Анна Коломієць

Справжні воїни не помирають на домашньому ліжку, в оточенні своїх скорботних рідних. Справжні воїни помирають на полі бою, з мечем у руках, і повертаються на щиті, який несуть побратими. Справжні архітектори, по цій логіці, мають закінчити свої дні десь на будівельному майданчику або малюючи начерки майбутнього проєкту, який ніколи не встигнуть закінчити. А можливо в дорозі, у подорожі по далеких світах “в пошуках величного”*. Так можна було би почати розповідь про останні дні життя і трагічну випадкову смерть, в далекій Японії, одного з найвизначніших архітекторів ХХ століття Карло Скарпи. Найвизначнішого не лише для Італії, бо досі існують розсіяні всюди неформальні архітектурні спільноти його шанувальників, через майже півстоліття після його смерті. До дня пам’яті Карло Скарпи, 28 листопада (1978), хочемо розповісти про його останній (не)закінчений проєкт. Дивно, але це гробниця – Tomba Brion, вишуканий, довершений, загадковий шедевр-заповіт скарпіанського архітектурного генія.

***

Падуанська рівнина у Північній Італії досить одноманітна. В чомусь схожа на центрально-українські пейзажі, тільки без хвилястих балочок і з далекими горами на півночі, які добре видно в ясну погоду. Акуратно переорані клаптики полів, де-не-де зелені острівці дерев, групи сільськогосподарських будівель, чи то стайні, чи сіновали. Коли занедбані, вони виглядають дуже романтично. Рівнина щільно перерізана дорогами, які трохи піднімають висоту погляду з мостів над автострадами, поки ви накручуєте кілометри по цих місцинах. А над лінією горизонту далеко видно лише дзвіниці церков у поселеннях, що як олівці натикані по цій спокійній топографії. Фоном їм піднімаються пагорби, які створюють синьо-голубу раму цьому пейзажу – Берійські, Євганейські, Торічелле – відповідно біля Віченци, Падуї, Верони. Справжні Альпи звідси ще не видно, хіба що птахам, бо вони за горизонтом. Саме в такому місці, в провінції Тревізо, в містечку, ім’я якого мало кому відоме – Сан-Віто д’Альтіволе – знаходиться пам’ятка, яка стала місцем паломництва архітекторів з усього світу. Усипальниця Бріон.      

Коли мені вперше вдалося туди потрапити, влітку у рік локдауну, машин на дорогах було зовсім мало. Людей на вулицях так само, ніби це було під час білих ночей. За кілька кілометрів до місця природа вирішила нас полякати. Обіцяна метеопрогнозом гроза перетворилася на бурю, в жаркий серпневий день стало темно як вночі, так що довелося увімкнути фари. Блискавки, град, стіна води. Небо розверзлося, градусник показував зовнішню температуру +14, двірники не справлялися розчищати від води лобове скло. Видимість була нульова, а дорога перетворилася на річку, ніби перевернулася вода, небо і земля. Рухаючись майже навпомацки, коли стали закінчуватися останні будинки Сан-Віто, в повній самоті і з останніми краплями дощу наша машина зупинилася перед бетонним парканом сільського цвинтаря. Навігатор повідомив – “Destinazione raggiunta“, ви у пункті призначення…

Монументальність архітектури, що нам відкрилася за огорожею, виявилася така, що було важко зрозуміти її реальні пропорції. Вони могли бути від камерних до гігантських, бо не було жодної людської фігури, яка би могла підказати її реальний масштаб. Через омиті зливою ворітця в напоєному озоном і вологою повітрі ми зайшли всередину. Єдиним звуком, що нас супроводжував, був легкий шум текучої води…     

Просвітлена замовниця

Зі згадок учня і колеги Карло Скапи Ґвідо П’єтрополі, той любив повторювати фразу, що він шукає фараона, для якого хотів би спорудити піраміду. Якщо довго повторювати, то, схоже, бажання можуть матеріалізуватися. У випадку Скарпи не в образі фараона, а “фараонки”, яка виникла в постаті ще досить молодої заможної вдови відомого, просвітленого італійського підприємця Джузеппе Бріона, засновника “Brion Vega”, сеньйори Оноріни Томазін. З родиною Бріон Карло Скарпа був знайомий давно, і з Джузеппе, класичним self made man, їх єднала взаємоповага та любов до якісного дизайну, і до якості взагалі. Після несподіваної і передчасної смерті любимого чоловіка у 1968, Оноріна звернулася до друга сім’ї з пропозицією спроєктувати родинну усипальницю. На вибір – на Монументальному кладовищі Мілану, міста, де Бріони жили останні роки і де була штаб-квартира фірми, або в рідному містечку спочилого Сан-Віто. Схоже саме Скарпа підштовхнув пані Бріон до вибору місця в провінції, де міг скористатися набагато більшою творчою свободою.

Так замість маленького клаптика у 68 квадратів на сільському цвинтарі для побудови сімейної каплиці, син Енніо придбав шмат ораного поля біля північного периметру кладовища, більше 2400 квадратних метрів у формі літери L, було зроблено землевідвід під забудову. І professore (як звично всі називають Скарпу, будемо і ми) почав створення своєї омріяної “піраміди”. З майже повним Карт-бланш від замовників не лише стосовно стилю майбутньої архітектури, а й, як потім сталося за довгі 8 років роботи, і її бюджету.      

Проєкт і втілення (1969-1978)

Усипальниця Бріон описана, показана, розказана в такій кількості друкованих і цифрових матеріалів, що напевно зафіксувалася у візуальній пам’яті будь-кого, хто так чи інакше причетний до архітектури, особливо в Італії. Проте варто згадати основні моменти проєкту.

Цей досить невеликий за розмірами комплекс можна назвати поєднанням архітектурних об’ємів і природного ландшафту – медитативного саду hortus, де обидві складові мають однакову вагу і важливість. Весь об’єкт мав виглядати так, ніби народився безпосередньо з цього ґрунту, єдиним унікальним способом в нього вбудований. Причому, грав свою визначальну роль як пейзаж близький, так і далекий, що видно вже з перших ескізів Скарпи.  

Весь комплекс не гнітючий, не скорботний, а надзвичайно просвітлений. За словами П’єтрополі, єдиною можливою алюзією на усипальницю можна рахувати те, що ґрунт цієї обмеженої стіною частини піднятий над рівнем навколишніх ланів і старого цвинтаря в середньому на 55-75 сантиметрів, аналогічно тому як зазвичай піднята могила.

Підвищений внутрішній майданчик мав свій важливий сенс – він забезпечував панорамний вид на навколишній ландшафт. На верхівки дерев, на ближню церкву Сан-Віто з її дзвіницею. І ще далі – на профіль гірського хребта, місто Азоло на горі з його фортецею, на масив гори Граппа. При цьому закривав від очей неважливе – банальні будинки Сан-Віто, дорогу, машини, фермерські знаряддя. Цей візуальний механізм був, здається, ключовою проєктною ідеєю Скарпи, від якої він почав створення всього комплексу.

Стіна огорожі по зовнішньому периметру в бік ланів піднімається на рівень очей, а саме 1,62 метра, щоб створити умовний штучний горизонт. Завдяки цьому тонкому прийому Скарпа налаштував мережу візуальних зв’язків, де новий пейзаж саду для медитацій вмістив у себе його вишукані архітектурно-скульптурні об’єкти разом із зовнішнім світом, який ніби став великою кулісою.

Цікаво, що цей “знак” на висоті 1,62 метра біжить по всім внутрішнім площинам і об’єктам всередині меморіалу – у вигляді вигинів форм архітектури, окремих декоративних знаків-пунктирів або довгих мозаїчних фризів. Як чорно-біло-жовтий  на високій глухій стіні, що відділяє від зовнішнього світу великий водяний басейн. Хоча, не знаючи, ці розсіяні позначки можна і не “прочитати”.

Периметральна стіна незвичайна, не банальна, як все у Скарпи. Вона зроблена нахиленою на 60° всередину, перемежована зовні виступаючими підпірними вертикальними перегородками. Під час однієї лекції, він так пояснив свій задум своїм студентам:

«Я намалював стіну, зроблену таким чином, як я вже казав, тому що пластично так вона набагато чутливіша, виразніша як зовні, так і всередині. Якби вона була прямою, то була би просто дуже класичною, не в сенсі класичної якості, а в сенсі стандартною, звичною, як роблять всі; натомість, завдяки нахиленій стіні, ми змогли зробити цей кут позачасовим».

Єдине місце, де зовнішня стіна розривається, даючи можливість погляду – це кутовий елемент, який інакше би виглядав глухим. Скарпа зробив його з такими складно вигаданими отворами, що вони дозволяють зсередини бачити навколишні лани і Сан-Віто, але не дозволяють зазирнути всередину комплексу.  

Вся структура меморіалу розвивається як рух у соборі – із Заходу на Схід, на схід сонця. Починаючи від невеличкої каплиці (захід) до медитативного саду з водною гладдю (схід). Проходячи через вузькі коридори, а інколи і досить низькі отвори, темні чи ледь освітлені, що так нагадують венеціанські калле – вулички. Де світло і відблиски з води каналів так само відіграють велику роль у створенні особливої атмосфери. Скарпа як істинний венеціанець відтворює тут саме атмосферу, відчуття, а не буквально цитує.

Архітектор вважав, що головним входом до комплексу має бути вхід звід старого сільського кладовища – через так звані Propilei. Де піднявшись на три сходинки – якраз різниця рівня ґрунту зовні і всередині меморіалу –  відвідувач ставав перед вибором куди йти? Ліворуч – дорога серця, до дорогих надгробків. Праворуч – до медитативного саду, духу. Він радив починати ліворуч. Прямо перед нами два перехрещених кільця-отвори, рожевого и голубого кольорів, символів подружнього зв’язку і любові. Через них проникає світло і вже можна роздивитися частину внутрішнього саду і опірну стіну. Цей символ один з найулюбленіших у Скарпи, він не раз повторював його в своїх проєктах – від Banco Popolare у Вероні до шоуруму Dino Gavina у Болоньї і віконця з видом на острів Святої Єлени в головному павільйоні Садів Бієнале у Венеції.

Рослинність, дерева мали одразу велике значення для проєкту. Скарпа це закладав вже у перших ескізах. На самих початкових етапах будівництва, як тільки було піднято рівень майданчику, одразу були посаджені з боку каплиці кипариси, досить дорослі, щоб одразу створювати необхідні об’ємні маси. При вході з пропілеїв і всередині медитативного кіоску мали бути хвойні дерева, в кіоску маленьке і покручене древо нагадувало японське бонсай. Ще японські клени, гліцинії, шиповник, кущі, що плетуться. Жодна рослина не випадкова, з урахуванням розміру дорослого дерева, форми крони, кольору листя, цвітіння.

Тут варто сказати, що у рік, коли вдова Бріон замовила Скарпі проєкт, 1969, він вперше побував у Японії, яку до того уважно вивчав лише по книгах, що скупав де тільки можливо. Ця подорож стала незабутньою і справила на митця величезне враження. Японська культура проєкту, увага до деталі, якість у кожному жесті, мінімалізм прийомів дуже відгукувались венеціанському архітектору. Ці “відблиски” Японії можна вирахувати у багатьох елементах проєкту меморіалу. Найбільш очевидним є саме медитативний сад, так схожий за настроєм на японські сади дзен, де вода і рослинність відіграють чи не найважливішу роль. Або сади каменів з їх врівноваженістю і математично вирахуваним розміщенням каменів так, що глядач не має бачити всі одночасно, якийсь один завжди залишається прихованим.

Інший ключовий вузол комплексу – надгробок подружжя Бріон, два саркофаги. Це небачені  нахилені паралелепіпеди, ніби тягнуться одне до одного. Як два човна, що пливуть паралельно, у трохи заглибленій частині саду, де рівень спускається майже до висоти зовнішнього поля. Складні форми саркофагів відтворені у бетоні, дереві і камені, з написами імен і дат, графічний дизайн яких теж розробив сам Скарпа.

Накриті вони аркою-мостом, який він назвав Arcosolio, можна перекласти буквально як арка від сонця. Зовні це бетон, знизу її покриває яскрава мозаїка з домінуючим зеленим відтінком. Серед фотографій, які зробив Карло в Японії, ми знайшли декілька, що занотували будівництво дерев’яного мосту через річку в японській провінції. Здається, його вигин майже точно був повторений архітектором у цій оригінальній конструкції дивного навісу. Який одночасно і міст, ще єднає чоловіка і жінку у вічності. А можливо його надихали численні венеціанські мости.

Біля зовнішньої нахиленої стіни Скарпа помістив так звану “Усипальницю родичів”, Edicola dei famigliari, для членів родин Джузеппе і Оноріни, Tomasin та Brion. Це, якщо описати, лежача на боку призма, повернута на ті самі 60° що і нахил огорожі. За спогадами, сам Скарпа порівнював цю будову з головою в капюшоні, нахиленою в скорботі до землі. Дивне світло проникає всередину цієї незвичної капели, ніби божественний промінь, освітлюючи декілька надгробків, створених самим Скарпою, і деяких дат, доданих пізніше.  

Наступний важливий елемент комплексу – це каплиця, Capella чи Tempietto, оточена з трьох боків водою. Це ще один скарпіанський шедевр як за формою, так і за сенсами. Зовні це майже ідеальний куб з серією асиметричних отворів, один з яких на рівні підлоги інтер’єру, де окремі частини можна рухати, інші вертикальні отвори від стелі до підлоги – вони то впускають всередину світло, то створюють пітьму. Потрапити всередину можна з одного з проходів комплексу, що веде від зовнішнього додаткового входу, кутового.

Через круглі “ворота” портал, які є алюзією на грецьку літеру омега Ω ω. “Альфа і Омега” – це перша і остання літери грецького алфавіту, які символізують відповідно початок і кінець. Цей вираз використовується в християнстві для позначення Бога творця й Ісуса Христа, і вказує на вічність і повноту їх божественної ролі, а також на те, що вони є початком і кінцем усього сущого. Капличка для відспівування таким чином символізує останній етап життєвого шляху, омегу, підсумок.   

Світло у капелу, окрім вертикальних і маленьких квадратних вікон, ллється зверху, з квадратного отвору у стелі, ніби ми всередині піраміди (знову піраміда). Під ним невеликий вівтар для останньої треби відспівування. Стелю навколо покриває чорна матового блиску штукатурка, що нагадує – і не раз в цих інтер’єрах – деякі твори Марка Ротко, якого любив і цінував Скарпа. Для цього приміщення він створив чи не найбільшу кількість різних предметів – від канделябру до деталей стола для літургії, розп’яття, елементів церковного начиння. Навіть замовив спеціальні чорні свічки, точно під розмір бронзового з латунню підсвічника-скульптури.   

Ми обійшли майже всі “будівлі” комплексу, щоб нарешті відправитися за сонцем, у східну частину меморіалу, який цілком ландшафтний, дуже “японський” сад. Це великий квадратний басейн, який приховує під водою, як дивну археологію, додаткові бетонні об’єми, кам’яний інкрустований острівець у формі, що нагадує хрест. І нарешті інший острів, на який від пропілеїв веде доріжка. На ньому легка конструкція павільйону, що ніби легка коробка, у якої відтяли нижню частину. Верх, який здається завислим у повітрі, стоїть на майже невидимих, ілюзорних металевих стійках, здалеку непомітних. Його нижня лінія співпадає зі вже згаданою висотою погляду 1,62 метра. А отже і з висотою периметральної огорожі.

Тож коли ви потрапляєте всередину павільйону, то практично ці дві лінії сходяться, закриваючи вид назовні, на горизонт і небо. Його можна побачити лише піднявши догори голову. Або через дивний виріз “бінокль”, який відкриває вид в бік Arcosolio з саркофагами. І так само повторює рисунок грецької літери омега ω.Щоб  мати кращу візію, відвідувач має присісти на бетонну лаву поруч із сосною-бонсай, що традиційно символізує гармонію, довголіття, багатство, мудрість і терпіння. 

Це чарівне місце містичного спокою й умиротворення навмисно відокремлене від решти комплексу дверима, що по задуму автора опускаються та зникають у воді, керовані складною системою тросів та шківів, прихованих від очей відвідувача. Їх можна роздивитися на зовнішній стіні переходу з боку зеленого поля. Так піднімав мости на свій острів імператор Адріан на віллі в Тіволі, щоб усамітнитися для роздумів і медитації.

Все це місце ніби доносить думку, що лише кохання може допомогти пережити втрату та дати людині змогу продовжити свою путь.

“В кінцевому рахунку, Гробниця Бріон є саме цим: поетичною машиною для опрацювання болю втрати через виважене бачення, яке, розширене до нескінченності, здатне пом’якшити скорботу, замістивши її більш делікатним відчуттям, натхненним красою природи та місця”.

Gianluca Frediani

Карло Скарпа часто повторював у свої лекціях і численних інтерв’ю, які давав відносно Tomba Brion, що це має були світле і навіть радісне місце. Куди будуть приходити родини з дітьми. Де всім буде не сумно і скорботно, а затишно і спокійно. Просвітлено.

“Це єдине місце, яке я із задоволенням відвідую, бо мені здається, що я зрозумів сенс провінційної місцевості, як того хотіли Бріони. Всі відвідують це місце з великою любов’ю; діти граються, собаки бігають: всі цвинтарі повинні бути такими”.

“Інавгурація” гробниці

Восени 1978 професор був запрошений до Японії. Збирався туди Скарпа, на відміну від першої поїздки 1969, без особливого бажання. Здавалось, якась нерішучість сковувала і засмучувала його. Незадовго до цього в родині сталася трагедія – загинув в автокатастрофі онук Бастіано. Тож він сподівався, що дорога і далека країна трохи розрадять і відволічуть його.  

Асистент Ґвідо П’єтрополі згадував, що за день до відльоту він упорядкував підбірку слайдів для майбутніх виступів у Японії. Скарпа попросив його дещо поміняти, і коли брав до рук коробку, не втримав. Всі слайди розлетілися по підлозі і знову перемішалися. Їх довелося укладати втретє, а сам він був цим випадком дуже засмучений, і все повторював, що сили не ті, і руки вже непевні…  

Проте їхати було варто. У його любиму і обожнювану Японію. До того ж прийом і програма передбачалися тріумфальні. Особливо після того, як спеціальний японський журнал SD Space Design за червень 1977 вийшов повністю монографічним, присвяченим архітектурі Карло Скарпи. Редактор журналу Тойода мав супроводжувати італійського гостя по Японії. Далі фрагмент з книги спогадів П’єтрополі…

“Повернувшись з трагічної подорожі до Японії, сеньйора Ніні [Оноріна Ладзарі, дружина Скарпи] розповіла мені, що в перерві між академічними зобов’язаннями професор попросив відвідати храм Чу-сон-Дзі в Хіраїдзумі, в північній провінції Іра-те. Найближчим містом було Сендай, і разом з Тойодою вони зупинилися в готелі, в підвальному поверсі якого був елегантний торговий центр. Скарпа спустився, щоб купити окуляри: заходячи до магазину, до якого можна було потрапити, спустившись по крутих сходах, він оступився і впав спочатку на правий бік, а потім на лівий, зламавши руку, розбивши голову і зламавши щелепу. Альдо [Бузінаро, друг] повідомляв нам новини один-два рази на день: «Його стан важкий, але стабільний», «нам вдалося поспілкуватися, бо він пише на аркуші, покладеному на груди», «сьогодні він зробив кілька нотаток для проєкту в Джемоні».

Потім, вранці 28 листопада, надійшов дзвінок від Альдо, який повідомив про смерть професора: «Я був зовні палати, відпочивав у кріслі. Ніні вийшла з кімнати і обійняла мене, сказавши: «Бузінаро, Карло помер». <…>

Через три дні ми знову зустрілися, чисельні, на кладовищі Сан-Віто-д’Альтіволе в холодний день, коли земля була задубілою і мерзлою: я не пам’ятаю, скільки нас було і коли привезли домовину. Труна з морської фанери без будь-яких прикрас, добре зроблена і відповідних розмірів, була внесена в маленьку каплицю на кладовищі, де відбулася перша похоронна служба officium sepulcri. Вперше були запалені чорні свічки. Канделябр, що висів праворуч від вівтаря, розгойдували як кадильницю, і світло полум’я оживило маленький простір, наче билося серце”…

***

Про своє бажання бути похованим в Сан-Віто Скарпа вперше висловився, як це не дивно, під час однієї своєї лекції, перед студентами. Шуткуючи, він сказав, що хотів би лежати в якомусь кутку біля усипальниці Бріон, між нею і сільським цвинтарем – “на нічиїй землі”. Тож за його бажанням було обрано місце біля зовнішнього периметру, затишно оточене, ніби прикрите від очей бетонною стіною його монументального комплексу.

За спогадами, тіло професора було огорнуте у лілове кімоно. Дивна оповідка, що досі гуляє мережею, ніби він був похований вертикально, згідно його заповіту, неправдива, але має свою передісторію. Це відголосок його жартівливого побажання бути похованим стоячи, щоб одного разу дружина Ніні, коли прийде його провідати, почула шум падаючих кісток і промовила: “Ну от Карло і помер остаточно”.

П’єтрополі згадував, що довгий час в якості надгробка слугував “шмат звичайної залізної труби, нарізаний, як салямі”, позначаючи місце поховання професора. Виготовили його за власною ініціативою ковалі Занон, що працювали над будівництвом усипальниці. 

Пізніше син Тобія (Tobia Scarpa), архітектор, разом з другом теж архітектором Фабіо Ломбардо створили лаконічну і дуже скарпіанську плиту, низьку, майже в рівень з гравійною засипкою, з іменем і датами життя Карло Скарпи 2 6 1906 – 28 11 1978. Там лінії (життя?) сходилися до умовного центру плити – серця, із круглим заглибленням “чашою” для квітів, сюди численні шанувальники, як паломники до могил великих творців чи святих, приносять свої камінчики. А ще сюди несуть невеличкі заточені олівці, інколи сигарети, знаючи, що професор ніколи не розлучався із цигаркою.

Студія Скарпи у Віченці невдовзі була розібрана, проєкти, частина книг, журнали, фотоархів перевезені в майстерню до сина Тобії. Трохи згодом Ніні, яка не хотіла залишатися в спорожнілому будинку у Віченці, купила на страховку, отриману після загибелі чоловіка, апартамент у Венеції, рідному місті для обох. Її щедрий дім прийняв багато друзів, колег, шанувальників Скарпи, яким окрім гостинності і чаю пропонувалися безцінні спогади супутниці життя і можливість скористатися його бібліотекою.

У 1993 Тобія додав до надгробка невеличку бронзову деталь – загаслу оплавлену свічку на розбитій тарілочці, із дзеркальним написом Nini. І роками життя матері, ніби втиснутими в розсипаних невеликих монетах. Пішла в засвіти слідом за чоловіком і дружина. Дивно, але те відспівування на початку грудня 1978 виявилось першим і останнім, що відбулося в маленькій світлій каплиці комплексу Бріон. .. 

Додаток. Деякі цікаві факти

• Перед своїм від’їздом до Японії, Карло Скарпа практично завершив роботу над створенням усипальниці. Одна з нечисленних деталей, яка ще не була виготовлена – це фігурка ангела, яка мала бути встановлена на зовнішньому виступі Tempietto з боку вівтаря, про що ніхто з колег не знав. Сеньйора Ніні після смерті чоловіка роздавала деякі його матеріали друзям на згадку. Невеличкий альбом з фото ескізів дістався Ґвідо П’єтрополі, і навіть йому, як асистенту, що працював пліч-о-пліч зі Скарпою, про ідею з ангелом нічого не було відомо. На одному з десятків варіантів ангел виглядав круглощоким малюком, на інших максимально стилізованим, завжди з картушем, на якому напис Officium Sepulchri. Це назва поминальної служби і одночасно середньовічної літургійної драми про відвідування жінками-мироносицями надгробка Христа на третій день після поховання, що виконувалась на Великдень. Її сенс полягає у святкуванні Воскресіння через театральну виставу. Останній світлий привіт професора.

• Для проєкту Tomba Brion Карло Скарпа створив більше двох тисяч малюнків і детальних креслень, які нескінченно перероблював і покращував. Щоб стримувати замовницю, коли та втрачала терпіння, докладали зусиль і виступали у ролі щита його помічник геодезист Братті і особливо дружина Ніні, які чи не єдині вміли розмовляти з Оноріною Бріон. В чому Скарпа не мав терпецю, і це загрожувало ускладненнями. Часто питання стосувалися і фінансових вливань для все нових і нових деталей меморіалу. Гробниця Бріон залишається найскладнішим і найвідомішим проєктом Карло Скарпи. Зараз всі матеріали проєкту знаходяться в Архівах римського музею MAXXI, передані туди сином Тобією.

• В 2018 році року брат і сестра Енніо і Донателла Бріон вперше зі створення замовили комплексну консервативну реставрацію меморіалу, який на той час знаходився в дещо занедбаному стані. Керував роботами помічник Карло Скарпи Ґвідо П’єтрополі. Перервана і подовжена епідемією ковіду, вона була закінчена у 2021. В червні 2022 року нащадки передали всесвітньо відому пам’ятку організації FAI, Fondo Ambiente Italiano, що буде займатися його підтримуванням. З одного боку це добре, з іншого – майже напевно вхід буде обмежений розкладом, а може навіть стане платним. Як добре було відвідати це зачароване місце до цього, у вільному режимі. Як того завжди бажала родина Бріон і як зазвичай функціонують цвинтарі, особливо маленькі провінційні.

• У вересні 2025 року в італійський кінопрокат вийшов трагікомічний фільм режисера Франческо Соссаї (Francesco Sossai) Le città della pianura, “Міста рівнини”, офіційно відмічений у програмі Канського фестивалю. Багато критиків визнали його найкращим італійським фільмом цього року. Частина зйомок проходила всередині Tomba Brion, куди три герої потрапляють у фіналі, подорожуючи в пошуках пригод і архітектурних пам’яток по містечках Падуанської рівнини. У фільмі є момент, коли головний герой Джуліо розповідає трагічну історію смерті Скарпи в Сендаї під час поїздки до Японії. У цьому “маршруті” персонажів меморіал є одночасно епілогом і одкровенням, ніби весь фільм — це не що інше, як довге очікування того архітектурного жесту, який об’єднує матерію і дух.

* Друг Карло Скарпи і його компаньйон у багатьох поїздках Альдо Бузінаро, наводив його фразу: “Знаєте, Бузінаро, посереднє нас не цікавить, прекрасне нам знайоме, вирушимо ж на пошуки величного”.

Використані матеріали з книг Gianluca Frediani. Quote e orizzonti. Видавництво Quodlibet, 2023; Guido Pietropoli. A fianco di Carlo Scarpa. Останні десять років життя Карло Скарпи, розказані його найближчим помічником. 2020.

Цитати наведені за джерелами: Carlo Scarpa. Opera completa. Вид. Electa. 1984; з двох вищезгаданих книг.    

Фото: ©Anna Kolomiyets, ©Lorenzo Leone, Архів Collezione Architettura MAXXI, Archivio Carlo Scarpa Museo di Castelvecchio, скріншоти відео, деякі зображення зі сторінки Facebook CARLO SCARPA architetto. Memoriae Causa, де відомо, вказано за місцем, з відкритих джерел. Друге зображення: креслення Карло Скарпи до Пропілеїв, західна перспектива, план і продольний розріз, джерело pinterest. Заключне — ©Lorenzo Leone. Відео Confessione di Carlo Scarpa. Сповідь Карло Скарпи. Ще одне прекрасне відео без коментарів від ArcDog тут.

Ще у нас в журналі читайте про творчий шлях і головні проєкти Карло Скарпа та останнє інтерв’ю професора.

Від автора. Цей унікальний проєкт міг би стати прикладом, практичним підручником того, яким має бути підхід до проєктування меморіальних комплексів. Яких на жаль у нас в Україні є і буде багато після війни.
Окрема подяка Ґвідо П’єтрополі за цікаві розповіді про роки співпраці з професором і Лоренцо Леоне за надані фото. А.К.  

Сподобалось, поділіться