Анна Коломієць
Намір розповісти про це місце виник досить давно, близько 2017, коли добрий друг, ботанік за професією, розповів про закриття Королівських садів, Giardini Reali, у Венеції з причини їх абсолютно занедбаного стану. Я мала дуже сконцентруватися, щоб, навіть добре знаючи місто, згадати — де це? Я й насправді потім знайшла у локальній пресі такий коментар про «це маловідоме гостям Венеції місце». Маловідоме, дивно, при всій своїй центральності — буквально поруч з площею Сан-Марко, між нею і каналом Гранде, з видом на лагуну. Я довго намагалась згадати — чи бувала там до закриття Садів на реставрацію? Без сумніву бувала. В моєму нескінченному “венеціанському фотоархіві” є численні фото набережної перед ним, з покрученими соснами-пініями і сувенірними кіосками, фото п’яцетти, причал гондол, види на Митну стрілку і канал Гранде… проте не знайшлося жодного з Королівськими садами всередині. Напевно настільки вони були мало фотогенічними і звичайними аби їх фотографувати, при всьому декадентському шармі Венеції.
Отже, перше ідентифіковане фото датоване листопадом 2018. На ньому фрагмент декоративних металевих воріт, покритих іржею, на які скотчем наліплений аркуш паперу з написом маркером:
ENTRANCE TO ROYAL GARDENS
Почавши тоді ж цікавитись цим місцем, втрапив в очі такий сумний опис в місцевій пресі, що відносився до грудня 2017, на той момент Сади вже були закриті близько трьох років:
«Сьогодні Королівські сади перебувають у стані поступального занепаду, оригінальний проєкт майже не розпізнається — як у плані геометрії, так і в рослинному складі, що включає дерева та кущі. Неокласичний павільйон Лоренцо Санті та пергола XIX століття пошкоджені й перебувають у руїнах, історичний підйомний міст непридатний для використання, а огорожа та вуличні елементи оздоблення поїдені іржею.
Сукупність цих факторів глибоко затьмарила та змінила історичне, містобудівне, соціальне та ландшафтне значення Садів, які, відокремлені від Системи Сан-Марко, невід’ємною частиною якої вони були, переживають період глибокого занепаду.
Незважаючи на це, з плином часу Королівські сади залишаються одним із найулюбленіших місць венеціанців».
Історія виникнення Садів
Появі у Венеції практично одночасно двох великих парків, названих Giardini, Садами, місто має “завдячувати” своєму завойовнику Наполеону Бонапарту, тому самому, який 1797 року припинив існування тисячолітньої Яснішої Венеціанської республіки, Serenissima, змусивши дожа розпустити Велику раду. Мотивуючи рішення дати городянам зелені рекреативні зони — “для забезпечення потреб нашого доброго міста Венеції…” — цей затятий антиклерикал наказав розчистити місце, зруйнувавши чотири монастирі в сестьєрі Castello. Так народилися Наполеонівські сади, найбільші у місті, сьогодні відомі також як Giardini della Biennale. Інші Сади мали слугувати лише для королівського двору, Giardini Reali. Місце для них було обране найцентральніше — позаду крила Procuratie Nuove, які мали бути перетворені на королівський палац для Ежена де Богарне, пасинка Бонапарта.
Отже, Королівські сади Венеції виникли як частина наполеонівського проєкту реформування всього району Marciana, цебто прилеглих до площі Сан-Марко. 11 січня 1807 року декрет Наполеона наказував розпочати перетворення Procuratie Nuove на резиденцію Palazzo della Corona.
Болонський архітектор Джованні Антоніо Антоліні у 1806 році представив перші ескізи проєкту резиденції: нову будівлю з видом на басейн Сан-Марко, яка так і не була втілена, та сад на ділянці між Прокураціями та Лагуною, на місці зерносховищ Terranova XIV століття, про які буде далі.
Віце-король Ежен де Богарне змінив задум Антоліні, віддавши перевагу будівництву нової монументальної споруди: так званого Наполеонівського крила, Ala Napoleonica, яке мало зайняти (і зайняло) місце на площі, де раніше стояла церква Сан-Джемініано архітектора Сансовіно — для розуміння, по короткій стороні периметру площі Сан-Марко, протилежній від собору. Натомість Богарне погодився з пропозицією щодо саду, бо це дозволяло створити прямий візуальний зв’язок із лагуною.
Проте єдине, що встигли зробити на цьому місці за Наполеонідів — так звали численну рідню Бонапарта, це повністю розібрати готичні зерносховища і крамниці, що могли дратувати нових господарів, бо нагадували про період величі морської Республіки. Отже, у 1810 році архітектор Джузеппе Марія Солі розпочав тут перші роботи, збудувавши кам’яну балюстраду та дерев’яний місток, щоб забезпечити доступ до парку з палацу. На цьому власне грандіозні наполеонівські плани і вичерпались.
Що знесли за Наполеона? Історія Terranova
Перед тим, як розповісти власне про Сади, варто хоч коротко згадати, що ж то була за циклопічна будівля, яка звільнила велетенські площі під один з найбільших міських парків.
Це місце для Венеції завжди мало стратегічне значення. З боку Палаццо Дукале, зі сходу розміщувалася Zecca, державний Монетний двір. На заході — стратегічні Склади борошна, Fondaco della Farina, а з північного боку, що виходив на площу, — притулок Ospizio Orseolo та Госпіталь тамплієрів.
Цікавий природознавчий факт — у другій половині XIII століття тут спостерігався значний відступ моря, а отже з’явилася можливість відновити цю заболочену місцину, осушити і підняти острів за допомогою стовпів та насипу, і приєднати його до центральної частини міста. До цього періоду відноситься перша згадка про будівництво тут кораблів, а саме 1281 датовано перше документальне свідчення про суднобудівну діяльність під наглядом “Патронів Арсеналу”, Patroni all‘Arsenal. У 1298 році тут було побудовано п’ятнадцять великих галер, призначених для торгівлі з Румунією.
Вже на початку XIV століття роботи по конструюванню нової землі Terra nova продовжилися, що дозволило у 1333 році одягти ці землі у кам’яні фундаменти, а ще за шість років з’єднати острів з районом Палацу Дукале кам’яним мостом.
Проте найбільше будівництво розгорнулося 1340 року, коли Maggior Consiglio, Велика Рада, ухвалила рішення про спорудження складу для державних зернових запасів — Granai. У ньому мала зберігатися пшениця, яку уряд “розподіляв” у разі голоду або для стабілізації цін і боротьбі з чорним ринком, а також для військових потреб. У будівлі розміщувалися ще одна з найважливіших магістратур Provveditori alla Sanità, щось на кшталт Управління охорони здоров’я, та Магістратура з питань дров.
Ця велика споруда була насправді унікальною, бо завдяки будівельній винахідливості венеціанців поліпшувала умови зберігання стратегічного запасу пшениці. Масивні фундаменти з мало гігроскопічного істрійського каменю та технічні рішення для забезпечення ізоляції від води та вентиляції, підтверджені археологічними розкопками, вражають. Разом з причалами, будівля займала всю “інсулу”, тобто весь острів Terranova. Розміри, перераховані з венеціанських футів та округлені, разом із проходами-калле між чотирма “корпусами” утворювали фасад довжиною близько 117 метрів на 40 метрів в глибину. Ці детальні дані збереглися в записах про реставраційні роботи 1786 року.
Сам образ більше неіснуючого палацу дійшов до нас завдяки численним зображенням, як перспективний план міста Якопо де Барбарі, його знаменита ксилографія Venetie MD (1500), пізніше в малюнках и полотнах Карлеваріса, Ванвітеллі, Каналетто та багатьох інших митців-хроністів Венеції.
Народження Королівських Садів
Повернемося в момент, де ми залишили нашу оповідку — до Наполеона. Після його остаточної поразки, сюди знову вернулися австрійці. При Габсбургах 1814 року керівником будівельних робіт у Королівському палаці став архітектор Лоренцо Санті. Цей здібний уродженець Сієни здобув освіту в Римі, де познайомився зі всесвітньо відомим скульптором Антоніо Кановою. Саме Канова, якого у Венеції буквально обожнювали, рекомендував його для нагляду за роботами у венеціанській резиденції. Отже, 1809 року Санті був призначений тут креслярем і керуючим.
Вже наступного року сад був відокремлений від міста, у досить простий спосіб — знесенням мосту через ближній канал rio dei Giardinetti,, що перервало сполучення інсули, перетворивши її буквально на острів. Прямий доступ із палацу до Садів залишався через підйомний міст над внутрішнім каналом, що забезпечувало прохід гондол. Всю територію парку оточили кам’яною балюстрадою. А в 1816 році між садом і набережною, що веде до П’яцетти Сан-Марко, встановили величні залізні ворота, виготовлені місцевими ковалями П’єтро Ачербоні та Даніелє Пелланда.
Санті спроєктував основні елементи оформлення саду. Вздовж набережної з видом на басейн Сан-Марко була закладена алея, обсаджена деревами. Всередині саду створені геометричні партери all’italiana та два гаї “в англійському стилі” по сторонах. Квітучі рослини доповнювали великі дерева, а цитрусові у вазах в теплий сезон доставлялися з Королівського парку в Стра, на terraferma, і розставлялися по всьому саду, наповнюючи його ароматами цвітіння.
Між 1815 і 1817 роками архітектор збудував оранжерею біля мосту Zecca (Монетного двору), а в якості завершального елементу перспективи алеї, ідучи з боку п’яцетти Сан-Марко, — новий неокласичний павільйон, Cafehaus. Ще рік знадобився для остаточного його оформлення вишуканими рельєфними прикрасами. Всі роботи були завершені в 1819, коли було створено п’ять скульптурних груп з істрійського каменю, розміщених на кутових пілястрах та на вершині центрального купола, що вважалися необхідними для того, аби “відповідати декоративному характеру будівлі”.
Перші переробки проєкту
Змінювались не лише правителі, але й смаки. Тож у середині XIX століття геометричне планування клумб вже не відповідало тогочасній моді. Його було замінено на малюнок із хвилястими лініями “в англійському стилі”, який тоді панував у всій Європі (цікаво, що майже синхронно такі самі зміни торкнулися і Садів Кастелло, екс Наполеонівських, майбутніх Бієнале). Цей дизайн протримався незмінним напрочуд довго — по суті аж до передодня Другої світової війни. У 1857 році імператор Франц Йосиф, намагаючись повернути прихильність венеціанців після жорстких репресій влади у відповідь на революцію 1848–1849 років, вирішив відкрити для громадського користування алею вздовж лагуни Сан-Марко (фото вище).
Одне діло вирішити, інша справа втілити. Це бажання імператора потягло за собою друге суттєве перепланування. Бо зумовило необхідність відокремити Сад від алеї довгими металевими ґратами, тому що він залишався у розпорядженні королівського двору.
І тут почалися винахідливі приклади recycling існуючих елементів декору Садів. Так, щоб позначити новий вхід, було перенесено ті самі ворота,які з 1816 року закривали доступ з боку мосту Монетного двору, Ponte della Zecca. Щоб придати їм більшої монументальності, вони були доповнені двома новими кам’яними стовпами, увінчаними імперськими орлами. Орли, правда, теж довго не протрималися, бо були зняті після входження Венеції до складу Королівства Італії.
Важливим елементом нового планування Садів стала спроєктована саме в той час залізна та чавунна пергола, що простягалася вздовж всього саду. Вона мала створювати нову затінену та приватну прогулянкову зону для королівських осіб, замість алеї, що перейшла до публічного користування. Павільйон Лоренцо Санті, який до того часу влітку використовувався як місце відпочинку для імператорів та придворних, а взимку — як оранжерея, також було відкрито для відвідувачів як “esercizio di caffè”, власне кав’ярню.
Цікавий факт, дозвіл на громадське користування алеєю вздовж лагуни був скасований 1861 року легендарною “народолюбицею” імператрицею Сіссі, і заново підтверджений вже за італійських королів Савойя у 1866 році.
Потрапити від площі Сан-Марко до алеї можна було через залізний міст над каналом Ріо-делла-Дзекка, відкритий лише в 1872 році. Зміни торкнулися і підйомного мосту, що забезпечував сполучення між садом і палацом. У 1893 році його було перебудованоз використанням залізної конструкції, яка зберіглася донині.
Сади у ХХ столітті
Як відомо, війни несуть за собою найбільш радикальні суспільні трансформації. Так сталося і після Першої світової війни, коли призначення саду було кардинально змінено. 23 грудня 1920 року Королівські сади, що до того моменту залишалися у власності Корони, були передані до складу державної нерухомості. Отже стали власністю муніципалітету Венеції та були повністю відкриті для відвідувачів. У зв’язку з цим муніципальні архітектори мали внести деякі правки, зберігши його звивистий план, вони дещо змінили конфігурацію клумб, щоб полегшити пересування більшого числа відвідувачів.
Це був бурхливий період, коли розглядалась навіть цікава ідея доступу до Саду безпосередньо з площі Сан-Марко, через внутрішні двори колишнього Королівського палацу та підйомний міст. Деякий час такий експериментальний “маршрут” навіть проіснував, започаткований у 1923 році. Але вже наступного року був закритий за рішенням нового правителя Італії Беніто Муссоліні, що прийшов до влади в жовтні 1922, після відомого Маршу на Рим.
Культурна лінія фашистського режиму, зацикленого на патріотичному “італійському стилі”, викликала потребу чергових змін в Садах. Отже, у 1939–1940 роках сад було знову переплановано на геометричний, з широким використанням карликового самшиту та лігуструму (бірючини).
Щодо архітектурних пам’яток, їх турбували менше — жодних змін до павільйону Лоренцо Санті не вносилося, проте вже з кінця XIX століття він перестав бути “Кафехаусом”. В ньому понад шістдесят років розміщувалася штаб-квартира веслувального клубу Bucintoro. В 1962 році тут оселився офіс нового аеропорту Marco Polo, а згодом — інформаційний пункт Агентства з просування туризму. Жоден з тимчасових орендарів не займався підтримуванням будівлі, тож на кінець століття вона була в досить жалюгідному стані.
А що ж із Садом? Останні десятиліття, приблизно з 80-х, він потроху занепадав, здавалось відданий на волю природної стихії. Майже ілюзорними були спорадичні заходи з догляду та обслуговування. Дивний бетонний бункер, який з’явився тут під час Другої світової війни і так ніколи й не був розібраний, обростав плющем майже у центрі Садів. Пергола була в руїнах, закрита для відвідувачів сіткою, бо небезпечна, як і колишня оранжерея. Підйомний міст — непридатний для використання, два невеличких досить випадкових бетонних фонтана, ворота — поїдені іржею (пригадуєте напис маркером на початку розповіді). І все це поруч із площею Сан-Марко, каналом Гранде, набережною Ск’явоні — centro centrissimo Венеції. Аж поки…
***
«23 грудня 2014 року, з метою протидії поступовому занепаду цього об’єкта — що має значне історичне та ландшафтне значення — Агентство з управління державним майном та муніципалітет Венеції передали в концесію Меморіальний комплекс Королівських садів фонду Venice Gardens Foundation, щоб той дбав про його реставрацію та збереження в майбутньому».
З італійської преси
Відродження
Поки справа добігла до фактичного відновлення Королівських Садів пройшло більше двох років. За цей час було проведено безліч археологічних розкопок по всій території саду, які виявили чимало цікавих знахідок історичного і будівельного характеру. Було опрацьовано чимало документів, підготовлено висновків і отримано дозволів, знайдено підрядників і виконавців. А головне, закумульовано достатньо фондів для цієї коштовної операції. Головним донором проєкту став банк Assicurazioni Generali, долучилися приватні благодійники, люблячі Венецію, та компанія Veritas. Все це завдяки енергії ініціатора реставрації Venice Garden Foundation та його засновниці Аделе Ре Ребауденго. Нарешті після презентації проєкту 7 квітня 2017 в павільйоні Санті, в травні роботи було розпочато. Планувалося завершити їх за два роки.
Проєктувальники, яких запросили опікуватись садом були — ботанічною частиною Паоло Пейроне, один з найвідоміших в світі ландшафтних дизайнерів, та архітектурною венеціанець Альберто Торселло.
Ботаніка
Проведена ботанічна та ландшафтна реставрація садів була орієнтована на простоту, повертаючись до первісної австрійської ідеї створення середземноморської атмосфери.
В своїх нотатках садівник-ландшафтник Пейроне визначив свій проєктний підхід як делікатний і прозорий. В ньому план великого партеру, поділеного на рівномірні клумби, практично не зазнав змін. Логічний та функціональний, він є результатом підходу до садового дизайну, характерного для габсбурзької адміністрації періоду Бідермаєр.
Велика пергола, справжня й велична головна героїня Садів, була оповита численними вишуканими сортами гліцинії з їхньою буйною та густою літньою рослинністю, а також подекуди прикрашена розлогими кущами Bignonia ricasoliana, що цвіте рожевими квітами наприкінці літа та має блискуче, світле й зубчасте листя.
Агапанти, іриси, гортензії, цибулинні квіти і навіть невеличкий розарій, з трояндами, стійкими до складного солоного клімату лагуни (фото нижче). Деревця гранату, блискучі кали та гіркі апельсини у теракотових вазах, розставлених з боку палацу.
«… І, фантазуючи, можна уявити собі сад достатку та прохолоди, багатий і пишний…
Здебільшого це не буде квітковий сад, за винятком гліциній та біньйоній, агапантів, кількох клеродендрів та гортензій: усі ці рослини — легкі та ніжні, кольорові й іноді ароматні акценти у вишуканому та стриманому саду листя… Це буде тріумф зелені та гілля, гра прозорості та півтіні: листя всіх видів — тонке та стрічкоподібне, гнучке та розширене, блискуче, шкірясте або пухнасте й матове. Сади будуть розквітати пишною зеленню в будь-яку пору року…»
Paolo Pejrone, садівник та ландшафтний архітектор
Архітектура
Об’єктами реставрації студії Torsello стали пам’ятки архітектури неокласичний павільйон Лоренцо Санті, пергола, що простягається через всі Сади, та оранжерея, структура якої була відновлена, але призначена для іншого використання. Вона отримала нове життя. Її західне крило частково відноситься до кав’ярні в управлінні Illycaffè, і з’єднане з павільйоном Санті; в східному — осередок The Human Garden, де проводяться мистецькі, культурні та дослідницькі заходи, що просуваються та підтримуються Venice Gardens Foundation.
В своїй роботі над архітектурною реставрацією та реконструкцією оранжереї та теплиці Альберто Торселло спирався також на проєкти 1980-х років архітекторів Карло Аймоніно та Габріелли Барбіні.
Одним з ключових елементів проєкту стала реставрація підйомного мосту, що з’єднує Королівські сади з площею Сан-Марко та музейною мережею району Marciano, що дозволило відновити пряме сполучення палацу (нині Museo Correr) з набережною.
***
17 грудня 2019 року вранці в присутності мера Венеції, учасників і спонсорів реставрації, міністра культури та купи почесних гостей Королівські Сади були урочисто відкриті для публіки. Близько 5000 квадратних метрів чудового парку, який тільки-но почав укорінюватись на новому місці. Тому пергола виглядала ще трохи голою, оповита молодою гліцинією. Декілька збережених старих дерев, які садівник Пейроне залишив в кількох місцях парку, височіли серед молодих дерев і кущів. Білі доріжки та нові лавки розлініювали відновлену геометрію саду. Як писала того дня преса, маловідома перлина Венеції була повернута місту та його відвідувачам.
«…після п’яти років інтенсивної та захоплюючої праці, ми повертаємо Венеції її Королівські сади — одне з найулюбленіших місць венеціанців».
Adele Re Rebaudengo, президентка Venice Gardens Foundation
Post Scriptum
Ця розповідь про Giardini Reali в якомусь сенсі давній борг, бо цей намір відкладався багато років, поки число фотографій звідти не стало критичним. Але готуючи цей матеріал і переглядаючи їх у хронологічній послідовності, я знайшла для себе виправдання. Адже стало очевидним, що твір ландшафтного мистецтва не варто оцінювати одразу. І професійні садівники це добре знають. Тож запізнення на 6 років після відкриття саме і дало змогу зараз оцінити його в усій красі. Сьогодні Королівські сади, завдяки втручанню архітектора-ландшафтника Паоло Пейроне та постійній турботі Фонду Venice Gardens, відновили всю свою естетичну цінність і ботанічну різноманітність. З часом прийшло і визнання, у вигляді численних престижних відзнак. З них найважливіші премія Il Parco più bello d’Italia, “Найкрасивіший парк Італії” 2022 року та Гран-прі European Heritage (Europa Nostra Award) 2023.
Коли бачиш кількість людей, які заповнюють сьогодні алеї, лавки та кафе Садів, вже неможливо назвати це місце маловідомою перлиною Венеції.
Використані матеріали сайту некомерційної організації Venice Gardens Foundation, прес-релізу презентації 7 квітня 2017 Assicurazioni Generali, з книги “Restoration of the Royal Gardens” (видавець Venice Garden Foundation, 2019), книги I Giardini Reali di Venezia (видавець Olschki, 2026), Venezia 1600, Generali, Engramma, The Venice Gazzette blog. Цитати наведені за матеріалами преси та релізів.
Фото: ©Anna Kolomiyets, з відкритих джерел, де відомо, вказано за місцем. Третє фото: ©Cynthia Prefontaine для Venice Garden Foundation. Вид з пташиного польоту на Area Marciana, 2015. Використані в якості ілюстрацій: репродукція картини “Вид в бік Granai di Terranova на Сан-Марко“, венеціанський анонім XVIII століття, Венеція, Museo Correr. Гравюра XIX століття Godefroy Durand “Венеція. Вид на Королівські Сади у день благодійного ярмарку”.
Ще про сади all’italiana читайте у нас в рубриці Green матеріал про класичний ренесансний Сад вілли Барбаріго.
Сподобалось, поділіться
