Анна Коломієць
На моїй пам’яті в Садах бієнале Венеції таких черг не було. Навіть під час прес-відкриття, тому що на престижний вернісаж тут завжди максимальна присутність публіки. Воно зрозуміло, в ці дні тут найцікавіше — можна побачити авторів, галеристів, відомих персонажів з дивного світу contemporary art, що додає азарту й інтриги. Таке собі незаплановане “полювання на VIP”, підглядання і впізнавання, несподівані зустрічі серед павільйонів, як ще один додатковий перформанс. Додатковий до тих, які є частиною основної програми павільйонів виставки. Є ще один стимул бути тут саме на відкритті — більшість перформансів, які стають все більш популярним форматом сучасного мистецтва, зазвичай не тривають протягом всіх місяців бієнале, а лише в перші дні. Тож це шанс побачити бієнале в її самому повному вигляді.
Перехресні черги від павільйону Франції до німецького з тим, що від канадського, черга до Нідерландів і Бельгії. До японського, данського і грецького. Але та, яка вишикувалась під проливним дощем першого дня до павільйонну Австрії була непорівнянна ні з чим. Чоловік поруч, що вже побував всередині сказав, що очікування мінімум три години! Що ж, воно було того варто, бо цікавість — вічний і непереборний стимул.
Арт чи “бісяться з жиру”
Розповідь про павільйон Австрії мала відкривати огляди з бієнале, але мала бути інакшою. Проте зустрівся в мережі пост друга про цей проєкт з моїм відео набату власним тілом дівчини-перформера, і десь поруч коментар Юрія Макарова*, і думки пішли зовсім в іншому напрямку. Бо суть багатьох коментарів була така, що сучасні екстремальні перформанси на грані людських можливостей (починаючи від “бабусі перформансу” Марини Абрамович*) — це така собі компенсація відсутності “хліба і видовищ” в ситих західних суспільствах. Колись бої гладіаторів, де один з двох майже гарантовано помирав, і публічні страти негідників та святих теж неабияк урізноманітнювали життя містян, набагато яскравіше за циркові балагани. Бо як іще підняти рівень адреналіну, безпечно шокувати себе, не ризикуючи власною шкурою, а зручно спостерігаючи за дійством, де “вмирати і страждати” будуть інші?
Отже, екстремальний перформанс на думку коментаторів — це така собі форма розваги багатих спільнот, в яких немає воєн, катаклізмів і справжніх страждань. Бо в країні воюючій, як Україна, чи такій, що переживає інші екзистенційні лиха, де і так вистачає болю і шоку, така форма мистецтва не могла б мати місця… Давайте глянемо уважніше і спробуємо розібратись, чи це однозначно так і які сенси несе австрійський проєкт.
Performance
(З енциклопедії Treccani)
‹pëfòomëns› англ. іменник [похідне від (to) perform «виконувати, здійснювати», від старофр. performer «виконувати», що походить від пізньолат. performare «надавати форму»] (мн. performances ‹pëfòomënsi∫›),– 1. У загальному значенні — конкретна реалізація діяльності, поведінки, певної ситуації. 2. a. Виступ, що характеризується особливими видовищними або драматичними якостями і, насамперед, певною непередбачуваністю, яка робить його в певному сенсі неповторною подією: перформанс джазового співака. b. У мові мистецтвознавства — форма виступу, що виникла в 70-х роках ХХ століття, заснована на імпровізації, залученні публіки та використанні мультимедійних технік.
Венери, Ундіни, Амазонки і Ксени
У відповідь на тему Бієнале In Minor Keys, розповідає презентація, проєкт хореографа та перформера Флорентіни Гольцингер SEAWORLD VENICE вдається до відразливого, огидного, щоб підірвати глянцеві вистави про владу та прогрес. Через інтенсивне зіткнення плоті, виключно жіночої, та механізмів Гольцінгер руйнує “ідеальні” естетичні поверхні, щоб зіставити їх із суворою та інтуїтивною реальністю соціального та екологічного колапсу — правди, яку офіційні наративи часто прикрашають та роблять прийнятною. У рамках цих “мінорних тональностей” павільйон стає простором радикального феміністичного опору, де тіло затверджує себе, щоб зруйнувати ієрархії та утвердити власну суб’єктивність у світі, який розвалюється.
«У Венеції — місті, що перебуває у глибокому та хиткому зв’язку з водою — моя постійна зачарованість цим елементом набуде нових вимірів. Тут тіло відіграватиме центральну роль у дослідженні взаємозалежності та взаємодії між природою та технологією».
Florentina Holzinger
Перед тим як дати опис окремих частих проєкту, варто розповісти дещо про його авторку. Флорентіна Гольцінгер (1986, Відень) здобувала собі ім’я завдяки творам на стику танцю, перформансу, опери та театру, настільки “вивертаючим кишки” та відвертим, що глядачі непритомніли від шоку. Її body horror балет TANZ 2019 року у Відні перед прем’єрою попереджав про оголеність, кров, голки і пірсінг наживо, стробоскопи та графічне насильство. Люди виходили, деякі навіть непритомніли. Вісімнадцять людей отримали лікування від сильної нудоти після відвідування її вистави Sancta у Штутгарті у 2024 році. Голі тіла, підвішені за шкіру і за волосся, біологічні рідини, важка техніка, включаючи мотоцикли та, у Ophelia’s Got Talent, 2022 року, справжній гелікоптер… Як описує театральний календар Opera Base до SANCTA, between ‘high art’ and free entertainment.
Є серед її творів і присвята італійському генію Данте Аліг’єрі. У своїй інтерпретації його “Божественної комедії”, A Divine Comedy, хореографка переносить дію у сьогодення, створюючи таким чином рай і пекло тут і зараз.
Для себе самої в цих творах, згідно її коментаря, вона звільнилася від кайданів хореографії, якої навчалася в Амстердамі при School for New Dance Development, та глянцевого театру, який лише зображує страждання, а отже бреше. Мисткиня і режисерка, вона завжди бере участь у власних виставах, серед своїх виконавиць, і називає себе “адреналіновим наркоманом”, а власне тіло і тіла своїх акторок бачить як інструмент, медіум, лабораторію, яку попри екстремальні випробування треба берегти і тримати у формі.
Проте “монструозна” Гольцінгер зуміла не лише перевернути шлунки, але й здобути популярність і визнання у світі сучасного перформансу, а заодно і відзнаки престижних фестивалів. Окрім ранніх грантів та відзнак студентської пори, саме в новому своєму баченні вона отримала важливі премії. Це — Nestroy Prize (TANZ, 2020), DER FAUST (Ophelia’s Got Talent, 2023). Її “вистави” були відібрані для участі у Theatertreffen у Берліні чотири роки поспіль (TANZ, Ophelia’s Got Talent, SANCTA, A Year without Summer). І сьогодні світова критика визначає її як “superstar of contemporary European dance”. Тож запрошення представляти Австрію в національному павільйоні на 61-й Арт Бієнале було якщо не очевидним, то зрозумілим. Величезний бюджет — в пресі кажуть про 600.000 євро від держави (і це ще один з мотивів галасу бюргерів) — дозволив авторці втілити свій задум в Садах з розмахом і протягом всіх шести місяців бієнале.
Повернемося до презентації
Гольцінгер уявляє Павільйон Австрії одночасно як підводний парк розваг, сакральну споруду та очисну станцію. Тілесні виділення відвідувачів перетворюються на простори, населені перформер(к)ами, а також активно сприяють затопленню павільйону. Робота художниці набуває форми єдиної організму-машини, в якій дія та її наслідки для тіла постійно переосмислюються, досліджуючи тіло в цьому “ландшафті”, що зазнає радикальних змін. Де природа та технології стикаються. В поєднанні офіційної культури з течіями поп-культури та контркультури, розмиваючи межу між видовищем та реальністю.
SEAWORLD VENICE виник з ідеї діалогу з Венецією — містом, яке пов’язане із водою, з боротьбою за виживання та наслідками людського втручання.
Вода, рівень якої піднімається; вода, яку ми п’ємо та виводимо з організму у незліченних циклах щодня. Вода, життєво важливий природний ресурс, необхідний для життя, і водночас суворо регульоване благо. Вода, у яку можна зануритися, пірнути та з якої можна виринути зміненим.
Частини проєкту
“Opening Étude” виконує роль інавгураційного ритуалу. Він же буде закінчувати виставку у листопаді. Етюди проходили в лагуні, на кораблі з краном, в досить холодний день на початку травня, незадовго до вернісажу.
Церковний дзвін, витягнутий з лагуни та перенесений до павільйону в ході процесії, відкриває Павільйон Австрії та височить над його входом: символ священного, міра часу, що минає, заклик зібратися, попередження. І збирає шалений натовп в цій часині Садів Giardini три рази на день — через годину після відкриття, опівдні та за годину до закриття.
Замість язика дзвону ритмічна настирливість, уособлена перформеркою, змушує вібрувати виснажені структури патріархальної історії та релігійної влади, відбиваючи години.
У затопленому павільйоні водний мотоцикл робить свої концентричні кола, немов пам’ятник екологічній катастрофі, спричиненій надмірним туризмом, що продовжує “стукати” в місто, яке тоне. Зациклена їзда на гідроциклі оголеної ундіни перетворюється на абсурдний образ приборкання природи та людського бажання контролювати її.
З іншого боку, гігантський флюгер пронизує архітектуру, пробиваючи її наскрізь: флюгери, які колись використовували для прогнозування погоди і часто прикрашали міфологічними фігурами, встановлювали на церквах починаючи з IX століття. Тут флюгер замінює статичні пам’ятники минулого і втілює рухоме “Зняття з хреста” в жіночій версії, образ, уже використаний Гольцингер в опері SANCTA.
У дворі за павільйоном обіцянка “прогресу” продовжується: собаки-роботи (не побачили) топчуться під скляним кубом, як центральним жертовним вівтарем, який трохи видно “з вулиці”, ще до того, як заходиш до павільйону. Це великий акваріум з двома мобільними туалетами по сторонах.
У кубі перформерка живе як русалка більше восьми годин відкриття павільйону, як у звичному середовищі. Потім ми узнаємо, що наповнюється куб очищеними тілесними рідинами, якими забезпечує його публіка — в тих самих двох вбиральнях. До чого заохочують інші перформерки, які діють в ролі прибиральниць.
Накінець, всередині вдаваної (чи справжньої?) очисної станції, яка перероблює людські відходи, час від часу відбуваються збої в роботі, коли вся ця “брудна вода” фонтанує всередині залу, витікаючи з-під скла у двір. Легкий запах сечі і справді стоїть у повітрі, змішаний з віддушками і запахом вологого листя Садів.
«SEAWORLD VENICE виходить за межі виставкової практики, переосмислюючи Павільйон як тимчасову та проникну систему, що постійно трансформується. Поверхня води стає дзеркалом, перетворюючи SEAWORLD на зустріч із самим собою».
Nora-Swantje Almes, кураторка павільйону
***
На випадок, якщо у вас залишилось питання, хто ці неймовірні жінки, учасниці Seaworld Venice? Вони — балерини, акторки, каскадерки, секс-працівниці, майстрині боді-модифікації. Віком від 20 до 80 і більше років. Ким би вони не були, вони викликають захват своєю витривалістю, майстерністю володіння тілом, спокійною силою духу. Амазонки нашого часу. На деяких з тіл жінок були видні сліди свіжих ран, коли вони проходили повз. Жодного бажання сподобатись, кокетства, всього того, що в “обивательскому” уявленні має бути притаманне молодій жінці. Не помічено ботоксу, косметики, єдине “декорування” себе — тату і візерункове шрамування.
На моє питання до організаторів, як довго будуть тривати перформанси, відповідь була — до 22 листопада, до останнього дня бієнале. А на додаткове — але ж буде вже холодно (всі перформерки абсолютно голі), відповідь була — бо інакше що ж це за проєкт? В чому його сила?
Епатаж, скандал, богохульство, треш, порно, монструозно, естетичний дискомфорт, викидання грошей на вітер <—> свобода, високе мистецтво, володіння тілом на межі, дисципліна і витривалість, надлюдські можливості, руйнування ієрархій, нове слово в перформансі.
Ніхто не залишився байдужим щодо проєкту Гольцингер. Позитивну чи негативну, павільйон Австрії цього року викликає сильну реакцію навіть дистанційно. В амплітуді від захвату до обурення. Можливо це і є функція (одна з) сучасного мистецтва? Тому і найбільші черги до павільйону, найбільше галасу в соцмережі, найбільш діаметральні оцінки. Точно нема байдужих. Проте очікуваної (бажаної) премії Лева Гольцингер в будь-якому випадку додати до своїх численних відзнак не зможе — Leone d’Oro не буде, бо журі, що мало призначати призи, пішло у відставку — читайте тут чому. А від премії так званої “Лева глядачів”, Leone dei Visitatori, на яку проєкт точно міг би претендувати, павільйон Австрії, разом з іще 27 національними павільйонами, відмовився на знак солідарності з журі… Але то вже інша історія.
*Юрій Макаров, фрагмент коментаря під постом Lana Berndl у Facebook:
“…Форсувати емоцію — без естетичного інструментарію, без міметичного навантаження — означає змагатися, хто кого перекричить. Шокувати, змусити зупинитися й замислитися, викликати потрясіння, змусити відчути чужий досвід — гідне завдання. До слова, багатосотлітні оргіастичні практики, релігійний транс, містерія, карнавал мають на меті те саме, але вони були вбудовані в залізний порядок ритуалів, спільних сенсів, зрештою календаря, тобто підтримували діалог у рамках визнаної системи координат. Сьогоднішні радикальні прояви контемпорарі перебувають у діалозі або з пересиченим вузьким колом втаємничених, або з невігласами. Зонтаґ [Susan Sontag] чверть століття тому безжально залишила за контемпорарі одну-єдину функцію: дивувати. А тут і до “розважати” один крок. Розважати з претензією на катарсис, хоча насправді просто тупо розважати. Під шампанське на вернісажі. І тут я згадую: середньовічний натовп мав ідеальну регулярну розвагу: страта на площі. Там був простір для творчого пошуку: декапітація, повішення, четвертування, спалення. Ось де катарсис! Ідеальний перформенс!”
** Марина Абра́мович (Марина Абра́мовић; 1946, Белград) — сербська художниця перформативного жанру, лауреатка Золотого Лева на Венеційській бієнале 1997 за проєкт “Балканське бароко”, присвяту балканським війнам 1990-х. Зараз у Венеції в Музеї Академії, Gallerie dell’Accademia, триває її ювілейна виставка Transforming Energy, 6 травня — 18 жовтня 2026.
За матеріалами, наданими Павільйоном Австрії, The Art Newspaper, Der Standard, Opera Base. Фото: ©Nicole Marianna Wytyczak, ©Anna Kolomiyets, ©Bahar Kaygusuz, ©Katia Wik. Перше фото: Opening Étude, SEAWORLD VENICE 2026 © Nicole Marianna Wytyczak. Читайте у нас також про скандальне відкриття 61-ї Арт Бієнале 2026. Далі буде…
Сподобалось, поділіться
