Якщо зазирнути у популярну Вікіпедію, то там щодо слова паланка – читаємо таке.

“Етимологія palanca [ред. | ред. код]
Етимологічний словник української мови надає таке пояснення, що слово паланка запозичене з італійської мови (італ. Palanca) «військове укріплення у вигляді частоколу; стовп, велика жердина», походить від лат. phalanx «фаланга (загін війська в зімкнутому строю)», а це — від грец. φάλαγξ «фаланга; бойовий порядок важкоозброєної піхоти; військовий табір», до якого зводиться українське фаланга”.

Італійська енциклопедія Treccani пояснює трохи інакше і ширше. Нижче наводимо переклад.

Palanca — 1 Велика балка; 2 (буд.) Дерев’яна дошка, іноді укріплена металевим обручем, що використовується як робоча поверхня в риштуваннях і будівельних лісах, як рухомий перехід між краями човна і причалом тощо; 3 (військ.) У давніх польових фортифікаційних спорудах укриття, старовинний оборонний вал, що складався з ряду великих стовпів, вбитих у землю, і насипу, для захисту позиції від раптових набігів.

Ви спитаєте – до чого тут паланка? Чому венеціанська? Про що взагалі мова?

Отже, після коротенького екскурсу в історію, це буде розповідь про українську присутність у Венеції під час 18 Архітектурної бієнале.

Трохи історії замість пролога

Повернімось до словника щодо паланки – у італійців будівельні риштування, частина фортифікаційних валів, навіть різновид понтону… Проте в українській історії це слово набуло зовсім інакшого, значно більш важливого сенсу. Вже на іншому ресурсі, Інституту історії України знаходимо таке.

Паланка – основа адміністративно-територіального та судового устрою у наших предків на Запоріжжі, у Вольностей Війська Запорозького низового ще до середини XVII сторіччя. З 1634 року існувало п’ять основних пунктів (митниць) на кордонах Запорізької Січі. В зв’язку з цими п’ятьма пунктами внутрішній адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя складався з п’яти паланок. Кожна територіальна одиниця мала укріплений форт-паланку, де мешкав полковник зі старшиною.

До 1656 року Січ вже ділилася на 5 паланок, а згодом через стрімке зростання населення їх число збільшилося до одинадцяти. До речі, центром однієї з перших паланок був Бахмут. А центром Кальміуської паланки було містечко Домаха, засноване козаками у XVI столітті, яке потім за імперії перейменували на Маріуполь (1779). Повністю система паланок сформувалась у період так званої Нової Січі в 1734-75 роках. Наприкінці свого існування Запорізька Січ мала 8 таких паланок. Передова козацька сторожа ближче до кордонів стежила за пересуванням татар в Криму і турків у Очакові, а також охороняла посольства, купців, солепромисловців по дорозі на Очаків, Прогной і Крим. Кожна паланка мала свій значок (малу хоругву), прапор  і печатку, а кожний полковник одержував свій пернач, різновид булави, який мав завжди носити за поясом. Іншими обов’язковими фігурами в паланках були, окрім полковника (паланкового), осавул, писар, три пани і три підпанки. Існували паланки до 1775, коли царський уряд знищив Нову Січ…

Palanca на острові Джудекка

Венеціанський острів Джудекка (Giudecca), а точніше група з восьми островів, це спокійне резиденційне місце, де майже немає туристичного натовпу. Такий собі “спальний квартал” Венеції. Колись тут знаходились городи та сади, що годували основне місто, пізніше були побудовані численні розкішні палаци знаті, а також церкви і монастирі. За першими скромними фасадами тут відкриваються тихі дворики з квітниками і садочками, з розвішаною між ними білизною і дітьми, що граються. В кафе і тратторіях чутно венеціанський діалект більше, ніж будь-яку іншу мову.

Головна принада для архітектора тут, звичайно, велична церква Палладіо Redentore, тобто Спасителя. Збудована вона наприкінці XVI століття на честь закінчення епідемії чуми 1575-77 років (фото нижче). Окрім власне архітектури церква відома ще розписами провідних художників тієї епохи Паоло Веронезе та Доменіко Тінторетто. Храм є центром одного з найулюбленіших літніх свят венеціанців – festa del Redentore, що припадає щорічно на 15 липня.

Вздовж Джудекки є чотири зупинки вапоретто, маршрутного катера, лінії 2 і 5.2. Одна з зупинок зветься саме Palanca. І тут етимологія скоріше підказує походження назви від “абордажних” дошок-паланок, що перекидалися як рухомий перехід між краями човна і причалом. Трохи вглиб від води знаходиться ренесансний монастирський комплекс Сан-Косма і Даміано з чудовим внутрішнім двором-кіостро. Звісно, монастир колишній, бо сьогодні в ньому оселилися різні мистецтва – театральне, образотворче, архітектура. Також в цьому райському куточку міста в лагуні знаходяться майстерні-резиденції художників.

Саме тут на Паланці, за дивним збігом обставин, 18 травня відкрилася українська виставка. Виникла така собі тимчасова “венеціанська українська паланка” під назвою DNA Ucraina, “ДНК України”. Як говориться в релізі, це “Український культурний проєкт під час Архітектурної бієнале Венеції”.

Народилася вона завдяки приватній ініціативі веронця Роберто Бьянконі та місцевого архітектурного центру Scuola Permanente dell‘Abitare з італійського боку, за участі Архітектурної палати Національної спілки архітекторів та за підтримки Міністерства культури – з українського. До створення контенту програми заходів долучилося також Міністерство оборони, і вперше Національний військово-історичний музей України, з презентацією щодо відновлення зруйнованих пам’яток (Олена Іванова).

Інсталяції було реалізовано завдяки кураторській роботі Design4Ukraine (А. Манако, А. Білецька) та співпраці художниць Дар’ї Альошкіної, Діани Біліченко та Орнелли Остапенко. Представлено п’ять проєктів, окрім багатьох тем, які освітлювали інші запрошені учасники під час конференції-відкриття 18-19 травня. Цікаво, що в тому чи іншому ракурсі всі представлені проєкти і доклади піднімали тему символів.

Зал Каміну, наданий Scuola Permanente, заповнили по сторонах, як білий портал, дванадцять великих паперових витинанок Lace of Centuries, “Мереживо століть” (Дар’я Альошкіна).

Rhizome – проєкт Діани Біліченко, виконані з коріння пшениці ефемерні графічні композиції. Цікава паралель з біологією, звідки й назва. Біологічна різома не має яскраво вираженого центрального коріння. Філософське поняття-омонім з епохи постмодернізму ілюструє ефективну самоорганізацію (організму, спільноти тощо) без втручання чи впливу єдиного центру. Феномен, так добре знайомий українцям по кількох Майданах і не тільки. Можливо, він символізує народження нових, вищих форм суспільства майбутнього?

Найменше вразила інсталяція “H U M A N L E S S, анатомія столу” від NÙEVÙ STUDIO (Надія Ямнич, Walter Espedito Trento, Massimo Romanazzi), яка, як пишуть організатори, додалася уже в процесі роботи над проєктом “ДНК України”. Або для неї не було знайдено вдалого способу експонування.

Ще раз повторюється цифра 12 (магічна?) у числі дванадцяти модерних графічних ікон у проєкті Орнелли Остапенко “Поза часом” (фото вище). Особисте бачення і результат років досліджень української архітектури і мистецтва, з яких кристалізувалися ці дванадцять образів-символів. Кожен рисунок базується на архітектурному плані знакових історичних будівель, від Трипілля і давніх греків до Київської Русі й українського Бароко. В них не тільки відблиск західної та близько-східної культур, які вплинули на український культурний код, але й підтвердження нашої дотичності і включення у світові культурні процеси.  

Але найсильніше враження з усього, що було показано в Sala del Camino, справив фільм, як його назвали організатори Капсула часу – “QUI e ORA” / “ТУТ і ЗАРАЗ”, в якому звучать голоси українських архітекторів (куратори Анна Кирій та Ольга Нешта). 63 архітектора у майже 50-хвилинному відео розповідають, інколи під гуркіт канонади і пострілів, або на фоні зруйнованих міст чи власних довоєнних проєктів, про своє бачення архітектури та України в майбутньому. Відео повертає з тихого раю Венеції до наших воєнних реалій.

Єдине зауваження – не до аматорського монтування, ні, з цим все в порядку – було би дуже важливо вказати імена, прізвища та географію кожного архітектора/архітекторки безпосередньо всередині відео, під кадрами, де вони говорять, а не окремим списком у буклеті. Бо цей фільм насправді найсильніший елемент всієї виставки на Паланці. Сподіваємось, в Youtube його зможе побачити якнайбільше число глядачів, включаючи іноземних. Бо воно має стати частиною спільної історії, кристалом часу, лабораторією майбутнього ТУТ і ЗАРАЗ. Виставка залишиться відкритою до 20 червня.

Паланка в Садах Бієнале

Повернемося до одного із сенсів терміну palanca в його італійському варіанті – (військ.) у давніх польових фортифікаційних спорудах укриття, старовинний оборонний вал, що складався з ряду великих стовпів, вбитих у землю, і насипу, для захисту позиції від раптових набігів. Саме така оборонна паланка, як частина українського павільйону, з’явилася в центральній частині Giardini – Садів бієнале. На так званій площі Spazio Esedra між книжковим павільйоном Stirling, кафе open air і американським павільйоном з іншого боку. Майданчик, можна сказати, центральний. На ньому і минулого року була вдала українська інсталяція Piazza Ucraina. То ж організатори знову люб’язно надали нашій країні цей почесний простір.

***

Тут треба трохи перерватися і сказати кілька слів про участь України в архітектурній бієнале з власним павільйоном. Попереднього разу це сталося в далекому 2014 році. І, звісно, наша присутність тут бачиться дуже важливою – зважаючи на необхідність бути включеними в світові архітектурні процеси, маючи завдання відновлення з повоєнної руїни. На момент конференції-презентації 21 лютого цього року Україна ще не була заявлена як учасниця, на сайті така інформація теж була відсутня. Проте, президент Роберто Чікутто сказав тоді, в кінці лютого, таку обнадійливу фразу:

“Рік тому, більш-менш у ці дні ми презентували виставку мистецтва … мушу зізнатися, ми всі це пам’ятаємо, ми думали, що до моменту відкриття виставки, можливо, війна вже закінчиться. Тобто, що буде знайдено дипломатичне рішення. Пройшов рік, і ми всі знаємо, як все натомість обернулося. Українського павільйону досі немає. Ми готові підтримати їхню присутність, якщо вони вирішать бути тут. Так само, як бієнале завжди присутня в усі кризові моменти, у всі моменти надзвичайних ситуацій, коли ми говоримо про права людини та утиски свободи. Ми продовжуємо це робити”.

Отже, президент свого слова дотримався! І як потім з’ясувалося, організатори таки знайшли можливість, поза всіма мислимими дедлайнами, дати нашій країні такий винятковий шанс. Зважаючи на терміни, скоріш за все це сталося на благодійній основі за рахунок самої Fondazione La Biennale і ще кількох зазначених організацій (Програма розвитку Об’єднаних Націй, Уряд Японії тощо). Що ж до орг моментів – “поїзд” для української участі не те що рухався, а вже був на наступній зупинці, коли туди заскочила кураторська група. Напевно, цей факт і пояснює деякі незрозумілі моменти нашого національного павільйону, єдиного з усіх присутнього у Венеції в двох частинах – в Садах і Арсеналі.

Таким чином на 18 Архітектурній бієнале нашу країну офіційно представляє вже інше Міністерство, розвитку громад, територій та інфраструктури України в особі комісарки, тобто уповноваженої Мар’яни Олеськів. В якості кураторів були запрошені ті самі учасники національного павільйону на 59-й Арт бієнале минулого року, архітектори Ірина Мірошникова, Олексій Петров і мистецтвознавець Борис Філоненко. Назва нашого павільйону Before the Future. Загальна тема бієнале 2023, запропонована кураторкою Леслі Локко, нагадаємо – The Laboratory of the Future. 

***

Повернемося в Giardini, до паланки із зелених штучних валів. Ось як ця частина проєкту описана в кураторській презентації:

Інсталяція під відкритим небом на Spazio Esedra в Садах базується на майже забутій мережі укріплень X століття в Київській області, яка була реанімована в перші дні російського вторгнення, щоб сповільнити просування армії загарбників до столиці. У різний час протягом Архітектурної бієнале 2023 на цих майданчиках відбуватиметься публічна програма зустрічей, де представники української культурної спільноти ділитимуться зі світом своїми історіями та досвідом.

Численні відвідування архітектурних бієнале у Венеції дозволяють поєднати типологію експозицій національних павільйонів у дві основні – виставка-символ і виставка-дослідження. То ж земляні вали-паланки в Садах, звісно, інсталяція-символ, бо на дослідження просто не могло бути часу. Символ захисту, як його запропонували в своєму описі куратори, бо “… історії не можуть бути розказані за відсутності лінії оборони. Де б не відбувався наратив, є щось і хтось, хто дозволяє цьому голосу бути почутим у відносній безпеці. Під дахом чи за валом…”

Можна полемізувати, наскільки вдало було обрано символ, чи доречний він – захисний вал (і лінія оборони) в мирних, дружніх Садах Венеції? Вал, який відділяє, а не об’єднує; закриває, а не відкриває? В той самий момент як одночасно лунає запрошення від кураторів послухати наші історії і долучитися до спільного обговорення викликів майбутнього.

Незрозумілою залишилася фраза з презентації кураторів, наведена нижче, в якій є якесь протиріччя. Чи може це невдалий переклад з італійської, як джерела цитати:

Спрямована в майбутнє уява вважалася пережитком минулого, небезпечним способом мислення попередніх століть.
Принаймні, саме так ми сприймаємо себе напередодні 2022 року. Цей прямий погляд діяв як обмеження для архітектурних практик, як постійне незадоволення сьогоденням, підживлюючи прагнення до змін.

То ж варто дочекатися конкретних пропозицій обіцяної програми, над якою працюють близько тридцяти українських архітекторів. Програми, яка напевно має пояснити цей стислий начерк кураторів. І розповісти обіцяні історії, щоб “зрозуміти один одного, … поділитися різним баченням мінливого майбутнього”.

***

Друга частина українського павільйону в Арсеналі – теж символ – справила на відміну від валів гнітюче враження. Далі цитата з кураторського опису:

“Інсталяція в Арсеналі представляє клаустрофобний простір без освітлення, символ покинутих місць, які можуть стати життєво важливими майданчиками для розробки планів виживання і надії на майбутнє.”

Особисте відчуття, що потрапляєш в імпровізовану Camera ardente – траурну поминальну залу, а не під надійний дах укриття. Бо два накриті чорним полотном паралелепіпеди нагадують дві труни, з проходом між ними. В кожного з нас за час війни були свої втрати, і кадри прощання стоять перед очима у всіх українців. Тому як у стоп-кадрі, з численних образів за місяці протистояння, приходить єдиний, саме цей. Жодної надії на майбутнє в цьому просторі не оселилося і планів виживання не може творитися. Спостерігаючи за реакцією інших відвідувачів, було відчутно те саме – розгубленість і бажання скоріше піти звідси. То ж може символ і виявився сильним, проте до “Лабораторії майбутнього” це не має жодного стосунку.

Завжди корисно уявити собі будь-яку виставку після моменту відкриття, коли з неї йдуть офіційні особи, учасники і запрошені, коли вона починає жити самостійним життям. Тобто представляється глядачеві в своєму чистому вигляді. Що вона розповідає? Чи розповідає саме про те, що закладали в неї її творці? Чи може сприйматися без додаткових пояснень протягом свєї роботи? Адже в нашому випадку бієнале триватиме шість місяців, до 26 листопада.
І подумалося, що ця чорна зала могла би слугувати ідеальним кінозалом для фільму in loop, де українські архітектори, здебільшого воїні, об’єднані задля перемоги і майбутнього, розповідають про своє бачення сьогодення і завтрашнього дня України і світу – Before the Future, ПЕРЕД МАЙБУТНІМ. ТУТ і ЗАРАЗ. І це була би ще одна паланка, в своєму третьому сенсі – загін у зімкнутому строю, в ім’я майбутнього.

І в один момент чорне полотно стелі ставало виправданими, жахаючі паралелепіпеди на підлозі перетворювалися на лави. Бачилися вже сидячі на них зацікавлені, може навіть розчулені глядачі, адже було би від чого. І будь-які додаткові пояснення видавалися би зайвими, а негатив першого враження ставав би позитивом. До того ж, як навмисно, в павільйоні Люксембургу, що поруч, на який відкривається один з проходів від нашого, якраз створена саме кіно-зала, де всі стільці перед екраном були заповнені (фото нижче).

***

Один зі свіжих релізів після перших чотирьох днів 18 Архітектурної бієнале повідомляє.

“Венеційська бієнале оголошує, що в суботу 20 травня 2023 року, в перший день відкриття для публіки, на 18-ту Венеційську бієнале завітало 7.500 відвідувачів Міжнародної архітектурної виставки в Джардіні та Арсеналі. У три попередні дні перед відкриттям (17-19 травня) було 12.900 акредитованих відвідувачів”.

То ж всі ці десятки тисяч професійних глядачів, з яких більшість профільні журналісти, понесли в світ саме таку новину, в тому числі і про наш національний павільйон, в такому його образі, який побачили на день офіційного старту бієнале…

Поки культурна програма і розклад зустрічей українського павільйону ще в процесі формування, крутими трав’яними схилами валів користаються відвідувачі під час сніданків – бо кафе Садів якраз поруч. І ще тут граються діти. Хоча табличка й попереджує: Не видряпуватись! Залишається сподіватись, що організатори зуміють підтримувати цю траву в такому саме свіжому вигляді аж до листопада, до кінця бієнале. А гарна погода дозволить проводити тут обіцяні зустрічі в рамках публічної програми.

Сьогодні український спротив пропонує, з притаманними йому складнощами, нові та інакші концепції майбутнього, обриси якого формуються щоденними діями всіх учасників. Це бачення ґрунтується на співпраці між самоорганізацією, особистим внеском і державотворенням. Це майбутнє, за яке варто боротися, відкрите до сьогоднішньої щирої співпраці.

Підсумовуючи, хай втілиться ще один, може найважливіший сенс поняття паланка – в риштуваннях і будівельних лісах, на яких підніметься і відродиться наша країна.

З вірою в Україну і майбутні успіхи нашої участі в Архітектурних бієнале Венеції та інших культурних форумах світу!

За матеріалами DNA Ucraino, La Biennale di Venezia, Італійська енциклопедія Treccani, Venice Immobiliare Cera, Український Інститут історії, Wikipedia. Всі наведені цитати за матеріалами La Biennale. Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем, з відкритих джерел. На першому фото: причал Palanca на острові Giudecca, який дав путівну нитку цій статті, на другому фото – різома з проєкту “ДНК України”, як символ можливого успішного існування без єдиного центрального кореню чи керівного центру.

Інші матеріали в нашому журналі про Бієнале Венеції: Історія виникнення Архітектурної бієнале, презентація 18 Архітектурної бієнале, гіпотеза українського павільйону Ukrainian workshop of the Future, пропозиція до програми Архітектурної бієнале 2023 Долаючи Sick Place Syndrome.   

Сподобалось, поділіться