Анна Коломієць
Щоб зрозуміти контекст, напевно варто почати з 10 травня минулого року, коли зі Швейцарії надійшла шокуюча новина про смерть у віці 57 років Койо Куо, кураторки наступної 61-ї Арт бієнале. Точнісінько в перший день відкриття для публіки 19 Архітектурної виставки. Розпач, скорбота, переговори з командою Куо та її родиною, рішення робити бієнале в пам’ять про неї – зі вже відібраними нею на той момент художниками для кураторської експозиції. Слідуючи її акуратним нотаткам і планам, які вона, на щастя, встигла довести до кінця і відправити до Венеції за кілька днів до свого відходу у засвіти. Знаючи вже про близький кінець, бо помирала від онкології.
А що ж далі? Далі – перенесення на тиждень прес-конференції з оголошення теми. “Обезголовлена” презентація в колонній залі штаб-квартири бієнале. Приголомшені п’ять колег Койо на сцені і всі журналісти в залі. Насправді в мінорній тональності, In Minor Keys, тільки не так, як це уявляла собі її авторка, а буквально. Відсутність інституційних фото президента і куратора на терасі палацу Cà Giustinian з видом на собор Палладіо на острові Сан-Джорджо, відсутність інтерв’ю і запитань залу. Все починалося не так, як завжди, не так, як мало би відбуватися зазвичай. І тепер можна вже сказати, після нещодавнього відкриття бієнале для публіки 9 травня, що так і продовжилося. І здається, як то кажуть, ще не вечір…
Трохи здалеку
Такого нагромадження суперечок і конфліктів навколо бієнале не пригадую, хоча відвідую її з 2000 року, з архітектурної виставки під арт-дирекцією Массіміліано Фуксаса. З тих пір, здається, не пропускала жодної. Навіть у рік локдауна 2020, як тільки трохи послабили карантинні заборони, вдалося побувати в Садах Giardini. Тоді в Центральному павільйоні Fondazione La Biennale організувала чудову виставку Le Muse inquiete, “Неспокійні музи”. З фантастичною ілюстрованою і документованою розповіддю про історію народження та існування бієнале з 1887 року, від першої задумки. З рідкісними документами з власних архівів ASAC*. Заради правди, варто зауважити, за довгу історію з 1895 неспокійно музам тут було доволі часто.
На тій виставці у вересні 2020, у практично пустих залах, вразили декілька епізодів із загальної хроніки. Відвідування Садів Гітлером разом із Муссоліні, про яке відомо, але побачити документи епохи на власні очі стривожило – фото були делікатно розміщені в такому собі варіанті відгородженої “кімнати у кімнаті”. Фюрер здійснив офіційний візит на Венеційську бієнале 1934 року, рівно за два тижні до “Ночі довгих ножів”. Під високим порталом павільйону Німеччини розвивалася тоді на довгому вертикальному полотні свастика.
Далі бієнале 1942, вже під час Другої світової війни – в ній приймали участь лише країни гітлерівської коаліції, тогочасна “вісь зла”, якщо хочемо сучасних аналогій. Тоді в британському павільйоні, зрозуміло без дозволу власників, яких тоді бомбардували німці, розмістилася виставка італійської армії з написом R.ESERCITO над входом і двома військовими вартовими по сторонах.
Далі довга перерва і по війні – проривна післявоєнна виставка з колекції авангарду Пеггі Гуггенгайм 1948 року, в павільйоні Греції, який пустував з причини громадянської війни в країні. Експозиція була грандіозно оформлена великим Карло Скарпою.
З більш близьких до нас часів, хоча вже й пройшло більше ніж півстоліття – протести 1968 року, які, почавшись з американських студентських, потім перекинулись на старий континент і перетворилися на загальноєвропейські. Торкнулися вони і бієнале Венеції, по повній. Потім ця хвиля довго не вщухала, десь до 1979.
Точка кипіння була і під час так званої Бієнале дисидентів, Biennale del Dissenso, коли тогочасний президент, маркіз соціаліст Карло Ріпа де Меана запросив восени 1977 на кінофестиваль режисерів зі Східної Європи і Радянського Союзу. Саме тих, що не були допущені до прокату у своїх країнах чи репресовані. Від України (СССР) були показані фільми Сергія Параджанова, який тоді перебував у в’язниці за гомосексуалізм (“Тіні забутих предків” і “Цвіт гранату”). Ще демонструвалися стрічки Андрія Тарковського, Отара Іоселіані. Далі були гучні ноти протесту і засудження від радянських дипломатів і внутрішній політичний спротив лівого політичного крила на чолі з комуністами… Тож, якщо під цим кутом подивитися на події, які передували відкриттю бієнале цього року, вони вже не здаватимуться надто екстремальними.
Бієнале скандалу замість бієнале тиші
Це не буде традиційна розповідь про саму виставку у Венеції, бо до неї варто зробити деяку підводку – хоча би у цій першій частині, а продовження обов’язково буде. І хай фото творів компенсують, хоча би візуально, цей вимушений відхід від звичного формату розповіді про прекрасне мистецьке свято на бієнале. Бо тут суспільні перипетії цікавіші за пригодницький роман.
Якщо спробувати представити події цієї весни, після прес-конференції в штаб-квартирі бієнале 25 лютого, у якійсь літературній формі, то це буде дивна суміш комедії положень (помилок) з трагедією – яку вже маємо на початку сюжету зі смертю Койо. Тут герої теж опиняються в невідповідних місцях чи не опиняються у потрібних, створюється сніжний ком подій, які розвиваються за логікою невідворотності. І кожна дія героїв призводить до неминучого погіршення ситуації.
Спробуємо уявити собі ланцюжок цих подій у формі календаря з короткими коментарями.
- 4 березня Fondazione La Biennale, чомусь через тиждень після офіційної конференції, а не під час неї, оголошує список країн-учасниць, серед яких вперше з 2022, з початку повномасштабного вторгнення в Україну, присутня Росія.
- Одразу починає ширитися скандал – Міністерство культури в Римі на чолі з міністром Алессандро Джулі дистанцюється від такого рішення Фундації. Так само виступає Уряд на чолі з прем’єр-міністеркою Джорджею Мелоні. Ультраправе крило на чолі з Маттео Сальвіні підтримує таке рішення, як і керівництво регіону Венето і мер Венеції. До речі чомусь разом з університетськими викладачами вузів міста в лагуні…
- Президент бієнале П’єтранджело Буттафуоко захищається, говорячи, що все законно, і він діяв виключно на основі Статуту фундації, і що
«… це відповідає засновницькому духу самої Бієнале, що ґрунтується на відкритості, діалозі та відмові від будь-яких форм закритості та цензури. Бієнале прагне бути і залишається місцем перемир’я в ім’я мистецтва, культури та художньої свободи».
Проте таке рішення керівництва Бієнале всупереч “благим намірам” президента Буттафуоко стало причиною серйозного зовнішнього дипломатичного і внутрішнього політичного напруження, та навіть розколу в уряді. Особисто для нього прихильне ставлення до “митців” країни–агресора виявилося дуже токсичним і спровокувало конфлікт з міністром культури, однопартійцем і колишнім другом Джулі. Тож далі сталося дещо протилежне “перемир’ю в ім’я мистецтва”.
- 6 березня – лист з ініціативи латвійського депутата Європарламенту від групи Greens/EFA Мартінса Стакіса, за підписом 37 євро-депутатів, до президента бієнале з закликом не допустити участі країни-агресора під санкціями ЄС у наступній бієнале.
- 8 березня – Спільна заява міністра закордонних справ Андрія Сибіги та міністерки культури України Тетяни Бережної щодо неприпустимості участі Росії у Венеційській бієнале.
- 10 березня – міністри культури і закордонних справ 22 країн Європейського Союзу з 27 підписали спільного листа до президента Фундації про недопущення участі Росії у бієнале, з ініціативи міністерки культури Латвії Агнесе Лаце.
«Ми вважаємо участь Російської Федерації у 61-й Міжнародній художній виставці Венеційської бієнале неприйнятною. Ми рішуче засуджуємо рішення дозволити Росії брати участь в одній з найпрестижніших культурних платформ світу, поки вона продовжує свою жорстоку агресивну війну проти України. Такий вибір ризикує легітимізувати режим, відповідальний за постійне насильство, і неминуче зашкодить репутації та моральному авторитету самої Бієнале».
З листа європарламентарів
- 10 березня крісло міністра Джулі демонстративно пустує під час прес-конференції, де презентують павільйон Італії на бієнале, що проходила в Римі в залі його ж міністерства.
- 19 березня міністр відсутній на урочистому відкритті Центрального павільйону в Садах Giardini (фото вище) після реконструкції, що продовжувалася більше року.
- 27 березня –листдепутатів Європарламенту до президента Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн, міністра закордонних справ Кіпру, що головує в Раді ЄС, Верховного представника з питань зовнішньої політики Каї Каллас та інших високопосадовців, із засудженням рішення організаторів міжнародної виставки щодо повернення Росії, поки “українські міста бомбардують, гинуть мирні жителі та систематично знищують українську культурну спадщину”.
- 10 квітня – лист до дирекції бієнале від Європейського виконавчого агентства з питань освіти та культури (EACEA) при Європейській комісії, що попереджає фундацію про намір припити фінансування на суму 2 мільйони євро у разі допущення Росії до участі у 61 Арт Бієнале. Наскільки відомо, йшлося про фінансування на 2026–2028 роки.
А далі події в цій “трагедії положень” і справді обрушилися лавиною. Варто додати, що це розбурхало весь італійський політикум, який поділився щодо рішення керівництва бієнале. Не говорячи вже, що тема стала однією з ключових на численних ток-шоу в італійському медіапросторі.
- 20 квітня журі бієнале, запрошене Койо Куо, оголошує, що не включить до списку потенційних кандидатів на престижні призи Левів (Leone d’Oro, Leone d’Argento) країни, керівництво яких засуджене Міжнародним кримінальним судом за злочини проти людяності. Маються на увазі Росія та Ізраїль. Після цього ізраїльський художник Белу-Сіміон Файнару, який представляє цього разу на бієнале Ізраїль, порушує питання про можливість вимагати відшкодування збитків за ймовірну дискримінацію, та навіть прояви антисемітизму – його адвокати погрожували передати справу до Європейського суду з прав людини. Фундація повідомила членів журі про потенційний особистий ризик отримання позовів про відшкодування збитків. З художником мав телефонну розмову персонально міністр культури Джулі.
- 23 квітня – Європейська комісія повідомляє Фундації Бієнале про скорочення фінансування протягом трьох років, і Бієнале має 30 днів, щоб захистити своє рішення включити Росію вперше з моменту її вторгнення в Україну у 2022 році, повідомив речник Томас Реньє. Таким чином, Венеційська бієнале практично втрачає 2 мільйони євро фінансування через своє рішення дозволити Росії брати участь у 61-й виставці сучасного мистецтва.
- 24 квітня міністр Джулі повідомляє через помічників, що не буде присутній в дні VIP відкриття 6–8 травня, і також в перші дні роботи бієнале для публіки. Випадків такого ігнорування історія фундації не пригадує.
- 30 квітня – журі Венеційської бієнале всього за 9 днів до відкриття у повному складі з п’яти осіб на чолі з головою Соланж Олівейра Фаркас йде у відставку на тлі зростаючої суперечки щодо рішення виключити з участі художників з країн, лідери яких перебувають під ордерами на арешт за злочини проти людяності. Заява ізраїльського художника про власний захист в суді з прав людини мала прямий вплив на склад органу, що кінець кінцем призвело до відставки міжнародного журі. В окремій заяві організатори бієнале уточнили, що церемонія нагородження, спочатку запланована на 9 травня, тепер відбудеться 22 листопада, напевно ще сподіваючись на той момент сформувати альтернативне професійне журі. Повідомлення пізніше було видалено.
- 30 квітня – щоб врятувати обличчя керівництво бієнале впроваджує нову премію на заміну звичних Левів, які завжди присуджувало професійне журі. Так звані Leoni di Visitatori, Visitor’s Lions, з нагородженням призерів 22 листопада. За відсутності журі, дві премії “Золотий Лев” та “Срібний Лев” будуть присуджені найкращому художнику та найкращому національному павільйону шляхом народного голосування. Власники квитків, які відвідали обидва майданчики Бієнале – у Садах та Арсеналі – матимуть право голосувати. Прикро, що більшість національних павільйонів (53 з 99) представлена на майданчиках у місті Венеція, поза Садами і Арсеналом, і таким чином значно менша частина відвідувачів зможе їх побачити і оцінити при голосуванні… Проте міністр Маттео Сальвіні високо оцінив таку рятівну винахідливість організаторів.
- 4 травня – оприлюднено звіт інспекторів Міністерства культури Італії, відправлених до Венеції з перевіркою щодо дотримання міжнародних санкцій, який підтвердив що
«…російський павільйон залишатиметься закритим для відвідувачів протягом усього терміну проведення виставки. Цей захід визнано таким, що відповідає європейському нормативному полю щодо обмежень та культурних відносин у контексті поточного конфлікту».
- 5 травня – другий лист від Єврокомісії до уряду Італії “щодо дотримання санкцій ЄС” по факту повернення Росії до участі в Бієнале. З уточненням двох конкретних пунктів такого порушення, як то у разі прийняття коштів: “будь-які витрати, понесені Росією на участь її делегації, йдуть на користь Бієнале та кваліфікуються як непряме надання економічної підтримки”. Другий пункт стосується статті, яка забороняє “надання певних послуг” Кремлю. Зокрема, пов’язаних з “організацією діяльності в павільйоні”, такі, за даними газети La Repubblica, як “юридичні консультації, реклама, комерційні та управлінські послуги, зв’язки з громадськістю та допоміжні послуги”.
«Якщо факт недотримання умов надання гранту у розмірі двох мільйонів євро буде підтверджено, ми без вагань призупинимо або скасуємо його, адже гроші європейських платників податків мають слугувати для захисту демократичних цінностей та різноманітності думок. І ми добре знаємо, що цих цінностей в сучасній Росії не дотримуються».
Віце-президентка Єврокомісії Henna Virkkunen
Вернісаж в диму (кольоровому)
І от нарешті ми підійшли до дня pre–opening, або VIP відкриття бієнале дня преси і запрошених гостей 6–8 травня. І тут, якщо вже дотримуватися літературних паралелей, починається кульмінація всієї історії.
- 6 травня, ранок під зливою – акція на підходах до Садів бієнале, організована активістами та дисидентами під назвою Dai margini dell’impero alla laguna aperta, “Від околиць імперії до відкритої лагуни” (фото нижче). Одночасно у листі, підписаному російськими митцями, викладачами та опозиціонерами до керівництва Бієнале, активісти звернулися з проханням надати простір голосам справжніх дисидентів, нагадавши, що наразі 31 російський митець перебуває у в’язниці за свою антивоєнну позицію.
- 6 травня, близько 11.00 – великий запальний (буквально) перформанс проти повернення Росії на бієнале, організований сумісно двома протестними феміністськими колективами як російська панк-рок-група Pussy Riot та заснований в Україні міжнародний радикальний рух FEMEN, за участі близько сотні перформерів, які влаштували яскраве шоу з рок-музикою, скандуванням і кольоровими димами безпосередньо перед павільйоном Росії. Відділяла протестувальників від павільйону поліція, поки його господарі ховалися за спітнілим склом зачинених дверей.
- 6 травня, вечір – організатори повідомили, що через непередбачені обставини, що виникли в останній момент, у вечірніх заходах у середу, 6 травня, та четвер, 7 травня, в рамках Biennale della Parola / Il dissenso e la pace, “Бієнале слова / Дисидентство і мир” — під час попереднього відкриття Бієнале 2026 – не візьмуть участі російський режисер Александр Сокуров та палестинська письменниця й архітекторка Суад Амірі. Це був шанс президента представити себе як такого, хто дає слово дисидентам, по аналогії з Бієнале-1977, у відповідь на тиск щодо повернення Росії. Того вечора активістки Pussy Riot на чолі з Надією Толоконніковою (фото вище) безуспішно намагался потрапити на цей “відкритий вечір”.
Здається єдине, що було організоване того дня всередині павільйону Росії – це вечірня закрита тусовка по запрошеннях, під прикриттям поліції, що оточувала будівлю весь день (і всі наступні дні), хоча на неї ніхто не нападав. І лише досить пізно ввечері, після закриття бієнале, зі входом через окремі ворота і кордони. Справді, “тріумфальне” повернення Росії до участі, за яке досить високу ціну вже платить керівництво бієнале і особисто президент Буттафуоко, несучи великі репутаційні втрати. А в разі остаточної відмови у гранті від Єврокомісії, поняття ціни може набути і безпосередньо фінансового сенсу.
[***]
На щастя, незважаючи на деякі хоч і суттєві “зміни у програмі”, бієнале йшла своїм звичним чином, один за одним відкривалися національні павільйони, інтернаціональний натовп то збігався, то розсмоктувався – то перед одним, то перед іншим. Літав над лагуною гелікоптер, гарант громадського спокою. Синя поліцейська форма теж час від часу впадала в око серед строкатої мистецької публіки. Підпливали і відчалювали розкішні лаковані човни-таксі на каналі Святої Єлени, доставляючи і забираючи поважних гостей.
Наступного дня після суцільної зливи вийшло сонце і здалось, що бієнале – це лише свято мистецтва. І що в такий чудовий умитий ранок можна відстояти тригодинну чергу до павільйону Австрії. Який з його жорстким перформансом Seaworld Venice вже наробив галасу в перший день вернісажу, і про нього обов’язково буде окрема розповідь. Але кипіння страстей не вщухло…
- 8 травня – велика акція проти участі Ізраїлю, організована ANGA (Art Not Genocide Alliance) проти геноциду в Газі, на підтримку Палестини. В цей день окремі художники і національні павільйони на знак солідарності провели страйк і закрилися. Таким чином висловили свою позицію і приєднались до протесту. Та сама організація два роки тому зробила все, щоб павільйон Ізраїлю з виставкою (M)Otherland художниці Рут Патір так і не відкрився за всі сім місяців роботи бієнале.
- 9 травня, День Європи, офіційне відкриття Бієнале. Велика українська хода проти допущення участі Росії в бієнале. Земляки прибули з усієї Італії, з великих міст як Рим, Мілан, Падуя, Верона, Турин. До акції долучились грузини, білоруси під біло-червоно-білими прапорами, росіяни-опозиціонери, переслідувані представники LGBT-спільноти, інші дисиденти режимів, включаючи іранців, за підтримки найбільш проукраїнської Радикальної партії Італії. Від площі Сан-Марко до Садів Бієнале, ще ніколи не було у Венеції так багато українських прапорів.
«Культура не є прикриттям від відповідальності (…) Український народ, який бореться і гине за цінності, на яких було побудовано ЄС, заслуговує на щось краще, ніж двозначність».
З листа Єврокомісії до керівництва бієнале
- 9 травня, спільна заява до керівництва бієнале про відмову від участі у конкурсі на призи 61-ї Бієнале. 54 (зі 101) художника виставки In Minor Keys, обраних кураторкою Койо Куо, та 27 Національних павільйонів (28 країн, включно з Україною), заявили про зняття власних кандидатур з розгляду на здобуття премії “Visitor’s Lions”. Митці і колективи зробили це на знак солідарності з відставкою журі, запрошеного Койо Куо. UPD. У додатковій заяві від 11 травня йшлося вже про понад 70 художників, які відмовилися змагатися за почесні нагороди Золотого і Срібного Левів. Речник Фундації повідомив, що Венеціанська бієнале бере до уваги цю заяву. Це означає, якщо хтось із підписантів переможе, то не отримає нагороду.
«Поки весь світ кричить, а голоси перекривають один одного, знецінюючи сенс слів, існує лише один спосіб спілкування — створити простір для слухання, налаштований на менш гучну частоту. Більш затишний, привітний, людяний, але від цього не менш харизматичний».
Президент бієнале П’єтранджело Буттафуоко
Розповідь про сучасне мистецтво у Венеції… буде далі.
* ASAC – Archivio Storico delle Arti Contemporanee. Історичний архів сучасного мистецтва захищає, зберігає і примножує документальну спадщину Венеційської бієнале та мистецтва ХХ і вже нового століття, зібрану з 1895 року до наших днів.
В огляді використані матеріали La Biennale di Venezia, цитати наведені за джерелами з італійської преси Corriere della Sera, La Repubblica, Artribune, Finestre sull’Arte, Huffpost та з EuroNews. Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем. Друге фото: президент П’єтранджело Буттафуоко і Крістіна Костанцо, відповідальна за сектор візуальних мистецтв і архітектури, під час прес-конференції 25 лютого в штаб-квартирі Fondazione La Biennale. Тут знайдете інтерв’ю Анни Коломієць П’ятому каналу з прес-центру Бієнале від 8 травня, безпосередньо в дні описаних подій вернісажу.
Сподобалось, поділіться
