Це буде розповідь у двох частинах: про неординарну жінку Фернанду Віттґенс (Fernanda Wittgens), яка жила в минулому столітті. І про посвяту їй – архітектурний проєкт, створений нещодавно. Обидві частини пов’язані із знаменитою міланською Пінакотекою Брера, сховищем видатних художніх шедеврів, від середньовіччя до ХХ століття. Тут наша героїня, мистецтвознавець за освітою, пропрацювала майже 30 років, ставши першою в історії Італії жінкою, яка очолила музей, до того ж такий важливий як Брера. Завдяки зусиллям сьогоднішнього директора Пінакотеки Джеймса Бредбурна, ім’я Віттгенс та її спадщина були витягнуті з небуття та очищені від архівного пилу. А деякі багато в чому досі актуальні ідеї були втілені в ході нещодавно завершеного трирічного оновлення музею. Важливим фінальним акордом цієї радикальної трансформації стало відкриття наприкінці музейного маршруту, у заключному залі 39, кафе, яке отримало ім’я – “Fernanda”. Отже, почнемо розповідь із Фернанди-людини.

Я – Фернанда Виттґенс

Таких прийнято називати “дівчинка з інтелігентної сім’ї”: Фернанда народилася в Мілані 3 квітня 1903 року, в професорській родині – батько, Адольфо Віттгенс, зі швейцарським корінням (звідси і незвичайне для Італії прізвище) викладав мову і літературу в класичному ліцеї Parini для дітей з доброчесних міланських сімей. Разом із матір’ю вони активно привчали своїх шістьох дітей до мистецтва, з обов’язковими походами вихідного дня по музеях. Тому після закінчення школи вибір – куди піти вчитися? – був зумовлений.

Фернанда вступає до Академії наук і літератури, паралельно з навчанням працює журналістом-оглядачем художніх виставок та подій, щоб допомагати осиротілій без батька сім’ї. Вона закінчує навчання у жовтні 1925-го, захистивши диплом із відзнакою на тему історії мистецтв під керівництвом професора Паоло Д’Анкона. В наступні три роки присвячує себе викладанню – у тому самому ліцеї Паріні, де колись працював її батько. А ще пише у компанії з двома колегами шкільні підручники з мистецтва. У 1928 році, як згадував потім Етторе Модільяні, незмінний директор Пінакотеки Брера, на той момент з двадцятирічним стажем, до нього на прийом інспектор Маріо Сальмі (за іншими даними її університетський професор Д’Анкона) привів зовсім ще молоду дівчину, з палаючим поглядом і енергійними жестами. Пізніше і в іншій ситуації* її порівнювали чи то з Афіною-Палладою, чи то з Валькірією. Мабуть, щось подібне відчув під час співбесіди і Модільяні.

Фернанду взяли на роботу, вигадавши їй посаду “тимчасового співробітника”. Хоча насправді вона відразу взяла на себе купу технічних і адміністративних функцій – з навантаженням і обов’язками інспектора. Для майже шістдесятирічного Модільяні ця сповнена енергії та ідей молода жінка стала справжнім подарунком долі, ідеальним помічником, технічно та науково підготовленим. За його спогадами, вона була здібною, дуже активною та практично невтомною. З 1931-го Фернанда стає асистентом директора Брери, а ще через два роки – інспектором, цього разу вже офіційно, де-юре. А по суті правою рукою свого вчителя та наставника Модільяні, поєднавши в собі здібності заповзятливого адміністратора, що вміє будувати стосунки та налагоджувати контакти, з тонкою чутливістю великого вченого.

Не можна розглядати життя таких неординарних особистостей окремо від своєї епохи. В Італії з 1922 при владі був Муссоліні, країна проживала свою “фашистську еру”. І можна було як завгодно глибоко ховатися в пласти історії мистецтв. Але сьогодення повставало з усіма своїми реаліями, які не завжди виявлялися рожевими. Фернанду з Модільяні пов’язували окрім загальних культурних цінностей ще й етичні, загальнолюдські, а саме антифашистські погляди. На той час це було просто ризикованим. У 1935 році Модільяні, який офіційно відмовився вступити до фашистської партії, був знятий з посади, віддалений від ведення справ у Пінакотеці і переведений в невеличке місто Аквіла на півдні Італії.

Фернанді довелося самотужки справлятися з керуванням Брерою, періодично консультуючись зі своїм старшим наставником і таємно інформуючи його про перебіг справ. До того ж, з 38-го в Італії набули чинності так звані “расові закони”, які забороняли євреям обіймати будь-які державні пости та піддавали їх гонінням та репресіям.

З початком війни ризики зросли настільки, що він як єврей, щоб не опинитися в таборах, змушений був тікати з сім’єю та переховуватися під чужим ім’ям у провінційних містечках центральної Італії, аж до падіння режиму. Тимчасове безвладдя в Пінакотеці тривало до 1940 року, коли було оголошено конкурс на вакантну посаду директора. Віттгенс блискуче його виграла, і з 16 серпня того ж року вступила на посаду як перша жінка в історії Італії, директор музею. Про міцну дружбу двох колег, яку не перервали навіть перипетії воєнного часу, з різницею у віці 30 років, говорить цікавий факт. Того ж 1940 року під її (фіктивним) авторством вийшов з друку літературний твір Mentore, який насправді написав у підпіллі Модільяні. Сама ж Фернанда теж активно писала у цей період – есеїстику.

Кажуть, доля посилає людині стільки випробувань, скільки та може витримати. І, мабуть, у випадку з Фернандою це ще одне підтвердження сили духу цієї “Валькірії”. Після вступу Італії у війну розпочаті реставраційні роботи в Пінакотеці були різко припинені. Постало завдання зовсім іншого плану – термінової евакуації з Мілана численних шедеврів колекції. Саме вона взяла на себе всю відповідальність за їх порятунок, за повної відсутності центральної влади, в побоюваннях як німецьких, так і союзницьких бомбардувань.

У військовому хаосі, з невеликими залишками музейного персоналу, транспорт іноді знаходили майже випадково – від вантажівок до приватних авто. При цьому картини завжди акуратно і з любов’ю упаковувалися. І найчастіше траплялося, що “синьйора директор” сама схоплювалася на підніжку вантажівки, щоб особисто супроводжувати черговий шедевр до безпечного місця його укриття, ковтаючи дорожній пил поряд з водіями. З усіма можливими ризиками такого транспортування – серед бомбардувань та патрулів.

Саме так у безпечнішу Перуджу, крім інших картин, було перевезено безцінне “Заручення Діви Марії” Рафаеля, одного з головних шедеврів міланського зібрання. Під її особистим керівництвом було вивезено і, як потім виявилося – врятовано не лише колекції Брери, а ще як мінімум двох міланських музеїв. Виснажливі перевезення були закінчені в червні 1943 року, на диво вчасно, тому що в ніч з 7 на 8 серпня квартал зазнав килимових бомбардувань, коли майже всі зали Пінакотеки були зруйновані.

Але і це виявився не найдраматичніший момент у житті цієї неординарної жінки, яка зуміла дотримуватися ліберальних та антифашистських поглядів навіть у роки режиму. Користуючись особистим привілейованим становищем, престижною посадою директора та дружбами людей, на яких можна було розраховувати, вона з початку війни, розуміючи ризики, безстрашно допомагала рятуватися знайомим, друзям, простим переслідуваним євреям – залишити країну і втекти до нейтральної Швейцарії.

І сталося те, що мало статися – за доносом одного молодого німецького єврея, якому вона допомагала з виїздом, як потім з’ясувалося колабораціоніста, на світанку 14 липня 1944 року Фернанда була заарештована. Після швидкого суду визнана ворогом фашизму і засуджена Особливим трибуналом до чотирьох років ув’язнення за звинуваченням у сприянні втечі євреїв. Майже сім місяців вона залишалася у в’язниці, спочатку у Комо, потім у Мілані в тюрмі Сан-Вітторе. У ці драматичні місяці Фернанда написала рідним із в’язниці, напевно, свої найсильніші листи, обстоюючи незмінні антифашистські погляди. Жодного разу не пошкодувавши про те, що зробила, підтверджуючи, що людиною треба залишатися в будь-яких, у самих неможливих умовах. Навіть називала ув’язнення “стадією вдосконалення”, “своєрідним … атестатом зрілості”. На поради просити Муссоліні про помилування вона відповіла категоричною відмовою.

“Коли цивілізація руйнується і людина стає твариною, перед ким постає завдання захистити ідеали цивілізації, продовжувати стверджувати, що люди – брати, навіть якщо за це йому доведеться… заплатити? Принаймні так звані інтелектуали, тобто ті, хто завжди заявляв, що служить ідеям, а не низьким інтересам, і в такій якості вони навчали молодь, писали, виділилися із загальної маси людей. Це надто просто бути інтелектуалом у мирний час і стати боягузливим чи навіть просто нейтральним, коли виникає небезпека. Помилка моїх сестер і твоя полягає у вірі, що мною нібито рухало добре серце чи жалість, бажання допомогти без усвідомлення ризиків. Насправді це були тверді наміри, які відповідали всім моїм життєвим принципам: я не можу вчинити інакше, тому що в мене є мозок, який так думає, і серце, яке так відчуває”.

Фернанда Віттґенс, лист до матері з в’язниці Сан-Вітторе, Мілан, 13 вересня 1944

Лише у лютому 1945 року, коли родина, стурбована її станом, змогла надати фальшиву довідку про туберкульоз, Фернанду перевели з в’язниці до однієї міланської клініки, де вона залишалася до падіння режиму та закінчення війни. На волю вийшла 24 квітня. І вже в травні повернулася до своєї Пінакотеки, зруйнованої й порожньої, як ніколи рішуча підняти улюблений музей із руїни. З 34 залів зруйнованими виявилися 26, в них залишилися самі стіни…

В’язниця не санаторій, а воєнні роки з їхніми поневіряннями точно не надають сил. Можна лише уявити, які неймовірні фізичні та інтелектуальні зусилля знадобилися цій жінці, щоб просувати справу відновлення Пінакотеки у зруйнованому бомбардуваннями Мілані. І був ще один важливий факт тих драматичних днів – саме завдяки її неймовірним зусиллям була врятована знаменита фреска Леонардо “Тайна вечеря”. В розбомбленій трапезній церкви Santa Maria delle Grazie, вона була визнана комісією з Риму такою, що “не підлягає відновленню”. І тільки на вимогу Фернанди, нею запрошений знайомий реставратор зміг своїми методами закріпити постраждалу живописну поверхню. Тим самим врятувати фреску для подальшого відновлення.

На початку 1946 року до Мілана повертається Модільяні. Його відновлюють у правах і в званні, він залишається директором музею до кінця своїх днів, тоді як Віттґенс роблять проректором Академії мистецтва Брера. І пліч-о-пліч ці двоє, Фернанда та Етторе, друзі більше ніж колеги, беруться за порятунок справи їхнього життя – за відновлення Пінакотеки. Шукають та знаходять фінансування – серед заможних міланських сімей, у Міністерстві, у мерії, скрізь, де це було можливо. У своїх записках з приводу початку відновлювальних робіт Модільяні озвучив одну важливу ідею і вперше дав визначення “GrandeBrera” – велика Брера, яке стало потім програмним.

“Ці гроші не будуть витрачені на імпровізовані роботи і не для тимчасового використання, оскільки такі зусилля слід розуміти як першу частину робіт генеральної реконструкції “grande Brera“.

З листа Ettore Modigliani до Міністерства культури, березень 1946

Залучають до роботи і міланську інтелігенцію – Модільяні запросив до реконструкції свого старого друга, архітектора П’єро Порталуппі, з яким працював у 20-х роках над проєктом оформлення залів Брери. Проте, на жаль, у червні наступного 1947 Модільяні не стало, і закінчувати цю роботу Фернанді довелося вже без свого Вчителя.

У своїй емоційній промові в Брері 9 червня 1950 року, на зборах з нагоди урочистого відкриття відновленої Пінактеки, Віттґенс, подякувавши всій команді будівельників, техніків, інженерів і реставраторів, назвала це справжнім дивом. Адже минуло всього 4 роки, і фенікс повстав із попелу. Музей було відкрито для міста. Ідея “великої Брери” Модільяні почала набувати конкретної форми. А новаторське бачення та оригінальні ініціативи Фернанди як то освітні тури і тематичні виставки вдихнули нове життя.

Вона відкриває зали для показів мод та концертів, заповнює їх живими квітами. Часто директор сама проводить екскурсії залами музею. Її енергія невичерпна, а ідеї революційні. І Брера переживає справжній бум відвідувань, якого ніколи не бувало в її історії. “Живий музей”, за визначенням Віттґенс, насправді стає живим – музеєм для всіх. Для робітників, пенсіонерів, інвалідів, школярів. І це напрочуд точно збігалося з післявоєнними настроями італійців, що раділи довгоочікуваному миру.

Як людину публічну і відому своєю принциповістю, Фернанду в 1956-му запрошують зайнятися політикою. Вона делікатно відмовляється, пояснюючи, що особиста свобода художника для неї важливіша. Зовсім незадовго до передчасної смерті, що сталася 11 липня 1957, вона написала в одному листі фразу, яку можна назвати програмною:

“[…] Варто сказати, що скрізь, навіть у в’язниці, може бути врятовано “людське” від “звірячого”, і що мистецтво, можливо, одна з найвищих форм на захист “людського”. Так, одного разу повернувшись до Брери, я створила Живий Музей”.

У 2014 році їй було присуджено звання Праведниці народів світу, а 1 жовтня 2018 року у Пінакотеці відкрито присвячене їй…

Кафе “Fernanda”

Caffè Fernanda – це завершальний зал у замкнутому ланцюжку залів Брери. До речі, тут за часів Віттґенс розташовувався головний вхід до Пінакотеки. Тому й залишився великий бронзовий напис BRERA над одним із кам’яних порталів, який сьогодні веде до каси. Це частина реновації колекції Pinacoteca di Brera, яку розпочав у 2015 році та курував сьогоднішній її директор Джеймс Бредбурн (інтерв’ю з ним дивіться тут у журналі).

Кафетерій задуманий як частина музейного маршруту – сюди можна потрапити із заключного 38-го залу, як і від каси чи прямо з обхідної галереї Почесного двору, не відвідуючи музею. Виставкові зали нещодавно отримали нове хроматичне рішення. Отже запрошена архітектурна студія RGA з Мілана мала враховувати це у своїй проєктній пропозиції, узгоджуючи її як із вже існуючою кольоровою гамою, так і з іншими елементами інтер’єру у варіанті П’єро Потралуппі 50-х років.

Для стін було обрано сміливий синьо-зелений колір ottanio. У гармонії з інтенсивними тонами багатьох залів Пінакотеки, він вдало підкреслює мистецькі твори, тематично підібрані з колекції спеціально для кафе. Добірка міні-галереї така: велике горизонтальне полотно “Звернення герцога Аквітанії” П’єтро Даміні (1619) розташували над барною стійкою, навпроти по діагоналі мармуровий рельєф “Три грації” Бертель Торвальдсена (1826). Обидва відносяться до перших придбань у колекцію пінакотеки XIX століття. Ще тут дві посвяти Фернанді Віттґенс, позичені у приватних колекціях – її бронзове погруддя знаменитого модерністського скульптора Маріно Маріні (1948) та живописний портрет пензля її друга та колеги Аттіліо Россі (1953). Освітлення зали у денний час через два великі напівкруглі вікна. А ввечері цілком театральне, регульованими прожекторами, встановленими на рейках, закріплених уздовж існуючих гіпсових балок на стелі.

Чудові підлоги в мармурі Fiore di Pesco та рами в Rosso Lepanto – спадщина проєкту Порталуппі, були відновлені та відреставровані.

Під картиною Даміні була розміщена велика барна стійка із закругленими кінцями, зроблена як інтерпретація стилю дерев’яних меблів 50-х років: вертикальна частина в натуральному дереві з опуклими “канелюрами” з горіха canaletto, з тонкою стільницею в латуні. Так само латунні рами і стійки в конструкції для пляшок позаду бару, із дзеркальною задньою стінкою, в якій відображаються “Три грації” Торвальдсена. Столи також на латунній нозі зі стільницями з горіха. Архітектори вирішили мінімізувати набір матеріалів, щоб зосередити увагу відвідувачів на художніх творах.

З такою самою логікою підбиралися й меблі для залу, алюзії на стиль mid-century. Це легкі та зручні латунні крісла Jazz з “жіночними” рожевими сидіннями в еко-шкірі та дерев’яні стільці Nym із вигнутою спинкою, у тонованому ясені, обидва Pedrali. Тієї ж марки сталеві столи та стільці Nolita в екстер’єрі, на відкритій галереї Пінакотеки, заповненій навіть у прохолодний сезон – достатньо визирнути сонцю.

Це перше кафе-бар в історії музею Брера, якщо не брати до уваги короткочасного експерименту 1980-х років, про який уже ніхто не пам’ятає. На думку директора Бредбурна, який бажав його відкриття всіма силами, це зовсім не єресь, а нормальна додаткова послуга. Як і сувенірний магазин, book shop, продаж каталогів чи аудіо-гідів, невід’ємна частина основного виставкового бізнесу Пінакотеки. Все згідно з ідеями Віттґенс створити “живий музей ”. До того ж це так приємно, коли у 38-му заключному залі, біля знаменитих полотен другої половини XIX століття, як “Поцілунок” Франческо Хаєза, вже відчувається аромат чудового еспресо. Отже.

Viva, Fernanda!

* Зі спогадів мера Мілана Antonio Greppi, “Воскресіння Мілану (1945-1951)”:
“Вона навіть не дала черговому часу, щоб оголосити про її прихід. І я побачив перед собою жінку, відмінну від багатьох. Класичний ерудит міг би уявити її як Афіну-Палладу, а я подумав про Валькірію. Вона повторила своє ім’я, простягаючи мені руку: я Фернанда Віттґенс”.

Цитати Fernanda Wittgens, Ettore Modigliani по Pinacoteca di Brera та Elle Italia, переклад Анни Коломієць. В статті використані фото Anna Kolomiyets, з сайту Pinacoteca di Brera, Michele Nastasi для Studio RGA, вказано за місцем. Перше фото: “Портрет Фернанди Віттгенс” Аттіліо Россі (1953), заключне фото: бронзове погруддя Фернанди скульптора Маріно Маріні (1948), приватна колекція.

Сподобалося, поділіться