Перед тим як взятися до титанічної праці – чергового огляду бієнале Венеції, ювілейної шістдесятої, переглядала власні тексти попередніх років [A.K.]. І прочитала своє визначення виставки дворічної давнини як таку, що «всіма силами намагалася бути мінімально політизованою, на відміну від багатьох попередніх, які гостріше порушували важливі соціальні проблеми». Можна сказати, що глобальні події надали мінімальний інтервал світові, щоб звести дух, і змусили венеціанську бієнале знову повернутися до актуальних реалій за тихим парканом Giardini. Отже, в бік більшої політизації, інколи буквально. Незалежно від планів, які мав її куратор Адріано Педроза (Adriano Pedrosa), бразилець і перший латино-американець в цій відповідальній ролі.
На відміну від “жіночої” і феміністичної попередньої Арт бієнале, винирнувши зі світу фантазії і міфів її кураторки Чечілії Алемані (2022), Педроза вирішив надати майданчик багатьом митцям з «глобального Півдня». А також авторам небінарного ґендера, квір, представникам національних меншин, аборигенам, аутсайдерам, тим, хто не потрапив до поля зору відомих галеристів. Багато з них ще ніколи не були представлені на престижному венеціанському форумі.
Тут треба нагадати, у червні минулого року Педроза оголосив тему бієнале, яка дуже всім сподобалась. Stranieri Ovunque – Foreigners Everywhere. Проте значно більше враження справила не кураторська виставка в Центральному павільйоні і Кордеріях Арсеналу, а окремі національні проєкти. Отже цей перший блок огляду буде присвячено найбільш цікавим національним павільйонам. Їх було чимало. Для початку в Садах – Giardini. Так що уявіть себе глядачем в супроводі гіда – спробуємо зазирнути на деякі вибрані національні майданчики, і подивитися, яку відповідь на загадану куратором тему підготували окремі країни.
Фото з обкладинки
Павільйон Ізраїлю. Напевно саме він вразив більше за все. Бо попри вчасно завершене оформлення, кураторки (Mira Lapidot та Tamar Margalit) вирішили залишити його зачиненим. Готова виставка (M)Otherland з трьома відео-арт роботами художниці Рут Патір (Ruth Patir) поки що не буде відкрита, і залишається такою на момент написання цього матеріалу. На скляному фасаді павільйону вивішено оголошення:
“The artist and curators of Israeli pavilion will open the exhibition when a ceasefire and hostage release agreement is reached”
«Ми всі відчули, що після 7 жовтня у світі мистецтва відбулася поляризація. На відміну від політичної арени, світ мистецтва [в минулому] робив вигляд, або прагнув представити щось більш складне, неоднозначне, що може містити внутрішні протиріччя – і раптом одним ударом сприйняття змінилося. Ти можеш бути або по цей бік, або по той бік. Більше немає способу висловити емпатію і позицію, яка є чимось більшим, ніж «за» чи «проти», і яка в корені суперечить всьому, що я розумію про те, що таке мистецтво».
Mira Lapidot, кураторка павільйону, chief curator, Tel Aviv Museum of Art, інтерв’ю Haaretz 15 квітня 2024
«Це рішення, яке ви приймаєте з великими труднощами, і усвідомленням того, що воно буде суперечливим. Ми опинилися в ситуації, в яку раніше не потрапляв жоден художник, і будь-які наші варіанти були поганими. Але ми вибрали той, який, на мою думку, найкраще відображав настрій в Ізраїлі: країна на паузі і виставка на паузі».
Ruth Patir, за джерелом Haaretz
В день попереднього відкриття бієнале для митців, галеристів і преси, перед павільйоном навіть сталися масові протести прихильників Палестини. Окрема група інтернаціональних митців закликала організаторів Бієнале бойкотувати і блокувати національний павільйон Ізраїлю. Прикро, що ця петиція навіть набрала численні підписи митців (принципово не називаємо цю групу). До честі бієнале і керівництва Міністерства культури Італії в особі міністра Дженнаро Санджуліано треба сказати, що вони стали на бік ізраїльтян та проігнорували подібні ганебні заклики. До речі, перед павільйоном Росії аналогічних протестів зафіксовано не було, а в ньому гостює цього разу дружня до хазяйки цих стін Болівія. Щоб не пустував (був закритий з 2022, з початку військової агресії проти України, коли російськи художники Кирилл Савченков і Александра Сухарева відмовились представляти свою країну).
Кураторки ізраїльського павільйону підкреслюють, що факт не відкриття не пов’язаний з протестами, а лише з людським вибором цих трьох жінок, з неможливістю бути серед свята мистецтва й ентузіазму Венеції, коли доля заручників досі невизначена.
Художниця і куратори ізраїльського павільйону відкриють виставку, коли буде досягнуто домовленості про припинення вогню і звільнення заручників…
Побажаємо Рут Патір побачити свою експозицію відкритою – до 24 листопада ще залишається час. Це буде добрим знаком.
Найцікавіші павільйони (не за вибором журі)
Німеччина не отримала цього року жодної відзнаки журі бієнале. Проте для автора огляду цей національний проєкт здається одним з найбільш цікавих. Треба наперед сказати, що автори останніх років, ніби домовляючись, робили протагоністом власної виставки саме свій національний павільйон, тобто архітектуру. В тій чи іншій мірі задіювали будівлю в свою ідею. Розкривали і закривали вікна й двері, розбирали підлогу, звозили до цих приміщень залишки з розборки оформлення інших павільйонів. Цього разу “архітектура режиму” (павільйон Німеччини було створено на місці попереднього у 1938 році, за Гітлера) знову стала частиною загальної ідеї.
Загальний проєкт називається Thresholds, Пороги. Під цією назвою кураторка Çağla Ilk, турецького походження, об’єднала кількох авторів. В Садах це Яель Бартана (Yael Bartana) та Ерсан Мондтаг (Ersan Mondtag). Пояснює назву куратор так:
«У часи невизначеності та катастроф межі та пороги мають особливе значення. Як насичений простір переживань і страждань, як закамуфльоване місце поділу, кордон також і завжди є умовним простором. Бо саме кордон у своїй роз’єднувальній та обструктивній природі дає нам зрозуміти тимчасовий характер людського існування та те, що потенційно може на нас чекати…»
На вході до павільйону, під портиком з квадратних колон височіла гора землі аж під стелю, як залишки будівельних робіт чи умовний “могильний курган” (фото вище). Ця земля, що з весни вже трохи поросла травою, пролог до інтер’єру – частина роботи художника і театрального режисера Ерсана Мондтага Monument of an Unknown Man, “Пам’ятник невідомій людині”, основна інсталяція якого чекає на глядача всередині. Потрапити до павільйону можна лише через бічний вхід праворуч.
Праве крило при вході містить першу частину роботи художниці і режисерки Яель Бартана Light To The Nations. Це плаваюча модель космічного корабля. Продовження цієї теми у наступній залі – в її ж утопічно чи анти-утопічному фільмі Farewell (Прощавай). Це фантастичне дослідження майбутнього, в якому людство шукає притулку від земних криз.
Весь простір основного залу павільйону займає інсталяція, початок якої ми побачили зовні, “Пам’ятника невідомій людині” Ерсана Мондтага. Це дивний, незручний трикутний, як ніс корабля, будинок з розповіддю про головного невідомого героя, турецького робітника фабрики азбесту Eternit в Західному Берліні, який помер від раку легенів, жертва брудного виробництва. Його історію, трагічну в своїй буденності, варто прочитати (це справжня історія життя діда Ерсана, ґастарбайтера Гасана Айгюна, що прибув до Західного Берліну в 60-і роки з Анатолії). Всі речі в приміщеннях, бідних, старих, незручних, покриті товстим шаром білого порошку, що імітує азбестовий пил. Матеріальний світ шістдесятих-вісімдесятих років відтворено надзвичайно точно.
Простір організовано так, що можна відвідати всі рівні цієї багатоповерхової інсталяції. А з його верхнього поверху відкривається вид з павільйону на лагуну.
Паркет, який покриває підлогу в інтер’єрі, походить із покинутого культурного центру в Кірхмезері, Бранденбург, і представляє суспільство робітників НДР. Тут, як і в усьому творі, будується міст між ґастарбайтерами Заходу та робітниками Східної Німеччини. Обидві групи відчувають таке: в історичному дискурсі, сформованому в Західній Німеччині, їхні долі згадуються, якщо взагалі згадуються, лише як «інші життя».
В заключній залі глядач ніби опиняється в інтер’єрі космічного корабля, яким відкривається експозиція, створеного у віртуальній реальності. Йому передує великий black cube, повністю чорна зала, де білою крейдою на стінах намальовані кабалістичні символи.
Треба додати, що вперше за свою історію німецький павільйон “вийшов” за межі фізичних стін будівлі і розширився на ближній острів Чертоза, La Certosa, з іще чотирма творами (Michael Akstaller, Nicole L’Huillier, Robert Lippok, Jan St. Werner).
Цей крок кураторка пояснює так: експозиція …
«…яка залишила німецький павільйон, монументальну та історично насичену будівлю, розташовану в Джардіні. Цей зовнішній крок є не лише способом боротьби з тотальністю фашистської архітектури націонал-соціалістичної будівлі, але й, водночас, сигналом проти національно-державної орієнтації Садів Бієнале».
Нові часи диктують нові віяння – сто років назад мати свій національний павільйон в Садах бієнале було престижно, сьогодні його майже соромляться… Нам забракло часу відвідати Чертозу, тож варто повернутися.
__________________________________
N.B. До речі, не лише ми виділили саме німецький павільйон серед всіх. Його відзначили і багато міжнарожних професійних оглядачів. Так відомий інформаційний портал про мистецьке життя ARTnews назвав його “великим хітом“, big hit. Ще два відомих медіа, New York Times та Art Newspaper назвали його павільйоном, який варто побачити, must-see pavilion.
***
Наступний павільйон, який вразив – Іспанії, з проєктом Pinacoteca Migrante, куратор Agustín Pérez Rubio. Вперше за більш ніж столітню історію участі в бієнале представляти Іспанію була обрана іммігрантка, перуансько-іспанська художниця Сандра Ґамарра Хешікі (Sandra Gamarra Heshiki). Вона створила справжній Колоніальний музей, Migrant Art Gallery з кількома залами і п’ятьма розділами, з дослідженнями від природознавчих до історично-соціальних. Це одночасно і критичний аналіз живописної традиції країни.
“Галерея мистецтв мігрантів” відсилає до європоцентризму, який пронизує всі базові принципи створення музеїв. Тому проєкт Ґамарра Хешікі задумано як своєрідний підрив гегемонії історичної західної пінакотеки.
Великі наративи, колись експортовані до колишніх колоній, і одного разу прийняті як “універсальні”, піддаються критичному перегляду. Головними героями нових історій стають мігранти, як люди, так і не-люди: тварини, рослини та сировина. А напрямком дослідження стають соціологія, політика, історія мистецтва та біологія.
Художниця дослідила понад 150 картин та об’єктів іспанської спадщини в публічних колекціях та музеях, від епохи імперії до епохи Просвітництва. Ґамарра наглядно доводить відсутність деколоніальних наративів в музеях, викриваючи упередженість, з якою колонізатори і пригноблені були зазвичай там представлені, і як це впливає на нашу сучасність.
П’ять залів “пінакотеки” використовують різні жанри класичного живопису – пейзаж, портрет, натюрморт, наукову ілюстрацію та ботаніку. Розглядають їх як інструменти політичного порядку денного, що сприяють створенню монолітних конструкцій національних держав, які занадто часто підтримуються за рахунок руйнування інших форм соціальної організації. Тут є такі тематичні розділи: “Tierra Virgen,” (Незаймана земля), “Gabinete de la extinción” (Кабінет вимирання), “Máscaras mestizas” (Маски-метиси), “Gabinete del Racismo Ilustrado” (Кабінет ілюстрованого расизму) та “Altar de la naturaleza moribunda” (Вівтар Вмираючої Природи). Окремі деталі зроблені у співпраці з художницею текстилю Ельвією Паукар (Elvia Paucar).
Завершити маршрут краще в “Саду мігрантів”, Jardín Migrante – це своєрідний контраргумент традиційному музею, місце символічного “повернення боргів”, що демонтує гегемоністську ієрархію колоніалізму. Водночас стає зрозумілим, що досі існує чимало проблем, пов’язаних із расизмом, сексизмом, міграцією та агресивним видобутком. Яскрава метафора інституційної відповідальності сучасного Заходу, чия історія невіддільна від колоніальних ран корінних народів.
***
Призер Золотого Лева, Leone d’Oro як найкращий національний проєкт цього року – павільйон Австралії. З інсталяцією “kith and kin” Арчі Мура, куратор Ellie Buttrose.
«kith and kin [“Земляки та родичі” або рід і родичі] – це голографічна карта стосунків, яка пов’язує життя і смерть, людей і місця, круговий і лінійний час, скрізь і завжди з місцем, для спокійних роздумів і спогадів».
Archie Moore
За що дають Золотих Левів у Венеції? Візуально це виглядає так – чорна-чорна коробка павільйону, де майже з-під стелі спускається по стінах величезна фреска. Це намальоване білою крейдою нескінченне генеалогічне дерево. По центру залу стоси білого паперу з надрукованими на аркушах іменами, списками, датами, фактами, судовими рішеннями, копіями документів. Вони ніби підвішені над дзеркалом чорної води. Художник використовує історію своєї сім’ї, чи скоріше роду, щоб розкрити незручні системні питання постколоніального суспільства. Ось як розповідає про ідею сам автор:
«Багато корінних австралійців, особливо тих, хто виріс на землі предків, розглядають землю та інші живі істоти як частину своєї системи спорідненості: сама земля може виступати в ролі наставника, вчителя, батька дитини. Почуття приналежності стосується всіх і всього. Для корінних австралійських аборигенів, як і для більшості місцевих культур, воно глибоко вкорінене в наших священних ландшафтах, від народження до смерті. Мене зацікавило це визначення, оскільки воно точно описує проєкт в павільйоні…»
Мур згадує, як все доросле життя не без проблем позбавлявся відчуття сорому за своє походження з аборигенів, і називає себе ідеальним продуктом расизму колоніального проєкту.
Шість років тому він вперше зацікавилася власною генеалогією і почав шукати в архівах інформацію про предків-аборигенів з боку матері, а також британських та шотландських предків з боку батька. Несподівана хвороба матері допомогла йому усвідомити, скільки безцінної інформації було би втрачено, якщо би вона померла. Різні інші матеріали Мур розшукав в архівах, музеях та в пошуковій системі National Library of Australia, і зібрав імена 3484 людей на сайті генеалогічних дерев ancestry. Всі вони стали складовою частиною проєкту kith and kin.
В каталозі виставки перераховано багато згаданих імен з крейдяної фрески Арчі Мура
Під час своїх архівних пошуків Мур зробив купу відкриттів. Історизував терміни, які сьогодні вважаються вкрай принизливими та образливими. Документи нагадали про часи, коли в Австралії ці терміни широко використовувалися в звичайній і бюрократичній мові. Типу “чорний”, “чистокровний”, “напівкровка” і “квадрон” були поширеними виразами в урядових документах, ніби справа стосувалася розведення свійських тварин. Є ще інші приклади, що стосуються приниження жінок. Це демонструє, як мову можна перетворити на зброю.
Корінні жителі Австралії належать до найдавніших досі живих культур на землі. Так що дивним чином генеалогічне дерево Мура на стінах і стелі павільйону охоплює проміжок часу в понад 65 000 років (!), розглядаючи народи Каміларої та Бігамбул (kamilaroi і bigambul). Так наглядно автор хотів показати, як довго існували культури аборигенів і продовжують існувати сьогодні, незважаючи на вторгнення, масові вбивства та систематичні затримання. Бо за статистикою, саме аборигени складали і складають значну частину ув’язнених Австралії. Лише серед своїх родичів Мур прослідкував таких більше п’ятисот. Починаючи зі свого англо-шотландського пра(пра)прадіда, який прибув до Австралії як в’язень у 1820 році, на зорі британської колонізації.
Ще один цікавий момент – художник почав свій малюнок як представлення часу та генеалогічного походження в лінійному західному розумінні. Але, віддаляючись від сьогодення вглиб історії на кілька сотень років, малюнок стає все більш схожим на уявлення корінних народів Австралії про час і спорідненість, коли теперішнє, минуле та майбутнє поділяють один і той самий простір, тут і зараз.
Австралійський антрополог Вільям Едвард Стеннер (1905–1981) обговорював цю ідею у своєму фундаментальному есе 1956 року The dreaming, “Сновидіння”, в якому він ввів термін everywhen, «щочасно»: “неможливо виправити сон у часі: він був і є в кожному моменті, everywhen”.
Крихкість перспективи Арчі відображається в крихкості крейди його малюнку. Крейди, яку можна стерти, не залишивши сліду. Велетенська маса написаних імен підтверджує, що позиція автора побудована на знанні сотень тисяч предків. В космогонії роду Каміларої їхні предки живуть на небі, навіть у темних проміжках між зірками. Білий малюнок, намальований Муром на чорному тлі, справді нагадує карту нічного неба.
В певному сенсі малюнок сягає настільки далеко в минуле, що містить спільних предків усіх людей, нагадуючи, що кожна людина на планеті має родинні зв’язки щодо інших.
***
Ще одна країна торкнулася своїм проєктом колоніальної теми, актуальної не лише для корінних народів колишніх колоній. Це Сербія, з масштабною інсталяцією Exposition Coloniale художника Александара Деніча (Aleksandar Denić), куратор Ksenija Samadržija.
Автор має відношення до театрального мистецтва, отже створив всередині павільйону просторову “тотальну інсталяцію”, сценографію в реальному масштабі. Його візуальне оповідання інколи символічне, інколи гірко іронічне (eurovafel, eurocrem, euro dream). Образно відтворює прагнення балканських мігрантів 1990-х долучитися до західної культури і благополуччя. Як це могло колись бачитись, наприклад, із соціалістичної Югославії.
До речі, назва JUGOSLAVIA неіснуючої сьогодні країни ще й досі красується на фасаді павільйону Сербії, на острові Сант-Елєна, у правому куті Садів-Джардіні. Можливо єдиний існуючий напис, що досі зберігся – території, яка геополітично розпалася внаслідок балканських війн 90-х років. За твердженням художника, сама архітектура в стилі італійського раціоналізму “фашистської ери”, за проєктом Бренно Дель Джудіче (Brenno Del Giudice) 1938 року, також стає частиною загальної ідеї. У результаті “виставковий простір стає не лише структурою, а й живим пам’ятником розколотій країні та зруйнованій ідентичності”, як коментує автор в описі проєкту. Хочеться сподіватись, без ностальгічних імперських мотивів, а навпаки. За втраченим відчуттям єдності, дому, спільності і спільноти.
Інший великий напис, світловий, який від входу видно в глибині павільйону. Задом наперед написане слово EUROPE™ – ꓱꟼOЯUꓱ. Ніби такий бажаний погляд вже зсередини “здійсненої” мрії, хоча ця мрія залишається міражем (Сербія отримала статус кандидата на вступ до ЄС у березні 2012 року, і все ще залишається лише кандидатом). Тут музичний juke-box, в німецькій версії Musik Laden пропонує десятки мелодій, всі вони починаються зі слів Europian, Europe’s, back to Europe, I love Europe, Viva La Evropa, Euro Song…
Сам Деніч у просторі сербського павільйону відчуває себе скоріше зовнішнім спостерігачем, майже іноземцем, бо багато років живе і працює в Німеччині. Тож визначає себе як “професійного переселенця”. Власний досвід дає можливість бачити і зовні, і зсередини, додаючи неоднозначної ідентичності простору. Досвід емігранта, що залишився розділеним між Сходом і Заходом, дозволяє йому точніше дослідити колоніальну спадщину та постійний вплив культурного та етнічного розшарування. Адже у сучасному суспільстві, як і 30 років назад, поняття відчуження, поділу та контролю залишаються актуальними не лише в політиці та владі, але й у сфері фундаментальних людських цінностей.
В реальності павільйону просторові скупчення образів і місць – це бакалійна лавка, майстерня, душова, гараж, туалет “дачного типу”, обклеєний шпалерами Louise Vuitton та з кришкою Versace, фото-кабінка, скромне житло емігранта в мезоніні тощо. Ці конструкти виступають як соціальні реліквії, що фіксують сутність людського співіснування, відображають втрачену чутливість та інтимність наших взаємодій. Напевно, втрачені мрії. При всій вдаваній яскравості реклами, відео, вивісок етикеток, плакатів, вони пронизані не ностальгією по минулому, а скоріше тривогою за майбутнє. В світі споживацтва та численних гірких реалій нинішнього стану речей.
Художник використовує відомий в театрі “ефект дистанціювання”, V–effect Брехта, щоб створити картину реальності, а не саму реальність. Цим він спонукає глядачів критично осмислити динаміку влади, споживацтво та гіркі реалії історії. Замість простої критики спонукає до роздумів, вимагає уваги. А ще спів-чуття.
***
Закінчити цю частину огляду з Садів бієнале хочеться проєктом Польщі*, Repeat After Me II, створеним колективом Ukrainian Open Group (Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга), заснованим у 2012 році у Львові, куратор Marta Czyż. Відео-інсталяцію можна визначити як колективний портрет свідків війни, що триває в Україні. Герої двох відео, створених у 2022 та 2024 роках – цивільні біженці від війни, жінки, підлітки, молоді та літні люди, які розповідають тет-а-тет з камерою про конфлікт, але незвичним способом. Імітуючи звуки війни, зброї, техніки, літаків, які вони навчилися розпізнавати, бо уміння розрізняти могло врятувати життя. Потім “áктори” запрошують публіку повторювати ці звуки за ними, Повторюй за мною.
Автори проєкту використовують формат караоке. Такий сюрреалістичний караоке-бар. Але тут акомпанемент – не музичні хіти, а постріли, ракети, виття та вибухи, а тексти зі статистичними даними, що йдуть “перебивкою” до відео – то описи смертоносної вогнепальної зброї і в якій кількості вона була скинута на голови українців на момент створення проєкту. Це жахаючий саундтрек війни.
Публіка може повторити звуки зброї або відійти в бік простору, спеціально підготовленого у вигляді караоке-бару. Який, однак, не є таким, а є оглядовою точкою на ще більш мілітаризоване майбутнє, ніж те, що нас оточує. Це бачення супроводжуватиме нас, доки націоналістична та імперіалістична політика стане неприйнятою як елемент нормального дипломатичного протистояння.
З прес-релізу співорганізатора Zachęta – Narodowa Galeria Sztuki w Warszawie
Зіставлення робіт 2022 та 2024 років показує різку стійкість пам’яті. Перше відео було знято в таборі для внутрішньо переміщених осіб під Львовом. Друге створено вже за кордоном, у безпечних для учасників місцях. Проте навіть за межами досяжності сирен, звуки війни залишаються частиною їхньої травми та символічно подовжують сферу її катастрофічного впливу.
Інсталяція практично нейтральна, майже “атмосферна” – темний зал, дискотечне освітлення. Проте здається такою виключно до того моменту, доки хтось із глядачів не вирішує взяти участь у цьому “смертельному караоке”. Бо мікрофони тут саме для того, щоб спробувати повторити за свідками звуки війни. Звуки пострілів, вибухів, сирен, літаків і скреготу танків. В цей момент кожен, хто долучається, безпосередньо приміряє на себе цей екзистенційний шок.
Далі буде…
***
* Вже після написання цього тексту виник сам по собі цей Додаток. Цікавий і важливий момент, про який варто розказати. Бо він повертає до того, з чого почався цей огляд – сьогодні ніхто не може бути поза політикою, тим більше митці. Отже, цей проєкт в польському павільйоні замінив інший, попередньо обраний і вже затверджений, щоб представляти Польщу на 60-й бієнале. Польське Міністерство культури вирішило змінити “карти на столі” всього за кілька місяців до відкриття виставки. Бо у жовтні минулого року був представлений проєкт Ігнація Чвартоса (Ignacy Czwartos), якого запросив попередній правий Уряд. Митець планував виставити серію робіт, як пізніше було прокоментовано, “суперечливого політичного значення” – про тоталітарні травми ХХ століття, між нацизмом і комунізмом. Назва того проєкту лунала так Polish Exercises in the Tragedy of the World: Between Germany and Russia.
Але такий відбір викликав шквал критики, особливо після зміни Уряду на ліберальний проєвропейський. Отже, після “аналізу конкурсних процедур щодо проєктування експозиції в рамках 60-ї Міжнародної художньої виставки у Венеції у 2024 році, а також після врахування думок і голосів громадськості” Міністерство зробило оголошення. Польщу представлятиме Open Group, з проєктом, який, на відміну від попереднього “зосереджений на теперішньому, а не на минулому, на сьогоденні, що розгортається зараз на кордонах Польщі: в Україні”.
Колектив Open Group завжди працював, створюючи так звані open situation. До речі, група вже приймала участь у Венеціанській Арт бієнале, вони були авторами Українського павільйону на виставці 2019 року з проєктом, що мав довгу назву The Shadow of Dream cast upon Giardini della Biennale, коли найбільший в світі український літак An-225 Mriya – Dream мав пролетіти опівдні в день відкриття над Садами Giardini, і кинути на них велетенську тінь. “Мрія” була спалена загарбниками 27 лютого 2022 року в ангарі Гостомеля під Києвом, хлопці з Open group несподівано для них самих і в іншій якості повернулися на бієнале. Повернеться і Мрія!
За матеріалами La Biennale та окремих павільйонів, Exibart, EUNews. Читайте детальніше у нас в журналі про кураторську презентацію 60-ї Арт бієнале, тут про павільйон Ватикану, один із найбільш оригінальних цього року. Про проєкт команди Open Group в 2019 році для Українського павільйону можете прочитати в блозі. Про Український павільйон і паралельні виставки на цьогорічній бієнале розказано тут, ми спробуємо в наступних оглядах дати свою оцінку.
Фото: ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем, з сайтів окремих експозицій. На першому фото: павільйон Ізраїлю під охороною італійських військових в червні цього року. Заключне фото: так званий анти-монумент site specific в Садах Бієнале, колумбійського художника Ivàn Argote “Descanso” (Відпочинок), репліка пам’ятника Христофору Колумбу на Plaza Colón в Мадриді, з його відкриття і почалася колонізація народів і земель в Новому Світі, за джерелом автора.
Про історію створення Бієнале і окремих національних павільйонів, включаючи згаданий павільйон Югославії, читайте у нас в журналі.
Сподобалось, поділіться
