У січні 1999 року в британському журналі Architectural Digest вийшла стаття-присвята легендарному італійському майстру Ренцо (Лоренцо) Монджардіно, де його назвали найзнаменитішим у світі архітектором інтер’єрів другої половини ХХ століття, a designer’s designer, який умів створювати не обстановку, а атмосферу, і в цьому, можливо, і полягав секрет його гучної прижиттєвої слави. Він не залишив після себе Школи – напевно, тому, що працював на особистих глибоких знаннях, відчутті простору і харизмі. Натомість залишив по собі книжку “правил на шляху досвіду”, де дохідливо і з прикладами дав багато розумних порад дизайнерам, актуальних і досі: це “Архітектура кімнати”, Architettura da camera. Архітектор ілюзії, який міг би здатися прикладом анахронізму, якби не був звичайним генієм.   

“Ілюзія приходить у наше буття як елемент задоволення”.

Ренцо Монджардіно

Початок

Про генуезьке дитинство нашого героя варто згадати, тому що воно багато що пояснює в його дорослому, професійному житті та стилістичних уподобаннях. Двадцяті-тридцяті роки минулого століття, благополучне, навіть вельми заможне сімейство інженера Джузеппе Монджардіно, успішного підприємця, за іншими відомостями, власника судноплавної компанії, театрального мецената. Мати Лаура К’єроло, місцева красуня, мала тонкий смак і сильний характер.

У дванадцятирічному віці Лоренцо з сестрою Розеллін і батьками переїхав у розкішну віллу Saluzzo Mongiardino початку XVIII століття на пагорбах Генуї. Її порожній високий дворівневий салон з ліпниною і позолотою, пронизані світлом зали і кімнати вразили підлітка настільки, що через десятиліття він згадував у розмові з онуком Андреа Сімоне вигук матері: “Яка ж вона гарна порожня… непросто буде створити тут обстановку”. І як чудово потім трансформувався її стараннями великий будинок, коли його гармонійно заповнили меблі, картини, предмети, окутали шовка та оксамит.

Вислизнувши від такої бажаної сім’єю юридичної освіти, у двадцять років Ренцо їде до Мілана вчитися на архітектора – у найпрестижнішому університеті Politecnico. Такий вибір передбачав безсумнівне занурення молодика у віяння авангарду і Movimento Moderno тієї епохи. Але перше захоплення ідеями Корбюзьє під впливом університетської професури поступово минає. На зміну йому прийшло те, що сам Монджардіно пізніше визначав, як “сюрреал-нео-барокову позицію”.  Авжеж треба було мати неслабкий характер і бути глибоко переконаним у своєму виборі, щоб на піку розквіту модерністських течій, коли у світі архітектури безроздільно домінували ідеї Корбюзьє, піти шляхом класики в найбільш італійському її розумінні. Надихаючись зразками Берніні, Палладіо, Браманте, герцогськими апартаментами Ренесансу.

Перші клієнти

У самий розпал війни, наприкінці листопада 1941 року Монджардіно захищає в Політехніці диплом на тему “Культурно-релігійний центр”, під керівництвом професора Джо Понті (Gio Ponti), знаменитого архітектора-модерніста. За його ж рекомендацією з 1944 року молодий чоловік починає писати статті в історичний архітектурний журнал Domus. До цього часу відносяться і його перші літературні спроби – збереглися фрагменти його роману “Ugo“, навіяного генуезькою юністю, що підтверджують неабиякі літературні здібності автора. Він пробує себе як театральний декоратор, робить ескізи меблів і оформлення вітрин, часто разом із подругою та колегою Лілою Де Нобілі (Lila De Nobili), згодом неймовірно відомою і затребуваною театральною художницею.

Після захисту диплому Монджардіно повернувся до Генуї. Свої перші реальні проєкти він зробив для кількох багатих родичів, як апартаменти для дядька по батьківській лінії в Портофіно – так би мовити, тренувався на своїх. Займаючись у цей же період на запрошення міської влади проєктами реставрації кількох історичних генуезьких палаццо, Ренцо остаточно зрозумів, що це його шлях. Одного разу визначившись, 1945 року він перебирається з Генуї в більш динамічний Мілан, який стає його рідним містом на все життя.

У зруйнованому бомбардуваннями Мілані роботи обдарованому архітектору знайшлося більш ніж достатньо. Від інтер’єрів для сім’ї сестри до оформлення магазинів, салонів і навіть будівництва двох приватних будинків для місцевих заможних родин, на центральних вулицях Donizetti та Borgonuovo. У його інтер’єрах присутні матеріали як мармур і дерево, ілюзорна техніка trompe-l’œil, гіпсова ліпнина, інтарсії, декоративні фризи, шовк Fortuny, килими, тиснення, уміле поєднання справжнього антикваріату з сучасними майстерними копіями. Повоєнне місто хотіло оксамитового затишку за важкими шторами і багато, багато якісного декору.  Замовлення молодому спеціалісту йшли одне за одним.

Інтер’єри, театр, кіно

Уже в п’ятдесяті роки серед його клієнтів фігурують найвідоміші шляхетні родини і такі знакові для Італії фігури, як туринське сімейство Agnelli, власники FIAT. Монджардіно працює практично по всій Півночі Італії, від Венеції до Турина, отримує замовлення від іменитих римлян, оформляє вілли в Тоскані. А робота для театру, яка з гучним успіхом відновилася з 1964 року оперою “Тоска” в CoventGarden, у постановці Франко Дзеффіреллі з Марією Каллас у головній партії, знайомить його з лондонським і паризьким вищим світом, з оперною та балетною богемою. Після Джанні і Марелли Аньєллі, родин Мондадорі та Зануссі, герцогів Одіскалькі, у списку його клієнтів з’являються Арістотель Онассіс, барони де Ротшильд, принцеса Йорданії Фіріал, барон Тіссен-Борнеміс. А ще віконти, князі, ділки великого бізнесу з нью-йоркської П’ятої Авеню… Список прізвищ, який, за жартівливим зауваженням когось із його друзів, змусив би здригнутися не одного kidnapper.

За першими успішними театральними постановками послідували інші – в Мілані та Парижі, Венеції та Стокгольмі, Лондоні, Гамбурзі, Сполєто. За театром приходить черга кіно. І знов із Дзеффіреллі Монджардіно досягає найбільших висот як художник-постановник, оформивши поспіль кілька його фільмів. Це два номіновані на Оскара “Приборкання норовливої” 1967 року й “Брат сонце, сестра місяць” (1972), легендарний фільм “Ромео і Джульєтта” (1968) з трепетною Олівією Гассі у ролі Джульєтти й незабутньою музикою Ніно Рота. Ще раз він повернувся до сценографії в кіно для Ліліани Кавані в її фільмі 1977 року “По той бік добра і зла”.

Його підхід до проєкту та виконання не змінювався у своїй серйозності, чи то йшлося про театральні декорації, що тривали один сезон, чи про елітні апартаменти, що мали жити покоління. З ним завжди була його “банда” (за його ж визначенням) вправних італійських майстрів, що стала майже членами його родини за довгі роки співпраці: столяри, червонодеревники, різьбярі, позолотники, формувальники, малярі, декоратори, художники. Ця команда чітко за ескізами маестро створювала і збирала готові інтер’єри в Італії. Після чого їх розбирали, акуратно запаковували і відправляли замовникові, часто за океан, де з точністю до міліметра монтували та вставляли в розміри архітектури.

Монджардіно можна було б назвати геніальним імітатором, жадібним збирачем ідей великих майстрів минулого, якби за всіма цими іграми перетворення звичайних, бідних матеріалів, як-от фанера, гіпс, картон, полотно, пластик, на найбагатші за візуальними й тактильними відчуттями інтер’єри, не стояла велика майстерність інтерпретації, розуміння першочерговості архітектури як кістяка й основи всього, відчуття ієрархії простору. Багато хто і до, і після нього створював так звані інтер’єри in stile, він один революціонізував метод.  

Architettura da camera. Витяги з книги

У своїй монографії Монджардіно писав, що йому безліч разів траплялося рятувати “нещасливі приміщення”, до яких він підходив як чуйний лікар, з бажанням не просто вилікувати “хворого”, а й дати йому нове, щасливе життя – а значить, і самим мешканцям будинку.  Він ображався, коли його називали декоратором, сам себе визначав, як творець атмосфери.

Виконані ним кілька значних громадських проєктів, як-от дві будівлі в Мілані, проєкти лобі-бару в готелі Carlyle в Нью-Йорку, готель Kulm у Сен-Моріці, Plaza в Римі, магазини-бутіки в міланському Кварталі Моди, все одно не затьмарили його славу творця “казкових будинків для казкових клієнтів”. Будинків, які через 30 років, а то й півстоліття, вже друге і третє покоління їхніх мешканців намагається зберігати і підтримувати, майже нічого не змінюючи в знайденій маестро гармонії пропорцій і якості виконання деталей.

Монджардіно не був ретроградом, який не визнавав нових модерністських течій – він був лише до мозку кістки італійським архітектором, реінкарнацією великих майстрів великого минулого Італії у ХХ столітті. І приймаючи значення новизни в архітектурі громадській, для створення Дому вважав більш прийнятними ренесансну і барокову класику, а не сучасний мінімалізм. Траплялося навіть, що іронічно налаштовані критики його стилю, прихильники модернізму, потрапляючи в інтер’єри Монджардіно, абсолютно міняли свою думку і з ентузіазмом переходили в армію його палких шанувальників. Важливий у цьому сенсі його коментар про підхід до проєктування житла:

“Дома не меблюють, але створюють – з урахуванням їхньої структури, скелета, внутрішньої краси, якщо вона є. Ми віримо, що можна винайти новий будинок, універсальну модель, яку [за потреби]можна повторити ідентичною як у Неаполі, так і в Стокгольмі. Але дім – це не винахідництво, це все той самий притулок, у якому людина може сховатися, бо втомилася, бо голодна, бо хоче спати. Старовинні будинки були побудовані з урахуванням цих конкретних потреб, вони були вираженням автентичності самою своєю функцією, а обмеження, що були продиктовані наявними матеріалами і технологіями, підштовхували до пошуку краси у функціональності.”

Ще кілька корисних цитат із монографії Ренцо Монджардіно “Архітектура кімнати” (Architettura da camera, 1993).

“Краще змінити [початкову ідею], ніж робити багато виправлень; безліч виправлень залишаться помітними і в остаточному результаті”.

“На шляху від ескізу до стін приміщення, напевно, з’являться якісь сюрпризи і варіанти, але це навіть бажано, тому що фінальний результат ніколи не повинен бути репродукцією, але розвитком ескізу”.

“Часто до найкращих результатів призводить не миттєве прийняття [ідеї проєкту], а полемічна співпраця, коли бажання клієнта і переконливість архітектора приводять до спільного рішення, без компромісів, пройшовши, можливо, через дискусії, незгоду, розриви, відкрите протистояння. Якщо це вдається подолати, результат може виявитися складнішим і кращим”.

“Можна говорити про нещасливі кімнати, для них – особливе лікування, увага, спроба переглянути ієрархію частин, трансформувати пропорції, виправляючи їх, або винахідливо і з фантазією використати недоліки; це може дати дивовижні результати.”

“Іноді ескіз може налякати клієнта. У таких випадках довіра має бути сильнішою за розуміння; навіть нечітка інтуїція сприятлива для початку робіт. Але навряд чи можна очікувати, що бачення автора буде аналогічно зрозуміле клієнту. Передбачити кінцевий результат – що непросто для архітектора – майже завжди виявляється неможливим для замовника.”

Як можна припустити, знамениті клієнти Монджардіно, люди великої культури і необмежених можливостей, були далеко не простаками. І потрібно було мати (випрацювати) свій особливий підхід до роботи з ними. Величезна увага, яку архітектор приділяв вивченню життя своїх клієнтів, у поєднанні з його широкою ерудицією в питаннях стилю, робила його не тільки переконливим, а й навіть розширювала значення і роль його фігури. Так княгиня Лі Радзівілл, рідна сестра Жаклін Кеннеді та одна з перших його клієнтів в Англії, що сама стала пізніше і не без впливу Монджардіно інтер’єрним декоратором, згадувала в недавньому інтерв’ю: “Гадаю, я дізналася більше від Ренцо, ніж від будь-кого іншого. Я страшенно за ним сумую”.  Знаменитий кутюр’є Valentino (Валентіно Ґаравані), для якого маестро зробив кілька проєктів, зокрема будинок у Римі й віллу XVIII століття в Тоскані, так оцінював його творчість:

“Монджардіно був магом, а не просто архітектором або декоратором. Він перетворював порожню банальну кімнату на казковий замок, завдяки своїй дивовижній майстерності драматургії та пропорції.”

Мартіна Мондадорі Сартоґо, яка добре знала багатьох його клієнтів, розповідала, що одним з перших запитань, які маестро ставив новому замовнику, було: Яка кольорова гамма вам подобається і що ви колекціонуєте? Це допомагало йому сформувати загальну декораторську схему і частково психологічний портрет клієнта. Він вірив, що в суперечці народжується істина, і краще прояснити всі можливі розбіжності у баченні замовника й архітектора спочатку, щоб не отримати великих проблем потім. “Іноді обговорення або навіть суперечка призводять до найкращих результатів”, – вважав архітектор, зазначаючи, що найкрасивіша й найоригінальніша архітектура в Італії часто виникала з вельми “полемічної співпраці”.

Багато хто з його клієнтів згадує, що він приходив на другий колоквіум уже з невеликим макетом-діорамою, ним же зробленим, у масштабі 1:50, і, розповідаючи, крутив його, описуючи подробиці проєктної ідеї. У своїй книзі 1993 року Монджардіно так розповідає про роль тривимірної моделі:

“Я вважаю, що дуже важливо для проєктного рішення кімнати відтворити її чотири стіни в маленькому [макеті] ескізі. Магія місця, яку жодні фотографії не в змозі передати, виникає всередині його порожнечі. На відміну від фасаду будинку, церкви; на відміну від картини, скульптури, образ кімнати формується саме в порожнечі, в тому, щоб поставити глядача посеред її чотирьох стін”.

Геній та оригінал

У житті Монджардіно, як би несподівано це не здавалося, абсолютно не був накопичувачем майна або колекціонером елітної нерухомості. На вершині своєї кар’єри, у 1980-ті роки, коли він уже був визнаним фаворитом і наймоднішим архітектором у світі для the richest of the rich, працюючи для таких зіркових замовників, як кутюр’є Джанні і Донателла Версаче, Валентіно; Франко Дзеффіреллі, Рудольф Нуреєв і для нової нью-йоркської бізнес-еліти, як-то Рандольф і Вероніка Ґерст, Дрю Ґайнц, магнат світового duty free Роберт Міллер, – архітектор примудрявся не копіювати звички своєї амбітної міжконтинентальної клієнтури. Їхній “божевільний світ” не спіймав Монджардіно у свою пастку, згадував його друг і партнер, міланський архітектор Роберто Переґаллі (Roberto Peregalli), що працював з маестро у 80-90 роки.

Ренцо продовжував жити і працювати в розкішній, але орендованій квартирі в центрі Мілана, на проспекті Bianca Maria 45, з 1961 року і до останніх днів, перетворивши свій дім-студію на затишне гніздо відлюдника, налаштоване під себе. Заповнений ескізами, макетами, зразками тканин і деталями декору, які тестував удома, щоб потім використовувати їх для реальних проєктів. Його домовласник дещо з підозрою дивився на свого богемного постояльця, до якого час від часу заглядали знамениті персонажі з інтернаціональної світської хроніки.

Архітектор ніколи не керував авто, тож друзі та клієнти, або їхні шофери, охоче надавали йому цю незначну послугу. Його режим дня був усталеним і розміреним: до полудня він працював, не переодягаючись, просто в піжамі, на обід виходив у місто вже елегантним денді, у м’якому твіді та з краваткою, приблизно в один і той самий час і в один і той самий ресторан – Da Giorgio, оформлений (до сьогоднішнього дня) за його дизайном. А ввечері дивився телевізор або допізна читав щось із власної багатої бібліотеки, сповненої французької класики, від Стендаля і Бальзака до Пруста і Кокто, а ще з особливим місцем для Бродського.

Уже на восьмому десятку, при небаченій за тривалістю успішній кар’єрі – понад три десятиліття, Монджардіно залишався в прекрасній творчій формі. Спробував навіть працювати на комп’ютері, малював для розваги урбаністичні фантазії-утопії. У 1996 році спільно з Еміліо Каркано (Emilio Carcano) виконав оформлення постановки “Євгенія Онєгіна” для оперного театру в Сполєто. Тоді ж активно розпочав роботу зі створення ескізів інтер’єрів нещодавно загиблого в пожежі оперного театру La Fenice у Венеції, на запрошення Гає Ауленті (Gae Aulenti). Закінчити цю роботу маестро не встиг…

Він пішов з життя у передостанній рік століття. Після того, як Монджардіно не стало 16 січня 1998 року, влада Мілана, на жаль, не знайшла можливості зберегти його апартаменти недоторканими і зробити з них Будинок-музей. Тому дочка Марія, розуміючи неможливість врятувати нероздільною велику спадщину батька, змушена була влаштувати через деякий час, у квітні 1999 року, аукціон у Casa d’aste del Ponte, на якому продали весь багатий вміст квартири, крім художнього й епістолярного архіву. Він був цілком переданий місту Мілану і потім потрапив до Публічної колекції “Achille Bertarelli” при музеї Castello Sforzesco. А отже, не втрачений і систематизований – щось близько тридцяти тисяч одиниць (!) – ескізів, макетів, зразків матеріалів і технік, фото і малюнків. Щоб сьогодні час від часу, як це було 2016 року з нагоди сторіччя від дня народження Маестро, поціновувачі могли побачити ці фрагменти його багатого, яскравого, майстерно виконаного світу. 

За матеріалами: виставки “Omaggio a Renzo Mongiardino” (28 вересня ― 11 грудня 2016), Castello Sforzesco, Мілан; журналів Architectural Digest, Introspective magazine, Raccolta Civica “Achille Bertarelli” . Перше фото: аукціон-розпродаж класичної обстановки, друге фото: Ренцо Монджардіно у своєму будинку-студії в Мілані, 1989, фото © Massimo Listri. Заключне фото маестро в своїй майстерні © Antoine Bootz. Фото: ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем або з вільного доступу.

Цитати Ренцо Монджардіно по книзі Architettura da camera. Видавництво Officina Libraria, Milano, 2016; переклад Анни Коломієць.

Сподобалось, поділіться