Отже, ми дісталися заключної частини трилогії, присвяченої об’єктам відомої падуанської приказки, яка говорить:
Падуя — місто трьох «без»: святого без імені, лугу без трави та кафе без дверей.
Кафе “Педроккі” (Pedrocchi), або, як його називають падуанці, “Кафе без дверей” — найвідоміше історичне кафе в місті, та, мабуть, і в усій Італії. За його столиками побувало чимало відомих особистостей: Стендаль, Бальзак, Жорж Санд, Теофіл Готьє, футурист Філіппо Томмазо Марінетті, легендарна актриса Елеонора Дузе, поет-символіст і політик Габріеле д’Аннунціо… Названо заклад так тому, що, дійсно, за бажанням його перших власників, двері кафе з 1831 по 1916 рік залишалися відкритими вдень і вночі. Першу і другу частини падуанського триптиху читайте в нашому журналі.
Проєкт
На початку XIX століття молодий чоловік на ім’я Антоніо Педроккі успадкував від батька Франческо невелику, але процвітаючу кав’ярню в центрі Падуї, “bottega del caffè”, де займалися обсмажуванням зерен і приготуванням напою, який став символом нової буржуазії більше, ніж закритих салонів дворянства, — кави. Магазинчик розміщувався в самому серці міста, поруч з Університетом Bò, Міською радою та старовинним Палацом правосуддя – місці абсолютно стратегічному. Син виявився набагато більш підприємливим і здібнішим за батька і зміг поступово скупити безліч ділянок та будівель навколо скромної батьківської крамниці. За 20 років наполегливих придбань нерухомості Антоніо настільки розширив площу, що замислився про будівництво на цьому місці нового великого палацу та відкриття в ньому елітного кафе за найкращими столичними зразками, його давньої мрії – справжнього Gran caffè, “найкрасивішого на землі”.
Отже, енергійний Антоніо вже бачив зали та салони за останньою модою, фабрику обсмажування torrefazione, приміщення для зберігання та приготування кави, а також обов’язкові кімнати для льоду. Одночасно розпочалося знесення існуючих будиночків на всій об’єднаній ділянці. Курйозно, що під час робіт були відкриті античні руїни римської доби, проте археологія в ті часи ще не була офіційною наукою, тож старовинні залишки використали у подальшому будівництві. Перший проєкт такого собі Джузеппе Бізакко, техніка, який відповідав за розчищення ділянки, виявився не зовсім вдалим. Після чого Педроккі вирішив не ризикувати і не економити на проєктувальнику – для втілення мрії всього свого життя він звернувся до широко відомого у Венето та Падуї венеціанського архітектора Джузеппе Яппеллі (Giuseppe Jappelli).
Яппеллі разом з веронським інженером Бартоломео Франческіні, який відповідав за статичні аспекти, розробили остаточний проєкт, який був представлений муніципальній владі 16 серпня 1826 року. І вже невдовзі, у 1827, розпочалося будівництво. Яппеллі був інженером та архітектором, що вже мав європейську славу, а також видатним представником міської буржуазії, муніципальним інженером та членом Депутації з питань благоустрою. Напевно найдорожчий спеціаліст на той час. Цікавий момент, з архівних документів відомо, що знесення існуючих будівель не було повним, настільки, що деякі фрагменти, стіни та навіть перекриття, були включені до нової споруди. Такий собі recycling ante litteram.
Втілення
Незважаючи на складнощі, пов’язані з неправильною трапецієподібною формою ділянки, казали – в формі клавесина – складеної з клаптиків різної власності, вміло скуплених підприємливим Антоніо Педроккі, архітектору Яппеллі все ж вдалося знайти єдиний проєктний ключ і узгодити образ різних фасадів будівлі, перетворивши недоліки на переваги. Вийшла еклектична будівля з домінуючим неокласичним стилем, якій судилося стати знаковою в історії міста Падуя.
Перший поверх був завершений до 1831 року з північним суто неокласичним фасадом. Нарешті, 9 червня відбулося урочисте відкриття, і розкішна кав’ярня запрацювала. Зали на другому поверсі вже існували, але ще не були оздоблені декоративними елементами, так само як і третій поверх, призначений для проживання самого Антоніо Педроккі.
Проте роботи нагорі сповільнилися, оскільки тим часом, між 1837 і 1839 роками, після придбання будівлі, що перетинала вуличку з боку Муніципалітету, там було зведено дивний об’єм у несподіваному неоготичному стилі, з любов’ю названий зменшувально Pedrocchino і призначений для власної кондитерської “ofelleria”. Кажуть, цей еклектичний “казус” трапився з архітектором Яппеллі, відданим неокласицизму, після його повернення з поїздки до Лондона у 1836 році… Для скульптур та орнаментів було залучено молодого скульптора Антоніо Граденіго.
Але на цьому розбудова палацу не зупинилася – Педроккі справді прагнув мати найбільше й найвеличніше кафе Італії, Gran caffè. Так, ще через кілька років, у 1842, а саме з нагоди IV З’їзду італійських вчених – події дивовижної, зважаючи на тривале панування Габсбургів, яка багато що говорить про політичні нахили та сміливість власника, був урочисто відкритий другий благородний поверх – piano Nobile, який у дев’яти багато прикрашених залах переказував всю історію Середземномор’я та Італії. Ця частина Кафе, названа за венеціанським зразком Ridotto або Casino dei Nobili, була призначена для міської знаті та багатих буржуа, для балів, концертів, азартних ігор, закритих зібрань, імовірно засідань масонської ложі, членом якої, за легендою, був і сам архітектор.
Для оздоблення цих залів Яппеллі залучив знову інженера Франческині та команду досвідчених декораторів з усього півострова: римлянина Джузеппе Петреллі, який займався відливанням балюстрад з грифонами та левами, Джованні Де Мін із північного міста Беллуно розписував Грецький зал, Іполит Каффі займався Римським залом, П’єтро Паолетті — Помпеянським, або Sala Ercolana, а єдиний місцевий живописець Вінченцо Гаццотто розписав головний плафон на стелі Ренесансної Зали.
У результаті тривалих добудов кафе “Педроккі” постало як триповерхова будівля в неокласичному стилі з двома симетрично винесеними вперед портиками північного фасаду та доричною колонадою, повернутою до однойменної площі. Біля входів стоять вірні вартові — чотири бронзові леви римлянина Петреллі. Довгий фасад уздовж вулиці вмістив три великі зали, які після об’єднання Італії в 1861 році отримали назви Білого, Червоного та Зеленого — за кольорами національного прапора.
Як і ці, кожен зал Кафе отримав свою назву, залежно від декору, внутрішнього оздоблення або домінуючої кольорової гами. Найбільш демократичний Білий, або “студентський”» зал на першому поверсі був відкритий справді завжди – у кафе без дверей було правилом, не питаючи роду та звання, дати
«склянку води, щіпку тютюну, голку і нитку, щоб полагодити плаття чи парасольку».
Стіни Червоного залу вкривають географічні карти, несподівано перевернуті півднем догори — кажуть, це масонські символи, яких чимало розкидано по всіх залах будівлі. У Зеленому залі за давньою традицією, започаткованою ще Антоніо, можна було залишатися, щоб зігрітися або почитати свіжі газети, нічого не замовляючи в кафе — це правило діє й сьогодні. Звідси можна пройти до Sala Ottagona, або Залу біржових маклерів, у якому укладалися головні угоди міста і не тільки – на жаль, його оригінальне оздоблення було зруйновано в 50-ті роки невдалою реконструкцією. Зараз тут розміщується “швидкий” бар-кондитерська і сувенірна крамниця.
Зал біржових маклерів, або ще його називали Жовтий, було відкрито в 1842 році з нагоди проведення тут наукової конференції. Пізніше саме він використовувався як Ridotto, або “Казино Педроккі” — азартні ігри завжди були популярні і приносили чималу частку доходу власникам і місту.
Масивні сходи правого північного портику ведуть на другий поверх, де розміщуються Етруський зал, стіни і стелі якого вкриті характерним орнаментом; Грецький зал славиться своєю фрескою “Зустріч Діогена з Платоном”. Маленький Круглий, або Римський зал, який прикрашають фрески художника Джованні Де Міна з видами міста, пам’ятає багато таємних зустрічей борців за об’єднану Італію і чув сотні емоційних ділових переговорів. Готичний зал логічно розмістився над кондитерською Pedrocchino у неоготичному стилі, яку ще називають Читальним кабінетом.
Є тут Ренесансний зал і найбільший Бальний, який ще називають Залом Россіні. Його архітектор Яппеллі присвятив своєму другові Джоаккіно Россіні, найзнаменитішому композитору та музиканту першої половини XIX століття — він виконаний у неокласичному та ампірному стилі. Один із написів на стіні цього найбільш урочистого залу гласить:
«A Gioachino Rossini splendore e forza del canto italiano» — Присвячується Джоакіно Россіні, пишноті та силі італійської музики.
Найбільш таємничий і незбагненний Єгипетський зал оформлений у насиченій синій гамі зі скульптурами та рельєфами, що створює майже театральний ефект — відчуття декорації до постановки “Аїди” Верді, бракує лише звуків арфи. У невеликій ніші в Мавританському кабінеті, або Sala Moresca, знаходиться знаменитий розпис із зображенням на дверях у натуральну величину так званого Араба, який ніби підглядає за відвідувачами з-за піднятої драпіровки (авторства того ж Джованні Де Міна). Так званий Араб — насправді зображує знаменитого дослідника Єгипту, мандрівника і вченого, падуанця Джованні Бельцоні, який 2 березня 1818 року першим зайшов у гробницю піраміди Хефрена в Гізі, яку він відкрив. Кажуть, що саме Бельцоні з його неймовірною інтуїцією першовідкривача послужив прототипом кіноперсонажа Індіани Джонса.
Вся ця еклектика, в поєднанні з дзеркалами, квітами та птахами в китайському стилі, історичне та стилістичне різноманіття, цілком ймовірно, слідували ще й особливій езотеричній, масонській логіці, яку сьогодні важко розшифрувати.
Патріоти та якобінці
Не тільки завдяки своєму розташуванню в центрі Падуї, а й завдяки стратегічно правильному ходу, знайденому архітектором Яппеллі в плануванні будівлі, кафе “Педроккі” відразу ж стало найпопулярнішим у місті, центром культурного життя, місцем зустрічі як студентів з їхніми мізерними гаманцями, так і заможних біржових маклерів, удачливих комерсантів, службового люду та знаті. Вдале архітектурно-планувальне рішення дозволило “розвести” по окремих залах різношерсту публіку, не створюючи проблем жодній із груп відвідувачів. Тут любили збиратися артисти та літератори, а пізніше й революційно налаштовані патріоти. Кафе стало місцем зустрічі борців за об’єднання Італії в епоху Рісорджименто. Про ті дні 1848 року свідчить слід від кулі в стіні Білого залу, випущеної з рушниці австрійського солдата в одній із перестрілок зі студентами.
Про цей оригінальний заклад писав в одному зі своїх подорожніх щоденників Стендаль (Анрі Бейль), називаючи Антоніо Педроккі одним із найкращих комерсантів свого часу: “Його ресторани майже так само гарні, як французькі” — що для француза вже було одкровенням. Хоча справедливості заради, треба сказати, що перше кафе в Парижі було відкрито італійцем, вихідцем із Сицилії Франческо Прокопіо деї Кольтеллі. У 1686 році він заснував Café Procope. Отже, повертаючись до Стендаля, він часто любив сидіти в “Педроккі”, і сьогодні на стіні одного із залів, Білого, навпроти сліда від кулі, можна побачити пам’ятну дощечку над його улюбленим столиком — із зображенням письменника і цитатою з його роману “Пармська обитель”:
«Саме в Падуї я почав бачити життя у венеціанській манері, з жінками, що сидять у кафе. Видатний ресторатор Педроккі, найкращий в Італії».
Stendhal, La Chartreuse de Parme
В історичному кафе повно народу і сьогодні, для туристів це одна з цілей відвідування Падуї, нарівні з капелою Скровеньї з фресками Джотто та базилікою Святого Антоніо.Тут зустрічаються доглянуті сивочолі пані – випити капучино, елегантні сеньори – посидіти за келихом вина над свіжими газетами, що завжди в достатку на столах, на будь-який смак, будь-якої політичної спрямованості. Влаштовують гучні святкування свіжоспечені лауреати – студенти знаменитого університету Bò, що за два кроки від Педроккі. А в одній із частин кафе, тій, що з історичними залами, з лютого 2004 року розмістився Музей Рісорджименто – кращу і найбільш логічну декорацію для нього важко й уявити.
За вікном — багатолюдна вулиця, на щастя, пішохідна. Невеликий оркестрик зі скрипки, контрабаса з мотузковими струнами, та акордеона виконує щось задушевне, ледь впізнаване. На площі перед кафе весела карусель з вогнями катає на розписаних конячках дітей, що нагадують путті з полотен Белліні. Бронзові леви покірно підставляють свої спини туристам, які бажають зробити фото на пам’ять, зазивають на чашечку кави в знаменитому кафе “Педроккі”, кафе без дверей…
Post Scriptum
Так склалося, що Яппеллі і Педроккі померли в один рік, 1852. Давні партнери, і напевно обидва масони, знову символічно “поєдналися” в одному монументі на Міському кладовищі Cimitero Maggiore di Padova, до того ж разом з інженером Франческіні. Помпезну гробницю створив у 1895-1899 скульптор Арнальдо Фацці.
Що ж сталося далі з найвідомішим кафе Італії? Заздалегідь складений заповіт Антоніо був досить чітким: продовжувати діяльність. Проте обдарований ресторатор не мав спадкоємців. Отже, усиновив сина свого служника, який пропрацював у закладі все своє життя, Доменіко Каппеллато, давши йому своє прізвище. Молодий чоловік взяв на себе зобов’язання забезпечити безперервність роботи компанії, отриманої у спадок. Проте вже через кілька років, між 1856 і 1858, передав справи кав’ярні та кондитерської братам Доменіко та Франческо Джакомеллі, разом із кількома приміщеннями на другому поверсі палацу, під житло. Собі він залишив чотири кімнати на третьому. Натомість другий поверх було передано Товариству “Casino Pedrocchi” як культурний клуб, який мав серед своїх цілей танці, лотереї, концерти. Це дало поштовх новому життю заклада, оскільки після відкриття ці приміщення дуже мало використовувалися.
В своєму заповіті Каппеллато Педроккі вирішив залишити установу в дар місту з умовою, що її діяльність буде продовжена без змін – так і сталося після його смерті в 1891 році.
Місто Падуя здає його в концесію, а сучасні підприємці віддано підтримують високий клас “найкрасивішого на землі” кафе, як того бажав видатний ресторатор Антоніо Педроккі.
У статті використано матеріали Caffè Pedrocchi, Padovando, Rocaille, Blog di Padova. Comune di Padova. Креслення планів за докладною запискою реставраційних робіт RED STUDIO società di ingegneria, 2024. Фото: ©Anna Kolomiyets, Paolo Steffan, Bruciart, Rocaille.it, Gioia Palanca, Facebook Caffè Pedrocchi, з відкритого доступу.
Про Святого без імені знайдете у першій частині, про Луг без трави читайте у другій.
N.B. Ця розповідь є адаптованим розділом з книги Анни Коломієць “Італіє, ти мені подобаєшся“.
Сподобалося, поділіться
