У другій половині 20-х років минулого століття обдарований сорокарічний італійський інженер-конструктор Анджело Інверніцці, надихнувшись епохальними працями Корбюзьє та досягненнями сучасної будівельної техніки, вирішив збудувати в передмісті Верони, у своєму рідному містечку Марчеллізе, незвичайний заміський будинок для своєї сім’ї. Майже буквальне відтворення принципу “машини для проживання” – будівлю, яка б оберталася. За сміливою фантазією Інверніцці структура спершу мала повертатися лише на 180°, але ще на етапі будівництва та випробування будинок був запущений на всі 360°. Це перетворило його власне на “Соняшник”, який віддано слідував за сонцем.
…Maison ç’est une machine à habiter
Le Corbusier “Vers une architecture”*, 1923
Сміливі ідеї мобільного будинку відвідували багатьох архітекторів та інженерів. Один такий проєкт створив у 1934 році і знаменитий конструктор П’єрлуїджі Нерві (Pierluigi Nervi), але так його ніколи і не втілив. Споруду, про яку йдеться далі, можна розглядати як об’єкт матеріалізованої наукової фантастики. Будинок-метафора мусив зовні нагадувати майже океанський лайнер – як будинок капітана Немо, що назавжди пришвартувався серед веронських пагорбів. Оздобленням фасадів листами з алюмінієвого сплаву, формою своїх металевих огорож і терас, що нагадують палубу, світловим ліхтарем-вежею, що увінчував конструкцію, аналогічною капітанській рубці або маяку.
Інженер Інверніцці сам зробив розрахунки всієї частини конструкції в армованому бетоні, включно з мобільною шахтою з системою колон і платформ, які розподіляють навантаження і збирають його внизу на одну мобільну опору, розроблену за аналогією з механізмами залізниці.
І ось, з 1929 до 1935 року, знайшовши ще двох таких самих, як сам, ідейних романтиків, “співучасників” втілення своєї мрії, Анджело приступив до реалізації свого ексцентричного проєкту Естетичною стороною опікувався запрошений архітектор і друг сім’ї Етторе Фаджіолі (Ettore Fagiuoli), крім того ще й талановитий сценограф і ведутист. Найімовірніше, саме завдяки йому і з’явився певний наліт Art Deco на фасаді нижньої немобільної основи, головного входу, круглої лоджії з колонадою і в спеціально розроблених інтер’єрах вілли. Футуристичні ж риси раціоналізму, що нагадують про аеронавтику, у вирішеному принципово інакше фасаді мобільної, приватної частини будинку – без сумніву витвір її господаря Інверніцці.
Механіку руху будівлі розробляв ще один інженер, третій у цій команді, Ромоло Карапаккі (Romolo Carapacchi). Він побудував її на принципах, які застосовують у залізничних локомотивах – рейки та каретки, і в галузі електротехніки – мотори.
Girasole, за словами самого Інверніцці, був нічим іншим, як “результатом досліджень, досвіду та пристрасті свого будівельника мати красивий та комфортний будинок”.
Два симетричних, розташованих під прямим кутом крила житлового блоку будівлі замикають між собою сектор тераси-солярію. І складають мобільну житлову частину, яка оберталася над немобільним циліндричним об’ємом вілли. Вся маса будинку на платформі з армованого цементу спирається на колеса, аналогічні до залізничних, що рухаються концентрично укладеними рейками так званого parterre. По кожній з рейок переміщалася необхідна кількість кареток, щоб витримувати вагу кожного із секторів будинку. Радіальні балки із залізобетону рівномірно розподіляють вагу будівлі на кожну з кареток. Швидкість обертання, закладена інженером, була 4 мм/сек, що давало повний оберт за 9 годин і 20 хвилин. Причому конструкція могла крутитися як за, так і проти годинникової стрілки. Перший запуск Соняшника в рух при загальному хвилюванні інженерів, будівельників і друзів відбувся 14 листопада 1933 року.
І нехай трохи нудно перераховувати всі ці технічні дані, але вони дають ясну картину інженерного і конструктивного генія трьох її творців. Так ось, валики, розташовані по кільцю біля основи житлового рівня, передають рух усій мобільній частині будівлі, включно з ліфтовою шахтою. У рух будинок приводили два мотори по три кінських сили. Вага сходового колодязя, ліфтової клітки, спіральних сходів і башточки (близько 15 тон!) підтримується шістьма залізобетонними колонами, які спираються на балки, що розподіляють її на шестигранну сталеву структуру. А ця, врешті-решт, на єдину мобільну опору в основі шахти з опірним підп’ятником, розміщеним по осі мобільної частини.
Загальна висота цієї конструкції від дна колодязя до верхівки світлового ліхтаря-башточки становить близько 42 метрів. Апофеозом вілли в її романтичній технологічності можна назвати, окрім сходового колодязя, завершуючу будівлю вежу, або маяк. Вона піднімається ще на два поверхи над дахом житлового корпусу, зі своїми летючими металевими сходами. Світло через ліхтар башточки проникає крізь численні скляні лінзи, вмонтовані за місцем у її цементний остов, і ллється в глибину, на дно, висвітлюючи ліфтову шахту і робочі механізми опори.
Ця ексцентрична, дорога й оригінальна споруда інженерного генія Анджело Інверніцці та Ромоло Карапаккі переносить нас у ту вже далеку й романтичну епоху, коли людина вірила у невпинність прогресу та у власну всесильність, типові для початку ХХ століття. Час, коли звичайний (або не зовсім) європейський інженер міг дозволити собі подібні екзерсиси в конструюванні та був у змозі підтримувати експлуатацію такої недешевої “іграшки”. На жаль, через проблеми з ґрунтами і зрушення несучої осі вілла Джірасоле нині нерухома, і зафіксована у своїй найбільш представницькій, симетричній з боку головного входу позиції.
На початку двохтисячних донька Анджело Лідія Іверніцці передала віллу в розпорядження Академії архітектури Мендрізіо у швейцарському кантоні Тічино – багато в чому тому, що там керував відомий архітектор Маріо Ботта. Краще довірити сімейний скарб перевіреному фахівцеві, правильно вирішила поважна синьйора. До сьогодні долею вілли опікується спеціально організований фонд – Fondazione Il Girasole, за участю місцевого банку Cariverona. Все це, звісно, з надією, що будуть знайдені кошти (мільйони) для її комплексної реставрації. А ще мають розшукати сучасних інженерних геніїв, які зможуть проявитися на рівні тих, 90-річної давнини. Знаходиться цей Фонд тепер не у Швейцарії, а зовсім поруч, у прекрасній Вероні. Він же опікувався організацією візитів численних архітектурних і просто зацікавлених “прочан”, які хвилями накочувалися сюди, на пагорби, зваблені легендарною архітектурною спорудою. Трохи порушуючи час від часу провінційну тишу старовинного парку вавилонським багатоголоссям і багатомовністю.
До самої своєї смерті у віці 96 (!) років у липні 2014 року, синьйора Лідія вірила, що її вілла знову закрутиться. І весь цей час унікальні інтер’єри “Соняшник” перебували її стараннями у винятковій цілості ще до відносно недавніх часів. Меблі, світильники, посуд, шпалери, картини, милі дрібнички, навіть простирадла. За власним твердженням хазяйки, все залишилося так, як було в далекі роки її дитинства. Тоді заради розваги вони з братом Ліно крутили туди-сюди свій Дім, натискаючи по черзі кнопку пуску. Сама ж Лідія ще до 2004 року проводила тут теплу пору року, з пізньої весни до вересня.
Інтер’єри – це просто жива школа стилю ар-деко. Коли власниці не стало, житлову обстановку, на жаль, уперше розібрали, каталогізували й упакували. Це майно налічує більше п’ятисот одиниць предметів! Як повідомлялося, “вся ця спадщина загорнута в захисні матеріали і зберігається на безпечному складі з контрольованою температурою”.
Свіжі згадки в пресі про “Соняшник” відносяться до кінця травня 2024 року, коли при Fondazione Cariverona відбулося засідання комітету по реставрації вілли. У Verona Sera, “Вечірній Вероні” повідомлялося, що Фонд, після років забуття, з’ясування прав власності та навіть судових позовів, нарешті розпочав конкретні дії щодо відродження цього унікуму в стилі італійського раціоналізму. Перш за все це стосувалося завдань ландшафтних архітекторів. Був розчищений парк навколо, також проголошений “історичним надбанням”, убезпечені підпірні стінки терас і схили навколо будівлі, укріплені парапети, заново прокладено паркове освітлення.
У майбутньому – і здається саме цього бажала синьйора Лідія – планується повернення вілли і парку у суспільне використання. Зі створенням центру для освітньої та наукової діяльності, бази для дискусій між світом архітектури та інженерії у їхньому взаємозв’язку з довкіллям. Цей план включає і визначення необхідних стратегій для реставрації електромеханічного компоненту, отже для повернення будівлі “в експлуатацію”. Тож дочекаємося того щасливого часу, коли, як хочеться надіятися, віллі повернуть її головну здатність – обертатися за сонцем…
***
Деякі цікаві факти на додаток
Здається, окрім здібностей інженерних, синьйор Анджело був ще дуже чуйною і порядною людиною. Ентузіазм і творчу щедрість інженера довго згадували в рідному Марчеллізе. Місцеві називали його “людиною, посланою долею”, так багато зробив він власним коштом для містечка. Наприклад, провів водопровід питної води, полагодив старий акведук і створив кілька фонтанів. Веронський поет Берто Барбарані навіть присвятив Інверніцці пару віршів на діалекті венето, один з них “El Girasol“. Там читаємо:
… Проте він має особливу
любов до нашого Марчеллізе,
яка зберігає свіжим коріння
в серці свого сина.І тут народився монумент,
справжнє диво для очей,
який завжди і в будь-яку пору дня
обертається навколо себе, обличчям до сонця…І через це велике диво
Berto Barbarani (жовтень 1935)
я називаю його: Соняшник! El Girasol!
* Angelo Invernizzi (1884-1958) – італійський інженер-конструктор. У період між двома війнами будував переважно в Генуї. Серед відомих проєктів в 1926 році Autorimessa elicoidale, перший спіральний гараж із залізобетонною конструкцією, збудований в Італії. А також численні житлові і офісні будинки, серед яких відомий хмарочос Grattacielo dell’Orologio, 108 м (разом з Марчелло П’ячентіні), на верхньому поверсі якого була студія і апартаменти родини Інверніцці. Працював на Сардинії та у Вероні. Але більш за все його прославила, навіть за океаном, саме вілла Girasole.
Як капітан інженерних військ був кавалером орденів англійського Military Cross та Croce di Cavaliere della Corona d’Italia, Лицарського хреста Італійської корони, за героїзм під час Першої світової війни.
** “Дім – машина для проживання”. Цитата з книги Ле Корбюзьє “До архітектури”, 1923.
Фото ©Anna Kolomiyets (2006), ©Lorenzo Linthout по джерелу Veronasera, де відомо, вказано за місцем, з відкритого доступу.
У статті використано матеріали з книги Villa Girasole. © Mendrisio Academy Press. 2006. Accademia di Architettura, Università della Svizzera italiana. Видано за участі Fondazione Il Girasole – Angelo e Lina Invernizzi; Verona Sera від 25 травня 2024. В розгорнутому вигляді цю історію описано в однойменній главі книги Анни Коломієць “L’Italia mi piaci. Італіє, ти мені подобаєшся”.
Сподобалось, поділіться
