Близько п’ятнадцяти років тому одне відоме міжнародне агентство з громадських опитувань замислилося над темою: Кого у світі вважають найвидатнішою особистістю всіх часів і народів? Результат виявився несподівано одностайним – переважна більшість самих інтернаціональних респондентів назвала італійця Леонардо да Вінчі, який жив понад п’ять століть тому, і який далеко обійшов інших “конкурентів”, всіляких правителів, воєначальників, політиків і творців самих різноманітних епох. Кілька років назад, а саме 2 травня 2019 року, у світі відзначалося 500 років від дня смерті флорентійського генія – дата, яка підняла нову хвилю цікавості до його фігури. Спробуємо і ми переглянути деякі яскраві епізоди цього неординарного життя.

Як світ дізнався його історію?

Почнемо з кінця. 1567 року в стінах вишуканої ренесансної вілли в містечку Вапріо-д’Адда в ломбардській провінції, десь посередині між Міланом і Бергамо, спочив у бозі такий собі шляхетний чоловік, Франческо Мельці, герцогської крові. Він став художником після того, як у п’ятнадцять років познайомився, ймовірно у Мілані, з Леонардо да Вінчі, тоді вже відомим майстром за п’ятдесят, оточеним шануванням, якщо не поклонінням владних персонажів цього світу. Юний Франческо залишив батьківську сім’ю, яка, до речі, планувала для сина зовсім іншу кар’єру. Його батько Джероламо Мельці був інженером армії і капітаном міліції при дворі міланського герцога Франческо II Сфорца.

Але син став улюбленим і одним із найбільш здібних учнів і послідовників Леонардо. Відтоді Франческо Мельці як тінь слідував за вчителем всюди, куди заносила доля неспокійного генія. З Мілану до Риму, до папського престолу Льва Х де Медічі, потім до Франції, куди король Франциск I буквально “поцупив” Леонардо, бажаючи мати його при своєму дворі лише заради щастя бесіди з мудрим старцем. За рік до своєї смерті, у квітні 1518 року Леонардо в замку Клу в Амбуазі підписав заповіт, у якому, будучи бездітним і не маючи сім’ї, заповідав усе своє майно своєму учневі, включно з картинами, малюнками, рукописами, щоденниками та бібліотекою… 

Франческо був відданий вчителеві за життя – їхні стосунки скоріше можна було б назвати відносинами батька і сина, ніж майстра й учня. Залишався він таким і після смерті маестро. Він перевіз манускрипти наставника як дорогоцінні реліквії до свого фамільного палацу під Міланом. Там зумів упорядкувати та зберегти значну частину епістолярної спадщини Леонардо. А це були наукові та мистецькі записи, малюнки, до яких Мельци створив рукописну копію-компіляцію з 994 коротких нотаток і уривків, так званого Codex Urbinas, що став основою “Трактату про живопис“. Щоб перебрати тисячі сторінок записів, він, імовірно, вдавався до допомоги писарів. Велика його заслуга ще й у тому, що він був першим, хто зміг розшифрувати унікальний дзеркальний стиль письма Леонардо, а також розібрав багато загадкових абревіатур і написань.

Джорджо Вазарі, перший офіційний біограф Леонардо, у своїй знаменитій праці “Le Vite…” – “Життєписи уславлених живописців, скульпторів і зодчих”, у другому виданні 1568 року писав, що Франческо Мельці “дорожить і зберігає ці папери разом з образом щасливої пам’яті Леонардо”. На жаль, не так трепетно поставилися до безцінних Леонардових архівів нащадки Франческо. Його найстарший із восьми дітей, син Ораціо, в обмін на обіцянку кар’єрного влаштування продав увесь архів тосканському скульптору Помпео Леоні, “мисливцю за скарбами” та придворному художнику іспанського короля в Мадриді.

Саме Леоні виконав “пекельний труд” – обрізав, сформував і зробив палітуру рукописів тих томів, які сьогодні звуться Кодексами Леонардо. Із них світ уже п’ять століть з подивом і захопленням черпає знання про цього універсального генія. Але на жаль, саме з того моменту почалася і сумна історія розсіювання безцінної графічної та дослідницької спадщини Леонардо по найпрестижнішим колекціям світу. Від Європи до Нового Світу: від Мілану і Парижу до Турина, Мадрида, королівської колекції Віндзорів у Лондоні…

Другим джерелом правдивої інформації про Леонардо можна вважати збережені оригінальні контракти на замовлення, документи про оплату, дипломатичне листування, поезію сучасників на його честь. І тільки в останню – його біографії post mortum – на жаль, цього не зробив відданий Мельці, обтяжений численною ріднею і трудом по систематизації архіву.

Той самий Вазарі, якому на момент смерті Леонардо було вісім років, писав свої глави про великого тосканського земляка, ґрунтуючись на спогадах сучасників, які знали маестро особисто, і на тій спадщині, що була йому доступна. Тому його “Життєписи…”, принаймні щодо да Вінчі, можна вважати такими, що заслуговують на довіру. Хоча іноді вони й грішать надмірною упередженістю або описами творів, яких автор ніколи не міг бачити… Тож повернімося до початку шляху Маестро.

Шульга із Вінчі    

Леонардо проявився в епоху і в місці найбільш концентрованої мистецької щільності в Європі – у Флоренції герцога Лоренцо Пишного де Медічі. В місті, де обсяг і якість вироблюваного мистецького продукту були просто неймовірними, а боттеги найвідоміших майстрів генерували армії найвищих професіоналів рисунка, живопису, скульптури та архітектури. А ще інженерії та будівельної справи (вище – репродукція картини Francesco di Lorenzo Rosselli з аутодафе на площі Синьйорії Флоренції).

Незаконнонароджений син успішного флорентійського нотаріуса сера П’єро і простолюдинки (або селянки) на ім’я Катерина, не визнаний батьком, але обласканий дідом Антоніо да Вінчі і дядьком Франческо. Такими є стислі й часом суперечливі відомості про початок життя Леонардо, які крихітками збирають в єдиний пазл історики в архівах Тоскани. Мабуть, там же в рідному містечку він зміг здобути початкову освіту, яку потім з жадібністю доповнював протягом усього життя, іронічно називаючи себе в одній зі своїх записок omo sanza lettere, буквально неписьменним. І учнем досвіду.  

Десь близько 1468 року у флорентійській боттезі Андреа дель Верроккйо, одній із найвідоміших у місті, з’явився дуже вродливий підліток на ім’я Леонардо, якого підштовхували честолюбство й любов до малювання. Флоренція після маленького Вінчі вразила його уяву інтенсивністю суспільного життя і своєю перенасиченістю мистецтвом, що відчувалося в повітрі. Серед незліченної безлічі пам’яток особливе враження на юнака справив незадовго до цього закінчений купол Брунеллєскі (1461) кафедрального собору Санта Марія дель Фьоре. На той час усюди всередині Дуомо та довкола ще стояли механізми й машини, різні пристосування, вигадані творчим генієм Філіппо Брунеллєскі, задіяні для реалізації гігантського купола. Леонардо робив із них замальовки з коментарями, вражений винахідливістю людського розуму.

Майстерня його наставника Верроккйо, поряд з майстернею Поллайоло, була найбільш “індустріальною” і передовою в місті (а може і в цілій Європі). І саме їй було доручено, після багатьох, хто відмовився від ризикованого заходу, створити величезну мідну кулю діаметром 3 метри. Вона мала увінчати ліхтар на куполі Дуомо на висоті майже 100 метрів. Кулю не встиг завершити Брунеллєскі. Реалізація цього циклопічного проєкту відбувалася між 1468 і 1471 роками. І є всі підстави вважати, що в ній узяв участь і юний Леонардо, про що є короткі згадки в його пізньому листуванні, де між рядків він говорив про використання “гарячих дзеркал” для зварювання металів. Він писав:

“Ти пам’ятаєш про з’єднання швів, якими заварювали кулю на Санта Марія дель Фьоре…”

Для того, щоб узятися за таку відповідальну справу, боттега та її очільник мали володіти знаннями в технічному кресленні, металургії та підготовці до виливки. А ще вміннями в позолоченні та інженерними знаннями для безпечного підйому і монтажу кулі вагою майже дві тони! Після серії експериментів і випробувань 27 травня 1471 року сферу тріумфально встановили на маківці ліхтаря, що стала найвищою точкою Флоренції. Ще за три дні було укріплено хрест, про що писали всі міські хроніки. Тож Мідну кулю на куполі собору, створеного Леонардовим кумиром юності Брунеллєскі, цілком можна вважати інженерним дебютом да Вінчі, у команді обдарованого вчителя Верроккйо.

Artista divino*. Художник душі

Леонардо у свою епоху не виглядав самотнім генієм, а скоріше одним із плеяди яскравих особистостей у низці талановитих художників і техніків, які працювали тоді у Флоренції і в решті Італії. Цей регіон у другій половині Кватроченто (XV століття) переживав небувало сприятливий для процвітання мистецтв і наук момент. Цілком логічно, що Леонардо за різнобічністю своїх талантів не міг обмежитися одним лише живописом і малюнком, в яких дуже скоро після прибуття в майстерню Верроккйо, перевершив свого вчителя. Перший його достовірний малюнок датований 1473-м, коли йому був 21 рік. Це чудової майстерності “Пейзаж з річкою“, що нагадує природу в околицях його рідного містечка Вінчі (сьогодні в колекції Уффіці у Флоренції, репродукція вище).

Невгамовна цікавість Леонардо до всього, що він спостерігав у місті, вже в його перше перебування у Флоренції, змусила його висувати найсміливіші та несподівані інженерні пропозиції. Наприклад, проєкт підняття Баптистерія для підведення під нього сходинок без розбирання будівлі. Вазарі про цей етап писав:

“Він вивчав не тільки одну професію, але всі ті, куди входив малюнок. І зі своїм божественним і чудовим інтелектом не тільки працював і в скульптурі… а й в архітектурі… і був першим, ще юнаком, хто запропонував помістити Арно в канал між Пізою і Флоренцією. Він створював малюнки млинів, жорен і механізмів, які приводилися в рух водою… але все ж професією його став живопис”.

У це хотів вірити Вазарі. Так думав на той час і сам Леонардо, дедалі більше поглиблюючи свої пошуки динаміки в композиції та психологічної експресії в портреті. Так звані рухи душі – moti dell’anima, що привертали в той період його головну увагу. У 25 років, 1477 року, він уперше відірвався від опіки свого вчителя Верроккйо і відкрив власну майстерню, сподіваючись отримати перші самостійні замовлення, бо володів насправді рідкісною майстерністю рисувальника і живописця.

“Прилаштований… ще в юному віці до мистецтва з Андреа дель Верроккйо, який [тоді] працював над дошкою, де святий Іоанн хрестив Христа, Леонардо писав янгола, що тримав одяг; і хоча він був молодим хлопцем, завершив його так, що янгол Леонардо був набагато кращим, ніж фігури Андреа…”

Джорджо Вазарі “Життєписи…”

Але саме особливості його манери живопису, ретельність у пошуку образу, бажання перфекціонізму на межі можливого стають на заваді й причиною того, що йому не вдається закінчити жодного важливого замовлення… Усі вони повисають у фазі ескізів або підмальовок на полотні, початкові ідеї перевертаються новими, і робота ніколи не здається замовникові. Контакти розриваються, гонорари не виплачуються або перетворюються на ніщо через тривалі терміни виконання…

На той час Флоренція була республікою, але місто все більше перебувало під впливом лише однієї могутньої родини – герцогів де Медічі. У 1481 році Леонардо отримав дуже важливе замовлення від самого Лоренцо де Медічі. Це був великий вівтарний образ для церкви Сан-Донато в Скопето, “Поклоніння волхвів”, який міг би стати прекрасним поштовхом для його артистичної кар’єри. Але… робота, одного разу розпочата і розроблена в мінімальних деталях, з безліччю ескізів і замальовок, так ніколи і не була завершена (сьогодні ескіз у Галереї Уффіці Флоренції).

Через 5 років саме це, ймовірно, стало причиною того, що Леонардо не був названий серед художників, запрошених до Ватикану для розпису Сікстинської капели. Туди Флоренція “відряджає” Боттічеллі і Перуджино, своїх головних живописців десятиліття і юнацьких приятелів Леонардо з майстерні Верроккйо. Імовірно, ображений таким нерозумінням свого мистецтва, Леонардо реагує на цей факт своєрідно – покидає 1482 року Флоренцію… Небезпідставною є й інша версія. Що він став своєрідним “дипломатичним подарунком” Мілану від Лоренцо Пишного, який зі своїм посланцем передав герцогам Сфорца особливі дари від Флоренції. Далеко від скепсису й недовірливості тосканської столиці, там, на Півночі, Леонардо запропонує свої послуги при дворі Сфорца, але не як художник, а насамперед як військовий інженер і винахідник. 

Художник машин

Леонардо прибув до Мілану, до Людовіко Моро по суті ще мало відомим персонажем. Але мудрий правитель Сфорца швидко зрозумів і оцінив феноменальність молодого флорентійця, коли той пред’явив під час знайомства з двором свій знаменитий “Лист про використання” з дев’яти параграфів. Це був перший в історії Curriculum Vitæ, у якому претендент уперше описав свої інженерні проєкти, військову техніку, гідравлічні роботи, архітектуру. І лише наприкінці одним з останніх пунктів, начебто всупереч Вазарі, вказав живопис і скульптуру, яким можна буде себе присвятити в мирний час. В список входив і проєкт грандіозного бронзового кінного пам’ятника-присвяти Франческо Сфорца, батькові Людовіко. Здається очевидним, що Леонардо хотів залишитися в Мілані, місті, що мало зачаровувати його своєю відкритістю до наукових і технічних інновацій, спричинених, хоч як парадоксально, безперервними військовими кампаніями.

Саме до цього так званого першого міланського періоду відносяться перші Кодекси Леонардо – Codice Atlantico та Codice Trivulziano, що збереглися до наших часів. Це щоденники з малюнками та поясненнями, часто зашифрованими (крипто-тексти). У них часто бракувало ключових деталей – так геніальний автор намагався захистити свої винаходи від плагіату або необережного використання. 

Відкриття цих рукописів наприкінці XVIII століття, під час французької військової кампанії, стало сенсацією. На сьогодні відомо трохи менше ніж 6000 сторінок текстів, креслень, технічних малюнків Леонардо, які можна назвати науково-технічними. І це менше третини його паперів(!).

Широта тем, до яких він звертався, вражаюча. Прикладна гідравліка, понтонні та розвідні мости, оптика та механіка, “літаючі машини” та підводні апарати, військова інженерія, архітектура та містобудування, геометрія. Робота над античними текстами, поезія, філософія, анатомія, зоологія. Малюнки Леонардо були такі докладні й переконливі, що ні в кого не виникало сумнівів у можливості втілення його неймовірних проєктів. Він був наче улюблена балувана дитина при дворі Сфорца, де йому дозволялася будь-яка “гра” і виділялися достатні кошти на реалізацію цих фантазій. І хоча сучасні комп’ютерні реконструкції підтверджують неможливість функціонування багатьох з його винаходів, це ні в найменшій мірі не применшує їхньої геніальності, а технічна інтуїція автора досі вражає. Особливо з огляду на спорадичність його освіти, а по суті самоосвіти. До речі, лакуни у своїх математичних знаннях він залатав завдяки урокам місцевого математика Луки П’ячолі, з яким познайомився у свій перший міланський період і який став його близьким другом.

Леонардо присвячував свій час у Мілані не тільки величезним і важливим проєктам, як-от участь у будівництві Собору, плани реалізації гігантської кінної статуї Франческо Сфорца або створення субмарини для захисту від піратів порту Генуї. З такою самою скрупульозністю та уважністю він винаходить пристрій для крутіння м’яса на рожні, систему, яка постачала б гарячу воду до ванни герцогині Ізабелли Арагонської, вигадує машину для виготовлення пружин та напилків або пристосування для виробництва сферичних дзеркал.

Сучасники називали Леонардо пророком автоматизації, а він свої винаходи – технологічними мріями. Навіть для тієї епохи розквіту наук широта його інтересів була вражаюча. Як заведено було говорити в ті часи, його називали polimata – універсальний геній. Якщо зіставляти обсяги його манускриптів і час, коли він “був інженером”, то стає зрозумілим, що більша частина його енергії протягом усього життя була поглинута саме науково-технічною діяльністю. Навіть заробітки його як інженера-дослідника були значно більшими за спорадичні, від нагоди до нагоди, гонорари за живописні замовлення, які йому вдавалося завершувати часто за допомоги підмайстрів.

І все ж у той самий міланський період Леонардо проявився і як живописець. Саме до цього часу відноситься винахід ним chiaro-scuro (світлотіні) і sfumato (повітряної перспективи), створюються такі шедеври, як “Мадонна в скелях” і фреска “Таємна вечеря” в трапезній монастиря Санта Марія делле Граціє, замовлена герцогом Сфорца.  

До речі, кумедний факт: для створення більшої виразності та значущості постатей апостолів, Леонардо використовував мову німих – тут немає жодного випадкового або безглуздого жесту.

“Хороший живописець повинен зображати дві головні речі: людину і те, про що вона думає у своєму розумі: перше – легко, друге – важко, бо в жестах доводиться передавати рух думки”.

Леонардо.

У своїй “фресці олією”, абсолютно інноваційній за композицією, Леонардо, щоб зробити апостолів зрозумілішими й людянішими, прибрав німби. І як геніальний режисер помістив усіх персонажів у порожню залу з центральною перспективою, що сходиться на постаті Христа як центрі світобудови.

Той самий Людовіко Моро відчував, що цікавість його “придворного вченого та інженера”, не має меж і підштовхнув Леонардо до роботи над реконструкцією Мілана – амбітного містобудівного проєкту Ідеального міста – città ideale, якому, на жаль, не судилося бути втіленим. 1499 року Мілан завоювали французи, герцоги Сфорца втекли, і для Леонардо завершився один із найщасливіших і найбільш продуктивних періодів у його житті. Після майже 18 років відсутності на батьківщині він повертався до Флоренції…

Битва титанів

1504 року міська Синьйорія зіштовхнула їх лобами – Леонардо і Мікеланджело. Один гарний і елегантний, з прекрасним обличчям і довгим волоссям, яке спадало на плечі. Інший – у бляклих лахміттях, з кривим, перебитим у бійці носом, такий, що плював на світські умовності. Їм обом, давнім, непримиренним супротивникам, були одночасно замовлені розписи на теми з історії Флоренції для зали Великої Ради в Палаццо Веккйо. Тільки ці двоє з незліченної безлічі взаємно цікавили один одного: всі інші суперники були для них дрібні! За цим “змаганням” напружено спостерігало все місто, робилися ставки.

Проте ані леонардівська “Битва при Анґіарі”, ані “Битва при Кашині” Мікеланджело не дійшли до наших днів – тільки в пізніх копіях і повторах, “школою для всього світу”, як назвав ці твори Бенвенуто Челліні. Фреска Леонардо була зруйнована зсередини ним же самим винайденою технікою на основі енкаустики – його ще раз підвела любов до експерименту і пошуку нового. Мікеланджело в свою чергу був терміново відкликаний до Риму папою Юлієм II, і просто не дістався до стіни, щоб створити свою фреску. Тож залишився лише картон. Історія розпорядилася розумніше – як мудрий рефері вчасно розвела по сторонах двох абсолютних геніїв італійського Ренесансу.

Перформанс філософа

Одного разу, у 1515, Леонардо, на той час шістдесятитрирічний поважний муж, вирішив розважити містян, як колись у молоді роки. Тоді він вигадував складні й неймовірні сценарії для міланських герцогів Сфорца, і слава про ті святкування летіла всіма королівськими дворами Європи. Для банкету на честь короля Франциска I за його кресленнями був споруджений механічний лев – символ Франції. Аутома Лев міг пройти кілька кроків, а в грудях у нього в кульмінаційний момент ходи відкривалися дверцята, і з них сипалися лілії – символ французької корони. Чому не пожартувати? У житті все більше сумних подій, і такий перформанс цілком міг заповнити час, що хилився до свого останнього обрію.

Проте, він ще встиг побути гостем у Ватикані, при дворі Папи Лева Х де Медічі, куди прибув у вересні 1514 року у супроводі двох учнів, Салаї і Мельці. А залишився лише з одним, відданим Франческо Мельці, коли таки погодився з наполегливим запрошенням молодого французького монарха Франциска I, для якого був живою легендою. Отже, нарешті маестро знайшов ідеальне заступництво, змінивши лілію флорентійську на лілію французьку. Навесні 1517 року він назавжди покинув Італію та переїхав до Амбуаза, де йому присудили почесний титул “першого художника, архітектора та механіка короля” з воістину королівським утриманням.    

Старіння, а ще й старіння красивої людини – складна наука, якої Леонардо вчився, оселившись при дворі Франциска. Благоговіння правителя було безмежне: про його неймовірну шанобливість до свого знаменитого гостя згадував у своїх записках Бенвенуто Челліні. Відомий тосканський ювелір побував у ті роки при французькому дворі та називав да Вінчі “filosofa”, аж ніяк не художником або інженером. Франциск I любив вести довгі бесіди зі знаменитим старцем. Важко сказати, чи було це однаково цікаво Леонардо. Напевно, йому потрібно було закликати всю свою мудрість, щоб поступово привчити себе до цієї ролі весільного генерала, коли ним “приправляли” звані обіди і прикрашали свята.

І хоч легенда, а разом із нею історики на кшталт Вазарі та Ломаццо, розповідають, що геній відійшов в засвіти 2 травня 1519 року мало не на руках у короля, правда є трохи іншою. Того дня Франциск відзначав народження другого сина, і не міг перебувати біля ліжка свого улюбленого filosofa. Але правда й те, що коли королю повідомили про смерть Леонардо, він розплакався, як дитина, яка щойно втратила батька…

Загадки Леонардо

Багато було сказано про таємничу посмішку Джоконди, до якої, наче до релігійної святині, шикуються в Луврі нескінченні черги. Не вміючи закінчувати свої роботи, Леонардо доводив їх до досконалості десятиліттями, як у цьому випадку. Перетворивши портрет звичайної флорентійської городянки Монни Лізи Ґерардіні дель Джокондо на образ-символ. Картину навіть вважали прихованим автопортретом Леонардо, зіставляючи її з відомим малюнком “старця” з Королівської Бібліотеки Турина. Немає, напевно, іншої такої культової картини у світі, про яку було б так багато говорено, написано, яка б так часто цитувалася, інтерпретувалася чи пародіювалася в сучасному мистецтві.

Розписані й схематизовані в деталях усі рухи апостолів у міланській “Таємній вечері”: але від того вона не стає менш містичною, даючи підґрунтя для літератури й кіно. І сьогодні цей образ залишається найбільш цитованим і репродукованим релігійним зображенням у світі. А як не назвати дивом той факт, що 1943 року під час бомбардування Мілана врятувалася тільки ця стіна трапезної церкви Санта Марія делле Граціє, з фрескою Леонардо?

Багато загадок розсипано і в його Кодексах, свідомо зашифрованих і заплутаних – до певного часу, коли людство подорослішає і буде гідне цих відкриттів.

Абсолютно загадковими здаються сьогодні його останні роботи, закінчені вже у Франції, при дворі Франциска I, можливо навіть за участі вірного учня Мельці. У них релігійне змішується з язичницьким, коли Іоанн Хреститель з іронічною посмішкою видається радше парнаським богом, ніж християнським мучеником. А ще ймовірніше, alter ego самогó Леонардо, його алегоричним автопортретом і закодованим заповітом нащадкам. 

*Artista divino [італ.] – божественний художник, прізвисько “divino“ Леонардо отримав ще за життя.

У статті використано матеріали Focus. Scoprire e capire il mondo №318, 2019; Costantino D’Orazio “Leonardo segreto”, Pickwick edizione, 2018; відкриті джерела. Ілюстрації та репродукції з відкритих джерел або вказано за місцем. Перше фото – пам’ятник Леонардо і його чотирьом учням, серед яких і Франческо Мельці, площа Делла Скала перед Муніципалітетом Мілану, ©Anna Kolomiyets. Заключна репродукція – “Іоан Хреститель.” 1508-1513. Лувр, Париж.

Про те, як і ким була врятована феска “Таємна вечеря” у 1945 році читайте у нас в журналі. Також знайдете розповідь про першого історика мистецтв ante litteram Джорджо Вазарі.

Сподобалося, поділіться