У високій італійській моді є своя особлива локальна географія, коли за кожним ім’ям, немов фортеця, височіє привид рідного міста. Тому, якщо задатися питанням — яка з всесвітньо відомих марок є найбільш міланською? — в першу чергу на думку спадає саме Prada, milanesissima, з її першим історичним бутиком у центрі Галереї Vittorio Emanuele, який і сьогодні знаходиться там, під центральним куполом Ottagono. Як і годиться будь-якому поважаючому себе модному Дому, лише fashion тут не обмежуються. Під час EXPO Milano 2015, у травні того року, було відкрито другий після Венеції культурний центр Fondazione Prada — до речі, за проєктом Рема Колхаса і студії OMA. Проєкт приголомшливий, заслуговує на окрему розповідь, яку обіцяємо. Нас зараз цікавить бістро при ньому — Bar Luce.
UPD. З нагоди десяти років з відкриття цього чудового місця, яке зовсім не зістарилося і залишається супер популярним, ми вирішили ще раз запропонувати вам цю розповідь, що виходила свого часу в нашому блозі. В цій, колись занедбаній, промзоні Мілану завдяки появі тут Фонду Prada, сьогодні з’явилася безліч нових активностей і вдалих прикладів сучасної архітектури, як Fastweb FuturAbility Disrict та Olympic Village 2026, який виріс рік тому якраз на місці «залізничної гілки до Лігурії». Нижче — рекламні постери навпроти нового осередку Фонду Prada напередодні відкриття у травні 2015 року.
Для початку кілька слів про Fondazione. Трохи антуражу: південна околиця Мілана, спальні квартали забудови початку та середини XX століття, залізнична гілка до Лігурії, занедбана промислова зона, що прилягає до неї. Саме тут було обрано колишню винокурню 1910-х років побудови, загальною площею 19 тисяч квадратних метрів. Згідно з проєктом частину корпусів, менш цікавих, було розібрано, а також добудовано два великі об’єкти: один під виставки, а інший — як кінозал. Центром композиції стала семиповерхова вежа, повністю вкрита сусальним золотом Torre, яка, наче гігантський Будда, височіє над усією площею.
«Проєкт Fondazione Prada, зрештою, не можна назвати збереженням старого, але це й не спроба створення нової архітектури. Ці два аспекти співіснують, залишаючись окремими… у процесі безперервної взаємодії, як фрагменти, ніби й не призначені для формування єдиного й цілісного образу, де один елемент переважає над іншим.
Старе й нове, горизонтальне й вертикальне, широке й вузьке, чорне й біле, відкрите й закрите: ці контрасти передають різноманіття напрямків, які поєднуються в характері нового Фонду».
Rem Koolhaas, Studio OMA
У вхідній частині комплексу ліворуч від входу та біля підніжжя Золотої Вежі, в одному зі старих корпусів початку ХХ століття розмістилося бістро. З можливістю автономного входу з вулиці, щоб оживити життя кварталу. Bar Luce, Бар Світло. Саме цей проєкт у проєкті є предметом нашої розповіді.
Почнемо з того, що розробку концепту спочатку доручили не архітектору, а режисеру. Це відомий американець Вес Андерсон (Wes Anderson). Оскар у 2014 році за найкращий фільм “The Grand Budapest Hotel” і ще ціла низка престижних премій. Якщо згадати його фільми, за якістю кадру їх можна порівняти з послідовністю вишуканих, детально опрацьованих картин, де фони гармонують із персонажами, вишукана кольорова гама, а загальне враження — естетична насолода. І до своєї роботи з простором у корпусі колишньої винокурні Андерсон підійшов як до сценографії на кінознімальному майданчику, приділяючи однакову увагу як фрагменту, так і загальному плану. Це місце з безліччю промовистих деталей, алюзій, спогадів, де “роль акторів” відведена персоналу та відвідувачам, нам.
Цього разу Андерсон вирішив створити декорацію-картинку типового міланського бару 50–60-х років минулого століття, тобто було обрано стиль ретро дуже популярного сьогодні історичного періоду, який як стиль називають mid-century. Не стільки через актуальність тренду — навряд чи режисер гнався за цим — скільки на знак поваги до знаменитих італійських режисерів часів неореалізму, які працювали тут саме в ті роки. На думку спадають Вітторіо Де Сіка з фільмом “Чудо в Мілані” (1951) або знаменитий “Рокко та його брати” (1961) Лукіно Вісконті, дія яких розгортається саме в Мілані. І зал бістро Bar Luce насичений візуальними цитатами з цих фільмів. Цікавий збіг — хронологічно цей стиль опинився якраз посередині між десятими роками минулого століття, часом будівництва перших корпусів винокурні, та сучасними архітектурними об’ємами, створеними Ремом Колхасом, ніби нанизуючи всі будівлі комплексу на одну нитку Часу.
«…у цього простору немає якоїсь однієї ідеальної перспективи. З того моменту, як його було задумано, щоб бути “жилим”, у ньому просто має бути багато зручних місць, щоб сидіти, розмовляти, читати, їсти, пити… Гадаю, він міг би стати чудовим знімальним майданчиком, ну або прекрасним місцем, щоб написати фільм. Я спробував надати цьому місцю таку форму, щоб і мені подобалося проводити тут свої некінематографічні вечори».
Wes Anderson
Придивімося уважніше до інтер’єру. Тут залишені на виду круглі чавунні колони, пофарбовані в пастельний зеленуватий колір. Решітки на вікнах — привіт від колишньої винокурні. Андерсон зробив у оформленні бістро кілька симпатичних естетичних знахідок. Склепінчасту стелю, типову для фабричних споруд, він обіграв шпалерами, що відтворюють у мініатюрі структуру перекриттів Галереї Віктора-Еммануїла — знакового для Мілана місця, з якого починалася історія бренду Prada.
Для стін також були замовлені шпалери, що зображують фасади будівель того самого головного міланського Пасажу, Галереї Віктора-Еммануїла. Нижче, на рівні відвідувачів, стіни оздоблені темними дерев’яними boiserie у поєднанні з ламінованими панелями смарагдового кольору з візерунком тканини грубого плетіння в ретро-стилі. Меблі в рожевих і салатових пастельних кольорах виготовлені на замовлення з матеріалу fórmica, який також нагадує про п’ятдесяті роки — ці ламіновані пресовані панелі були тоді дуже популярні у меблевому виробництві та оформленні інтер’єрів. Підлоги з декоративного пофарбованого бетону з мармуровою крихтою та круглі кулі світильників молочного кольору завершують цілісність образу.
Декоратор із тонким смаком та естет, Андерсон створив дивовижну атмосферу, наситивши простір бістро ще й безліччю ретро-предметів та аксесуарів. Вітрини-експозиції з підсвічуванням, складені з вузьких дзеркальних смужок, нагадують домашній меблевий бар, популярний у шістдесятих. Скляні банки з карамельками та фруктовими компотами, сифони, механічні ваги, кавомолка, кавоварка, гірка з бляшанок із печивом і, нарешті, два чудові зразки ігрових автоматів flipper та музичний автомат jukebox (фото нижче) із піснями Міни, Челентано, Джанні Моранді — усі ці деталі чудово відповідають смакам та естетиці Італії 50–60-х років. Без перебільшення — саме в міру, скільки потрібно, щоб не здаватися декорацією.
Окрім основної, модної теми, у різноманітній діяльності бренду Prada завжди було багато культурних проєктів — це функція Fondazione Prada, фонду, заснованого 1993 року, що має два центри: венеціанський, з 2011 року, і тепер міланський. Не вистачало лише теми fashion-food. Тепер цю прогалину чудово заповнено — атмосферним бістро Bar Luce, яке зі своєю ретро-естетикою та бездоганним сервісом одразу стало улюбленим і знаковим місцем, place to be для розпещеної міланської публіки.
У статті використано матеріали Fondazione Prada, OMA Studio, Gambero Rosso, Dissapore, NinaKina Retro Collection. Фото: ©Prada Fondation, ©Attilio Mazarato, ©Elena Braghieri, де відомо, вказано за місцем.
Сподобалося, поділіться
