Ви коли-небудь бували у в’язниці? Мається на увазі навіть не у кімнаті для зустрічей, а всередині, де утримуються і проводять свої дні і ночі засуджені?.. Бог милував, скаже більшість. І це буде правдою. Проте такий досвід можна отримати. Ні, не в Алькатрасі. У Венеції, в рамках Арт Бієнале. Бо саме всередині жіночої тюрми на одному з островів лагуни влаштував цього року свій павільйон Святий Престол. На венеціанському острові Джудекка, зовсім недалеко від зупинки Redentore з величною церквою Палладіо. Там можна на власні очі побачити, а за наявності фантазії додумати і відчути те, чого не покажуть. І це напевно одна з найбільш сильних емоцій з усього побаченого за кілька днів у Венеції. Навіть без напевно.
With my eyes… Con i miei occhi. На власні очі. Саме так зветься цей… ні, не проєкт, а неймовірний по силі імерсивний досвід. Який починається ще до того, як “глядачі” потраплять всередину. Це не просто “екскурсія” туди, куди зазвичай ніколи не потрапиш і не схочеш потрапити. Хоча є сила цікавості, та й прислів’я підказує: жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся. Тут неволю можна на якийсь час на себе приміряти, на щастя, коротко…
Отже, With my eyes це не просто екскурсія, це спільний проєкт відомих митців з кількох країн та ув’язнених тут жінок. Casa di reclusione femminile della Giudecca. Жіноча тюрма на острові Джудекка на сім місяців бієнале стала місцем спільної творчості, спільного досвіду і співпраці всіх бажаючих ув’язнених і восьми запрошених митців.
Дікастерій (відділ) Ватикану з питань культури та освіти оголосив про свою участь у 60-й Міжнародній мистецькій виставці – La Biennale di Venezia з павільйоном, який присвятив темі прав людини та постаті так званих останніх, ultimi, близькій світобаченню Папи Франциска.
Проєкт став сміливим експериментом, новою безпрецедентною реальністю для Венеціанської бієнале, завдяки матеріальній та концептуальній інсталяції всередині функціонуючої в’язниці. Зрозуміло, що навряд чи якась інша інституція чи навіть країна могла би сподіватися на такий дозвіл. Бо власне партнером проєкту та приймаючою стороною стало Міністерство юстиції Італії, Департамент управління з виконання покарань… В чомусь проєкт-провокація, без сумніву виклик для міністерства, який воно з гідністю прийняло.
***
Потрапити туди можна було лише за попередньої реєстрації, дуже заздалегідь, за наявності місць, залишаючи свої особисті дані в модулі запиту. На конкретно призначений день і час. Всі зареєстровані імена затверджуються Міністерством. При реєстрації доступ не гарантується. Остаточне ОК прийшло пізніше… в електронному листі-підтвердженні.
Отже, червневого суботнього ранку я [А.К.] пливла на vaporetto №2 від Арсеналу через лагуну на бік острова Джудекка. Вздовж двох грандіозних пам’яток Палладіо – церков San Giorgio на однойменному острові та урочистої Redentore, святого Викупителя. Зупинка була добре знайома, Palanca, бо минулого року саме тут проходила українська виставка, приурочена до відкриття архітектурної бієнале.
***
Навігатор показує, що від причалу до місця менше як 10 хвилин. Ідучи зазираю всередину однієї церви, що дивиться фасадом на широкий канал Джудекка. Santa Eufemia, IX століття. Там цікава виставка керамічної скульптури, за церквою жінка-перпетуа порається в саду, повному троянд та інших квітів, маленький Парадиз. Далі вздовж вужчого каналу занурююсь вглиб острова. Змінюються миттєві “замальовки”: міні-виноградник, двоє засмаглих чоловіків ладнають рибацькі сіті на ґанку власного будинку, під гучну сучасну музику, перегукуються з сусідом на іншому подвір’ї. Враження, що випадково потрапив на приватну територію. В якомусь сенсі так воно і є – на більш віддалених островах Венеції майже немає туристів і по-більшості всі місцеві. Це їхня “суверенна” територія.
Ще один місток, ще один канал. Навігатор говорить, що ціль – ось вона. Каллє, по-місцевому вуличка, зветься Calle delle Convertite, Навернених. Тобто тих, хто напевно навернувся на шлях праведний. Здалеку в місці, позначеному навігатором червоною кнопкою кінцевої мети маршруту, видно на абсолютно пустому тротуарі невелику групу людей, яка тиснеться до фасаду будинку, шукаючи хоч трохи тіні, що тільки почала формуватися з того боку каналу. Моя група.
Часу було з запасом, тож варто було роздивитися перший твір проєкту – велетенський на весь тюремний фасад мурал Мауріціо Каттелана “Father”. Єдиний, який була можливість сфотографувати, бо він знаходиться зовні. Його краще було роздивлятися з іншого від тюремної будівлі боку каналу. Дві втомлені, вироблені ноги, в плямах і подряпинах, можливо ноги небіжчика. Як ноги мертвого Христа на першому плані з полотна Андреа Мантеньї. А може ноги паломника, який босоніж пройшов довгий шлях до своєї мети…
За десять хвилин до одинадцятої серйозні молоденькі охоронниці в уніформі, з гладко зачесаним волоссям, запрошують всередину, де вахта. Важкі металеві двері, білі стіни, календар нацгвардії на гвіздку, нічого зайвого. Жодної посмішки, жодного сліду емоції на обличчях. Починають по черзі перевіряти у нас документи, забирають речі до шафок камери схову. Доводиться залишити навіть електронного годинника з руки і, звісно, телефон. В кишені залишається лише номерок від комірки, №114. За кілька хвилин, чекаючи, коли нам дозволять пройти всередину, вже стає очевидним наскільки ми, сучасні люди, залежні від смартфону, від годинника, від автоматичної звички хапатися за одне і повсякчасно дивитися котра година на іншому. Ми тихо обговорюємо це не дуже приємне відчуття “позбавлення” між учасниками групи… Всього трохи більше двадцяти, жодного дуже молодого.
Так стартує наше занурення у “проєкт”. З цього моменту ми можемо покладатися лише на власну пам’ять і на власні очі. Тож всі наведені далі фото не були зроблені самостійно, а надані прес-офісом.
***
Комісар павільйону Ватикану кардинал Хосе Толентіно де Мендонса (José Tolentino de Mendonça), префект Дікастерію культури та освіти Святого Престолу, запросив на роль кураторів “With my eyes” двох найвідоміших на міжнародній арт сцені кураторів, К’яру Парізі та Бруно Расіна (Chiara Parisi, Bruno Racine, директор Palazzo Grassi-Punta della Dogana). А вони у свою чергу залучили до участі вісім художників. Maurizio Cattelan, Simone Fattal, Claire Fontaine, Sonia Gomes, Corita Kent, Marco Perego & Zoe Saldana, Claire Tabouret.
Виставковий проєкт, інсталяцію та оформлення створила студія Флавії К’яваролі COR arquitectos (Flavia Chiavaroli). Вона включила практично всі творчі жанри, живопис, графіку, інсталяції, перформанс, кіно, вірші. Художня спільнота насправді співпрацювала, а скоріше спів-творила разом з ув’язненими жінками, кинувши виклик умовностям.
“У дивовижному куточку світу митці та ув’язнені об’єднують сили самовираження в незвичайній співпраці. Тюремна реальність і необмежене мистецьке самовираження зустрічаються і спокушають одне одного: це серце Павільйону Святого Престолу на Арт Бієнале 2024, проєкту з неймовірним візуальним наративом. “На власні очі” запрошує нас дослідити історії та бажання тих, хто живе всередині в’язниці, через проєкти, воркшопи, твори, вірші та життєво важливі простори, такі як спортзали та сади. Виставка, яку ви відкриєте для себе, є динамічним переплетенням стосунків, які розвивалися з плином часу, в середовищі, куди не повинно входити підглядання чи осуд, і яке відображає те, чого ми хочемо для себе, де б ми не знаходилися. Шлях через Павільйон, без телефонів і документів, дозволить ув’язненим провести відвідувачів “своїми очима”, показуючи, як краса і надія вплетені в повсякденне життя і як потреба в свободі зберігається в складні і критичні моменти життя”.
Chiara Parisi, куратор, директорка Centre Pompidou-Metz
***
Прекрасний острів, чудова архітектура, краса літнього ранку дуже контрастують з реальністю. Юна симпатична наглядачка з важкою в’язкою великих ключів після дозволу по телефону-рації заводить нас у перший вузький двір. З нами вітаються дві жінки середнього віку, в одязі, схожому на чернечий габіт, але він оригінально по діагоналі ділиться спереду – половина чорна, інша біла. Приємні розумні обличчя. Це наші гіди – Антонія і Пауліна, обидві ув’язнені. Антонія більш стримана, усміхнена Пауліна говорить місцевою венеціанською говіркою. Антонія, колишня медсестра, вільно переходить з італійської на німецьку, повторюючи розповідь для німецькомовної пари з нашої групи. Всього таких гідів із засуджених десять, які погодились і підійшли на цю роль. Після знайомства довідуємося про історію цієї місцини.
Колись ця архітектура народилася як жіночий монастир, заснований приблизно у XII столітті, на світанку існування Венеції. З часом, у XVII, а саме 1611 року черниці перетворили його на притулок для так званих “врятованих”, колишніх повій, яких у Венеції у всі часи було чимало. Це й дало назву каллє – Convertite. Фасад, на якому зараз був мурал з “ногами батька”, трохи вищий за низку інших вздовж каналу, і двосхилим фронтоном нагадує церковний. На його фасаді – під тимчасовим муралом – досі зберігається дошка з латинським написом, який розповідає про розкаяну святу Марію Магдалину, про “жінок, які навернулися до Бога з ницості гріхів”. А ще про монахинь, яким австрійський уряд у 1859 році “з надзвичайним прикладом побожності” доручив керувати в’язницями. У той час, як це не дивно, матір-абатиса Ордену Сестер Милосердя була одночасно і директоркою “закладу”. Цікаво, що “під монахинями” ця в’язниця залишалася аж до 1990 року, коли перейшла у підпорядкування пенітенціарної поліції.
Жіночі в’язниці в Італії рідкість, але реальність, бо ув’язнених жінок лише 4%. Від чоловічих ці випадки відрізняються тим, що більшість злочинів, скоєних жінками, мають сильний афективний компонент. Особливо багато їх серед тих, у кого найдовший термін ув’язнення…
***
Над нами синє небо, око кількох телекамер, колючка вздовж краю високого цегляного мура ліворуч, праворуч віконечка з ґратами в прилеглий двір. Тут по стінах розвішана перша серія творів. Це ліванська художниця і письменниця Simone Fattal. Серія дошок з лавового каменю, на яких поливою нанесені вірші ув’язнених, що написали їх спеціально для цього проєкту. Ніби звертаються до нас, глядачів, із тим, що їм болить. Як сповідь на камені. Напевно, дошки залишаться тут назавжди, бо виглядають дуже органічно, ніби були тут завжди.
Наступний квадрат закритого двору. Інші вірші на лавових плитах. Кожного разу двері важко зачиняються за нашими спинами із залізним скреготом, провертається ключ і дзвенить в дівочих, майже дитячих руках наглядачки.
Наступний простір – інтер’єр. Як не дивно, це різновид кафетерію, які зазвичай можна побачити будь-де в публічних структурах, наприклад, в поліклініці. За стійкою молода жінка в цивільному, привітно вітається з нашою наглядачкою і гідами. Ледве пахне кавою, холодильник з напоями, вітрина з останніми ранковими круасанами і паніні. На кількох столах книжки про художників учасників проєкту. По стінах плакати і графіка.
Тут представлена Corita Kent, відома як сестра Мері Коріта. Американська художниця-монахиня, дизайнер і педагог, єдина з митців, якої вже нема (1918-1986). Її твори в техніці шовкотрафарету стали посланнями любові, толерантності та миру, і були особливо популярні під час великих соціальних потрясінь 1960-70-х років. Кидаються в око окремі фрази: Hope, Stop the bombing, new life new life new… здається, проблеми світу все ті самі з часу створення цих плакатів. Сьогодні унікальний наробок Кент вважається одним з найбільш цікавих зразків поп-арту, незаслужено відкинутим свого часу на узбіччя різних арт-рухів, частиною яких вона мала би повноправно бути. Відкинутим, тому що жінка й екс-монахиня. Бо згодом, в кінці 60-х Коріта змушена була повернутися до світського життя з причини конфлікту і нетерпимості до її творчості одного з кардиналів ордену.
Виходимо на свіже повітря, повертаємось у довгий прохід-каллє. В самому його кінці під білою, чужорідною серед старовини будкою вартового, синє перекреслене око з неону. Це інсталяція групи Claire Fontaine (засновники Fulvia Carnevale і James Thornhill), чия творчість надихнула куратора цьогорічної бієнале її Адріано Педроза на її назву – Stranieri Ovunque – Foreigners Everywhere.
На щастя, знову відкрите небо над головою – звертаємо праворуч. Колишній монастирський сад і город, де сьогодні ув’язнені вирощують трохи городини. Садовий інвентар, лійки, граблі. Рівні рядки ароматичних трав, цуккіні, квасолі, гарбузів, артишоків… Простір велетенський, як нескінченний парк. В глибині видно теплицю. На ближньому до нас дереві дозріває інжир. Черешню вже зібрано. Вже ближче до полудня, і сонце розігріває сад, до нас доносить аромати розмарину і базиліка. Все доглянуте. Як фрагмент звичайної садової ділянки, якби за зеленню вглибині не проглядала вохряна цегляна стіна з колючкою по верху. Частину врожаю продають щочетверга в базарний день перед входом до “закладу”, роздають по ближніх ресторанах, передають на благодійність.
Наші дві провідниці продовжують свою розповідь, фігура охоронниці стає майже непомітною, ніби розчиняється – всі погляди спрямовані на двох жінок в чорно-білих вбраннях.
На острові Джудекка одна з небагатьох в’язниць, яка дає ув’язненим роботу, отже майже всі працюють і вважають це привілеєм. Хтось займається шиттям, хтось працює в пральні, хтось виготовляє натуральну косметику в невеличкій лабораторії, спеціально для цього створеній в прилеглому приміщенні. Так жінки шукають спосіб зібрати докупи шматочки свого буття. А можливість вдень вийти зі своїх камер, де нема жодного місця для інтимності, створює на години роботи відчуття майже нормального життя.
В цьому місці наша група робить невелику зупинку. На високому дерев’яному столі перед відкритим вікном, єдиним без решітки, бо дивиться у внутрішній сад, акуратними стосами розкладені кольорові аркуші-картонки з текстами. Це листівки з віршами і словами, написаними ув’язненими. Їх можна забрати з собою як сувенір на згадку про відвідування. Це дарунок гостям – єдине, що нам дозволять винести назовні. Можна взяти скільки хочеш, беру декілька – на одних лаконічна фраза, на інших довгі стовпчики слів. З підписами, але по більшості анонімні. Це теж частина спільного проєкту жінок з Сімоною Фатталь. Дещо з того, що було потім перенесено емалями на лавові дошки.
Повз лабораторію виходимо до великого двору, колись монастирського кіостро, сьогодні місця для прогулянок ув’язнених – дві години зранку, дві ввечері, розповідає Пауліна. Тут трохи в стороні великий старовинний мармуровий колодязь, такі можна побачити практично на всіх кампо (площах) Венеції. За довгим столом з лавками сидить група жінок, розмовляють. Щоб їх не бентежити, гості з нашої групи стараються роздивлятися їх нишком. Схоже, вони нас теж. Здається, всі достатньо молоді, набагато молодші наших провідниць. Вони кидають на нас швидкі погляди, з’являється дивне відчуття, що всі вони – статисти, які лише зображують ув’язнених. Розумієш, що це не так, і все по-справжньому. По периметру двору широкими кроками ходить молода виразна негритянка в довгій сукні і голосно співає гарним голосом, не звертаючи на нас, візитерів жодної уваги. Сюди у двір виходять високі вікна камер, на ґратах сушиться білизна, ганчірки, швабри. На одному підвіконні, впритул до решітки сидить молода жінка і читає товсту книгу.
На протилежній від нас стіні ще один неоновий напис групи Claire Fontaine, який вдень майже не видно. SIAMO CON VOI NELLA NOTTE (2008). Ми з вами вночі. Кажуть, що такі графіті з’являлися в 1970-х роках на стінах різних італійських міст на знак солідарності з політичними в’язнями тогочасних соціальних рухів. Однак, тут напис виходить за рамки первісного сенсу: “La notte“ – ніч – в цьому випадку уособлює в’язницю, а також найтемніший вимір страху і відчаю, коли лише сила співчуття і підтримки проливає трохи світла. Допомагає уявити світло в кінці тунелю – простір свободи. “Ми пам’ятаємо про вас, ми не залишаємо вас наодинці з вашими нічними страхами”, такий сенс звернення. Бо насправді, як кажуть наші гіди – з квітня і до демонтажу інсталяції вночі тюремний двір заливає неземне синє світло від неону, і стає не так темно. В реальності і в думках.
Ще одна деталь привертає увагу групи – велике коло по центру двору, намальоване на кам’яних монастирських плитах жовтою фарбою і вже частково змите дощами. Наші провідниці пояснюють – сюди 28 квітня приземлився гелікоптер Папи Франциска. Так, це стало ще однією неймовірною подією для всіх в “закладі”, незалежно від віросповідання. Вперше в історії Папа Римський відвідав венеціанську бієнале та ще й в такому незвичному місці. Приїзд Франциска викликав серед ув’язнених неабиякі емоції. І сам проєкт, і особиста присутність понтифіка – все це частина його універсального послання. Послання любові, відмови від осуду, запрошення не забувати тих, хто помилився – останніх, ultimi. Шанс на реінтеграцію для тих, хто виходить з в’язниці.
Останній погляд на двір, на жінок, на заґратовані вікна, перетинаюсь поглядом з однією з них. Відводимо синхронно очі.
З цього простору знову виходимо на відкрите повітря – вузький простір, затиснутий між трьома корпусами. Перед нами в зеленій некошеній траві дитячий майданчик з гірками, гойдалками та іншими забавками. Дивно бачити всі ці яскраві кольори тут. Пауліна пояснює, що за рішенням директорки зараз дітей при тюрмі немає, вже кілька років дозволені лише побачення. Але майданчик не розібрали, бо малюки граються тут під час побачень з матерями. Тож він стоїть як нагадування про те, що дитинство, як і материнство, буває різне…
Тут нас запрошують до невеличкої імпровізованої глядачевої зали – подивитись короткометражний фільм Marco Perego & Zoë Saldaña, який виявиться надзвичайно зворушливим. Маленький чорно-білий шедевр, знятий у цій тюрмі за участі самих ув’язнених і акторів. Так ми отримаємо можливість зазирнути туди, куди нам не можна, і куди краще не потрапляти. Фільм майже без слів описує останні хвилини однієї з жінок (Зое Салданья) перед звільненням. Око оператора і режисера (Марко Переґо) проникає не тільки всередину камери, кухні, душової, церкви, але й, здається, всередину душі. Лише останні кадри, коли “героїня” сідає на край кам’яної набережної, дивиться на Венецію і вперше плаче, стають кольоровими. 16 хвилин фільму здаються миттєвістю. Всі виходять помітно приголомшені.
Далі за переходом потрапляємо до білої зали з серією портретів. Монотипії зображують по більшості дітей, інколи групи людей, родини. Це роботи француженки Claire Tabouret. Антонія розповідає, що художниця попросила жінок закладу дати їй за бажанням найдорожчі фото-згадки, які вони тримають на тумбочках біля ліжка, той маленький інтимний і дорогий світ, який нагадує про нормальне життя до. Клер використала їх для створення цієї графічної серії. “Це двоє моїх онуків”, – показує Антонія на великий естамп. “А цей мій”, додає Пауліна про маленький квадратний портрет усміхненого хлопчика. За ажурною решіткою цієї зали проглядається великий простір під склепінням, як храм.
Отже, насправді храм. Заключний етап нашого “паломництва”, ми потрапляємо до найбільшого з усіх приміщень – до церкви, яку бачили кілька хвилин назад у фільмі. Це капела Santa Maddalena XVIII століття, sconsacrata, тобто десакралізована, тут не проводяться меси. Саме на її фасаді створено мурал “Батько”, який ми бачили на фасаді зовні. З одного боку від вівтаря нагорі читаємо латинський напис DIMISSA SUNT EI PECCATA MULTA – БАГАТО ГРІХІВ ЇЙ ПРОЩЕНО. З другого, ніби уточнення, QUIA DILEXIT MULTUM – БО Я ЇЇ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ. Нагадування про навернення Марії Магдалини, яка з блудниці перетворилася на першу послідовницю Христа та найбільш шановану християнську святу.
Тут у церкві під стелею розмістився ще один проєкт. Бразильська художниця Sonia Gomes з ниток, фрагментів одягу ув’язнених, бісеру і мотузок створила барвисту інсталяцію, життєствердну і позитивну. Ніби багато кольорових рук спускається з неба до глядача. Як заклик до жінок, які відбувають тут покарання, частіше підводити очі угору, до неба. Пауліна уточнює, що є тут, звісно, і діюча церква – її вікна дивляться просто сюди, в цей простір. За склом видно світло – вхід до храму відчинений у певні години, за бажання усамітнитися у молитві чи просто в роздумах наодинці з собою. “Бо в камерах такої можливості звісно немає,”– це коротке уточнення повертає нас до суворої реальності, перед очима стоять кадри щойно побаченого фільму.
В цей момент наша “екскурсія” закінчується, наші дві провідниці прощаються, просять пригадувати їх добрим словом, всі гості потискають їм руки. Пауліна встигає сказати, що звільниться за рік. “Forza, тримайся,” – бажає дехто з групи. Обидві просять подякувати жінкам-гвардійцям, які майже непомітно супроводжували нас протягом всього маршруту. Ми раптом згадуємо про нашу дівчину-поліцейську. Всі починають дякувати їй – вона, молода і гарна, що залишиться для нас безіменною, вперше за весь час посміхається. Пауліна та Антонія якось непомітно зникають на очах, ніби випаровуються. Ми слідуємо вже без них за нашою охоронницею – на свободу.
Приголомшені фільмом, розповіддю і всім відчутим та побаченим на власні очі, виходимо назовні. Мовчки забираємо свої речі і документи на вахті. Повертаємося до реальності. Без слів, лише помах руки людям з групи, з ким встиг обмінятися кількома фразами за цю годину. Відчуваючи, що вже ніколи не будеш таким, як до цього досвіду. Починає заходити всередину наступна група. Наше паломництво закінчилось. Ми розходимося…
***
Додаток. Слова жінок з Casa di reclusione
…життя це потяг, а не вокзал…
…в очах праведників ви лише боягузи…
…накопичувала терпіння, як порох…
ТОГО ВЕЧОРА
Того вечора ми посварилися.
І що це значить? Що ми більше не кохаємо одне одного?
Чому стало нічим
те, що раніше було всім?
Чому смерть є тим,
що раніше звалося життям?
Чому зараз мерзнеш
там, де ще за мить було затишно?
Блакитне небо в один момент
перетворилося на брудну зливу.
Але головне, щоб потім
повернулося сонце.
БІЛЬ
Критична ситуація
Критичні обставини
Слизька змія
Повільно вповзає
своїм шипінням в мою свідомість
Вона відчуває те, що відчуваю я
Вона знає, яке самотнє
моє серце
Стискає його, щоб імітувати любов
тепло ілюзії,
яка триває кілька годин
Бо потім вона зробить
свій смертельний крок
Жахливий біль
В укусі смертельної отрути
Тепер, коли моє дихання тяжке
Моя шкіра багряна, біла
мій голос втомлений
Я продовжую відчувати її запах
Ті солодкі слова
Коли я думаю про свої помилки
Я розумію
що це не слова
це брязкальця.
Джулія
…і вона справляла миле враження, відображення гіркого життя, що сіяло бурю…
Я в місці
де ніколи не хотіла би бути
але я багато чому навчилася.
я живу заради свого сина
який є найдорожчим
в моєму житті – життя
безцінне, його треба прожити,
в радості чи в біді
прекрасних речей всім.
Алессандра
…мої рани мають твоє ім’я…
Можу відчувати
Я відчуваю, що коли я востаннє бачила тебе,
мої очі востаннє сяяли.
Я знала, що мушу тебе покинути, але не знала, як надовго.
Я знала, що буде важко, але не знала, що буду нести цей тягар всередині себе.
Весь час.
Я знала, що час спливає, а життя не чекає,
Але не знала, що час без тебе – це тортури,
а життя не має ні смаку, ні кольору, ні визначеності.
Я знала, що хочу дати тобі краще життя, ніж моє,
але не знала, чи зможу це зробити.
Але я не знала, наскільки сильною, наскільки могутньою є любов
матері до власної доньки.
Того дня, коли я народила тебе, світло увійшло в мене.
День, коли я повернуся за тобою, буде днем, коли я знову знайду
своє світло. Бо це світло – це ти, моя любов, і немає такого серця,
яке я могла б любити так сильно, як твоє, яке я вже любила, коли воно билося в мені.
Коли я вперше побачила тебе,
мої очі вперше засяяли.
Лу̒на
…моє життя – невидима планета…
Привіт всім, дякую за можливість написати щось, на жаль, я маю залишатися анонімною, давайте я назву себе Соледат, що означає самотність. Я мила і чутлива жінка, я зроблю все, щоб допомогти іншим, я готова відмовитися від їжі, щоб пожертвувати її тим, хто найбільше потребує. У мене було нелегке життя, з дитинства мені довелося рано подорослішати. Я ніколи не гралася ляльками, бо мої батьки розлучилися, коли мені було лише дев’ять років. Хоча я була наймолодшою в сім’ї, у мене є сестра і два старших брати, я стала для них матір’ю. Через те, що мати його покинула, батько почав занурюватися в алкоголь, він пив щодня, і ми, діти, ходили без їжі навіть цілими днями.
Тоді я вирішила взяти ситуацію в свої руки і пішла працювати посудомийкою в ресторанах, де не отримувала зарплату, мені платили залишками їжі в обмін на роботу. Коли моя зміна закінчувалася, я їхала додому на своєму маленькому велосипеді, щоб з’їсти її разом зі своїми братами і сестрою. Щоб принести додому щось більше, я пішла жебракувати, так склалося моє життя.
Сім’я подібна до троянди: троянди опадають, їхні шипи опадають,
але любов до сім’ї ніколи не закінчиться.
Страждання, яке я тримаю всередині себе весь цей час, не маючи змоги
бути поруч з ними, перебуваючи в цьому поганому місці, змусили мене
зрозуміти багато речей, що сім’я безцінна, що немає ціни,
яку можна заплатити за те, щоб бути поруч з нашими близькими, що є сім’єю.
Свобода безцінна. Від всього мого стражденного серця…
За матеріалами прес-офісу павільйону, сайту Vatican News, Il Post, La Biennale. Фото: надані прес-офісом ©Marco Cremascoli, ©Anna Kolomiyets, ©Claudio Caprara, вказано за місцем. Заключне фото: вид від острова Джудекка на Венецію, саме той, який бачить в заключних кадрах короткометражного фільму героїня Зое Салданья в день звільнення. Імена жінок-гідів змінено.
Відвідування павільйону Святого Престолу безкоштовне, за попереднім бронюванням тут, не менше як за 48 годин, за наявності місць.
Сподобалось, поділіться
