правда, Focus.
*Lesley Lokko – гансько-шотландська архітекторка, викладачка і письменниця. Була професоркою і деканом кількох архітектурних вузів, займала викладацькі посади в Йоганнесбурзі, Лондоні , Аккрі та Единбурзі. У 2015 році заснувала Вищу школу архітектури (GSA – Graduate School of Architecture) при Університеті Йоганнесбурга – африканську школу, присвячену післядипломній архітектурній освіті. У 2021 році повернулася до Аккри в Гані, де заснувала African Futures Institute, аспірантську школу архітектури та платформу для публічних заходів. 14 грудня 2021 оголошена кураторкою 18 Міжнародної архітектурної виставки, бієнале Венеції.
Використані джерела: Православна Церква України, Лінгвоцид – Історична правда, Українська діаспора – Велика Українська Енциклопедія, Інститут Історії України.
Цитати: *курсивом – Оксана Пахльовська «Протестуючий розум». По книжці «Ліна Костенко» Видавництво ПрАТ «Українська прес-група». Київ-2013; *Lesley Lokko, La Biennale.
Фото різних років Архітектурної та Мистецької бієнале ©Anna Kolomiyets, скріншоти Прес-конференції 31 травня 2022 з президентом Бієнале Роберто Чікутто і Леслі Локко, BiennaleChannel. Official hashtags: #BiennaleArchitettura2023 #TheLaboratoryOfTheFuture
Сподобалось, поділіться