Анна Коломієць. Розділ з книги “Італіє, ти мені подобаєшся”, адаптований
Як багато з величезної спадщини великого флорентійця Леонардо да Вінчі залишилося лише в спогадах сучасників і пізніх копіях, так і це його творіння останнього року міланського періоду цілком могло б не дійти до наших днів. Причин для цього було більш ніж достатньо в багатостраждальній історії Мілана, від трьохсотрічної іноземної колонізації до бомбардувань Другої світової війни. Але завдяки щасливому збігу обставин ми можемо сьогодні бачити його в герцогському Палаці Sforzesco. Про складно сплетену історію створення і порятунку одного шедевра наша розповідь.
Зáмок на місці фортеці
Ця історія починається в другій половині Кватроченто (XV ст.), коли в Мілані після століть правління герцогів Visconti, рід яких припинився на Філіппо Марія Вісконті, до влади завдяки політичному чуттю і вдалим шлюбним союзам прийшли амбітні Сфорца, які зуміли надати максимального блиску двору і всього за кілька десятиліть перетворити Мілан на одну з найблискучіших столиць Європи. Франческо Сфорца, родоначальник нової правлячої династії, після смерті без спадкоємців останнього в роді Вісконті, зайнявся відновленням старовинної фортеці Rocca Viscontea, зруйнованої під час заворушень 1447 року, наказавши через чотири роки, в 1451-му почати спорудження на стародавній основі більш просторої і сучасної структури. Вона поєднала б в собі оборонні функції цитаделі з розкішшю панської резиденції, для чого був залучений відомий тосканський архітектор Філарет (Antonio di Pietro Averlino прозваний Filarete).
Новому правителю здавалося розумнішим оселитися в передмісті тодішнього Мілана, ніж у герцогському палаці на центральній площі Дуомо, який вже показав себе не дуже надійним укриттям перед обличчям повсталих городян і знаті. Новий проєкт був акуратно вписаний в “залишки” старої фортеці, з використанням збережених фундаментів, які значною мірою визначили конфігурацію майбутнього Castello.
Нащадок Франческо, його старший син Галеаццо Марія, прийшовши до влади в 1466 році після вбивства батька в результаті патриціанської змови, продовжив і навіть прискорив будівництво. Бажаючи якомога швидше перенести герцогську резиденцію в новозбудований замок, він поспішав закінчити роботи до свого весілля з Боною ді Савойя, запланованого на кінець весни 1466 року. На той момент вже були зведені Rocchetta, найбільш захищена частина, “фортеця у фортеці”, і кутові вежі. Кругла із заходу, яка називалася Castellana, або del Tesoro, призначалася під скарбницю герцога і житло головного зберігача замку. Північна квадратна вежа, La Falconiera, була з прилеглими до неї панськими апартаментами, про розписи яких герцог давав докладні вказівки придворному архітектору Бартоломео Гадіо (Bartolomeo Gadio).
У листі до нього від липня 1472 року Галеаццо Марія вперше називає головний Зал, розташований в північній вежі, Sala de le Asse, або Зал дошок, ймовірно тому, що основа стін була обшита вертикальними дерев’яними панелями – asse, швидше за все для утеплення і захисту від вогкості. Тому що він, перебуваючи майже на рівні землі, двома зовнішніми стінами був розгорнутий на північ і був найхолоднішим у всьому замку.
Реконструкцію склепінь зали того часу можна зробити завдяки докладним описам герцога в листуванні 1469 і наступних років зі своїм архітектором. Певний манускрипт був навіть названий “Список речей, які бажає наш Сяйний пан, щоб ними був розписаний Замок тощо”, немає ніяких сумнівів, що в повній згоді з цими вказівками герцога і були виконані декори. Так, за бажанням “Сяйного”, склепіння зали північної вежі було покрито фресками з геральдичними символами роду Сфорца – вогняним гребнем і Савойя – голубкою на червоному тлі, тому в різних джерелах того часу цей квадратний зал називається червоним – Sala Rossa, а також герцогським Sala dei Ducali, або Sala della Torre – залом у башті, і нарешті пізніше Sala delle Asse. Саме ця зала, що безпосередньо прилягає до герцогських апартаментів у вежі Falconiera, основне церемоніальне приміщення замку, становить головний інтерес нашої розповіді.
Маестро Леонардо обіцяє…
Перестрибнемо через чверть століття, через війни, завоювання, регентство, інтриги і замахи. Пропустимо здавалось би неможливе сходження до вершини влади четвертого сина Франческо Сфорца, амбітного Людовіко, прозваного Моро, щоб опинитися в Мілані кінця п’ятнадцятого століття, на той момент напевно найбільш процвітаючому місті, з одним з найбагатших і розкішних дворів, пов’язаних династичними узами або політичними інтересами з основними монархічними сім’ями Європи. Від короля Неаполя до герцога Феррари Ерколе д’Есте, його тестя, від Венеціанської республіки до французького монарха Карла VIII та імператора Священної Римської імперії Максиміліана I Габсбурга.
Вже 17 років тут живе і працює на герцога в якості інженера, конструктора, живописця і організатора палацових свят Леонардо да Вінчі, який тридцятирічним прибув до Мілана, на той момент одного з найбільш динамічних міст Європи. Як посланець флорентійського герцога Лоренцо де Медічі, у пошуках фортуни і нового багатого покровителя, якого він і знайшов в Людовіко Моро, що, до речі, був його ровесником. Леонардо поступово, далеко не відразу, знайшов тут і гідне утримання, і нові цікаві дружні стосунки, і заслужену славу, вступаючи в зрілий період синхронно зі своїм герцогом.
Повністю присвятивши себе боротьбі за владу, тривалим війнам і тимчасовим союзам, Людовіко Моро пізно одружився, у 39 років – вінчався з обіцяною йому багато років тому дружиною Беатріче д’Есте, молодшою дочкою герцога Феррари Ерколе I, з якою його заручили, коли “нареченій” було 5 років. Але, на подив, всупереч суто політичним інтересам, цей шлюб виявився щасливим, у листах Людовіко писав про Беатріче, що вона “мені дорожча за світло сонця”. Їх довірчі та гармонійні стосунки дивували сучасників, старша сестра Ізабелла д’Есте в листуванні з родичом Галеаццо Сансеверіно зазначала: “Це любов між ними, я не думаю, що люди можуть робити більше, коли вони кохають”.
Незважаючи на велику різницю у віці подружжя, майже 23 роки, вони прожили душа в душу 6 років, відведених їм долею. Поки не сталося непоправне – 2 січня 1497 року Беатріче, після різдвяних святкувань з молебнями і катанням на кареті, не змогла народити і померла в одному з верхніх залів Рокетти, так і не подарувавши герцогу їх третю дитину. Їй був лише 21 рік. Поховали герцогиню на хорах церкви Санта Марія делле Граціє, постійним донатором якої був Людовіко. Тоді ж він замовив скульптору Крістофоро Соларі – парний мармуровий надгробок, для себе і Беатріче, якому судилося стати лише кенотафом.
Невтішний вдівець, згідно з хроніками, закрився в кімнатах на містку la Ponticella, побудованому Браманте, перекинутому через рів до Північної вежі, і названих з тих пір чорними – “Camerette Negre”. При дворі смерть Беатріче, енергійної, веселої, дотепної, прекрасно освіченої, сприйняли як погане знамення для всього дому Сфорца і для Людовіко в першу чергу. Легенда свідчить, що з тих пір і до кінця життя герцог одягався виключно в чорний одяг, на знак жалоби.
Мабуть, саме в ті сумні дні січня 1497 року, що настали після раптової смерті дружини, герцог, подолавши перший гострий біль втрати, щоб якось відволіктися, вирішив відновити оздоблення замку. Так він захотів водночас стерти спогади про свого племінника Галеаццо Марію Сфорца і його матір герцогиню Бону ді Савойя, створивши нові підтвердження свого панування і на знак поваги до передчасно померлої дружини. Він наказав накреслити і вирізати ім’я Беатріче і своє в кожній частині замку: на вежах, дверях, портиках, склепіннях. У тому числі ці оновлення мали торкнутися і парадного Залу делле Ассе.
Найліпшим художником на цю роль був Леонардо, який на той момент працював в кастелло над розписами Saletta Negra та Camerini. Вже прославлений двома своїми найважливішими творами в місті, як фреска “Таємна вечеря” в трапезній церкві Санта Марія делле Граціє, для якої Людовіко робив того року щедрі пожертви, і грандіозна кінна статуя Франческо Сфорца, що залишилася незавершеною, Леонардо отримує замовлення на нове оздоблення Sala de le Asse.
Ця робота, безсумнівно, вимагала від маестро чимало часу на розробку і вирішення схеми дуже складного і оригінального декору, який потрібно було пристосувати до особливої конфігурації склепіння. Розписи передбачалося завершити, звісно за допомогою учнів боттеги, до кінця вересня 1498 року, тобто всього за п’ять місяців. Про що придворний канцлер і член герцогської родини Гуальтьєро Бескапе (Gualtiero Bescapè) писав Людовіко в листі, датованому 21 квітня того ж року:
«Найясніший мій пане, …У понеділок буде звільнена від дошок велика Зала, тобто Зала Вежі. Маестро Леонардо обіцяє закінчити її повністю до вересня, і до того ж можна буде нею користуватися: тому що містки, які він монтує, залишають вільним весь низ…»
***
Майже 400 років потому. Бельтрамі
У другій половині 1893 року в напівзруйнованих казармах колишнього міланського Замку, з якого незадовго до цього пішли військові, працювала група істориків і дослідників на чолі з молодим, тридцятирічним архітектором Лукою Бельтрамі1 (Luca Beltrami). За кілька років до цього йому довелося витримати непросту суперечку з міланською громадськістю. Доля замку після звільнення з-під австрійського ярма і об’єднання Італії стала предметом палких дебатів. Багато городян пропонували знести його, щоб стерти будь-яку пам’ять про кілька століть окупації, коли замок був перетворений на військову цитадель. З нього місто піддавалося неодноразовим артилерійським обстрілам у моменти народних протестів, а пізніше — на в’язницю, де утримували, зокрема, і патріотів. На щастя для Мілана, багато в чому завдяки енергії того ж Бельтрамі, переважила історична думка, що замок потрібно зберегти і відреставрувати. На згадку про колишню славу Вісконті-Сфорца, а військовий плац для муштри і парадів перетворити на міський парк.
Замок Сфорца за минулі століття, починаючи з втрати за іспанського правління своєї ролі резиденції правителів, до наполеонівських часів, коли він був остаточно перетворений на військовий равелін, повністю втратив своє багате оздоблення. А Зал делле Ассе за Наполеона став стайнею: його поділили на безліч денників, високі вікна були закладені, як і входи, замість них були відкриті нові, що дозволяли швидко виводити коней назовні фортеці через місток Браманте. Склепіння були щільно побілені вапном – у місцях, де штукатурка обвалювалася, побілка була повторена багаторазово. Від мощеної каменем підлоги по стінах розповзалися сліди вогкості. Таким у записах Бельтрамі представився колишній парадний зал, який бачив чимало історичних подій, свідок максимальної слави і падіння герцогського роду Сфорца.
Взимку між 1893 і 1894 роками в залі під керівництвом Бельтрамі працювала група дослідників, під наглядом якої бригада малярів знімала нашарування штукатурки, поки на висоті близько п’яти метрів не були виявлені бліді зеленуваті сліди фрески, переплетення гілок, написи, розшифрувати які через значні втрати здавалося практично неможливим. Шістнадцять сучкуватих дерев, що утворюють зелений купол залу.
Бельтрамі запросив для консультацій відомого німецького професора, історика мистецтв Пауля Мюллера-Вальде (Paul Müller-Walde), який тоді працював над біографією Леонардо, аби безпосередньо брати участь в аналізі малюнка, що поступово відкривався і починав набувати композиційної цілісності. Незабаром архітектор зробив такий запис:
«…оригінальний декор, що складається з великих стовбурів дерев, які, піднімаючись вгору по стінах, розгалужуються відповідно до площини люнетів, перетворюючи вольту на велику перголу, в якій переплетення гілок збагачене візерунком із золотих шнурів, а вузли згруповані разом навколо замка вольти, де виділяється герцогський герб у золотому кільці. За тих же обставин [під час розчищення побілки] був виявлений на згині склепіння, в середині північно-східної сторони, фрагмент напису золотими літерами на синьому тлі, укладений у велику золоту раму”.
Те, що очевидно сьогодні, не здавалося таким певним більше ста років тому, включаючи саме авторство Леонардо як безперечного виконавця розписів у Залі делле Ассе, адже в Мілані в той час працювало безліч обдарованих живописців, включаючи Донато Браманте. І тут роль професора Мюллера-Вальде і Луки Бельтрамі як невтомного дослідника неймовірна. В цьому випадку в ролі історика більше, ніж в якості архітектора.
Ентузіаст відновлення, а по суті реконструкції замку Сфорца, Бельтрамі буквально перевернув міські архіви в пошуках документів і свідчень часів Людовіко Моро і перебування Леонардо в ломбардській столиці. І йому пощастило: крім процитованого листа канцлера Гуальтьєро герцогу були виявлені й інші, найцінніші для відновлення історичної правди документи. У тому числі в нотатках такого собі Маріно венеціанця, в іншому місці Маріті Сануто: “Diari di Marin Sanuto”. Всі разом ці свідчення дали досить цілісну картину того періоду. І беззастережно підтвердили авторство Леонардо в розписах склепінь парадного залу в північній вежі замку. У своїй пізнішій монографії 1904 року, присвяченій Замку Сфорца, Бельтрамі пише:
«…переглядаючи в 1898 році невичерпне джерело інформації, яке складали “Щоденники Маріті Сануто”, мені впало в око таке зауваження: “Копії деяких епіграм [епіграфів], які знаходяться в Міланському замку в залах, де зволить жити Господине Лодовіко, написані золотими літерами”.»
Хто шукає, той знайде! Наполегливий дослідник, Бельтрамі знаходить в “Щоденниках” повне розшифрування написів-епіграфів всіх чотирьох картушів склепіння. Повністю латинський напис, наведений вище, згідно Сануто, звучить так:
І віщає про той щасливий момент в історії двору Сфорца, коли герцог Людовіко з дружиною Беатріче відвідали в Германії «божественного правителя Максиміліана», короля галлів, в році божому 1496.
Удачливий архітектор, який у ході довгих пошуків нарешті знайшов документальне підтвердження своїм провидчим здогадкам, підсумовує таким пасажем:
«Текст напису мав підтвердити той факт, що завдяки простому вивченню слідів розписів не залишалося сумнівів у тому, що декор відносився до останніх років правління Лодовіко іль Моро, і, отже, можна було дати атрибуцію оригінальної композиції оздоблення Леонардо да Вінчі, в тому числі за збігом періоду часу».
До травня 1900 року роботи під керівництвом Бельтрамі з реконструкції Castello Sforzesco і перетворення його на Художні музеї були практично завершені. Був розібраний зовнішній периметр фортечних споруд, так звана Ghirlanda, в решті частини були укріплені стіни, поглиблені вали, звільнені від слідів військової присутності споруди і двори, внутрішні приміщення підготовлені для розміщення творів мистецтва. Починалося відновлення, а по суті повна реконструкція центральної і найвищої вежі Філарета. Останнім незавершеним інтер’єром залишався саме Зал делле Ассе – частково через свої великі розміри і брак коштів, частково через неясності – як вчинити з виявленим шедевром Леонардо?..
«…поки не виникла чудова обставина… сталася щедра ініціатива адвоката П’єтро Вольпі, який, бажаючи вшанувати пам’ять своєї дружини Алессандріни Вольпі Бассані, вирішив у березні 1901 року взяти на себе витрати по відновленню живописного оздоблення склепінь у Залі делле Ассе».
Із записок Бельтрамі
За домовленістю з директором Регіонального бюро зі збереження пам’яток Ломбардії архітектором Гаетано Моретті, Бельтрамі запрошує до роботи в залі художника і декоратора Ернесто Руска (Ernesto Rusca), вже добре відомого на той момент своїми реставраційними та відновлювальними роботами розписів XV століття. Ось тільки підхід у той час до реставрації сильно відрізнявся від сучасного бачення… Руска не тільки точно відстежив всі Леонардові сплетіння, але по суті переписав їх, щільно покривши оригінальну ренесансну фреску яскравими фарбами. У такому вигляді вона і залишалася наступні п’ятдесят років.
Зусиллями ентузіастів, в першу чергу Луки Бельтрамі, за його власним визначенням «убога стайня з вимощеною річковою галькою підлогою і безформними вікнами, звідки відкривався вид на голий плац і монотонний ряд казарм, була перевтілена». Залі було повернуто її колишнє оздоблення, навіть якщо воно і викликало питання у реставраторів наступних поколінь. І ось Мілан несподівано став володарем знову відкритої фрески авторства одного з найвидатніших геніїв Ренесансу, на додаток до “Таємної вечері” в Санта-Марія-делле-Граціє. У монографії 1904 року Бельтрамі написав:
«Саме велич мистецтва змушує нас сьогодні реконструювати сторінку нашого минулого і окреслити постаті історичних особистостей, які в силу своєї провини і своїх помилок повинні бути заслужено і назавжди забуті; але престиж імені Леонардо спонукає нас відродити цю Залу делле Ассе як далекий відгомін подій, що там відбувалися».
***
Сучасні реставрації та нові відкриття
У п’ятдесятих роках минулого століття в Залі під керівництвом Оттемі делла Ротта проводилися реставраційні роботи. Викликані вони були необхідністю відновити втрати воєнних років – бо окремі частини замку були зруйновані бомбардуваннями. Тоді ж, в 1955-му, були ослаблені кольори фрески, але при цьому не були повністю зняті пізні переписи Руски. Увагу реставраторів привернули очищені від побілки монохромні фрагменти з коренями і камінням на північній і північно-східній стінах залу, на рівні, який як за часів Сфорца, так і стайні закривали дошки. На початку століття ці малюнки-підмальовки, названі monocromi, були помилково віднесені до більш пізнього періоду іспанського панування і забілені як несуттєві.
І тут на дослідників чекав ще один сюрприз – зі стовідсотковою достовірністю вони виявилися оригінальними малюнками Леонардо! Залишені без кольору, незакінченими, оскільки знаходилися нижче рівня оббивки дерев’яними панелями або, можливо, через брак часу. Здебільшого, вони не були покриті важкими пізніми записами Руски 1901 року. У новому оформленні відомої міланської студії BBPR монохроми були залишені на виду.
Підтримуючі реставраційні роботи проводилися тут із завидною регулярністю, поки в 2013 році не було розпочато глибоку і масивну консервативну реставрацію, якій передували два роки дослідницьких робіт і архівних пошуків. Завдяки застосуванню найсучасніших методів, включаючи лазер, в результаті проведених робіт з очищення пізніх нашарувань на стінах були виявлені нові монохромні фрагменти, розкидані по всьому периметру залу. Цікаві відкриття чекали також на істориків. Окрім того, що було знайдено багато цінної інформації про події, пов’язані з менш яскравими роками існування Залу – з XVI до середини XIX століття, архівіст Карло Каттуріні виявив у рукописі 1509 року “Divina Proporzione” Луки Пачолі (вчителя математики для Леонардо), що справжнє ім’я зали в останній рік правління Людовіко було не Sala delle Asse, як припускав Бельтрамі, а “la camera detta de’moroni” – Кімната шовковиць – очевидна вказівка на вже існуюче рослинне оздоблення.
За роки досліджень, з урахуванням нових знахідок, вималювався цілісний і досить достовірний наратив, закладений у розписах Залу делле Ассе – справжня іконографічна програма, покликана вшановувати герцогський двір Сфорца і Людовіко Моро з дружиною. І це ще одне, непряме підтвердження авторства да Вінчі, який любив вкладати в свої твори, ніби в шаради, безліч як очевидних, так і прихованих смислів. Дерева, які вибрав маестро для розпису – тутові, або шовковиці, гілки яких дуже гнучкі й міцні, і насправді дозволяють створювати з них, не ламаючи, хитромудрі сплетіння, петлі та вузли. Латиною шовковиця morus – конкретний натяк на відоме прізвисько герцога il Moro. Ймовірна також алюзія на поширення шовковичних плантацій для власного виробництва шовку в Ломбардії, що істотно збагачувало провінцію і двір, чому активно сприяв герцог. Гілки доповнені ще більш складними переплетеннями золотих шнурів, де вузли – алюзія на шлюбні узи між Людовіко і Беатріче.
Дослідники (Costantino d’Orazio в книзі “Leonardo segreto”) знайшли також безліч вказівок не тільки на релігійні та політичні смисли, зашифровані в розписі Леонардо, а й езотерику. Так, більшість елементів фрески кратні чотирьом. Як чотири стіни квадратної вежі і чотири кути залу, шістнадцять зображених дерев кратні чотирьом, чотири картуші з написами-присвятами, вузли золотих шнурів, вплетені в гілки шовковиці, складають елементи з чотирма овалами, які ще називають “вузлом Соломона”. Такі візерунки-плетіння можна побачити на багатьох портретах Леонардо: ними він хитромудро “вишиває” одяг портретованих. І в багатьох малюнках, якими він покривав свої записки, зібрані нащадками в легендарні Кодекси. Можливо, прихований тут і елегантний натяк на себе самого – тому що в його рідній Тоскані вузли, сплетіння гілок в ті часи називали ще vinci.
Реставрація, завершення якої заплановано на 2027 рік, була призупинена навесні 2019 року, щоб відкрити зал для відвідувачів до ювілейної дати Леонардо, 500-річчя від дня смерті (2 травня 1519, Амбуаз). А муніципалітет Мілана вирішив також оригінально приєднатися до вшанування, матеріалізувавши справжню перголу в масштабі 1:50 у великому Збройовому дворі Castello Sforzesco. Модель відтворює деталі розпису да Вінчі: складається з шістнадцяти шовковичних дерев, гілки яких переплітаються, як в Sala delle Asse. По мірі зростання, за кілька років вони максимально близько до оригіналу втілять рослинну архітектуру Леонардо. Прекрасний живий пам’ятник маестро.
***
Близько 6 жовтня 1499 року в парадній залі північної вежі на одному з картушів склепіння завойовник Мілана, французький король Людовик XII наказав переробити золотий напис на синьому, так зафіксувавши для історії свою перемогу над Людовіко Моро, який ганебно втік з міста всього місяць тому, на світанку 2 вересня. Залишивши замок, наповнений не тільки незліченними художніми багатствами, а й сотнями гармат і ядер для його можливого гідного захисту. І це було тільки першим наслідком катастрофи дому Сфорца, знамення якої так налякало придворних взимку 1496 року, незадовго до смерті герцогині Беатріче. З цього моменту для Мілана почалося багатовікове, лише коротко перерване 360-річне іноземне панування. Приблизно в той же час Леонардо, який всього за рік до цього працював над декоруванням Залу, лаконічно і з відчутним смутком записав у своєму щоденнику:
«Смотритель Замку ув’язнений, Віконта викинули, а потім спочив його синок; Герцог втратив Державу, майно і свободу; і більше жодне його замовлення не було виконано для нього».
Після чого і сам, не вбачаючи жодної можливості співпраці з новим володарем, зібрав речі й учнів і ступив на шлях вигнанця. Залишив Мілан, місто, в яке він прибув тридцятирічним і в якому залишився на довгі 18 років, де знайшов заслужене визнання і дав найвеличніші докази свого унікального генія. Рекомендаційні листи йому були не потрібні: слава бігла попереду нього.
N.B. Зараз у Мілані проходить виставка, присвячена Леонардо да Вінчі та реставрації Sala delle Asse, відкрита з нагоди Зимових Олімпійських ігор Milano-Cortina 2026. Подивитися заключну фазу реставраційних робіт фрески Леонардо зблизька можна з 7 лютого по 14 березня 2026 року, з середи по суботу. Бронювання місць на сайті AdArtem .
Luca Beltrami (1854-1933) – італійський архітектор, вчений, історик мистецтв, графік, а також політик, сенатор. Особливо продуктивно працював у сфері архітектурної реставрації та реконструкції. Противник так званої “романтичної реставрації”, прихильник історичної достовірності. Засновник журналу “Edilizia moderna” (Сучасне будівництво). Автор безлічі книг і монографій з архітектури та історії мистецтв. Серед найвідоміших робіт: реконструкція Castello Sforzesco в Мілані, дзвіниці на площі Сан-Марко у Венеції, реставрація Пінакотеки у Ватикані.
Цитати з книг Luca Beltrami “Leonardo e la Sala delle Asse” (Tipografia Umberto Allegretti, Milano, 1904), електронна версія Vinciana; Costantino d’Orazio “Leonardo segreto” (Pickwick Edizioni – Mondadori, 2018), переклад Анни Коломієць. Використано матеріали Castello Sforzesco, Opificio delle pietre dure Firenze, Scienza in Rete, виставки Leonardo mai visto (Castello Sforzesco, 16.05.2019 – 12.12.2020).
Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем і з відкритих джерел. На першому фото – проєкт “La Pergola di Leonardo” в Збройовому дворі Castello; на другому – репродукція мініатюри Mediolano (Мілан) з ‘Geografia di Tolomeo’ (бл. 1470), Bibliothèque nationale de France, Париж; на останньому – репродукція Леонардо “Замальовки рослин для Леди. Caltha palustris”,1508-1510, Windsor Royal Collection.
Інші статті про Леонардо в нашому журналі “Божественний і земний” та про свіжі міланські відкриття з нагоди Зимових Олімпійських ігор MilanoCortina2026.
Сподобалося, поділіться
