Якщо по прибуттю до Венеції обрати з кількох маршрутних вапоретто в напрямку Сан-Марко не ті, які йдуть по каналу Гранде, а що пропливають по широкому каналу Giudecca — між вигнутою скоринкою однойменного острова і сестьєром Дорсодуро, вздовж досить одноманітних фасадів з боку Джудекки — десь на середині маршруту зверне на себе увагу величний ренесансний фасад храму, піднесений на високих сходах. Місцеві звуть його скорочено Redentore, Бога Спасителя. Трохи ліворуч по руху, око упреться ще в один споріднений силует під класичним фронтоном, з дзвіницею — це головний храм острову Сан-Джорджо. Обидві величні і величезні базиліки — твори найвідомішого архітектора XVI століття, єдиного, який дав своє ім’я цілому стилю, Андреа Палладіо. Цікаво, що на цих двох пам’ятках творчий доробок архітектора у Венеції і вичерпується. Але наша історія тільки починається, і вона не лише про споруди.

Маестро та Ясніша
Палладіо завжди мріяв будувати у Венеції. Він вже був неймовірно популярним архітектором у всій провінції Венето, з довгим списком найпрестижніших замовників, з десятками оригінальних вілл, побудованих вздовж річки Брента, розкиданих по венеціанській terraferma від Віченци до Падуї і Тревізо. Він вже працював над головною книгою свого життя, творчим заповітом “Чотири книги про архітектуру” (Quattro Libri di Architettura), яку видав тут таки у 1570. Але Венеція не здавалася! Представники локальної архітектурної школи дивилася на “пророка римсько-класичної античності”з підозрою. Тут ніколи не було нестачі в архітекторах, тому forestiere — чужого — не дуже допускали до важливих замовлень, конкуренція була безжальна.

Невдачею на початках кар’єри закінчилася для нього і участь в оголошеному Яснішою Республікою в 1554 році конкурсі на новий проєкт найвідомішого венеціанського мосту Ріальто, щоб замінити старий дерев’яний, який то горів, то обвалювався. Переміг тоді місцевий інженер Антоніо Да Понте, який запропонував однопролітний арочний міст, більш функціональний для проходження суден з високою щоглою, і практичний завдяки запланованим по сторонах крамницям. Можливо ця поразка не стала такою вже прикрою, якщо враховувати, що серед “конкурсантів” були Мікеланджело і Сансовіно. На згадку про цей проєкт Палладіо залишилися лише сторінки в його книзі, том ІІІ, розділ XIII, цілком присвячений спроєктованим ним кам’яним мостам. І ще фантазійний архітектурний каприз Каналетто, створений через півтора століття в пам’ять про великого архітектора.

Але крапля точить камінь. Після невеличких пробних робіт по оновленню трапезної при монастирі Сан-Джорджо-Маджоре, від ченців-бенедиктинців Палладіо нарешті отримав 1571 року справді велике замовлення — побудувати новий храм San Giorgio, розширити монастир та внутрішні двори-кіостро. Це саме цей собор ми бачимо через лагуну, дивлячись з боку площі Сан-Марко.

Спаситель
Друге замовлення прийшло вже майже автоматично, за кілька років. Венеція щойно пережила одну з найстрашніших і, на щастя, останню велику епідемію чуми 1576 року і руйнівну пожежу Палаццо Дукале в 1577. Саме того року на знак закінчення жахливого мору венеціанською державою, Сенатом Республіки, було прийняте рішення побудувати великий вотивний храм, присвячений Пресвятому Спасителю — як подяку господу за порятунок, на знак відродження і суспільного блага. Місце було обрано на острові Джудекка при монастирі францисканців капуцинів, які оселилися тут ще з 30-х років XVI століття, з їх маленькою церквою та скитом “пустельників Святої Марії Ангелів”, зведених кількома Frati Minori, братами меншого ордену Святого Франциска делла Вінья.

Палладіо храм не добудував, бо покинув цей світ у 1580. Дивне співпадіння, але закінчувати його випало тому таки Антоніо Да Понте, більш везучому “фіналісту” в конкурсі на міст Ріальто. Понте довів роботи з великою повагою до свого спочилого колеги, в точності згідно проєкту. Урочисто освячений храм був 12 вересня 1592 року, хоча за особливим дозволом Папи Григорія XIII капуцини відправляли тут богослужіння вже з січня 1578.

Передпокій парадизу
Ви здивуєтесь, але вся ця розповідь — лише передмова, невеликий історично-просторовий екскурс. Підводка до основного предмету нашої історії — Горóду-Саду, Orto Giardino при монастирі капуцинів. Прихований за низкою вузьких переходів та майже ідеальних за своєю архітектурною гармонією невеликих церковних дворів, цей Сад відкривається з іншого боку від каналу Джудекка, що дивиться на широку Лагуну і серію дальніх менших островів, що розкидані по ній аж до горизонту.


Це історичне духовне місце усамітнення монахів-капуцинів простягається від каналу Джудекка аж до Лагуни на площі майже одного гектара. Клаптик землі, просоленої морськими вітрами, лагідно оброблений чернечими руками, місце молитви і скромної щоденної праці, чітко поділеної ритмом роботи labora і молитви ora. Semplicità e rigore, простота і строгість, згідно францисканської традиції.

Для Ордену мати свій сад завжди становило велику цінність, як з практичної точки зору, так і для медитації та молитви. Тут по залишених історією слідах можна вивчати монастирське життя, яким воно було. Уявити собі жаркі літні години, сирі і похмурі зимою, піднесені під час високих відвідувань патріарха або делегації дожа. Особливими вони були у день святкування Redentore, Свята Спасителя, одного з найулюбленіших у Венеції, що згідно традиції відбувалося тут (і відбувається донині) щороку у третю суботу липня на згадку про кінець страшної чуми 1575–1577 років. Суботня ніч напередодні Notte Famosissima, “Найвідоміша Ніч”, з її великим феєрверком у Басейні Святого Марка, який монахи напевно теж любили дивитися. Відкриття вотивного мосту з човнів, що з’єднував протилежний берег Дзаттере з островом Джудекка, щоб забезпечити піше паломництво до базиліки Redentore. І потім знову спокій, усамітнення, робота, молитва — до наступного року, до наступного Свята Спасителя.
До Городу-Саду ніколи протягом п’яти століть не допускалися відвідувачі. Ця частина комплексу, прилегла до храму Палладіо, була завжди закрита від сторонніх очей.

На відомій венеціанській карті Якопо Де’ Барбарі 1500 року на цьому місці автор зобразив голову Південного вітру, що дмухає, бо тут ще нічого нема, пустош. Як майже на всьому острові Джудекка, зайнятому в ті часи практично повністю під огороди. Але вже на плані Венеції 1696, складеному Джованні Мерло, акуратно зафіксовано присутність позаду базиліки монастирського Orto-Giardino, з регулярним плануванням, доріжками, що перехрещені по центру у формі хреста; з перголами, які розмежовують різні культури. Монахи вирощували тут квіти для прикрашання вівтарів. З городу годувалася не лише братія, його врожай слугував для приготування знаменитого супу для бідних, яким ченці традиційно пригощали біля монастирських воріт у певні години. Цікаво, що розклад таких підгодовувань і досі висить тут на дверях.

Свідченням існування тут стародавнього “Саду Простіших”, Hortus simplicium, що досі існує та функціонує в Реденторе, є те, що там вирощували рослини, незамінні завдяки своїм лікувальним властивостям, на яких монахи добре зналися. Вичерпний перелік таких рослин міститься в рукописі, що зберігається тут в архівах Ордену.

Протягом століть Hortus також був джерелом прожитку, необхідним для існування чернечої спільноти, що складався з фруктових садів — pomaria, трав’яних садів — herbaria та зон, засаджених деревами, які символічно відтворювали ліс, згаданий в перших статутах капуцинів. Століттями цей зелений механізм функціонував в ритмі сезонів, як найкращий і найточніший годинник.

Прикро, але з плином часу сюди поступово почав просочуватися занепад. Якщо собор Палладіо щедро підтримували, як визначну пам’ятку історії, культури та архітектури, на його “задньому дворі” картина була трохи інша. Ще на початку минулого століття монастир здавався процвітаючим, тут жили, молилися і працювали близько двох сотень ченців. Сьогодні важко собі уявити таку численну братію, але про це нагадує довгий триповерховий цегляний корпус з колишніми келіями, що обмежує Сад із заходу, зараз відокремлений від монастиря і переданий під туристичні потреби.

У монахів поступово відпала потреба жити виключно з того, що вирощено чи створено своїми руками. Занепала столярна майстерня і майстерня по виробленню вовни для чернечих ряс. Вже не було й думки тримати тут свиней, про яких нагадували лише іржаві низенькі дверцята стайні. Напівзабуті Antiche Officine, господарські споруди, руйнувалися, обвітрені солоним повітрям. Заростав сад з лікувальними травами — забувалися секрети і рецепти. Ще тримався живим невеличкий город з овочами для знаменитого супу. Два старих гранатових дерева, кілька фруктових, виноградник, оливкові гаї, де ніхто більше не збирав урожай і не давив олію. Природа, де була некерована людиною, повертала собі свободу.

Тут перестали готувати mistrà — особливий лікер, який, змішуючи з водою, традиційно подавали під час свята Спасителя. Великий старовинний човен, “припаркований” в спеціальному приміщенні Cavana, на кшталт елінгу, все рідше виходив у Лагуну, щоб когось везти чи щось доставляти. Час ніби почав уповільнюватися тут. Поки acqua granda листопада 2019 року, коли вода лагуни піднялася до лякаючої відмітки у 187 сантиметрів, не нанесла останнього удару цьому місцю, майже спустошивши окремі ділянки. Огород-Сад капуцинів треба було рятувати.

In Venetia Hortus Redemptoris
З метою збереження такого важливого історичного свідчення, як Огород-Сад Redentore, Провінційна курія братів капуцинів за дозволом Святого Престолу та Управління з питань археології, образотворчого мистецтва та ландшафту муніципалітету Венеції та Лагуни у травні 2021 року передала його фонду Venice Gardens Foundation.
Окрім археологічних та архівних досліджень, для практичного відродження францисканського Городу-Саду Фундація запросила архітекторку Алессандру Разо та архітектора-ландшафтника Паоло Пейроне, з яким вже мала фантастичну історію співпраці по відновленню венеціанських Королівських Садів.

Ретельні архівні пошуки дозволили віднайти стародавню спадщину видів рослин і знань, що зберігалася протягом століть у монастирі Redentore. Варто було також правильно інтерпретувати залишки, рослини і будівлі, досі тут присутні, інтегрувати їх у гармонії та з урахуванням традиції капуцинів. Маленький і великий оливкові гаї, виноградники, старі фруктові дерева, кілька незвичайних ароматичних трав, мережа доріжок, що з’єднують частини. Сади не були забуті, про них дбали, як могли, їх любили, але рук не вистачало. Треба було лише надати їм свіжої життєвої сили і дисципліни загальній структурі. Новому проєкту була дана латинська назва In Venetia Hortus Redemptoris.

Архітектура зелена і не тільки
Як у грі “Знайди десять розбіжностей!”, цікаво порівнювати тут було—стало, бо інколи ці зміни суттєві, а частіше делікатні, майже непомітні, але від цього не менш сутнісні.
Великий Hortus, Сад який зустрічає гостя після низки монастирських дворів, розчленований серією перпендикулярних доріжок, як це було у давнину. Вони розділяють його на різні дільниці за призначенням, а ще відмежовують раціональний простір грядок від зони буйної рослинності.








Просторовий центр не лише всього Городу-Саду, а й перетину доріжок символізує велика квадратна водойма, навмисно створена архітектором Паоло Пейроне у лаконічному стилі. Перш за все вона функціональна, а не декоративна, і використовується для зрошення. Серед рослинних видів тут квіти лотоса (Nelumbo nucifera) та водяні лілії (Nymphea), данина історичному зв’язку Венеції зі Сходом.


В глибині великого саду Старі майстерні — низькі цегляні будівлі з аскетичними геометричними формами, були ретельно відреставровані, шанобливо до історичної пам’яті, слідів минулого та функцій, які вони виконували. Консервативною реставрацією опікувалася тут Алессандра Разо.


В колишніх “Офічінах” сьогодні проходять буденні “сільськогосподарські” роботи in loco, пов’язані із сезонами, врожаями, олією, пасікою, заготівлею і зберіганням. Але також, і це новина, відбуваються вишукані художні виставки, які напрочуд гармонійно поєднуються з життям Садів, природи, лагуни і міста.





Зі східного краю і приблизно по центру цих одноповерхових споруд знаходяться дві маленькі каплички, для молитви і медитації. Така присутність “в полях” ще одного молитовного місця (навіть двох) пояснюється дуже просто: монахи часто трудилися в брудному одязі, серед гною і багнюки, тож іти в такому вигляді до храму на регулярні молитви було недоречно. Маленькі садові каплиці приймали братів у будь-якому стані і поза розкладом. Та, що розташована на схід від саду, присвячена Святому Ієроніму, знову стає, як і колись, місцем тиші та спокою. Рельєфна мармурова дошка у фронтоні зображує святого відлюдника в момент молитви, поруч з левом. Вона напрочуд добре зберіглася і дуже високої мистецької якості.


З іншого боку від доріжки — колишня каплиця Святого Франциска Ассізького, рельєф зображує його в момент отримання стигмат. Сьогодні тут розмістилося невеличке акуратне Кафе. Управляє ним компанія Illycaffè, партнер не лише Venice Gardens Foundation в роботі по відродженню Королівських Садів, але й інших відомих інституцій в місті, як наприклад, Бієнале Венеції. Кафе нагадує про знамениту гостинність послідовників Сан Франческо, згідно з настановами францисканського духу, розділяти трапезу з гостем. Страви готуються виключно з місцевих продуктів. Важко сказати, як тут в холодний сезон, але влітку на відкритому майданчику, в тіні олив і з видом на Лагуну справді відчувається близькість раю.



Кафе примостилося поруч із мальовничим притулком для човнів, Каваною. В ній окрім сучасного моторного стоїть довгий дерев’яний човен XVIII сторіччя, а може й старший, на якому ченці відправлялися на закупи, риболовлю чи в місто. Здається, монахи були не менш вправними навігаторами по водах Лагуни, ніж садівниками.







Оливкові сади з боку Лагуни наприкінці маршруту здаються неочікуваним сюрпризом, майже “giardini segreti”, які захищають цей райський притулок від солоних вітрів Адріатики.



«Добре доглянутий огород може стати щедрим і універсальним супутником у роботі (а також у пригодах і житті); догляд за городом — це захоплююча й тривала подорож, що складається з етапів, від’їздів і прибуття, і не тільки».
Paolo Pejrone, архітектор і садівник
***

Розташування між Лагуною, монастирем та граничними стінами, фактично робить цей сад зразковим hortus conclusus — чітко структурованим і добре обмеженим простором, здатним виконувати багато функцій. Найважливішою з них для духовності монахів-капуцинів, тісно пов’язаної з францисканським Cantico delle Creature, “Гімном створінь”, є ідея попереднього раю, або Передпокою Раю, який у гармонії між природою та людиною вже тут, на землі, пропонує досконале і радісне існування.

N.B. Окрема подяка за персональну екскурсію і цікаву розповідь про історію і сучасність цього місця пану Маріо, люб’язному співробітнику Фонду Venice Gardens. [A.K]
Проєкт отримав фінансування у розмірі двох мільйонів євро з пакету заходів Європейського Союзу з відновлення після пандемії Next Generation EU, а також від численних приватних меценатів та організацій, які долучилися донатами до відновлення окремих ділянок Огороду-Саду — всі імена і назви акуратно вказані поруч на табличках. Підтриманням пам’ятки разом із монахами капуцинами продовжує опікуватися Venice Gardens Foundation.

В статті використані матеріали книги In Venetia Hortus Redemptoris (Adele Re Rebaudengo та Erica Rompani, видавництво ©Olshki, 2024), сайту Venice Gardens Foundation.
Фото: ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем, з відкритих джерел. Фото Саду з пташиного польоту Facebook Venice Gardens Foundation. Фото архітектора Паоло Пейроне (вище) зі згаданої книги ©Francesco Neri.
Читайте у нас також про ще один видатний проєкт реставрації Giardini Reali, Королівських Садів у Венеції за ініціативи і підтримки Фонду Venice Gardens.
Сподобалось, поділіться




