2 червня виповнилося 116 років від дня народження, мабуть, самого нетипового архітектора XX століття, італійця Карло Скарпа (1906, Венеція -1978, Сендаї, Японія). Оригінальним був його шлях до архітектури – через малюнок та дизайн. Раннє визнання світу та запізніле – офіційних чиновників від архітектури. Порівняно невелика кількість реалізованих проєктів, але кожен із них – маленький шедевр скарпіанського архітектурного бачення. Понад двадцять тисяч (!) детальних малюнків та проєктів, що зберігаються в архівах Тревіньяно, Бієнале Венеції та музею Кастельвеккіо у Вероні. Дивна і безглузда трагічна смерть в екстремальній далечіні від дому – в Японії, яку він із задоволенням відвідував і де був визнаний “Богом архітектури” – на вершині професійного визнання та світової слави.

Венеція. Шорсткі поверхні з’їдених вогкістю фасадів зі слідами розписів великих художників. Подряпані боки позолочених бронзових коней квадриги і патина на свинцевих куполах Сан Марко. Рукодільна майстерність у кожній деталі, кожному ракурсі, що відкривається у ланцюжку вузьких калле, каналах і в мостах, що висять над ними. Нерукотворні рельєфи на стінах у косих променях сонця – вогкістю лагуни та часом створені абстрактні шедеври. Мерехтлива бірюза води з ковзною по ній невагомою лаковою гондолою. Ясно усвідомлювана досконалість будь-якої “картинки”: великих мазків та дрібних деталей. Венеція вся така – тактильна, цілком на поєднанні гладі і шорсткості, блискучого та матового, прозорості та глухої щільності.

Хто знає, може саме тому венеціанець Карло Скарпа, який з дитинства жив цим дивним містом, славився саме своєю увагою до деталі та фактури, почуттям сутності матеріалу? Він народився у місті на воді, і коли йому було два роки сім’я переїхала до Віченци, міста Палладіо. Після смерті матері, тринадцятирічний Карло з батьком і братом знову повернувся до Венеції – вчитися малюнку в Академії.

Початок його професійної кар’єри був дуже раннім – ледве двадцятирічний вчорашній випускник Академії мистецтва Венеції з дипломом з архітектурного малюнка, став викладачем в Університеті Архітектури (Istituto Universitario di Architettura), не підозрюючи ще, що в цих стінах він затримається майже на все життя, до 1976 року.

Вже в 1933, в 27 років, він обійняв почесну посаду головного художнього консультанта Venini, найпрестижнішої марки муранського скла, для якої в наступні 14 років за його малюнками склодувами Мурано були створені предмети, що увійшли до історії світового дизайну.

Щасливе сусідство із найвідомішою художньою тусовкою світу – венеціанською Бієнале мистецтв – та можливість спілкуватися з інтелектуальною та артистичною елітою не лише Венеції, додали ту здорову дозу загальної освіченості та культури, яку нечасто можна придбати у навчальних закладах. До цього часу перших після навчання років відноситься початок його захоплення Сходом, мистецтвом віденської Сецесії (Adolf Loos, Otto Wagner, Josef Hoffmann) з його стилістичною єдністю між екстер’єром і інтер’єром, живописом Мондріана (Piet Mondrian), щоб потім відкрити для себе архітектуру Френка Ллойда Райта (Frank Lloyd Wright). Це дало йому нове розуміння відношення людина – архітектурний об’єм. Така комбінація між глибокими знаннями ремісничого вміння минулих часів, що звається saper fare, і новою голландською неопластикою, між найсучаснішими течіями в образотворчому мистецтві на сцені венеціанської Бієнале та органічною архітектурою 30-х років XX століття, створили в сумі унікального та універсального майстра на ім’я Карло Скарпа.

Першою великою роботою Скарпа в архітектурі став проєкт виставкового обладнання залів венеціанської Академії, створений у 1944-49 роках, який відкрив для нього довгу серію розробок для найпрестижніших виставкових залів та музеїв Італії. Їх реалізація створила йому славу найвідомішого музеографа і “маестро у мистецтві демонструвати мистецтво”: Museo Correr у Венеції, Palazzo Abatellis у Палермо, Гіпсотека Антоніо Канови у Поссаньо, окремі зали та кабінет рисунку галереї Уффіці у Флоренції, Галереї Академії. Список довгий.

Від створення у 1948 році проєкту обладнання ретроспективної виставки Поля Клеє для венеціанської Бієнале розпочинається довга та плідна співпраця майстра з цією престижною інституцією: за його ескізами було виконано обладнання численних виставкових експозицій.

Продовжуючи розповідь про Скарпа-оформлювача виставок, можна навести кумедний епізод, розказаний одним з його колег, Ферруччо Францоя. Коли архітектор готував оформлення виставки-онтології художника Джорджо Моранді для венеціанської бієнале, потрібно було розвісити щось біля сорока картин. Вже починалося урочисте відкриття, вже президент Республіки перерізав стрічку, а Скарпа все ще не міг знайти місце для двох полотен, ніби щось йому заважало – вони так і стояли, притулені до стіни в одному із залів. Найдивовижніше з’ясувалося потім – саме ці дві картини виявилися фальшивками.

Саме за майстерність “демонструвати мистецтво” у 1956 році Скарпа отримав почесну премію Olivetti– для відомої марки він оформив магазин-офіс на площі Сан Марко у Венеції. Ця нагорода викликала заздрість колег по цеху – адже майстер продовжував все життя відбиватися від численних комісій та перевірок щодо “незаконної практики професії архітектора”. Така претензія була висунута йому, зокрема, італійським Орденом архітекторів того ж року, і закінчилася в суді.

Але Скарпа був наполегливим у своєму неприйнятті навколо-архітектурної бюрократії: він відмовився скласти професійний іспит, організований урядом Італії після Другої світової війни. Як наслідок, йому не дозволяли займатися архітектурою без якоїсь постаті дипломованого архітектора поряд. Тож ті, хто працював із ним, його клієнти, співробітники, усі численні майстри, ремісники, муляри, зверталися до нього “професор”, а не “архітектор”. Цей факт, як не парадоксально, не завадив йому мати величезну кількість не лише приватних, а й громадських замовлень протягом усього життя і бути дійсним професором, а пізніше ректором (1972-1976) венеціанського архітектурного Університету.

Вершиною інтерпретації ідей Скарпа у мову архітектурного об’єму стало втілення його проєкту перепланування та інтер’єрів музею Кастельвеккіо у Вероні у 1958-1964 роках. Ця його робота унікальна не лише сміливістю у поєднанні старого та нового – історичного кам’яного об’єму з комбінацією зі скла та бетону, а й майже маніакальною увагою до кожного окремого елементу, до кожного предмета внутрішнього обладнання експозиції, до джерел світла та смислових акцентів. Свідченням цього стали 636 малюнків Скарпа, що зберігаються в архівах музею. Виконані в улюбленому масштабі 1:20, вони ще раз нагадують про його фразу “я можу бачити образ, якщо його намалюю”.

Архітектурі раціоналізму, що працювала великими мазками та об’ємами, часто виключала деталь зі своєї формальної мови, Скарпа протиставив саме увагу до деталі. Не декораторство, але акценти – формальні, смислові, конструктивні: вузли зчленування стін і перекриття, кутові вікна, переходи та оригінальні сходи, види на внутрішній двір, що відкриваються несподівано, унікальні сучасні сади. В його увазі до деталей, прихованих від незосередженого ока, у його грі з глядачем, у багатошаровості його “архітектурного оповідання” є щось буддистське, східне.

Для Венеціанської бієнале, окрім численних тимчасових проєктів оформлення виставок, Скарпа спроєктував три стаціонарні об’єкти – це Galleria di Libro d’Arte, оригінальний книжковий павільйон (на жаль, згорів у 1984 році), національний павільйон Венесуели та вхідні каси з боку лагуни, зараз це вихід з Садів бієнале.

Над проєктом павільйону Венесуели він працював з вересня 1953 року по січень 1954 року. Не без проблем: з грізними ультиматумами та доопрацюванням, повністю будівля була закінчена та відкрита лише для Бієнале-1956. Складена з кількох різновисоких прямокутних об’ємів, вона створена з урахуванням сусідства з низьким та розтягнутим павільйоном Швейцарії праворуч та високим пірамідальним СРСР (Росії) зліва. Genius loci Скарпа враховував завжди. Хоча не всі задумані ним деталі, мобільні стулки, свинцевий дах, оздоблення дожили до наших днів, цей павільйон залишається перлиною серед усіх проєктів у Садах Бієнале.

***

У 1978 році відбулися дві важливі події: Карло Скарпа, вже будучи всесвітньо відомим майстром, нарешті отримав в Італії офіційне визнання – почесний диплом архітектора “За заслуги” – laurea honoris causa, що поклав край перипетіям з численними бюрократичними інстанціями від архітектури. У листопаді того ж року Карло Скарпа в компанії друга Альдо Бузінаро поїхав до Японії, де його приймали як найбільшого архітектора сучасності. 28 листопада, у місті Сендаї, 72-річний майстер, відданий власній пристрасті до деталі, задивився на оригінально виконаний елемент сходів, спотикнувся і невдало впав. Сильний струс мозку став смертельним, після десяти днів агонії його не стало… Того фатального дня в Сендаї йшов дощ.

Кілька фактів із життя та цитат:

– До проєкту гробниці Бріон – Tomba di Brion, у 1969 році Скарпа зробив 167 варіантів плану, що зберігаються сьогодні в архівах музею MAXXI у Римі. Це останній закінчений шедевр професора.

– Для своїх малюнків він любив використовувати картон із блоків швейцарських овальних сигарет Turmac, які йому, заядлому курцю, привозив Маріо Ботта, сьогодні відомий архітектор, а тоді його студент, якого Скарпа консультував по дипломному проєкту. На картон потім він накладав кальки для розробки варіантів, їх могли бути десятки.

– У роботі над проєктами він завжди користувався масштабом 1:20, в ньому краще видно всі деталі. Потім було менше потреби пояснювати щось будівельникам та іншим майстрам, хто з ним співпрацював.

– В його імені CARLO SCARPA 11 літер, він часто кодував цю цифру у своїх проєктах.

– Його поховали загорнутим у фіолетове кімоно на зовнішньому периметрі Гробниці Бріон, одного з останніх своїх проєктів, закінченого 1978 року, на міському цвинтарі у Сан-Віто-д’Альтіволі у Венето. Бажання мати там останній притулок він спонтанно озвучив під час своєї лекції перед молоддю у віденському Музеї декоративного мистецтва у жовтні 1976 року, за два роки до трагедії у Сендаї.

– У 1984 році італійський композитор Луїджі Ноно присвятив йому композицію для оркестру з мікро-інтервалами “A Carlo Scarpa, Architetto, Ai suoi infiniti possibili” (Присвячення Карло Скарпа, Архітектору, та його можливим інфінітивам).

– Диплом laurea honoris causa вручили його сім’ї у 1983 році, через 5 років після смерті Майстра та присудження йому почесного диплома за заслуги. У довгій бюрократичній суперечці з офіційною архітектурою переміг геній.

Друг Карло Скарпа і його компаньйон у багатьох поїздках світом, естет і людина високої культури Альдо Бузінаро, як його називав Скарпа “мій найкращий не учень”, наводив його фразу:

“Знаєте, Бузінаро, посереднє нас не цікавить, прекрасне нам знайоме, вирушимо ж на пошук величного”.

З лекції в Університеті в Німеччині (1976):

“Архітектура – це поезія? – запитуєте ви [фраза приписується Льюїсу Кану]. Інколи так, інколи ні. Суспільству не завжди потрібна поезія. Поезія народжується сама собою, створена її автором, який хоче щось висловити у цій матерії. Іноді буває навпаки, коли створюються інші [сприятливі] умови та цілі для народження такої архітектури”.

Скарпа про себе:

“Я людина Візантії, яка потрапила до Венеції через Грецію”.

Скарпа про сучасне мистецтво:

“Сучасне мистецтво дозволило нам побачити новими очима деякі феноменальні властивості матеріалів”.

Скарпа про професію архітектора:

“Перше, що має навчитися робити архітектор – це заточувати олівець”.

За матеріалами книги Марко Мулаццані “Гід по павільйонах Бієнале Венеції з 1887” (Marco Mulazzani. Guida ai Padiglioni della Biennale di Venezia dal 1887. Electa Architettura. 2014), Національного архіва Італії, розділ Архиви архітекторів Sistema Archivistico Nazionale, фільм режисера Gian Luigi Calderone Testimonianze, видео Ritratto di Carlo Scarpa (Aldo Businaro Interview), лекции Incontro con Francesco Dal Co — Carlo Scarpa.  Цитати за вказаним відео, переклад Анни Коломієць. Фото Tomba Brion з люб’язного дозволу Lorenzo Leone, включаючи першу. Інші фото з вільного доступу або вказано на місце.

Сподобалося, поділіться