Biennale 2026_Giardini_cover_fotoAnna Kolomiyets_001

Biennale 2026. Finissage. ТОП-10

Ніби тільки недавно було відкриття, вернісаж під травневим дощем в ароматах жасмину, протести та акції під деякими національним павільйонами і навколо Садів бієнале, у самій Венеції. І от вже пролетіло шість місяців. За кілька днів закриття. Можна вже робити деякі підсумовуючі висновки. Це була, напевно, одна з найбільш дивних виставок за багато останніх років. Виставка-сирота, бо за кілька днів до її презентації в травні 2025 пішла в засвіти кураторка Койо Куо, передчасно, від онкології. Встигнувши за десять днів до смерті прислати президенту П’єтранджело Буттафуоко повну і детальну програму своєї бієнале, зі списком запрошених митців… де не виявилося жодного італійця. І виправити цю ситуацію, яка спричинила гучну полеміку в країні, вже не було кому.

Центральний павільйон в Садах Giardini

Бієнале Койо під назвою “In Minor Keys” таки виявилася в мінорному ключі. П’ять помічників кураторки зі згоди сім’ї і бієнале завершили її справу і змогли вчасно відкрити виставку. Значну частину якої прийняв новий, новенький після тотальної реконструкції Центральний павільйон, урочисто відкритий лише в кінці березня — тому бієнале і відкрилася на місяць пізніше, 9 травня замість вже звичного квітня. Вона виявилась однією з самих дивних, бурхливих, навіть скандальних, і не по вині кураторів (читайте у нас чому). У цієї бієнале не буде Золотих і Срібних Левів, бо все журі пішло у відставку. Будуть вперше вигадані для порятунку ситуації “Леви відвідувачів”, Leoni dei Visitatori, які мають бути оголошені в заключні дні. А ми, на правах відвідувачів, подумки вже роздали своїх “левів” і визначили своїх переможців.

No jury, No prize…

Так що, ідучи до фінісажу, щоб встигнути до закриття, захотілося зафіксувати в розповіді та ілюстраціях деякі найцікавіші на нашу думку проєкти. Центральному павільйону буде присвячено окрему розповідь, історико-архітектурну. А про найбільш “скандальний” павільйон Австрії ми вже розповідали. Тож тут приділимо час деяким національним павільйонам, які на наш погляд можна включити до ТОП-10 цієї бієнале. Порядок буде рандомий, багато фото в супроводі короткого опису.

***

Бразилія

Comigo ninguém pode — це португальська назва рослини діффенбахія — красивої, міцної, надзвичайно отруйної, яку в Бразилії садять перед вхідними дверима будинків як захист. Це назва виставки, яка створює несподіваний діалог між двома сучасними художницями, що займаються перформативним переосмисленням колоніальних історій: зустріч між Розаною Пауліно та Адріаною Варежао (Rosana Paulino, Adriana Varejão). Comigo ninguém pode — двозначність оригінального терміна, що став також народним висловом, можна тлумачити як “Ніхто зі мною не впорається” або “Не кидай мені виклик!”, що є алюзією на токсичність рослини. З цього подвійного значення проєкт черпає свою мову: захист, токсичність і тиша, яку треба порушити. Бразилія, одне з центральних місць рабства в Америках, знаходить тут мову опору.

Rosana Paulino “Tecelãs“, 2003. Тут і нижче

Відтворюючи цю енергію, проєкт є запрошенням налаштуватися на частоту, яка відкриває можливість побачити надприродне у видимому, споріднене містичній психології народу. Художниці розмірковують над проявами віри та духовності в бразильській культурі, підкреслюючи її тісний зв’язок із природою та сферами, що виходять за межі людського виміру.

Між залами — робота Пауліно “Atlantic Vermelho” (2026), цифровий принт, що переносить у двовимірний простір форми її рельєфів
Фото: Rafa Jacinto, Fundação Bienal de São Paulo

Виставка побудована у форматі інсталяції та представляє картини, скульптури і малюнки — як раніше створені і ніколи раніше не оприлюднені, так і нові великоформатні твори для бієнале. Проєкт пропонує інтуїтивну “діалектику” щодо того, як духовність і природа можуть породжувати суспільний уявний світ, який відновлює пам’ять та переосмислює колоніальні травми за допомогою фантастичних і магічних істот. І таким способом переписує історію.

Стінова інсталяція: Adriana Varejão, Still Life amid Ruin, 2026. Рельєфи-рани прориваються крізь стіни, ніби будівля не здатна утримати історії, які вона зберігає. Тут і нижче
Фото: Rafa Jacinto / Fundação Bienal de São Paulo
Інсталяція Aracnes, Rosana Paulino, 1996-2026
“Aracnes” (1999–2026) Розани Пауліно: бетонна стіна, в яку вмонтовані фотографії жінок, що перебували в рабстві
Bufala, Rosana Paulino, акварель

Греція

Цікавість викликають ще здалеку розкидані перед будівлею грецького павільйону величезні класичні колони, такі, як колись до реконструкції були навколо Парфенону на Акрополі в Афінах. Тут вони, здається, надувні. Всередині відвідувача чекає справжній візуальний шок.

При вході інсталяція з чорної тканини віддає данину поваги Васо Катракі — художниця здобула нагороду на Венеційській бієнале 1966 року, але згодом була ув’язнена за свої політичні переконання.

В імерсивній інсталяції Escape Room художник та архітектор Андреас Ангелідакіс (Andreas Angelidakis) перетворює національний павільйон на сучасну “печеру Платона”, і надихається прикладом гри-квеста. Розташована на тлі епохи пост-правди та підйому правого популізму, ця робота досліджує, як націоналізм, історія та національна ідентичність формуються через штучно сфабриковані та комерціалізовані істини.

Разом зі своєю архітектурою,павільйон пропонує засіб для критичного переосмислення грецької історії та символічного розвінчання національної ідентичності як сталої чи абсолютної категорії.

Ангелідакіс фізично розділяє павільйон на дві половини — як відлуння Національного розколу 1915 року, коли Греція на два роки розділилася на дві ворогуючі держави. Одна половина — це повністю цифрова сцена для базукі, обрамлена характерними для художника “колонами-пуфами” з пінопласту. Інша половина витримана в “турецькій” естетиці за зразком сувенірного кіоску.

“Турецька” частина павільйону

Будівля стає центральним вузлом інсталяції: точкою збігу локальної та міжнародної політики, що простягається від 1934 року — року першої участі Греції у Бієнале, під час фашистського режиму Муссоліні — аж до наших днів.

Задуманий як Escape Room, павільйон постає як символ сучасної реальності, що дедалі більше формується за логікою гейміфікації, прискореної неоліберальною політикою та використанням соціальних медіа. У цьому контексті формується парадокс Національного павільйону, який намагається уникнути такого визначення, ніби соромиться його.

У цих рамках GRECIA виступає як суб’єкт аналізу, що розривається між конкуруючими сутностями “Національного” та “Павільйону”. Як національна одиниця, Греція покликана виступати маяком політики батьківщини. Як будівля, черпає з власної архітектурної історії, через типологію περιπτερ — термін, що грецькою означає як кіоск, так і павільйон. Його перетворення на Escape Room знаменує розпад обох цих категорій. Павільйон всередині заповнюється численними кіосками. Де-не-де виникають патетичні націоналістичні слогани в кольорі фуксія на кшталт “Греція для греків, греків-християн”.

“Око” між двома просторами павільйону

Скульптури та конструкції Ангелідакіса підводять до думки про багатовимірність національної ідентичності. Його роздуми про історію, наратив і, зрештою, правду виявляються у створенні об’єктів, що постають як двійники, підробки чи копії — пінопластові класичні колони, статуї, надруковані в 3D print. В Escape Room автор будує карту грецького ХХ століття, де правда вже не є абсолютом, а є інсценуванням, що піддається змінам. Де історія постає не як остаточна і незмінна догма, а як поле для інтерпретацій…

Аргентина

Поетичний і загадковий, павільйон задуманий як територія, де співіснують виразна, як величезна гравюра, чорно-біла “картинка”, рух і фіксація. Monitor Yin Yang пропонує простір співіснування та конфлікту. Автор проєкту Матіас Дювіль (Matías Duville) створює фізичний та звуковий досвід. Це його перша робота, виконана в монументальному масштабі за допомогою солі та вугілля, які тут виступають в якості матеріалів та символів. Інсталяція, задумана як міждисциплінарний проєкт, поєднує відео, звук, інсталяційні елементи та великоформатний малюнок.

Фото Jacopo Salvi

По-своєму “Монітор Інь-Ян” — це музичний твір, що вибудовує власний ритм і карту, яка постійно трансформується. В темряві аргентинського павільйону відвідувач проходить крізь рівнини і пагорби штучного ландшафту — сіль та вугілля виконують не лише функцію графічних елементів композиції, а й хронологічних маркерів. Їхній статус доісторичних залишків морів і лісів поєднує геологічний і людський час. Окрім того це звуковий ландшафт — територія, що перебуває під наглядом і активується рухом відвідувачів, які своїми тілами постійно змінюють мелодію.

Таким чином, твір висвітлює це протиріччя: навіть уявляючи кінець світу, ми наполегливо продовжуємо пошук краси та життя, у супроводі всеохоплюючої мелодії, що накатує ніби хвилями і не припиняється. Інтимний і одночасно колективний досвід, що коливається між крихкістю світу та його потенціалом.

Фото Marco Zorzanello, тут і нижче

Гід для відвідувачів просить тримати дітей за руку. Всіх — старатися не наступати на нестійкі чорні лінії, нічим не зафіксовані. Тихі звуки музики змішуються з голосами і з шорстким звуком під ногами — звуком кристалів солі, що ламаються під вагою наших кроків. Хто знає, чи не розчиниться до кінця виставки будь-який слід наративу вугільного рисунку і не перетвориться на суцільний сірий? Варто перевірити.

Індія

Індійський павільйон в Арсеналі — один із самих дивовижних і атмосферних. Його тема Geographies of distance. Remembering home. Його тема — Дім. Але це не завжди те місце, де ми живемо сьогодні. Іноді це місце, де ми колись жили і про яке зберегли спогади. Або місце, яке ми відтворюємо у своїй пам’яті та емоціях. Для тих, чиє життя позначене змінами чи віддаленістю — через регіони, континенти та покоління — дім більше не є лише стаціонарним місцем, а набуває переносного виміру. Стає частково пам’яттю, матерією, ритуалом та особистою історією, що складається з фрагментів та асоціацій.

Ranjani Shettar “Under the same sky” – квіти з бавовни, сталі і лаку, 2026. Вище фрагмент проєкту Alwar Balasubramaniam (Bala) “Drift”, 2026

Сьогодні Індія переживає період прискорених змін, економічного та демографічного зростання, що супроводжується технологічним стрибком. Райони оновлюються, міста перетворюються, нові стилі життя та праці витісняють старі.

Проєкт “Permanent Address“, Sumakshi Singh, 2026. Зображує з шовку, бавовни і нейлону розібраний родинний дім художниці в Нью-Делі

До фізичної трансформації місць додається посилений рух людей як всередині країни, так і за її межами, внаслідок чого мільйони індійців залишають свої рідні місця, щоб почати нове життя. У відповідь на тему Бієнале In Minor Keys національний павільйон Індії запрошує відвідувачів замислитися над умовами змін у сучасному світі та ставить запитання: як ми визначаємо поняття “дім”, коли місця, звідки ми походимо, знаходяться далеко або вже не існують?

Asim Waqif “Chaal”. Складна структура з бамбука, тростини, очерету та мотузок нагадує будівельні риштування, поширені по всій Індії. 2026
Джерело фото: сайт павільйону
Фото Luca Zambelli Bais

П’ятеро представлених тут митців — Алвар Баласубраманіам, Ранджані Шеттар, Сумакші Сінгх, Скарма Сонам Таші та Асім Вагіф (Alwar Balasubram niam, Ranjani Shettar, Sumakshi Singh, Skarma Sonam Tashi, Asim Wagif) — кожен по-своєму втілюють ідею “дому” за допомогою матеріалів та творчих процесів. Працюючи з глиною та дротом, бамбуком, натуральними волокнами та пап’є-маше, їхня творчість глибоко вкорінена в матеріальні традиції Індії, водночас порушуючи надзвичайно актуальні питання: що залишається від наших домівок із плином часу? Що зникає? Що ми можемо зберегти?

Skarma Sonam Tashi “Echoes of Home”, будиночки з пап’є-маше і картону, які зображують архітектуру рідного міста автора Ладах. 2026

Цей павільйон пропонується як простір для колективних роздумів про мінливу природу приналежності в сучасному світі. Через особливу тактильну матеріальність своїх творів п’ятеро митців у неймовірно театралізованому просторі павільйону не говорять до нас лише про Індію. А  делікатно досліджують незмінний людський потяг до побудови Дому в безперервному потоці змін.

Китай

Назва виставки в китайському павільйоні Dream Stream походить від східної мудрості “дослідження прихованих принципів через спостереження за явищами” та “єдності неба й людства” — концепцій, втілених в есеї “Потік сновидінь” вченого з династії Північних Сун Шень Куо (Shen Kuo). Цей твір містить роздуми про китайську культурну традицію, гуманітарні науки, мистецтво та нові технології.

Візуалізація оформлення павільйону. Джерело China Academy of Art

В архаїчному письмі на ворожильних кістках ієрогліф yi (艺, мистецтво) зображує людину, що присіла та сіє зерно, що виражає відданість землі та почуття поваги, властиве художній практиці. У Стародавній Греції богиню Афіну зображували з очима, схожими на очі сови: яскравими й проникливими, здатними пронизувати темряву й розпізнавати світло.

У нашу епоху технологія переосмислює світ із небаченою силою. Це не підриває традицію, а вкорінюється в культурну спадщину, розширює її межі та відкриває шлях до духовного космосу. Оновлення традиції через інновації та поєднання мистецтва, науки й технології — на це робить ставку ця виставка з величезною кількістю митців під кураторством Юй Сюхонг (Yu Xuhong).

Black Myth: Wukong. Автори: Game Science+Feng Ji+Yang Qi etc. 2018 – 2024. Тут і вище
Фото Luca Zambelli Bais
2027 Shen Guo. Автори © MSG: Mou Sen, Ma Yuanchi, Xin Ge, Zhao Da, Mei Yuezi. 2026
Інтерактивна мега-структура у формі сувою з двох частин по 10 м, 33 на 33 см. Тут, вище і нижче

Авжеж, інновації тут неймовірні, коли персонажі древнього епосу оживають в Play station, Black Myth: Wukong, а робот вміє писати поетичні ієрогліфи, навчений на зразках найкращих майстрів-каліграфів в історії Китаю. Виставка об’єднує численних митців та дослідницькі групи — серед яких Game Science, а також команду Китайської академії мистецтв та Zhejiang Lab — з роботами, що охоплюють широкий спектр жанрів: від ігрового мистецтва та відео до інсталяцій, живопису і каліграфії.

Деякі твори з серії «Портрети» написані зістареною тушшю на грубому шовку, що підкреслює зернисту та плямисту текстуру полотна. Зібрані майже сто образів богів, демонів і монстрів з китайської міфології
Solitary Hill, Plantain Rain. ©Yang Fudong. 2026. 20 панелей-екранів поєднують живопис, фото і відео
Liangzhu Highlight. Автори: ©China Academy of Art & Zhejiang Lab. 2026. Мультимедійна інсталяція, зосереджена на концепції “діалогу між минулим і сьогоденням, а також взаємозв’язку між небом і землею”
Kinetic Droplet Instrument. ©Nie Shichang. 2025. Кінетична інсталяція-імітація утворення хвиль від краплі води, перетворює культурні символи — як компас, печатка та лінії гадальних гексаграм — на візуальну мову, викарбувану на хвилях, відображаючи гармонію між небом, землею, людством та машиною

Щодо каліграфії, представлена робота з роботизованої каліграфії, створена за зразком автентичного почерку Ван Донлінга, одного з найвпливовіших діячів сучасної китайської каліграфії. Вона була розроблена спільно Центром дизайнерських інновацій з роботизованої естетики та інженерії людських факторів при Китайській академії мистецтв та компанією Astribot. Мистецтво та технологія керують одним і тим самим пензлем, втілюючи “єдність серця та руки”, що лежить в самій душі китайської каліграфії.

Вісьмидесятилітній Ван Донлінг в процесі створення гігнтського напису в техніці “Письмо Хаосу”

В глибині павільйону великий твір Free and Easy Wandering ©Wang Dongling, 643 × 1602 см (2026). Повний текст містить понад п’ятсот ієрогліфів. Термін «Письмо Хаосу» (луаньшу) позначає метод письма, який, суворо дотримуючись встановлених канонів скоропису, порушує традиційні норми рядків та інтервалів

Робот-каліграф на фоні напису його “вчителя” Ван Донлінга
З 14 до 16 щодня можна отримати в подарунок напис, створений роботом, на вибір: Dream або Stream

Дивовижна інсталяція Symbiosis ©Xu Jiang (2024-2026, 640 × 1340 см) чекає нас і назовні, в Саду. Вона складається з тисячі мідних лотосів та соняшників. Зведена на піщаному фундаменті та оточена пластинами з нержавіючої сталі, що нагадують ковчег, вона слугує метафорою стану симбіозу.

Джерело фото China Academy of Art
Symbiosis

Здалеку ковчег майже розчиняється в оточуючій зелені Саду, і виглядає як єдиний цільний паралелепіпед. При ближчому розгляді шари дзеркал перекриваються, створюючи нескінченні віддзеркалення, що дарують відчуття безмежності.

Бельгія

У проєкті IT NEVER SSST автор Мієт Варлоп (Miet Warlop) перетворює павільйон на арену інтенсивної інформації — візуальної, звукової, руху. Де переплітаються мова, музика та колективна… дезорієнтація. На вішалці Padiglione Belga висять пронумеровані рушники, біля барабанів чекають виконавці в чорних костюмах. У залі височіє дерев’яна трибуна, сходинки якої вкриті гіпсовими табличками з вигравіруваними словами різними мовами: “hello”, “solom”, “stop” — і всюди “SSST”, те німе “шшш”, заклик мовчати “Тиша!”. Кілька разів на день дев’ять перформерів заповнюють простір: слова піднімають, тягнуть, рахують, перевертають, ламають. Поряд із ними робітники безперервно виливають гіпс у силіконові форми — матеріал, призначений для того, щоб бути розбитим під час наступних перформансів, щоб потім знову бути відлитим у формі.

Тож наказ мовчати приречений на порушення: протягом Бієнале гіпсові таблички «SSST» поступово замінюються словами та звуками рідними мовами виконавців. Гіпс стає матеріалом для гри з повторенням та розпадом — рідким, здатним до затвердіння, крихким, розтрощеним і знову відформованим.

Фото Jacopo Salvi

Під час перформансу група музикантів і танцюристів проходить крізь простір, що перебуває у постійній турбулентності. За допомогою дивних фізичних ритуалів вона продовжує рухатися вперед, порушуючи білу гіпсову нерухомість. Мова, яку більше відчуваєш, ніж розумієш. Важливо було потрапити саме на момент виступу, хоча і без людських постатей павільйон виглядає дуже цікаво — і це, до речі, великий плюс цього проєкту. Музику написав Варлоп разом із Міхою Волдерсом, Оскаром Клаусом та Раматом Емондсом (Micha Volders, Oscar Claus, Rahmat Emonds).

Перформер-скульптор за роботою

У павільйоні ніколи не буває цілковитої тиші, навіть після завершення перформансу. Слова, залишені в просторі, лунають як поезія хаосу. Розкидані по трибунах, що піднімаються вгору по стінах, вони залишаються завислими в часі. Наче залишки молитовної стіни чи караоке-апарату зниклої цивілізації, вони чекають на нові голоси, що шукають людського зв’язку.

Сербія

Інсталяція Предрага Джаковича (Predrag Djaković) Through Golgotha to Resurrection об’єднує фотографії, особисті архіви, карти та адміністративні документи у сукупність фрагментів, що ставить під сумнів пам’ять про XX століття — не як лінійний історичний наратив, а як дослідження її виживання серед руїн.

Проєкт розвивається на тлі глобальних розломів сучасності, коли такі ідеали, як розум, гуманізм і прогрес, розсипалися перед обличчям насильства, ідеологій та масової маніпуляції. Відкидаючи конкретні контексти, робота відображає глобальний досвід, позначений розпадом систем цінностей.

Лейтмотив валіз — як старовинних, так і сучасних — постає як знак вимушеної мобільності, стану, що супроводжував усе ХХ століття: депортації, втечі, переселення, вигнання та неможливі повернення. У таких обставинах людське життя може перетворитися на “архів у русі”, в якому кожен несе з собою власну версію історії. У цьому сенсі валізи виступають не як географічна метафора, а як символ універсального людського досвіду, водночас нагадуючи про крихкість межі між домом і втраченим.

Інсталяція виходить за межі Європи, вимальовуючись як глобальний досвід ХХ століття — часу, коли ідеали модерності, від раціональності до гуманізму, неодноразово руйнувалися. Європа відіграла вирішальну роль у цій динаміці, але не була її єдиною ареною. Її конфлікти, розколи та моральні кризи вписуються в ширший рух, що охоплює весь світ. Таким чином, багатошаровий візуальний матеріал, створений художником, вступає у резонанс з особистим досвідом кожного глядача.

З цієї перспективи Південно-Східна Європа постає не як периферія, а як “простір перевантаження, де розрив між сучасними прагненнями та реальністю проявляється з особливою інтенсивністю” [van Colović].

Спільноти можуть застигнути у своїх уявленнях настільки, що перетворюються на механізми виключення, а відібрані матеріали діють як критичні елементи, що ставлять під сумнів процеси формування колективної ідентичності.

Імпровізація для фортепіано в ля мінорі надає структуру та тривалість інсталяції, яка відсилає до архетипів краху та можливого відродження — звідси назва “Через Голгофу до Воскресіння” — відкриваючи простір для можливості нової спільної мови цінностей після вичерпання успадкованих і застарілих моделей… з надією.

Німеччина

У виставці Ruin примарні простори історії Східної Німеччини — такі як зниклий павільйон DDR-НДР та пожежа Sunflower House у Ростоку в 1992 році — слугують кураторською основою для аналізу того, як історичні прогалини створюють “зони розбитого часу”, які можна переосмислити через художній опір. Дві художниці представляють німецьку участь: одна корінна німка, інша дочка емігрантів-заробітчан з В’єтнаму. Дві авторки — два погляди. Ruin — англійською це лише “архітектурні руїни”, німецькою — сам стан: фінансовий, соціальний, моральний крах.

Німецький павільйон – трансформер, дуже часто сам ставав об’ектом творчого експерименту, як і цього року

Сунг Тіу (Sung Tieu) облицювала фасад Німецького павільйону понад трьома мільйонами мармурових мозаїчних плиток — грандіозний trompe-l’oeil у масштабі 1:1 відтворює блочний будинок у Східному Берліні, на вулиці Gehrenseestroße, який колись слугував гуртожитком для в’єтнамських робітників, а сьогодні чекає на знесення. Там художниця провела дитинство, у спільноті в’єтнамців, які прибули до НДР у рамках урядових програм. Переходячи від художнього вимислу до свідчення, твір переплітає біографію Тіу зі структурами державного нагляду.

Робота має назву “Human Dignity Shall Be Inviolable” — це стаття 1 Основного закону Німеччини, розміщена поверх монументальної архітектури режиму Ернста Хойгера 1938 року. Дві німецькі будівлі, що, здавалося б, ідеологічно повинні виключати одна одну, поєдналися в одне ціле. Одна одягнута на іншу.

Ще дві інсталяції Сунг Тіу всередині павільйона — з сонечками і скляними відбитками рук і ніг матері художниці

Хенріке Науманн (Henrike Naumann) ще одна учасниця цієї бієнале, після кураторки Койо Куо, яка не побачила її відкриття. 14 лютого 2026 року вона померла у віці 41 року від раку, діагностованого занадто пізно, через кілька місяців після її затвердження представляти країну у Венеції. До самого кінця художниця працювала над проєктом “Die Innere Front” (Внутрішній фронт), який втілювала вже без неї її студія та команда павільйону. Знання цього залишає смуток.

Багато предметів, розвішаних на стінах, добре можуть пригадати старші читачі
Добре узнавані предмети з побуту НДР і радянських людей

Стіни огидного зеленого кольору, як у покинутих радянських казармах у Східній Німеччині. З одного боку — композиція у стилі соціалістичного реалізму, створена у 1960-і роки її дідом у Карл-Маркс-Штадті в техніці фрески, але перероблена в інших матеріалах. Навпроти — тривимірна вітальня у стилі Neues Deutsches Design — але лише у відтінках сірого та чорного, тому своїм спартанським стилем скоріше нагадує камеру.

Пано пам’яті дідуся Науманн
Пано “Neues Deutsches Design”
Важлива частина проєкту Науман — запаморочливий перформанс двох танцівниць

Науманн, яка виросла у Цвікау в колишній НДР, де згодом з’явилися радикальні ультраправі рухи, усе життя задавалася питанням, як ідеології виживають у меблях, шпалерах та дитячих кімнатах, через довгий час після падіння режимів. До сьогодні естетика колишньої Східної Німеччини залишається внутрішньою межею, яку так і не вдалося повністю подолати.

«Як би не намагалися створити затишок у Німецькому павільйоні, він залишається непривітним місцем».

Кураторка Kathleen Reinhardt, директорка Georg Kolbe Museum, Берлін

Північні країни

Найулюбленіший в Садах бієнале павільйон архітектора Сверре Фена (1962) залитий сонячним світлом навіть у похмурий день. Цього року він перетворюється на міфічну сцену в спільному проєкті How Many Angels Can Dance on the Head of a Pin? трьох дуже різних авторів Торі Вранес, Клари Кристалової та Бенджаміна Орлова (Tori Wrånes, Klara Kristalova, Benjamin Orlow).

Клара — пражанка, яка живе і працює у Швеції, Бенджамін — фін, зараз живе у Лондоні, Торі — норвежка. Така от інтернаціональна команда, що представляє всі три північні країни павільйону.

Фото Andrea Avezzù

 «Скільки ангелів може танцювати на голівці шпильки?» розглядає павільйон як перенасичений фігурами і подіями простір, де архітектура також активно задіяна і формує досвід. Роботи художників досліджують, як тіла, матеріали, звуки та пам’ять співіснують під тиском. Трансформація сприймається як процес, а не як результат. Тіла розсипаються і знову складаються, конструкції виявляються тимчасовими, а простір стає місцем накопичення відчуттів, які тим не менш не кристалізуються у ясність. Численні присутності, що не дають відповідей.

Benjamin Orlow, в глибині ліворуч Tori Wrånes

Виставка не пропонує ні єдиної розповіді, ні точних визначень, і це добре — мистецтво не обов’язково має бути пояснене словами. Відвідувачів запрошують пройти крізь павільйон у постійній трансформації, ніби одягти його на себе — відчути зсередини, як він змінюється з плином часу.

“Lust for Life“, Klara Kristalova. Нижче деталі інсталяції

В одній частині павільйону лежить повалене “Дерево-жінка” висотою дванадцять метрів, гілки якого простягаються до неба, а кора обшита старими килимами з різнокольорових клаптиків. Зверху й знизу дерево обсіли одинадцять симпатичних скульптур із бронзи, кераміки та дерева — “мов різні голоси хору”, пояснює Клара Крісталова свою інсталяцію Lust for Life, назва якої запозичена в Іґґі Попа.

Клара Крісталова під час вернісажу
Фото Andrea Avezzù. Тут і нижче

На іншому боці залу “Human Lace” Торі Вранес щогодини вмикає туманну сирену foghorn — сигнал морської навігації й водночас попередження про небезпеку.

Монументальні скульптури-метаморфози. Benjamin Orlow. Ліворуч “Erotic poetry by the architect, nature and me” Tori Wrånes — фігура, що безперервно рухається вгору-вниз по дереву
“Human Lace” Tori Wrånes, з сиреною, що попереджає про туман

Скульптура поєднує литу бронзу та текстиль. Костюми для велетнів пошиті зі старих вітрил легендарного норвезького навчального вітрильника The Ship Sørlandet. Вітрила зберегли сліди часу, вітру, розриви та плями після двадцяти перетинів Атлантики, а також металеві люверси (кільця) для кріплення канатів.

Сульптури всередині і зовні — ніби проникають через скло і конструкції павільйону і вириваються в сад, простягаючи свої дивні руки-ноги. На яких посідають реалістичні бронзові птахи, готові знятися в повітря і зникнути серед дерев Садів Giardini.

Японія

Проєкт Grass Babies, Moon Babies виник на основі досвіду Ей Аракава-Неш (Ei Arakawa-Nash) як художника-емігранта та молодого квір-батька двох близнюків, присвячуючи свою інсталяцію таким темам, як ідентичність та батьківство. З нагоди 70-ї річниці павільйону ця робота втілює філософію «DISCONT» — неперервна єдність— архітектора автора Йошізаки Такамаси (Yoshizaka Takamasa), в якій суб’єктивність та колективна дія зливаються воєдино, і де відвідувачі стають частиною твору.

Дивна назва “Діти трави, діти місяця” встановлює діалог між двома символами — травою, пов’язаною з садом і природою, та місяцем, пов’язаним із часом та емоціями — і спонукає до роздумів про стосунки, турботу та любов.

Великий банер на фасаді присвячений 70-річчю Японського павільйону. У 1959 році архітектор павільйону Йошізака Такамаса написав: “Наша неформальна мережа об’єдналася під час процесу проєктування, ніби ми були ненаситними немовлятами, яких годували молоком проєкту Японського павільйону”. Побачивши імена Йошізаки та його близького співпрацівника, Отаке Юїчі, біля колон біля входу до павільйону, художник запросив ілюстратора Р. Кікуо Джонсона (R. Kikuo Johnson) уявити їх як людей, які піклуються про двійнят. Цей образ символізує створення виставки як колективну практику турботи та підтримки.

Відправною точкою інсталяції є фільм Натто Вада “Бути дворічним — нелегко” (“Being Two Isn’t Easy”, Natto Wada, 1962), який розповідає про перші два роки життя дитини з її точки зору та з точки зору батьків — матері, батька та дитини. Виходячи з цього, Аракава-Неш розвиває сучасне квір-бачення сім’ї у несподіваний спосіб…

Тут можна обрати собі малюка

Починаючи з нижнього дворику, кожний бажаючий відвідувач може взяти на руки одну з двохсот ляльок, які реалістично втілюють дворічну дитину всіх можливих “кольорів”, включаючи вагу і відчуття тіла. А потім дослідити сади та інтер’єри, занурившись у звукову інсталяцію, що містить голоси дітей художника. На кількох екранах демонструються історичні та сучасні фільми, які підважують жорсткі визначення “японської” ідентичності через призму діаспори. Бо живе художник у Сполучених Штатах, тож тема діаспори для нього близька. Кожен екран оточений “малятами”, які дивляться разом із гостями в екран.

Ей Аракава-Неш презентує свій проєкт в павільйоні
Більш позитивного і живого павільйону в Садах і Арсеналі не було

У певний момент ті, хто вирішив пограти у батьків, має здійснити акт турботи par excellence, тобто поміняти дитинці підгузки. Завдяки такій участі, за QR-кодом їм дарують вірш, унікально згенерований на основі дати народження кожної дитини. Дати днів народження взяті з історичних подій, пов’язаних переважно з історією Японії, США та Азії ХХ століття.

Проєкт Аракава-Неш ніби питає — яким буде той світ, який ми формуємо сьогодні і в який ці діти будуть вступати? А завдяки всім цим симпатичним малюкам його павільйон стає напевно найбільш позитивним місцем в усіх Садах Giardini бієнале, місцем спільної ніжності і турботи.

Використані матеріали окремих павільйонів. Фото: ©Anna Kolomiyets, courtesy La Biennale di Venezia, вказано за місцем. Перше фото: наліпка на склі кафе в Садах Giardini Бієнале. Заключне: на одній з центральних алей в Садах в дні вернісажу.

Читайте у нас також про 61 Арт Бієнале в історичному контексті та про павільйон Австрії, що викликав найгучнішу полемику.

Сподобалось, поділіться

Leave a Reply

Схожі матеріали