«У старовинному й похмурому місті Падуї…»
Петр Муратов, “Образи Італії”, том I,
Легенда приписує заснування міста в 1182 році до н. е. міфологічному воїну Антенору, який уникнув розгрому під Троєю і досяг адріатичних берегів. Насправді Падуя з’явилася набагато пізніше, у першій половині VIII–VII століть до н. е. Стародавній Patavium— місто романське, яке входило до складу Великої Римської імперії, що підтверджують античні руїни в найдавнішій його частині, нині територія Міського саду – Арена, або Амфітеатр, еліптична за планом споруда на 80 арок, схожа на знамениту Арену у Вероні. А ще римської ж таки епохи імператорський театр Zairo на шість тисяч глядачів і Марсове поле, поховані під пізнішими культурними нашаруваннями на площі Prato della Valle.
Трохи історії замість вступу
Залишимо позаду понад десять століть, що минули серед набігів варварів, у чергуванні розгромів і відновлень міста під проводом християнських єпископів, які набували дедалі більшої влади. Це час створення нової міської цитаделі – валу, що захистив мешканців, і формування Комуни – міського органу самоврядування.
До XII століття Падуя стає процвітаючим містом із сильним центральним управлінням, із численними ремісничими гільдіями, монастирями, одинадцятьма базиліками, десятком лікарень. У 1222 році тут відкривається Університет, знаменитий Bò. До міста стікаються ченці різних орденів, проповідує святий Антоніо. Багатіють ремісники та торговці, зміцнюється становище знаті.
Треченто (XIV століття) стає для Падуї справжньою “Золотою добою”. Тут працює великий Джотто, запрошений спочатку настоятелем Собору Святого Антоніо, а трохи пізніше знатною родиною Скровеньї для оздоблення родинної капели, що стала уособленням живописного прориву раннього Ренесансу. Джусто де’ Менабуої розписує Баптистерій Кафедрального собору — абсолютний шедевр фрескового живопису, на жаль, менш відомий, ніж розписи капели Скровеньї. У різний час тут живуть і творять Альтік’єро, Донателло, Сансовіно, Андреа Мантенья, який саме тут розпочав свою кар’єру, виконуючи розписи в церкві Еремітані. Століттям пізніше Тінторетто, Веронезе, Тіціан, Тьєполо – і це лише найгучніші імена.
Кілька років проводить як гість при дворі Сеньйорів Падуї Франческо Петрарка. Тут, у кварталі Borgo dei Rogati, народився Андреа ді П’єтро, більш відомий як Палладіо, який став найвидатнішим архітектором Віченци, Венето та світу. В університеті в 60-х роках XVI століття викладає Галілео Галілей – його кафедру, просту, з необтесаного дерева, досі можна побачити в одній з аудиторій.
Після втрати незалежності наприкінці XIV століття та підкорення Найяснішій Венеціанській республіці, історія Падуї зливається з історією Serenissima аж до 1798 року, дати завоювання Італії австрійцями.
Розповідаючи про своє місто, падуанці обов’язково процитують вам старовинну приказку про те, що:
Падуя – місто трьох «без»: святого без імені, лугу без трави та кафе без дверей.
А тепер по порядку…
Святий без імені
Йдеться про святого Антоніо, Sant’Antonio — канонізованого ще у XIII столітті ченця-францисканця з ордену міноритів. Мінорити — так звані жебрацькі ордени, які присвятили себе проповіді та аскезі. Важко сказати чому, але саме цей найпопулярніший святий, так би мовити, втратив своє ім’я: для католиків достатньо сказати Святий, щоб зрозуміти, що мова йде саме про святого Антонія Падуанського, покровителя міста.
Дивно, але факт, що найпопулярніший і шанований в Італії — і всьому католицькому світі — святий і чудотворець італійцем не був. А народився в Португалії, в Лісабоні, у знатній родині і звався Фернандо. Рано присвятив себе церкві, вивчав теологію і філософію. Став доктором богослов’я. Захоплений ідеями Святого Франциска, він переходить з ордену августинців до францисканців. Цікава, майже анекдотична деталь: пріор ордену Сант’Агостіно, даючи дозвіл на перехід до “іншої парафії”, з іронією напутствував Антоніо: “Іди, іди, там уже станеш святим”.
Він їде місіонером до Марокко, звідки через жорстоку малярію змушений повернутися до Європи. Потрапляє до Мессіни на Сицилії, а звідти — на континент, до Італії. Засновує францисканську школу в Болоньї та інших центрах Півночі Італії, запальним словом бореться з єрессю. Зростає його слава проповідника з вражаючим знанням Священних текстів і унікальним ораторським даром. Він обирає своєю новою резиденцією Падую, яка стає його другою батьківщиною і де він продовжує свою просвітницьку та богословську діяльність до останнього подиху.
Народження храму
Після його смерті 13 червня 1231 року в передмісті Падуї Арчеллі, тіло ченця було поховане в мармуровому саркофазі в церкві Санта Марія Матер Доміні, що межує з монастирем францисканців-міноритів. Зростаюча слава Сант’Антоніо та кількість паломників до його мощей зумовили необхідність розширення храму. Поступово будівля церкви розросталася і вшир, і вгору: добудовувалися нефи, додавалися капели, як гриби виростали куполи. Те, що вийшло в результаті, являє собою тринефну восьмикупольну базиліку з візантійськими, венеціанськими та франко-романськими елементами. Численні башточки та дві дзвіниці нагадують мінарети. У плані собору є й ще одна рідкісна особливість, властива дуже небагатьом найбільш архаїчним романським церквам. Це так званий деамбулаторій – прохід, що оперізує апсиду головного вівтаря позаду хорів, з якого відкривається низка капел, наче вінок навколо голови.
Нова базиліка поглинула маленьку архаїчну церкву Санта Марія Матер Доміні – ймовірно, це теперішня невелика капела Madonna Mora у лівому нефі. З 1248 року церква носить ім’я Святого Антоніо і є одним з найбільш шанованих католицьких Сантуаріїв Італії поряд із Сан П’єтро в Римі та Сан Франческо в Ассізі. Це місце особливого поклоніння і паломництва, де зберігаються реліквії Святого, саркофаг з його мощами, знаходиться Пантеон видатних особистостей різних епох. До речі, цікаво, що базиліка Сант’Антоніо є суверенною територією держави Ватикан у серці італійського міста.
Кількість капел, вівтарів, усипальниць, які вміщує в себе цей храм, що вражає своїми розмірами, не піддається підрахунку – їх безліч. У різний час настоятелями Собору залучалися для його оздоблення найвидатніші живописці, архітектори, скульптори, різьбярі та ювеліри. Для храму працювали Джотто (на рубежі XIII-XIV століть, розписи вважалися втраченими, зайдені нещодавно) і Джусто де’ Менабуої, Якопо Сансовіно та Альтік’єро. Близько десяти років, з 1444 по 1454 рік, прожив у Падуї Донателло. Видатний флорентієць виконав для Санто грандіозні за своєю художньою цінністю “Розп’яття”, скульптурну групу Центрального вівтаря та кінну статую кондотьєра Еразмо ді Нарні, прозваного Gattamelata, що замовила вдова венеціанського полководця. Голова Ґаттамелати добре знайома всім, кому доводилося малювати з гіпсових зліпків, у компанії з головами Луки да Уццано та Давида Мікеланджело.
Найзнатніші фамілії Падуї, і не тільки Падуї, охоче будували під склепіннями базиліки капели та родинні усипальниці, присвячуючи їх різним святим, Богоматері або покровителям свого роду. Це був своєрідний Ярмарок марнославства, змагання краси з пишністю: один намагався перевершити іншого. Назвати їх усі неможливо: це численні присвяти Мадонні, Sacro Cuore (Святому Серцю), святим і блаженним різних “рангів” і популярності. Особливе місце займають, звичайно, ті, що присвячені зображенням житія і чудес самого святого Антоніо.
Свята святих
Капела Святого — це грандіозний архітектурний ансамбль у лівому трансепті з “фасадом” із п’яти арок на легких біломармурових колонах з інкрустацією та чудовими рельєфами позаду, що створюють ілюзію перспективи. Мощі Святого були, у буквальному сенсі слова, розібрані по кісткочках. У мармуровому саркофазі зберігаються останки, окремо в Капелі Скарбів, у золотому релікварії – нижня щелепа Сант’Антоніо, і, нарешті, у кришталевому ковчезі у вигляді хреста – нетлінний язик великого Проповідника, місце особливого поклоніння паломників.
«Чудотворний язик святого Антонія Падуанського, безперечно, приніс місту більше грошей, ніж могла б принести праця тисячі ткачів…».
James Steuart, трактат «Дослідження принципів політичної економії», 1767
Святий Антоніо – покровитель дітей і сиріт, його канонічно зображують з немовлям на руках. Тому всі, і парафіяни, і просто цікаві туристи з дітьми, прагнуть отримати тут благословення для малюків. Вважається, що таке благословення в стінах храму має особливі захисні властивості. А ще Чудотворець знаходить нареченого чи наречену, допомагає не загубитися листам та знайти загублені речі, дарує зір сліпим, слух глухим, розв’язує язика німим.
На площі перед собором, біля ніг Гаттамелати та біля копит його бойового коня, вам у достатку запропонують численні сувеніри зі Святим: лампадки, хрестики, свічки, блюда, охоронні талісмани з його зображенням. У прилеглих кондитерських – солодощі його імені, а в будь-якому падуанському кафе наллють знаменитий бальзам Святого Антоніо, або просто Святого… без імені.
Продовження про падуанські архітектурні Луг без трави та Кафе без дверей… далі буде.
У статті використані матеріали DPadova, Sant’Antonio, Vacanze Padova. Цитата Джеймса Стюарта за монографією Pier Luigi Fantelli “Prato della Valle da Canaletto a Memmo”.
Фото: ©Anna Kolomiyets, з вільного доступу, де відомо, вказано за місцем. Перше фото: ©Daniela Martinkova, друге зображення гравюра “Панорамний вид міста Падуя”, Marc Abraham Rupprecht & Johann Cristoph Haffner, джерело ©AbeBooks. Заключне фото: вид на базиліку Святого Антоніо з боку площі Prato della Valle, про яку йтиметься у другій частині розповіді про Падую. В третій частині про Кафе без дверей.
Наразі відбувається паломницька місія “Шляхами Святого Антонія”, Antonio800 , дорогами францисканців у Франції та Північній Італії, яка присвячена 800-річчю публічного служіння Святого Антоніо Падуанського (1222-1231), що продовжиться до 2031, року святкування восьми століть від його успіння.
N.B. Ця розповідь є адаптованим розділом з книги Анни Коломієць “Італіє, ти мені подобаєшся“.
Сподобалося, поділіться
