Андрій Костюченко (за співпраці Анни Коломієць)
Хтось з друзів запитав мене, чи знаю, яке із озер Італії є найбільшім? Ще й додав: «Тільки без підказки Інтернету!» А чом не знати? Зараз, зараз. Пам’ятаю, що слово схоже на слово «guard», це точно… От згадав! Це озеро Гарда! Воно ж дійсно величезне (таки підглянув – площею 370 квадратних км). Простягається на південь від передгір’їв Доломітових Альп. І не просто простягається, а ще й охоплює три регіони – Венето, Ломбардію та Трентіно-Альто-Адідже.
А якщо подивимось на нього з пташиного польоту та спробувати пограти у перейдолію*, візуальну алюзію, то можна роздивитись дещо цікаве. Щось то воно нагадує… Ага – здалося мені, це перевернута сокира первобутньої людини, а може й ківш: північна частина озера вузька, проходить через пологі схили гір та вершини скель – десь приблизно кілометрів на тридцять. Ця частина скоріше нагадує норвезький фіорд. Озеро поступово розширюється на південь у майже круглий басейн з багатою рослинністю на південному та західному берегах. Саме на них розкинулись оливкові гаї та виноградники.
Як не дивно, для цитрусових – лимонів, цедратів, апельсинів, бергамотів – клімат краще у північній частині. Він тут завдяки озеру справжній середземноморський. Колись давно, у XIII столітті винахідливі монахи францисканці завезли сюди з Лігурії лимонні дерева і прилаштувались вирощувати їх на кам’яних терасах у спеціальних спорудах limonaia, які взимку перетворюють цитрусові сади практично на теплиці. Найвідоміше містечко Лимонної Рив’єри так і називається – Limone sul Garda. А на додаток – тут чудова рибалка, ловлять вугрів, коропів та форель.
Острів Isola del Garda
Озеро цікаве тим, що по ньому розкидано чимало островів. Найбільший з п’яти і такий, що має найцікавішу історію, Ізола-дель-Гарда. Якщо запитаєте, де ж він знаходиться, одразу підкажу: у частині, що відноситься до Ломбардії, поблизу південно-західного берега. Цікава річ – цей острів довгий час був притулком релігійних общин. У Середньовіччі, а якщо бути точним, у 879 році острів було подаровано ченцям Сан-Зено. Близько 1221 року тут висадився Святий Франциск Ассізький, який отримав частину острова в дар від тодішнього власника Бієміно ді Манерба, щоб облаштувати тут скромний притулок в природних гротах на півночі острова. Є свідоцтва, що у цьому скиті також побував святий Антоній Падуанський.
І навіть, згідно з деякими переказами, вже невідомо то легенди чи правда, острів відвідував Данте Аліг’єрі (1304), в період, коли жив у Вероні. Остаточних доказів того, що великий Поет відвідав цей острів, немає, однак припущення про те, що він міг черпати тут натхнення для своєї «Божественної комедії», є досить переконливим. Деякі дослідники навіть припускали, що саме з драматичних пейзажів острова Данте змалював потойбічні ландшафти Пекла, так реалістично зображеного в терцинах його літературного шедевра.
У XV столітті святий Бернардіно Сієнський (1420) довгий час перебував на острові у покаянні, в скиті святого Франческо.
З часом у цьому намоленому куточку окрім збережених францисканських гротів було побудовано три церкви, відкрито теологічний коледж, привезена з Венеції власна друкарня. Так що острів залишався місцем активної релігійної громади аж до кінця XVI сторіччя. Потім почався період довгого поступового занепаду.
На жаль, за дві сотні років, а саме 1797, тут відбувалися вже зовсім не мирні події. В результаті Італійського походу Наполеона Бонапарта на цих землях була заснована “сепаратистська” Трансальпійська республіка, Repubblica Cisalpina. Острів і все, що було на ньому, було експропрійовано на користь держави. Через кілька років, після падіння Бонапарта, ці землі стали частиною королівства Ломбардо-Венето під австрійською короною Габсбургів.
Згодом, 1817 року, острів і залишки монастирських будівель на ньому було продано приватному власнику, графу Луїджі Лекі ді Брешіа. Саме завдяки йому тут розпочалися перші відновлювальні роботи і трансформація колишніх монастирських споруд на віллу. Запрошений графом у 1830 році архітектор Родольфо Вантіні збудував причал і вежу в маленькому порту острова, який в ті часи носив ім’я свого власника – острів Лекі.
Брати Лекі, Луїджі і за ним Теодоро, колишній наполеонівський генерал і наступний власник острова (1837), були відомими “карбонаріями”, що підтримували передові ідеї Наполеона, а після його поразки продовжили це робити підпільно. Разом з тим радо приймали у себе богему – художники і поети були частими гостями на віллі братів. Спокій проте був недовгим. Під час визвольних воєн доби Рісорджименто 1860-х років острів знову було експропрійовано, бо він мав стратегічну оборонну позицію.
Народження “Перлини озера”
Справжній ландшафтний та архітектурний переворот почався тут вже за Італійського королівства, за нових власників (1869) – генуезького герцога Гаетано де Феррарі і його руської дружини Марії Сергіївни Анненкової, колишньої придворної фрейліни, ексцентричної особи, самозванки (вона претендувала на походження від дофіна Франції Людовіка де Бурбон), авантюрної красуні, відомої серед європейської знаті своїми спіритичними сеансами. Саме завдяки цій парі середньовічні та францисканські споруди, які можна побачити на окремих старовинних малюнках і фото середини XIX століття, поступилися місцем величній Віллі у стилі венеціанської неоготики, яка донині залишається архітектурною візитівкою острова. Одночасно на навезеному ґрунті в південній частині острова був створений грандіозний природний парк, який поєднав усі можливі стилі, від італійського до англійського, і зібрав численні рідкісні рослини.
Після довгих меліоративних робіт, між 1890 і 1903 роками запрошений популярний архітектор і ландшафтник Луїджі Ровеллі побудував величну віллу, в еклектичному стилі, архітектура якої надихалася, досить нескромно, знаменитим Палаццо Дукале у Венеції. Герцог Гаетано його вже не побачив, бо помер у 1893.
Єдина дочка герцогів де Феррарі Анна Марія (1874),яка практично виросла на острові, одружилася 1895 року з князем Шипіоном Боргезе, принцом Сульмонським, зі знаменитого римського роду, в якому були Папи і кардинали. Шипіон був альпіністом, дослідником, політиком, автогонщиком (переможець автомобільного ралі Пекін-Париж 1907!) і… завзятим мандрівником.
“Зоряна пара” перетворила острів на справжній рай на землі – ніби на протилежність дантовому Пеклу – наповнивши його екзотичними рослинами з усього світу, куди заносили їх подорожі. La Perla del Lago, “Перлина озера”, як стали називати острів у тогочасній пресі.
Неймовірна жінка Анна Марія де Феррарі та її історія варті кількох додаткових рядків. Вона була однією з перших, хто взяв до рук фотокамеру, і виявилась дуже обдарованим фотографом. У 1898 вперше зняла членів родини на Kodak Camera Box, а потім захопилася і почала фотографувати все, що бачила, подорожуючи з чоловіком по світу. Її фото мають важливе історичне та культурне значення, як унікальне свідчення свого часу. Нащадки зберегли не менше шістдесяти картонних альбомів, щось близько 8000 фотографій (!), зібраних в хронологічному порядку і з акуратними підписами, зробленими самою герцогинею.
Пізніше, під час Першої світової війни і пандемії іспанки Анна Марія працювала сестрою милосердя. З того досвіду вона залишила напевно найбільш вражаючі, інколи шокуючі фото-свідчення страшної війни. У 1917 році усиновила і поселила на острові вісімнадцять вірменських дітей, врятованих від турецької різанини. Переконаний філантроп, вона підтримувала і фінансувала окремі селища навколо озера Гарда, заповіла їм кілька своїх будинків. 24 листопада 1924 року Анна Марія, завзятий ботанік, відправилася в парк посадити кілька жолудів, і безслідно зникла серед скелястих берегів острова. Її тіло так і не знайшли… їй було лише п’ятдесят. Дивно, але незадовго до того, 13 липня у 87 років спочила її старенька матір, Анна Сергіївна. Вражає одна фраза із листа Анни Марії, яка звучить як заповіт дочкам Санті та Лівії і чоловіку:
«Любіть, любіть, любіть острів, який я так сильно любила. І повертайтесь сюди часто, це моє велике бажання».
Проте, своє ім’я увіковічила в назві вілли не ця неординарна жінка, а її не менш обдарований муж, Шипіон Боргезе, та наступний власник, чоловік молодшої дочки Лівії князь Алессандро Кавацца ді Болонья. Тож сьогодні ця найвідоміша архітектурна перлина озера Гарда на однойменному острові носить назву Вілла Боргезе Кавацца. І з початку нового тисячоліття її власники, прямі нащадки де Феррарі, вперше відкрили свій “любимий, любимий, любимий острів” для відвідувань.
На кінець, варто згадати ще одну сторінку історії, пов’язану з островом, так скажімо, темну, яка дивним чином знайде своє віддзеркалення в ХХ сторіччі, про що буде далі. Додає інтриги до вже перелічених “чеснот” його репутація в давнину як піратського притулку. В одній з легенд – а може й не зовсім легенд – говориться про те, що пірати використовували окремі печери острова, щоб ділити та ховати там свою здобич.
Додатковою принадою стало порівняно нещодавнє відкриття глибокої підводної печери, відомої сьогодні як «чорна діра». Місцеві легенди розповідають про жахливих риб та інших моторошних істот, що населяють ці води. Усе це підсилює відчуття загадковості та містики, яке оточує острів…
Сірміоне
Поглянемо від знаменитого острова на півострів, не менш видатний. На південному краю озера Гарда, на вузькому півострові, що нагадує довгий палець або шип, розташоване місто Сірміоне. Місце знов-таки дуже стратегічне, і приваблює сюди людей ще з часів античного Риму. Півострів має усього лише близько 100 метрів завширшки та приблизно чотири кілометри завдовжки. Тобто пройдеш його увесь – і навіть не помітиш. Таке от дивне геологічне формування.
Різні історичні епохи в Сірміоне стільки наслідили, що й досі маємо чималеньке поле для нових археологічних та історичних досліджень. Людська історія півострова почалася у другому тисячолітті до нашої ери, в Бронзову добу. Ці доісторичні озерні поселення, що простягалися від Салó до півдня Гарди, були відкриті в XIX столітті.
До старовинного Сірміоне потрапити можна через ворота середньовічного замку, оточеного водою. За ними відкриються мальовничі вулички із затишними ресторанами, неймовірні бугенвілії, уквітчані охайні будиночки… Але повернемося до “входу”. Замок Скаліджеро з баштами розташований у стратегічному місці на березі озера, звідки він домінує над містечком.
Замок було збудовано володарями Верони герцогами Della Scala у XIII столітті для захисту південних берегів озера Гарда. Й сьогодні, потрапляючи до історичного центру, начебто опиняєшся у Середньовіччі. На вузеньких вуличках, площах і в маленьких крамницях відчувається жива атмосфера дуже давньої епохи.
І не важливо, чим ви займаєтеся – розглядаєте вітрини чи куштуєте місцеве морозиво, або відвідуєте пам’ятки культури – задоволення в усіх випадках буде неймовірне! Тут безліч чарівних будинків, багато з них пофарбовані в яскраві кольори, більшість фасадів чудово відреставровані. Але й легкі сліди занепаду де-не-де мають свій шарм. Для повноти картини, не варто також забувати про фантастичні краєвиди на озеро з обох боків вузенького міста.
Гроти Катулла
Проте найбільш цікаве відкриття, як на мене, чекає у північній частині півострова. Тут серед оливкової діброви збереглися рештки давньоримської вілли. Кажуть різні джерела, що кілька років тут жив давньоримський поет Гай Валерій Катулл (помер 54-го року до нашої ери). І це свідчення активного залучення цих місць в історію античного Риму.
Ймовірно, що веронський рід Валеріїв, до якого належав поет, мав володіння в Сірміоне, деякі з його відомих рядків підтверджують цю гіпотезу. Півострів, як і все узбережжя південної Гарди, були місцем otium**, розумного дозвілля, для високих римських родів, про що свідчить знахідка залишків щонайменше трьох великих будинків domus. Ці величні руїни традиційно називаються «Гротами Катулла». Руїни як руїни, нічого особливого, але є в них якась невимовна гармонія. В них самих і в оточенні. Бо з цієї підвищеної позиції над водною гладдю відкривається захоплююча панорама озера Ґарда і довколишніх поселень.
«Гроти Катулла» не такі вже й маленькі, площею два гектари. І це найбільш визначна археологічна римська пам’ятка північної Італії. Авжеж той, хто очікує руїн, подібних до Помпей, буде розчарований, бо від самої вілли не залишилося майже нічого. Побачити можна лише потужну кладку, призначену для підтримки будівлі, практично її фундаменти. Проте запропонована археологами реконструкція, яку тут можна побачити в невеличкому Музеї вілли, насправді вражає. Бо дає розуміння нескромного розмаху давньоримських патриціїв і будівельних здібностей інженерів античності.
Чарівність цього місця не могла залишитися непоміченою відвідувачами минулого, вона оспівана і розказана багатьма відомими і менш авторами. Руїни завжди справляють враження вічності, кінцевості і нескінченності одночасно. Тут варто помовчати і відчути гармонію поєднання стародавніх споруд з унікальним ландшафтом.
Тож «Гроти Катулла» – надзвичайний архітектурний витвір, який без сумніву є родзинкою містечка Сірміоне.
Марія Каллас та її Сірміоне
Давні міфи гарні, але і нові часи мають тут свою легендарну постать. З 1952 по 1959 рік м’яким кліматом Сірміоне насолоджувалася найбільша оперна діва ХХ століття Марія Каллас, La Divina — божественна, як її називали. Зупинялася вона на фешенебельній чотириповерховій віллі (21 кімната), яку за астрономічну цифру 60 мільйонів лір купив її чоловік, веронський підприємець Джованні Баттіста Менегіні. Крізь пальми і бугенвілеї проглядає жовтий фасад у невизначеному, але гармонійному стилі. Жодного натовпу — лише тиха ділянка неподалік набережної, навпроти входу до парку, що зараз носить її ім’я. В нічній тиші та рано вранці тут чути плескіт води об кам’яні сходи. Це власне і є вілла Марії Каллас, її особистий притулок на зорі кар’єри, подалі від галасу, подалі від Театру та спалахів фотокамер папарацці.
Від батьків дітям в Сірміоне з любов’ю передають розповіді, що “божественна” вела тут просте невибагливе, цілком земне життя, робила покупки в магазинчиках містечка і полюбляла спілкуватися в центральному Caffè Grande Italia, із задоволенням відвідувала терми.
Сад навколо вілли залишився незмінним, так само, як кажуть, і басейн у формі озера Гарда, який побажала сама Каллас. Вона ж опікувалась оформленням інтер’єрів вілли. І так любила це місце, що колись висловилась в одному листі: «Я хотіла б дожити свої дні в Сірміоне і бути похованою в цьому земному раю». Проте так не сталося, пара розлучилася у 1959, любиму віллу було продано і поділено на апартаменти.
Всередину, на жаль, потрапити не вдасться, бо вілла залишається приватною власністю (хоча один з апартаментів там здається під b&b). Проте і фасад, і терасу з високими сходами і балюстрадою, а також фрагмент великого саду можна роздивитися та сфотографувати з доріжки вздовж Via Caio Valerio Catullo, №7. От на тій терасі знаменита сопрано снідала, милувалася видом на протилежний берег озера, і можливо йшла купатися в свій дивний басейн, в перервах між вокальними вправами, які лунали навкруги через відкриті вікна вілли. Влаштовувала вечірки для видатних митців міжнародної сцени, диригентів та друзів. Пізніше вона згадувала, що дуже любила ті свої дні у Сірміоне, в цій “оазі умиротворення”.
Сьогодні на кам’яних мурах уважний перехожий може помітити невелику мармурову табличку, яка згадує Марію Каллас та її чоловіка… Зазвичай вілла закрита для відвідувань, але кілька разів на рік тут проводяться заходи та концерти, відкриті для публіки – в пам’ять про легендарну співачку.
Кіно та й годі
В середині минулого століття озеро Гарда було місцем однієї кінематографічної епопеї. З 1959 до кінця 1960-х, практично десять років, Песк’єра-дель-Гарда несподівано стала майданчиком для зйомок фільмів про піратів (історія повертається). І все завдяки відомому кінопродюсеру Вальтеру Бертолацці та його плавучим студіям Bertolazzi Film. Флот історичних кораблів Бертолацці, який включав знамениту «Цирцею», був використаний для зйомок фільмів на піратську тематику, перетворивши озеро Гарда на прообраз Карибського моря. Задовго до появи диснеївського атракціону та серії фільмів Pirates of the Caribbean.
Але найбільш знаменита кінопригода зі знятих на озері Гарда — «Квант милосердя» (Quantum of Solace, 2008), британського серіалу про Джеймса Бонда. Автомобільна погоня з Деніелом Крейгом у ролі агента 007, за кермом Aston Martin, була знята на звивистих дорогах Тремозіне, Торболе та всередині тунелю, прорубаного в скелі, Strada della Forra. Неймовірні краєвиди озера зробили її одним з кращих епізодів у всій серії фільмів про найвідомішого агента. До речі, дівчину Бонда в цьому проєкті зіграла українка Ольга Куриленко, родом з Бердянська, кіноактриса та модель, нині відома голлівудська зірка.
***
Повертаючись не раз і не двічі на озеро Гарда, починаєш розуміти його дивну силу. Воно наче передає всім, хто сюди потрапляє, спокій, спонукає зазирнути у власний внутрішній світ, поширює навколо себе флюїди мудрості (християнської), таємничості (природної) і дивне відчуття безперервності історії. Тут все протилежне бурхливій річці: водяна гладь озера змушує відчути тишу, зайнятися медитацією, практикувати otium. злитися з природою. І хоч на якийсь час просто зупинитися.
* Перейдолія — властивість бачити в неживих предметах знайомі образи, обличчя чи фігури, що нагадують щось інше, зветься парейдолією або парейдолічною ілюзією.
** Otium (латинською ōtium) — це давньоримський термін, що означає вільний час, дозвілля, стан спокою, відпочинку або усамітнення, який людина присвячує творчості, філософії, науці чи духовному відновленню, на відміну від повсякденної ділової активності (negotium).
N.B. Неможливо розповісти про це місце в одній статті. На Гарді є ще багато перлин, вартих окремої уваги. Vittoriale degli Italiani, ексцентричний комплекс поета, політика та героя війни Габріелє Д’Анунціо. Коротка історія Соціальної Республіки Салó. Рив’єра Лимонів… Але ми зупинимось тут, щоб обов’язково повернутись [ред.].
В статті використані матеріали: Isola del Garda, Britannica, Garda Visit, La Gazzetta Italiana, Explore Lake Garda, Noblesse & Royautés, Russi in Italia, Fiori Vivi. Фото: © Anna Kolomiyets, Viator Tours, з відкритих джерел, вказано за місцем.
Якщо вас зацікавить таємнича історія герцогині Марії де Феррарі Анненкової (1837-1924), тут знайдете дуже цікаву монографію українського дослідника Василя Ульяновського.
Сподобалось, поділіться
