Кожен, хто любить мистецтво, незалежно, чи ця любов професійна, чи аматорська, має свою “колекцію” найвидатніших виставок, які вдалося побачити особисто. Їх зазвичай небагато, їх і не може бути багато за визначенням. І всі вони залишають відчуття великої вдачі, щастя, що ти зміг їх відвідати, відчути, побути якийсь час всередині них, в їхньому оточенні. Дихати одним повітрям з ними. Бути там і тоді. Здається, хоча це абсолютно суб’єктивна думка, що саме така виставка нещодавно відкрилася в міланському Palazzo Reale. Le Alchimiste німецького художника Ансельма Кіфера, одного з найвпливовіших митців сучасності. Визначення виставка звучить навіть якимось применшенням для цього грандіозного проєкту site specific, про який ми вам хочемо розповісти.
Передісторія
N.B. Хронологію створення вдалося прослідкувати завдяки розповіді кураторки та ініціаторки запрошення маестро, Джиневри Беллі. Наведена у каталозі.
26 січня 2024, Мілан.
Маестро Кіфер у супроводі кількох представників приймаючої сторони, серед яких Беллі, оглядав великий Зал Каріатід у Королівському палаці. Точніше те, що залишилося від колись розкішних кімнат старовинної резиденції після бомбардувань 1943 року і консервативної реставрації — цей “фон” варто описати.
Велика Дзеркальна зала, яка зараз називається Sala delle Cariatidi, була спроєктована між 1774 і 1778 роками архітектором Джузеппе П’єрмаріні (автор проєкту Театру Ла Скала), на замовлення Фердинанда Габсбурга-Лотаринзького, сина Марії Терезії Австрійської. Тут правив віце-король Франції Ежен де Богарне, пасинок Наполеона, до і після нього губернатори Австрії. Потім настав час об’єднаної Італії.
Від колишнього блиску найбільшої зали комплексу мало що залишилось. Внаслідок бомбардування союзників в ніч на 15 серпня 1943 сталася пожежа і обвал стелі, що назавжди знищив велику фреску склепіння, яка зображала “Апофеоз Фердинанда I”, написану Франческо Хаєсом (Айецом) у 1838 році. Близько п’яти років до зали не торкалися. Фігури каріатід, багата ліпнина, декори, позолота, вцілілі залишки старовинних дзеркал залишались просто неба. Як глибокий шрам історії ХХ століття.
1953 року тут на фоні обгорілих стін і понівечених тіл статуй експонувалася знаменита “Guernica” Пабло Пікассо (1937), що зображує сцену масового вбивства франкістської влади. Великий іспанець погодився надати своє символічне полотно у позику з Нью-Йоркського MOMA лише після того, як йому показали фото зали. Все це Ансельм Кіфер безсумнівно знав.
Отже, підсумовуючи, Зала: 46 метрів у довжину і 17 у ширину, вікна в бік Дуомо, старі дзеркала з двох боків множать простір. Покалічені залишки каріатід та інших статуй, 40 жіночих тіл-консолей скульптора з Парми Гаетано Каллані, які вже давно нічого не підпирають, бо обхідна галерея згоріла у далекому 1943. Зруйновані подіями та часом, саме вони захопили увагу художника.
13 червня 2024, Круассі-Бобур (Croissy-Beaubourg), ательє Кіфера.
Маестро вперше відкрив італійським гостям ідею майбутнього твору, розставивши у центрі однієї з великих майстерень, яка повторювала розміри Зали Каріатид, шість великих полотен-ширм paravent на рухомих візках, з’єднаних між собою. Так, ніби вони утворювали три простори, що переходили один в інший. З повторно використаними полотнами, зшитими як скалічені тіла, на яких ще можна було роздивитися попередні живописні “історії”. Маестро оголошує тему — це присвята жінкам алхімісткам. Мета — підняти завісу над талантами цих неординарних жінок і повернути їм їхню, хоч і запізнілу, славу.
«…жінки землі, води, повітря та вогню, життєвої сили існування, з якої формуються їхні обличчя, тіла, дух. Художник зачарований ними, відданий їм з любов’ю, співчуттям, солідарністю, повагою, захопленням.<…> Те, що вони довгий час були забуті, відсутні в історії аж до недавнього часу, дає Кіферу свободу переосмислити їх, надати їм тіло і душу…»
З записів кураторки Джиневри Беллі
28 січня 2025, Круассі-Бобур, ательє Кіфера.
Алхімістки були вже зібрані в центрі студії, їхні імена були написані золотими літерами на кожній картині. 38 велетенських полотен, з’єднаних зигзагоподібно між собою, об’єднані ідеальною суцільною лінією, що робила їх єдиним цілим. 38 імен, 38 історій, від античності до початку ХХ століття.
«За допомогою інтуїтивного, жорстокого, фантастичного живопису художник повертає їх до життя, надає їм форму та ідентичність: живопис жестів, схвильованих знаків, залитий сірчаними потоками, оксидами міді, пошкоджений електролізом, розпеченим свинцем і золотом, сріблом і каменями, та мудрими книгами».
G. Belli
21-22 червня 2025. Мілан, Зала Каріатід у Palazzo Reale.
Художник вирішив перенести деякі роботи в зал Каріатид для проведення “випробувань”. Оригінали залишилися в Круассі, в майстерні, тут були виставлені репродукції в натуральну величину, надруковані на пластиковій тканині. Цього разу 42 полотна.
Робота, яка на той момент вже була майже завершена, і за кількістю виходила за межі, які могла би вмістити Зала Каріатид. Багато картин, присвячених жінкам-алхімікам, які мали бути розміщені вздовж бічних стін, між вікнами, після цієї зустрічі в Мілані Кіфер вирішив не виставляти.
«Як у пантеоні, кожне ім’я супроводжує обличчя, що спливає з темної матерії фону, де ховаються безодні і пагорби, пустелі і водні поверхні, а також міраж, що засліплює все, золото, найбільша з алхімічних трансмутацій, opus, що дарує безсмертя і нерозривне єднання з природою. <…> Деякі з них постають перед нашим поглядом як стародавні божества, що виринули з сирої, грубої матерії темного тла полотна, вкриті піском, гіпсом, соломою і обпалені електролізом».
G. Belli
3 лютого 2026. Мілан, Palazzo Reale. Прес-конференція. Відкриття для медіа
«… Я боюся, що краса, яка втілюється в мистецтві, може перетворитися на попіл, якщо її винести на рівень дискусії. Що ще можна додати? Твори, митець! Не говори! Ці слова Гете, які так часто цитують, повторюють до нескінченності, аж доки вони не стають банальними, проте містять в собі застереження, якщо розглядати їх окремо від гетівського уявлення про мистецтво».
Anselm Kiefer
Живопис як алхімія
Мега-полотна Кіфера — це не просто зображення, це алхімічні лабораторії, де відбувається перетворення матерії, навіть за способом їх створення. Художник працює з матеріями, що нагадують процеси горіння, випаровування, трансмутації: свинець, сірка, оксиди, золото, квіти, гілки, попіл.
Під впливом вогню й часу полотна набувають скульптурності, а з їхньої поверхні проступають жіночі обличчя і тіла — сильні, не обов’язково гарні, деколи спотворені, живі. Як воскресіння пам’яті, зцілення і відродження через мистецький жест.
У Залі Каріатід картини взаємодіють із простором: зістарені дзеркала створюють ефект множинного відображення, перетворюють глядача, який час від часу знаходить і власне відображення, на учасника “алхімічного процесу”, на фрагмент трансформації.
Повернення забутих жінок
Кіфер присвячує свій цикл жінкам-алхімісткам, які протягом століть залишалися в тіні — їхні імена або стиралися з історії, або спотворювалися як “відьомські”. Художник створює пантеон жіночої мудрості, де кожна фігура відроджується з попелу. Він дає їм форму, матерію і право на безсмертя. Всупереч неоголошеній damnatio memoriae*, навмисному викресленню їхніх імен з пам’яті людства.
Серед героїнь — Катерина Сфорца, донька міланського герцога Галеаццо Марії Сфорца, учена, полководиця й авторка рідкісного рукопису Experimenti з понад 400 рецептами, серед яких і алхімічні; венеціанка Ізабелла Кортезе з епохи Ренесансу, авторка “Книги секретів”, що “містять відомості про мінерали, ліки, ремесла та алхімію”; Клеопатра, єдина жінка, яку античні джерела визнають справжньою авторкою алхімічних трактатів.
А ще Теосебія грецька, IV століття до нашої ери, Крістіна Шведська, Ізабелла Арагонська, правителька Саксонії Анна фон Захсен, французька королева Бланш Наваррська, герцогиня Ньюкастла Маргарет Кавендіш, Перенель Фламель, дружина і соратниця відомого алхіміка XIV століття Ніколя Фламеля, Марі Мердрак, Анна Марія Ціглер, данська дворянка Софі Брахе, Мері Енн Етвуд — жінки, чиї знання, інтуїція і сміливість кидали виклик суспільним нормам.
Клеопатра, найстаріша з “пантеону” Кіфера, авторка Chrysopoeia, посібника з виготовлення золота. Справжня експертка в галузі хімії, Мері Енн Атвуд, наймолодша, померла в 1910 році і була поборницею духовної складової алхімії на англійській землі.
Найбільш підступна і трагічна? Анна Марія фон Зіґлер, чиє тіло, ще змучене конвульсіями мученицької смерті, нагадує нам, що своїм фатальним рецептом “левової крові” вона заслужила жахливу смерть — аутодафе.
Деякі з жінок, більш шляхетні, мають в історії своє обличчя, врятоване портретами авторства геніальних сучасників, як Катерина Сфорца (Лоренцо ді Креді), Ізабелла Арагонська (численні) чи Венетія Діґбі (Антоніс ван Дейк). Інші, простішого походження або більшої древності, дійшли лише в цитатах, згадках, у хроніках і трактатах. Як імена, а інколи лише ініціали (як таємнича анонімна E.H. XVI століття). Як тіні, які важко роздивитися в імлі історії.
«Живопис — єдине справжнє мистецтво, яке допускає інверсію історії та скасування простору-часу, яке може перетворити вчора на сьогодні, минуле на сучасне і, отже, може повернути їм ім’я, обличчя, тіло, місце, а також, у практиці, широко теоризованій Кіфером, поховання, щоб доля повністю втілилася. Так завершиться їхній життєвий цикл, прихований протягом довгих зим у оболонках, як симулякри: померти і відродитися в метаморфозі алхімічного процесу руйнування і воскресіння».
G. Belli
Виставка як подія для Мілана (і не тільки)
Мілану пощастило. Тому що в січні 2024 маестро Кіфер прийняв пропозицію групи італійських кураторів і галеристів, з якими вже мав довгий попередній досвід співпраці. Його новий монументальний цикл Le Alchimiste (Алхімістки) залишиться в Залі Каріатід з 7 лютого до 27 вересня 2026 року. Він стане частиною Культурної Олімпіади Milano Cortina 2026, що об’єднує проєкти, покликані розкрити цінності олімпійського руху через мистецтво, культуру і науку.
На прес-конференції маестро виглядав значно молодше своїх 80 років (8 березня виповниться 81), смішив і сміявся разом із залою, щасливий завершенням такої великої праці. Ще раз він повернеться до Мілану, після відкриття виставки, 17 квітня. В Teatro Dal Verme Кіфер говоритиме про свій проєкт у бесіді з Габріелою Беллі та співкураторкою Наташою Фаббрі.
Крім того, одна з центральних робіт циклу, що не увійшла до Зали Каріатід — Caterina Sforza — буде представлена паралельно в Unipol Tower, а з квітня ще одна картина, Margarethe V Antiochia (2019), експонуватиметься у Парку міжнародної скульптури при Banca Ifisу в Местре під Венецією.
«Я вірю тільки в мистецтво, і без нього я пропав. Я не зміг би жити без поезії та живопису не тільки тому, що не вмію робити нічого іншого, бо не навчився нічого іншого, а з майже онтологічних причин. Бо я не довіряю реальності, хоча й розумію, що, по-своєму, і твори мистецтва є ілюзією».
Anselm Kiefer
* Damnatio memoriae (лат. “прокляття пам’яті”) — історична практика, що походить з римського права, полягала в повному і свідомому видаленні особи з історичних і публічних джерел. Вона передбачала знищення статуй, портретів, написів і документів, щоб стерти пам’ять, наприклад, про зрадників або небажаних імператорів.
В статті використані матеріали, надані організаторами Le Alchimiste, Palazzo Reale, стаття з каталогу “Borderò Kiefer” Gabriella Belli. Наведені цитати з матеріалів каталогу. Цитати Ансельма Кіфера за книгою A. Kiefer, L’arte sopravvivrà alle sue rovine.
Фото: надані організаторами, ©Anna Kolomiyets, де відомо, вказано за місцем. Перше фото ©Ela Bialkowska, OKNO Studio. Друга ілюстрація Johann Daniel Mylius, Philosophia reformata, Франкфурт, 1622, стор. 96. Чорно-білі фотопортрети: Anselm Kiefer ©Paolo Pellegrin.
Сподобалось, поділіться
