Продовжимо нашу розповідь про “похмуре й старовинне місто Падуя”, за словами відомого історика Петра Муратова, висловленими в його “Образах Італії” на початку минулого століття. Оскільки місто зовсім не здається таким, скоріше навпаки, перейдемо до другої частини знаменитої місцевої приказки, що

Падуя – місто трьох «без»: святого без імені, лугу без трави та кафе без дверей.

З античної давнини та Середньовіччя, через Ренесанс до Бароко та неокласицизму, зазирнемо в нові часи і ближче познайомимося з архітектурою найбільшої площі Західної Європи, тим самим “лугом без трави” з поговірки та найзнаменитішим кафе Італії часів Рісорджименто, другої половини XIX століття, “кафе без дверей”. Про Святого без імені можна дізнатися в першій частині нашої розповіді, про Кафе без дверей в третій.

 

Луг без трави

Лугом без трави в Падуї називають Prato della Valle, або просто Prà — величезну площу в центрі міста, до якої від уже знайомої нам базиліки Святого Антоніо веде вулиця Luca Belludi. Ця площа вважається найбільшою в Європі — близько 90 000 квадратних метрів (88620 кв.м). А трава тут насправді спочатку була “задумана” лише навколо центрального острівця, названого Memmia, що й увійшло в місцеву приказку, хоча сьогодні і не відповідає дійсності. Оскільки трави тут більш ніж достатньо, хоч роби з неї пасовисько.

Це місце було освоєно ще в глибоку давнину – саме тут знаходився античний римський імператорський театр Zairo і Марсове поле, руїни яких, що називалися містянами “каменоломні”, бо з них брали будівельний матеріал для нових палаців, залишалися тут аж до XVIII століття. І досі їх можна побачити в декількох місцях неглибоко під водою окружного каналу, особливо у моменти, коли ці канали чистять або реставрують береги.

У часи гонінь на перших християн цирк використовувався для проведення боїв. Саме тут прийняли мученицьку смерть двоє з чотирьох покровителів міста — свята Джустина (Юстина) та святий Даниїл.

У Середньовіччі тут проводилися молебні та церковні свята – великий натовп збирали проповіді самого святого Антонія, а пізніше організовані настоятелями його собору або базиліки Святої Джустини, що дивиться простим аскетичним фасадом на Prà. Цей величний і суворий собор входить в дев’ятку найбільших католицьких храмів світу. Юстина Падуанська — юна ранньохристиянська мучениця, яка жила у III столітті та була страчена у 304 році. Її шанують як покровительку, а її літургійний день відзначають щороку 7 жовтня, у день страти. Храм є важливим місцем паломництва, де зберігаються мощі святої та євангеліста Луки.

Проходили на Прà також лицарські турніри, публічні свята — вистави бродячих акторів, циркачів, шарлатанів. Відомим місцевим змаганням були так звані перегони sedioli, різновид типової для Падуї колісниці, або ще “Castello d’amore”, “Замок кохання”, яке завершувалося завоюванням красивих дівчат для шлюбу молодими чоловіками, що приїжджали з усього Венето. З 1257 року організовувалися так звані Palio – кінні перегони на згадку про вигнання римського тирана Еццеліно III. У Вербну неділю це було також традиційне місце великих зборів “всіх вільних людей Падуанського краю”.

А ще Прато завжди було і головною ярмарковою площею міста – як-то кажуть, і богу, і кесарю. Вже в 1077 році воно згадується в хроніках, як “місце ринку”, де двічі на місяць відбувався продаж свійської худоби. У жовтні та листопаді тут проводилися два великі ярмарки на честь покровителів Юстини та Просдочімо.

Потім настає тривалий занепад. Прато-делла-Валле, розташоване в низині, заболочується, занепадає. Монахи-бенедиктинці абатства Святої Юстини, які володіли цими землями під час венеціанського панування, через брак коштів не можуть підтримувати площу в належному стані. З причини увігнутого рельєфу вона довгий час зберігала нездоровий вигляд, де вода застоювалася, настільки, що набувала вигляду болотистої долини, з італійського Valle, що й виправдовує її назву. Ці фактори, а також використання частини цієї території як кладовища, іншої як пруду для розведення риби, сприяли збереженню всієї зони від радикальних змін і залишили її незабудованою протягом тривалого часу.

На “болото” більше не приїжджають мандрівні трупи, немає наметів торговців, не влаштовуються народні гуляння. Хмари комарів і квакаючі жаби стають господарями цього поля. Втомившись від такого стану справ, 14 лютого 1767 року Сенат Венеції – а Падуя на той момент вже кілька століть, з 1405 року, вхóдить до складу земель Найяснішої венеціанської республіки – приймає рішення про позбавлення чернечого ордену прав власності на цю землю за недбалість, всупереч претензіям ченців Санта-Джустіни:

«Пра’ делла Валле має назавжди залишатися вільним для загального та публічного користування, а отже, належати за правом та законом місту Падуя».

З цього моменту і починається справжнє відродження Прато.

Кілька років по тому, у 1775 році, Андреа Меммо, венеціанський патрицій-просвітитель, призначений Provveditore – уповноваженим Венеціанської республіки в Падуї, за допомогою абата Доменіко Черато (Domenico Cerato), професора архітектури у Віченці та Падуї, вже автора різних громадських споруд у Падуї та околицях, розпочинає облагородження цієї території.

Оригінальна система дренажу та відвідних каналів, розроблена Черато, дозволила за короткий час осушити площу. За його проєктом була здійснена радикальна меліорація та створена підземна мережа каналів, призначена для відведення води з центрального кільця, які функціонують і досі. Він же пропонує і проєкт перепланування: з еліпсоподібним островом у центрі, мостами, що розходяться від нього на чотири сторони, перекинутими через канал, який кільцем огинає всю площу. Вода в канал підводилася по спеціальному трубопроводу з річки Баккільоне. По “берегах” каналу, по двох кільцях, з 1775 по 1838 рік було встановлено 78 кам’яних скульптур. Статуї на постаментах — 38 вздовж внутрішнього кільця острова Меммія та 40 вздовж зовнішнього — були витесані з каменю pietra di Costozza та pietra di Vicenza різними майстрами. Скульптури відповідали чітким правилам, встановленим у 1776 році: не можна було зображати ані святих, ані живих на той момент людей.

Згідно з хроніками, на будівництво центрального овального острова Memmia, названого на честь венеціанського інспектора, мостів та каналу знадобилося лише 44 дні, і це не обтяжило державну скарбницю, оскільки Андреа Меммо використовував також власні кошти і залучав на вигідних умовах інвесторів. З 2 вересня 1775 року протягом 44 днів на будівельному майданчику працюватимуть понад 800 копачів, 200 робітників, будуть залучені 300 возів, а також муляри, каменярі, різьбярі, малярі та теслі: «і на початку жовтня канал був готовий, площа піднята, а навколо з’явилися крамниці, у що важко повірити» (Gennari).

Проєкт, що залишився частково незавершеним, можна побачити на мідній гравюрі сина знаменитого Джамбаттісти Піранезі, Франческо. Здається, Меммо замовив це та інші зображення спеціально, щоб виставляти їх у Palazzo Venezia, резиденції посольства Венеціанської Республіки в Римі, з метою знайти фінансування для декоративних статуй, пропонуючи таке “спонсорство” знатним особам.

Тим не менш, незважаючи на ентузіазм і меценатство, на відміну від неймовірно швидких меліоративних заходів, роботи по оздобленню Prà розтягнулися на довгі десятиліття, так що шляхетний Меммо не побачив закінчення своєї площі. Проте і йому, як її творцю, була присвячена одна зі статуй – за №44, встановлена через два роки після його смерті, у 1794 році. Художню цінність має також фігура № 52 на внутрішньому колі – рання робота найвідомішого неокласичного скульптора Антоніо Канови, оригінал якої сьогодні зберігається в Міських музеях Еремітані, а на постаменті стоїть копія. Вона зображує геніального венеціанського математика і фізика маркіза Джованні Полені, який у віці лише 25 років вже був професором астрономії та фізики в Падуанському університеті, де заснував першу в світі кафедру експериментальної фізики. У 1743 році він розробив спосіб порятунку куполу Сан П’єтро у Римі, що перебував тоді в аварійному стані. Пізніше на площі з’явилася і його статуя самого Канови, №68 – він зображений за роботою над бюстом венеціанського прокуратора Антоніо Каппелло, нащадок якого з таким самим іменем і замовив цю скульптурну групу.

Хто ж інші персонажі, які оточують площу двома рядами? Це справжній пантеон видатних історичних осіб – упереміш із міфологічними героями: святі, вчені, гуманісти, політики, воєначальники, художники, архітектори, музиканти. Є тут міфологічний засновник Падуї Антенор. Серед статуй можна впізнати поетів Данте, Петрарку, Лудовіко Аріосто, Тарквато Тассо, художників Джотто, Мікеланджело, Андреа Мантенья, вченого Галілея, чотири фігури Понтифіків – на так званому “Мосту Пап”.

Як можна побачити, тут абсолютне чоловіче домінування, єдиний жіночий образ — бюст поетеси Гаспари Стампа, розташований біля підніжжя статуї Андреа Бріоско. Сьогодні точиться полеміка щодо такої дискримінації. Є навіть ідея переміщення на один з пустих постаментів статуї Елєни Лукреції Корнаро Піскопії, першої у світі жінки-випускниці університету, яка сьогодні зберігається у Палаццо дель Бò, Падуанському Університеті. Але зрозуміло, що це лише поверхневий і досить суперечливий жест щодо пам’ятки культури та історії, який не вирішує проблему представлення жінок на Прà.

Цікаво, що спочатку статуй було 88, але 5 з них, що зображували дожів Венеції, були знищені солдатами наполеонівської армії у 1797 році. Статуї на східному та західному мостах були замінені обелісками, тоді як на північному мосту залишилися два порожні п’єдестали. Інші статуї, пошкоджені атмосферними впливами, були замінені або реконструйовані. Обеліски на мостах встановлені симетрично по два з кожного боку каналу, по короткому радіусу еліпса. 16 декоративних ваз та невеликий елегантний фонтан у центрі острова Меммія увінчують загальну композицію, оточені лавками з істрійського каменю. Відкрито фонтан було досить пізно, лише за Муссоліні, у 1926 році. Ажурні бронзові ліхтарі, встановлені вздовж алей у другій половині XIX сторіччя, завершують оздоблення “лугу без трави”…

На початку минулого століття Prato у центрі було засаджено старими в’язами, які згодом замінили платани. Архітектура, дерева та вся атмосфера на площі надихнули відомого поета-символіста Габріеле д’Аннунціо на такі рядки у його сонеті Padova зі збірки “Міста тиші” (1903):

… на твоєму м’якому лузі, в тіні в’язів
та мармурів, що огортають берег
і ластівки розсікають криками,
всі мої думки сповнилися
любов’ю і моїм відчуттям весни
ніби на краю саду Арміди.

Продовження про історію та архітектуру знаменитого падуанського Кафе без дверей… буде далі.

Цитата Gabriele D’Annunzio “Le Città del silenzio” за джерелом Poesie Report online, переклад Анни Коломієць. У статті використані матеріали Padovanet, Prato della Valle, Blog di Padova, Padovacom, Padova Sorprende, монографія Pier Luigi Fantelli “Prato della Valle da Canaletto a Memmo”.

Фото з вільного доступу, де відомо, вказано за місцем. Друге фото: репродукція картини Giorgio Fossati, “Перегони вершників на Прато-делла-Валле” (Corsa dei fantini in Prato della Valle), саме зображує знамените Palio, перша половина XVIII ст., полотно, олія, Padova Musei Civici. Передостаннє фото фонтана Меммія Filippo Brunelli.

N.B. Ця розповідь є адаптованим розділом з книги Анни Коломієць “Італіє, ти мені подобаєшся“.

Сподобалося, поділіться