Багато великих ідей спочатку такими не виглядають. Ось так і ця історія могла б закінчитись там, де почалася – у кафе Florian на площі Сан Марко. Тут на початку 1893 року тодішній мер Венеції Ріккардо Сельватіко під час імпровізованих застільних бесід у групі художників, місцевих інтелектуалів та аматорів мистецтва запропонував організувати у місті художню виставку, з уточненням – кожен другий рік, тобто по-італійськи biennale. І вже 19 квітня особливим указом міської адміністрації було затверджено створення національної художньої виставки-бієнале. Компанія-організатор була заснована в 1895 році, з функцією “стимулювання художньої діяльності та розвитку ринку мистецтва у місті Венеція та у всій італійській державі”. У тому ж році відбулася перша Esposizione biennale, а це італійське слово з того часу незмінним увійшло у всі мови світу. Про історичні етапи найзнаменитішої культурної події з погляду на його Архітектуру ця розповідь.

Giardini. Наполеонівські сади

Під майбутню виставку було вирішено відвести майданчик, який тоді займали Наполеонівські сади – Giardini Napoleonici, у кварталі, по-місцевому сестьєрі, Кастелло, на далекому від великої землі південно-східному боці Венеції.

Варто сказати кілька слів про появу тут, у місті на воді, садів. Створення парку відноситься до грудня 1807 року, коли Наполеон Бонапарт на вершині своїх військових успіхів та експансії на Апеннінах особливим декретом наказав організувати в місті велику зелену зону для відпочинку: “для забезпечення потреб нашого доброго міста Венеції… нехай буде організовано публічний майданчик для прогулянок з алеями та садом”. Проект було доручено архітектору Джан Антоніо Сельва, який, щоб отримати необхідні відкриті площі, був зобов’язаний розібрати стародавні монастирські комплекси Сан-Доменіко, Сант-Антоніо Абата і Сан-Ніколо. Адже Наполеон особливо не церемонився з церковниками всюди, куди сягала його влада. Уламки і кам’яне сміття, що залишились після зносу монастирів, змішали із землею і використали для зміцнення ґрунтів, для засипки трьох каналів і збільшення загальної площі та при створенні штучного пагорба “Montagnola”. На ньому пізніше, у 1812 році той самий Сельва спорудив невелику будівлю Bottega del Caffè.

Ландшафтом та підбором рослин з урахуванням особливого клімату лагуни займався місцевий патрицій П’єтро Антоніо Дзорзі. У Садах було ще кілька будівель, як вхідна група з екседрою та двома маленькими кафе, школа наїзників та стайні. Деякий час тут розмішувався також будинок для слона Тоні, якого обожнювали всі венеціанські дітлахи. Подарувало його місту королівське подружжя. Парк швидко став неймовірно популярним у городян та приїжджих, про Наполеона поступово забули. За місцем закріпилася назва Сади Кастелло, Giardini di Castello, за назвою сестьєре. Для венеціанців просто Джардіні.

Так було аж до 1886 року, коли місто вперше вирішило організувати тут Національну художню виставку, що з успіхом відбулася вже за рік. Для неї було створено тимчасову споруду в неокласичному стилі за проектом муніципального інженера Енріко Тревізанато та архітектора Раймондо Д’Аронко, яка була закінчена точно під експозицію 1887 року. Елегантна будівля постала ​​біля самої води, з видом на Басейн Сан Марко. Вона включала двадцять залів під експозицію, зал для концертів і кафе. Ця виставка стала в якомусь сенсі предтечою майбутньої бієнале, бо саме її успіх надихнув пізніше мера Ріккардо Сельватіко на ідею міжнародного художнього форуму, як найвищої форми культурного змагання між країнами Європи.

1895. Початок  

Для головного корпусу майбутньої міжнародної бієнале було вирішено обрати інше місце – приховане в глибині Садів, але так, щоб головний фасад був повернутий у бік лагуни. Через брак часу та коштів конкурс на найкращий проєкт оголошувати не стали. Так що будівля була спроєктована тим самим Тревізанато, але головний фасад комісії не сподобався. Його терміново доручили намалювати досвідченому художнику-декоратору Маріо Де Марія (Marius Pictor). Спочатку вона отримала назву Palazzo Pro Arte. Як не дивно, ця архітектура виявилася більш канонічною і менш прогресивною, ніж у попереднього павільйону на березі, за вісім років до цього – позначився, мабуть, смак оформлення Де Марія. Будівля з важким класичним фронтоном, глибоким пронаосом та масивними бічними портиками-пропілеями з іонічними колонами, і все це на високому базаменті, а по верху рясно оздоблено орлами та сфінксами. У двох нішах з боків входу містилися фігури-уособлення Живопису та Скульптури, а вершину фронтону вінчала крилата богиня Слава – Gloria.

Керував роботами той самий інженер Тревізанато. Після закінчення будівництва палаццо представ комплексом з сімнадцяти окремих залів, з’єднаних відкритими дворами і переходами. Майже всі вони сходилися до центральної, найвищої восьмигранної зали з куполом (розписана пізніше, у 1909 році Галілео Кіні). Одинадцять залів відводилися виключно під експозицію, інші – під різні служби та офіси організаторів або для публіки. Наприклад, кафе, яке виходило на канал Святої Єлени. Будинки, що залишалися ще на той момент у саду, як стайні, були або повністю розібрані, або перебудовані під потреби майбутньої виставки. Було також відгороджено зовнішній периметр, який відкусив у публічних Садів дві третини всієї площі.

Хто бував у Венеції на бієнале підтвердить – сьогодні, дивлячись на стриманий модерністський фасад Центрального павільйону, неможливо уявити, що він у момент створення мав такі надмірно класичні форми. У своєму первісному вигляді à la De Maria він протримався майже два десятки літ, до 1914 року. Його нескінченним трансформаціям треба приділити увагу в окремій частині есе.

Місцева хроніка розповідає, що після закінчення зведення Палаццо Pro Arte мер Венеції Сельватіко у супроводі своїх секретаря та асесора проводив там довгі пообідні години, особисто беручи участь у розподіленні картин, скульптур та зразків ужиткового мистецтва по залах майбутньої виставки, походжаючи з лінійкою і точним картонним макетом у масштабі. Всі зали були мебльовані та щедро декоровані найкращими зразками італійської ремісничої майстерності, стираючи границю між “чистим” мистецтвом та декоративно-прикладним. І такий підхід зберігся при оформленні експозиції аж до 20-х років наступного століття. Цікаво, що до того моменту президентом Бієнале автоматично вважався мер Венеції.

Ентузіазм організаторів був надзвичайний. Як показав час, таким же виявився й успіх Першої бієнале, причому як серед художників-учасників, так і у публіки. У перший же рік на виставці побувало понад двісті тисяч відвідувачів, на другій бієнале 250 тисяч та на третій 1889-го – 300 тисяч поціновувачів прекрасного. І хоча з 60-х років вже була залізнична гілка до Венеції, але туризму згідно сучасного уявлення ще не існувало, тому такий результат можна визнати справжнім тріумфом.

1907. Народження національних павільйонів

У наступні роки охочих взяти участь у престижній виставці, що відразу зробилася престижною, стало настільки багато, а їхня географія була такою розмаїтою, що Палаццо Pro Arte вже не міг вміщати весь цей art. Тож організатори замислилися про розширення. Приблизно до Шостої бієнале дозріло рішення про початок будівництва національних павільйонів – з одного боку, щоб наголосити на міжнародному характері події, з іншого – для залучення інвестицій. Причому муніципалітет, який на той момент був власником-організатором, аж до 1912 року часто фінансував будівельні роботи з подальшим викупом павільйонів за рахунок самих країн.

Саме за такою схемою у 1907 році першим у Садах з’явився національний павільйон Бельгії, ліворуч від алеї, яка веде до Центрального палацу – точно навпроти кафе-ресторану, що знаходився там у ту епоху. А далі вже було не зупинити: 1909-й став роком відкриття одразу трьох павільйонів: Угорщини – з фасадом, багато декорованим майоліками в національному мадярському стилі; павільйону Великобританії, винахідливо побудованого з використанням фундаменту колишнього тут на гірці кафе, у винятковій піднесеній позиції по центру другої основної алеї саду; і павільйону Баварії, який пізніше став загально-німецьким.

У 1912-му відкрилися павільйони Франції та Швеції, через два роки (кумедний випадок) переданий Голландії через несплату – Швеція не дійшла згоди з муніципалітетом Венеції щодо розміру компенсації. Перед початком Першої світової війни на XI Бієнале були урочисто презентовані оновлений фасад Центрального палацу, за проектом Гвідо Чиріллі, та павільйон Росії (1914).

1918-1938. Двадцятиліття між двома війнами

Двічі переривалося будівництво нових національних павільйонів – і обидва рази через світові війни. Запитувати дозвіл на будівництво власної будівлі в венеціанських садах було справою престижу для багатьох країн. Так що незабаром на генплані стало тісно, ​​а від подання заявки до втілення через довгі погодження іноді проходили десятиліття. Так у період між двома війнами тут з’явилися павільйони Іспанії (1922), Чехословаччини (1926), США (1930) та Данії (1932). Були осучаснені чи радикально перероблені відповідно павільйони Бельгії (1930) та Німеччини (1938)… і знову вкотре оновлено “багатостраждальний” фасад Центрального палаццо (1932). Цього разу за проектом архітектора Дуіліо Торреса, з такої нагоди його перейменували у Павільйон Італії – дивно, але країна-хазяйка до того часу обходилася без свого національного павільйону. Саме тоді вхідна група в палац набула форм у стилі раціоналізму, з чотирма колонами та злегка увігнутим портиком, які ми бачимо і сьогодні.

Цікаво, що майже до цього моменту, 30-х років, організатори, виділяючи країні конкретний майданчик під будівництво, не дотримувалися якоїсь єдиної логіки і більше співвідносились із початковим планом парку XIX століття. Лише коли вільні простори в Садах стали щільно заповнюватися, відбулася спроба перегляду всього генплану. У результаті було вирішено розширюватися на острів Святої Єлени, що примикає до Садів зі сходу, оновивши міст через канал. Запрошений з цієї нагоди архітектор Бренно Дель Джудіче з урахуванням вузької витягнутої ділянки спроектував для острова єдину архітектурну кулісу у стилі популярного тоді раціоналізму, що автоматично формував границю цієї частини Садів.

Комплекс містив одразу п’ять павільйонів: чотири національні (спочатку Югославії, Швейцарії, Польщі та Румунії, сьогодні замість Швейцарії – Єгипет, замість Югославії – Сербія). По центру постав павільйон хазяйки заходу Венеції – для експонування творінь місцевих майстрів-ремісників. В цілому блок було закінчено до 1938 року. Поруч із цими роботами по його боках виникли у 1934 павільйони Австрії та Греції. Під час війни ніякого нового будівництва тут не велося, а остання художня виставка пройшла в 1942 році, в розпал війни, і зрозуміло, що назвати її міжнародною було б великим перебільшенням.

З 1948 до наших днів

З відродженням виставок бієнале, починаючи з 1948 року, з’явилися й нові претенденти на свої національні павільйони, але надання місця було ускладнене браком ділянок у межах Джардіні: організатори могли розглядати лише давно подані заявки або враховувати інші вагомі мотиви кожної з країн-кандидатів. Архітектура, а деколи і структура багатьох павільйонів застаріла, особливо перших, побудованих на початку століття. Так що Бельгія (1948), а за нею та Іспанія (1952), щоб їхні павільйони не виглядали зразками анахронізму, повністю оновили їхні фасади.

У повоєнні роки свою довгу – тридцятирічну – і плідну співпрацю з бієнале починає венеціанський геній, архітектор Карло Скарпа, при цьому працює як над оформленням виставок, так і над архітектурою окремих будівель. Як дві перлинки скарпіанського стилю: Дворик скульптур у Центральному павільйоні і будиночок каси з боку лагуни, обидва об’єкти 1952 року. Тоді ж у Садах з’являються два нових павільйони: Швейцарії, що переїхала з острова Святої Єлени до старої частини Садів, та молодої держави Ізраїль. Через два роки Голландія презентує на суд відвідувачів повністю переглянутий проєкт павільйону архітектора Герріта Рітвельда, що став одним із перших прикладів сучасного рішення архітектурного простору для експонування.

1956-й стає найбагатшим роком на нові відкриття: Карло Скарпа проєктує будинок для Венесуели, першої представниці Латинської Америки в Садах, відкриваються національні павільйони Японії та оригінальний дерев’яний pop-up павільйон за проектом Алвара Аалто для Фінляндії. За задумом, він мусив бути тимчасовим, але лишився тут назавжди. Поки реставрувалися перші павільйони початку століття, як угорський, 1958 рік теж дав чудові приклади виставкової архітектури, як невелика легка споруда павільйону Канади (студія BBPR), акуратно вставлена ​​між британським і німецьким, і напевно найкрасивіший з усіх павільйон Північних країн архітектора Сверре Фенна, який переміг із ним на конкурсі.

Ніби закінчуючи десятиліття, 1959 року дозвіл на будівництво запитує Бразилія. Вона надала організаторам сміливий проект павільйону-мосту між старою частиною Джардіні та островом Святої Єлени, акцентуючи на його екстремальній сучасності. Потрібно було п’ять років і кілька радикальних переробок, щоб отримати схвалення комісії. Поки Бразилія “воювала” за свій досить радикальний проєкт, у старій частині Джардіні службовий садовий будиночок у глибині, за павільйоном Чехословаччини та Франції був мінімальними засобами перероблений у національний павільйон Уругваю. Так у списку з’явилася ще одна латиноамериканська країна. Що ж до Бразилії, втілений у результаті не в первісному вигляді, її національний павільйон виник на острові Святої Єлени лише в 1964, по осі мосту і симетричної куліси архітектора Дель Джудіче. Для його будівництва була розібрана розташована півколом колонада, перероблений і вкорочений басейн перед павільйоном Венеції, що серйозно послабило виразність проекту 1930-х років, практично зробило з нього фон-кулісу.

Всі повоєнні павільйони були спроєктовані та побудовані, зокрема часто безпосередньо за рекомендацією Бієнале, з урахуванням зв’язку інтер’єр-екстер’єр та з можливістю радикальної трансформації виставкового простору залежно від конкретного завдання експонування. Деякі з них включають невеликі майданчики під сади, тераси або просто відкриті внутрішні площі для інсталяцій та скульптури (Ізраїль, Швейцарія, Японія). Інші проєкти зробили дерева Садів частиною просторового та конструктивного рішення архітектури павільйону (Канада, Північні країни).

Вперше в ці роки багато нових виставкових павільйонів були не тільки “контейнером для експонування”, але й самі по собі стали зразками передової сучасної архітектури, гідної вивчення та наслідування (новий павільйон Голландії, Швейцарії, Венесуели, Північних країн). І здавалося, на цьому поява нових павільйонів мала би закінчитися.

Наступний бум архітектурної активності навколо Бієнале припадає на кінець 70-х – початок 80-х років. Він пов’язаний з такими відомими іменами насамперед італійських архітекторів як Вітторіо Греготті, Альдо Россі, Паоло Портогезі, Ренцо П’яно, які створили для різних подій усередині виставки кілька визначних тимчасових проектів. Варто згадати Театр Світу – Teatro del Mondo (1979) лауреата Премії Прітцкера Альдо Россі – плавучу архітектурну платформу, закріплену навпроти Митної Стрілки на Великому каналі.

У ці роки сталася й інша визначна подія – вперше Бієнале вийшла за межі Садів, зробивши саму Венецію безпосередньою учасницею художньої виставки. У 1980-му до виставкових площ Джардіні було приєднано більшу частину будівель історичного комплексу венеціанського Арсеналу (фото вище). Це перш за все спеціально відреставровані Corderie, Bombarde, інші – в них відбулася Перша міжнародна виставка Архітектури під кураторством Паоло Портогезі. Для Бієнале починалася нова ера.

Здавалося, коло замкнулося – із набуттям площ Арсеналу нові країни-учасниці могли отримати там майданчики під свої виставки. І все ж таки організатори поступилися ще лише у двох випадках, давши дозвіл на будівництво національних павільйонів у Садах, де, здавалося, вже яблуку ніде впасти. Винятки були зроблені в 1988 для Австралії – все ж таки країна-континент, і в 1996 для Республіки Корея. Австралійський павільйон знайшов своє місце на березі каналу-ріо, з видом на острів Святої Єлени. Щоправда, він був повністю перебудований у 2015. А корейський був компактно втулений там, де здавалося, не можна побудувати навіть маленьке кафе – між павільйонами Японії та Німеччини. Так що він майже загубився серед вікових дерев і мало помітний з алеї, зате з власним видом на Басейн Сан Марко. Третьою стала споруда в 1991 на алеї, що веде від лагуни до Центрального павільйону, маленького архітектурного шедевра за проектом Джеймса Стірлінга – “стабільно тимчасового” Книжкового павільйону (спочатку Bookshop Electa). Ця елегантна будівля 30 на 6 метрів, яка за формою нагадує корабель, що випадково заплив з венеціанської затоки, стала тридцять першим і заключним павільйоном у Садах.

Озираючись назад, на більш ніж сторічну історію венеціанської Бієнале, можна сказати, що успіх виставки багато в чому був обумовлений далекоглядною політикою її перших організаторів, які у 1907 році вирішили використати такий архітектурний об’єкт як павільйон. Невелика будівля, більш-менш ефемерна, за жартівливим визначенням тимчасово-стаціонарна або стаціонарно-тимчасова, яка може перебудовуватися та модернізуватися. Павільйон часто втілює у собі всі очікування тієї організації-власниці, яка її побудувала чи адаптувала, експортуючи до Венеції свій найкращий та самий репрезентативний національний образ.

Венеціанська Бієнале сьогодні – це найзнаменитіша і найпрестижніша подія у світі сучасного мистецтва та архітектури. Але водночас, говорячи про будівлі у парку Джардіні ді Кастелло, це унікальний “живий каталог” сучасної архітектури, по суті музей просто неба європейської архітектури ХХ століття. Багато національних павільйонів були побудовані відомими архітекторами, які хотіли висловити у них найкращі проєктні тенденції свого часу. До того ж водночас це майданчик для експериментів та наочна передова школа з оформлення виставок, чим тут теж часто й із задоволенням займалися та займаються великі професіонали Архітектури.

***

У наступних частинах буде розповідь про історію створення Центрального павільйону та кількох найцікавіших (з погляду автора) національних павільйонів, а також про запуск, починаючи з 1980 року, Бієнале Архітектури. Далі буде…

Цікаві історичні факти і курйози:

• Загальна площа Giardini della Biennale 60 тисяч кв. м., виставка з павільйонами займає близько 42 тисяч кв. м., решта садів, 18 тисяч кв.м., залишаються в експлуатації міста як публічний парк.

• Центральний павільйон (в різні часи Палаццо Pro Arte, павільйон Італії, нині Центральний) побудований у 1895 році, перероблявся починаючи з 1914 року протягом усього свого існування, як за планіметрією, так і за оформленням головного фасаду.

• Цікавою новиною V Бієнале в 1903 році стало відкриття залів з декоративно-ужитковим мистецтвом, по суті паралельного Салону меблів та обстановки, тоді ж було надано дозвіл відкрити так званий Salon des refusées, де виставлялися роботи тих авторів, кому відбірковою комісією було відмовлено в участі.

• Завдяки посередництву Сергія Дягілєва у 1907 році у VII Бієнале вперше взяли участь два художники з Росії: живий класик, уродженець українського козацького Чугуєва, Ілля Рєпін та головний “декоратор та костюмер” руських балетних сезонів Леон Бакст.

• Серед невтілених проєктів, створених для Бієнале, є зроблені такими знаменитими архітекторами як Льюїс Кан, Франческо Челліні, Оскар Німейєр, Карло Скарпа; більшість оригіналів цих проєктів знаходяться в Історичному архіві сучасного мистецтва Бієнале Венеції (Archivio storico delle arti contemporanee della Biennale di Venezia) і періодично виставляються.

• У 1905 році секретар Бієнале Антоніо Фраделєтто наказав прибрати з іспанської зали в Центральному палаці роботу Пабло Пікассо, побоюючись, що своєю новизною картина могла б шокувати публіку. Ображений до глибини душі іспанський художник наступні 10 років відмовлявся брати участь не тільки у бієнале Венеції, а й взагалі виставлятися в Італії. Лише в 1948 року Бієнале вперше приймала його, але вже з персональною виставкою. Авангардному мистецтву двері відкрив наступний секретар Вітторіо Піка (1914-1926): експресіоністам та постімпресіоністам, кубістам, футуристам, тощо.

• Крім функції експонування та сприяння продажам, Бієнале також займалася купівлею картин та скульптури, які потім стали основою колекції Галереї сучасного мистецтва Ca‘ Pesaro. Так місто придбало, серед інших, знамениту “Юдіф” Густава Клімта та одну з найкращих версій “Мислителя” Огюста Родена.

• У 1912 році комітет міжнародних художніх виставок у Венеції відмовив Товариству імені А.І. Куінджі у наданні кількох залів у Виставковому палаці для експонування творів членів цього об’єднання в рамках 11-ї бієнале 1914 року. У зв’язку з цим один із засновників Товариства Р.А. Берггольц клопотав перед Імператорської Академією мистецтв про будівництво Російського павільйону у Венеції.
  Незважаючи на те, що цю ідею палко підтримувала президент Академії велика княгиня Марія Павлівна, пропозиція була знову відхилена більшістю голосів. Ситуація вирішилася тільки завдяки грошовій пожертві Богдана Івановича Ханенка. 20 січня 1913 року він звернувся до ІАХ: “…обдумавши всебічно питання забезпечення скорішої побудови у Венеції бажаного для Її Імператорської Високості Російського павільйону … я зупинився на рішенні надати негайно в розпорядження Її Імператорської Високості максимальну суму, в котру може обійтися будівництво павільйону, а саме 21 000 руб. І понад того – 10 000 руб. як капітал, відсотки з якого могли б вилучатися на найголовніші витрати на утримання будівлі…”

• Після розвалу Російської імперії внаслідок революції, вперше з 1914 року в павільйоні, колишньому Росії, після шестирічної перерви у 1920-му пройшла персональна виставка Олександра Архипенка. З 1924-го це павільйон радянських художників, але участь країни була нерегулярною, а експозиції носили по більшості пропагандистський характер.

• У 1956 вже всесвітньо відомий архітектор Алвар Аалто проєктує “тимчасову” розбірну будівлю для фінського павільйону, яка була виготовлена з дерева та доставлена безпосередньо з Гельсінкі; 1976 року структура була серйозно відреставрована, у різні роки встигла побути національним павільйоном Аргентини, Португалії та Ісландії, з 2009 року сюди знову повернулася Фінляндія.

У статті використані матеріали Національного архіву Італії, розділ Архіви архітекторів Sistema Archivi Nazionali, сайту Biennale di Venezia, книги Марко Мулаццані “Гід по павільйонах Бієнале Венеції з 1887” (Marco Mulazzani. Guida ai Padiglioni della Biennale di Venezia dal 1887. Electa Architettura. 2014), монографії “Pavilion and spaces of Venice Biennale” Matteo Ballarin (RG Editore, 2015), цитата листа Б.І. Ханенка по книзі “Русский павильон в Венеции. А. В. Щусев”, видавництво Garage, 2014. Фото: Anna Kolomiyets, Caffe Florian, вказано на місці або з відкритих джерел.

Сподобалося, поділіться