Іноземцю іноді важко буває оцінити творчу спадщину поета, що писав іншою мовою, в іншому контексті, в інші часи. Переклад дає лише наближення до точності виразу і ритму оригіналу. Але є мова, як мова музики, яка зрозуміла без перекладу і тлумачень. Це мова архітектури, мистецького твору, мова місця. З цього боку Габріелє д’Аннунціо, а саме про нього йдеться, залишив по собі в дар світу останній свій видатний твір — Vittoriale degli Italiani. Це не поезія в камені, було би банально дати таке визначення, це не “музика — застигла архітектура”. Це складний відбиток характеру і смаку його творця, без сумніву найвидатнішого персонажа свого часу — на рубежі XIX-XX століть — саме так, персонажа, бо лише літературною практикою окреслити цю непересічну особистість неможливо. Поет, журналіст, драматург, оратор, воїн, герой, пророк, Comandante, політик і… архітектор.
Архітектор свого останнього пристанища, екзотичного і розкішного, яке створювалось століття назад протягом сімнадцяти років, його останніх років, і продовжилось після його уходу. І яке, як свою останню цитадель, він залишив в дар своєму народу… разом із самим собою.
«Не лише кожен будинок, який я облаштував, не лише кожна кімната, яку я вдумливо скомпонував, а й кожен предмет, який я вибрав і додав у різні періоди свого життя, завжди був для мене засобом самовираження, завжди був для мене способом духовного саморозкриття — як будь-який із моїх віршів, як будь-яка з моїх п’єс, як будь-який мій політичний чи військовий вчинок, як будь-яке моє свідчення про тверду й непереможну віру.
З “Акту дарування”. 22 грудня 1923 / Atto di donazione. 22 dicembre 1923
Тому я наважуюся запропонувати італійському народу все, що в мене залишилося, і все, що відсьогодні я здобуватиму та примножуватиму своєю оновленою працею, — не пишний спадок нерухомого капіталу, а оголену спадщину безсмертного духу…»
Так починається документ, згідно якого Габріелє д’Аннунціо в кінці 1923 року передавав державі Італія монументальний комплекс, названий ним самим, великим винахідником термінів, маркетологом ante litteram* — Vittoriale degli Italiani. Щось на кшталт Переможний італійців. З того моменту, передавши в деякому сенсі і себе самого разом з нерухомістю, перебуваючи на державному утриманні, за наступні 15 років наскільки встиг, завершив свій найбільший твір-заповіт в камені.
***
Відкрутимо трохи назад, у 1921, щоб зрозуміти, що передувало появі в містечку Ґардоне-Рів’єра на західному ломбардському березі озера Ґарда нашого героя.
В грудні 1920 року закінчилась поразкою, “Кривавим Різдвом”, так звана impresa Fiume, військово-політична авантюра, очолена д’Аннунціо, зі створення незалежної італійської Республіки Фіуме в Далмації, Рієка в сьогоднішній Хорватії. Ця дивна політична одиниця, не визнана майже ніким, проіснувала двадцять місяців і потім була, відповідно до Версальської мирної угоди і Трактату Рапалло, розгромлена італійськими ж королівськими військами, позначивши кінець політичної кар’єри невгамовного поета.
Після втечі з Адріатики та короткого перебування у Венеції, єдиним бажанням його було віддалитися від світу, усамітнитися: “Після такого шуму я жадаю тиші, а після такої війни — миру”. Але десь в Італії, бо поза рідною країною він себе не уявляв. На той момент він був найбільш популярною і шанованою публічною особою Італії, більше, ніж будь який інший політик чи герой.
Його запиту — оселитись десь на Півночі країни і біля води, але не на морі — ідеально відповідало озеро Ґарда, найбільше італійське озеро між Міланом і Вероною. Тож скоро друзі знайшли йому в Ґардоне-Рів’єрі над озером віллу Cargnacco, що колись належала німецькому вченому, історику мистецтва Генріху Тоду, і була конфіскована на користь держави на початку Першої світової війни. Поет, який вже був національною легендою, місцем цим захопився, і почав винаймати.
Вілла — гучне слово. Насправді це була, за описом самого Д’Аннунціо, “casa colonica”, провінційна будівля, звичайна, типова для тих місць, але з надзвичайним видом на озеро і його острови. Але вже скоро поет закохався у це місце і, набравши за своєю звичкою кредитів, викупив будинок у держави за 130 тисяч лір. А додавши ще стільки ж, придбав і все наявне в ній майно, включно з розкішною багатомовною бібліотекою німця у 6000 томів (сам д’Аннунціо володів сімома мовами).
Так розпочався процес “знімечення”, або ж “сТодескування” будинку, за влучним визначенням нового власника. Будинок мав відповідати лише і виключно його смакам.
«Адже все тут створено й перевтілено мною.
З “Акту дарування”, тут і далі
Усе тут несе відбитки мого стилю в тому сенсі, який я сам надаю цьому поняттю».
Такий “подарунок” уряду Муссоліні, який незадовго до того прийшов до влади в Римі, мав вирішити проблему фінансування фараонівських планів. Відома фраза дуче щодо поета, що “він як хворий зуб — треба або вирвати, або покрити золотом”. Було далекоглядно обрано друге. Саме тоді у д’Аннунціо народжується ідея створення Vittoriale. Для втілення грандіозного проєкту він залучає до співпраці молодого архітектора з Тренто, Джан Карло Мароні, з яким познайомився в 1921, коли тому було лише 28 років. Це ознаменувало початок творчого союзу та щирої дружби — разом вони заснують Santa Fabbrica del Vittoriale, “Святу фабрику Вітторіале”, за патетичним визначенням Д’Аннунціо.
Не бажаючи мати поруч сусідів, з 1922 по 1935 рік він придбав інші земельні ділянки навколо: віллу Mirabella, на той час вже не працюючий готель, вежу на березі озера та маслобійню. Так з’явилося достатньо площі, щоб по-справжньому розвернутися з грандіозними планами монументального комплексу Переможного. Розпочалися безперервні будівельні роботи, де постійно змінювалися бригади робітників, а також художники та відомі особистості, які прагнули відвідати та побачити останній твір легендарного поета. Архітектор Мароні пізніше поселився тут же, на віллі, яку сам і спроєктував у 1929 році, Casseretto, надихнувшись лініями cassero — кормової палуби кораблів, на якій розташовані каюти офіцерів (фото вище). Звідси, як зі штаб-квартири Святої фабрики, йому було зручно керувати роботами. Він практично присвятив себе виключно цьому єдиному проєкту, призначений Sovrintendente — управителем всього.
Загадки починаються одразу
Як тільки ви потрапляєте всередину комплексу, пройшовши під великою аркою з площі Ґардоне, вже при вході вас зустрічає “Ніша Загадки”, Nicchia del’Enigma — підвищене місце, від якого відкривається вид на кілька доріжок. І сам візитер має вибрати свій шлях. До речі, цей “ритуал” з необхідністю обирати дорогу повторюється потім в багатьох місцях парку. Одна доріжка, що ліворуч, веде до Саду Перемог, Giardino delle Vittorie, з оливами та кипарисами на високому схилі пагорба, інша до “Арки Гостя” та площі Pilo del Piave, “Стовпа П’яве”. Цей високий стовп-колона із залишками зруйнованих арок є символом вічної пам’яті про Капоретто, місто в сучасній Словенії, де Італія потерпіла розгромну поразку під час Першої світової війни, восени 1917. На вершині пілона стоїть крилата Vittoria del Piave, богиня Перемоги з прикутими ланцюгами ногами, скульптура Арріго Мінербі, подарована поету містом Мілан у 1935.
Далі від входу, залишивши праворуч Театр, про який буде у другій частині, пролягає коротка алея, яка веде до площі Esedra, спроєктованої Мароні у формі півкола й оточеної (знову) подвійними арками, увінчаними флагштоками з прапорами. На Екседрі також розташований невеличкий Храм пам’яті д’Аннунціо, де до 1963 року спочивали останки поета.
Звідси, з-під арки, ми потрапляємо у серце всього комплексу — на Piazzetta Dalmata, Далматинську площу, оточену по периметру аркадами, відкритими коридорами і двориками в стилі раціоналізму, італійській варіації ар-деко Тут стоїть Дім поета.
Prioria, дім спокусливого затворника
Перед тим, як оглянути нескінченний парк — площа Vittoriale складає майже 10 гектарів — подивимось, що відбулось “в цьому старому сільському будинку”, з якого все і почалось тут на Ґарді.
«З усього себе я зробив мій дім»
Варто розказати, як радикально і винахідливо були прибрані “сліди” німецького професора Тода архітектором Мароні за вказівками д’Аннунціо. Напевно з архітектурної точки зору тут мало чого справді визначного, як в іншій архітектурі і ландшафті комплекса, проте з точки зору оформлення інтер’єрів — це грандіозний приклад смаку д’Аннунціо, справді його відбиток. І звісно, свідоцтво смаків його часу.
Талант поета вигадувати влучні неологізми широко відомий, так само він давав власні назви всім кімнатам, залам, куточкам свого житла (і прізвиська людям), починаючи з самого будинку — Prioria, від priore, настоятель. Себе він називав “Frate Gabriel Priore”, брат Габріель настоятель. Д’Аннунціо у 1921 уявляв дім як свій останній притулок, Sanctuarium, майже місце затворництва, декоровану келію. Хоча так воно не сталося, а зовсім навпаки — про вишукані оргії тут ходять слухи й досі — бо сам “марнославний шанувальник помпезних палаців і розкішних вілл” не змінився, перетворивши скромний будинок німецького професора у справжню коштовність.
Фасад Пріорії усіяний гербами міст та італійських дворянських родів. На вхідній арці дві (знову пара) Вікторії–Перемоги є знаком доброго знамення: «Нехай панує мир у цьому домі. Нехай дух Вікторії дарує мир цьому дому хороброго чоловіка».
Інтер’єри Пріорії — це серце Вітторіале. У цьому вражаючому ансамблі кімнат відбивається майже маніакальна пристрасть хазяїна до колекціонування. Пам’ятні речі нагадують насамперед про героїчні моменти його життя, до яких додається колекція старовинних дерев’яних статуй, кераміка, скло, срібні вироби, картини, одяг, книги — загалом 33 000 томів. А також безліч афоризмів, частіше латинських, викарбуваних на балках та книжкових полицях. Є тут ще одна особливість — приміщення затемнені. Причин дві — фотофобія після травми ока, отриманої під час війни, та страх побачити себе старим.
Три фігури зустрічаються тут частіше за все — це великий Поет Данте, божество для д’Аннунціо, який називав себе Адріатичним Данте, такий же божественний митець Мікеланджело і… святий Франциск.
Вестибюль… містика і сакральність. Чого лише не запхав у цю невелику кімнату господар! Тут і сім сходинок, що символізують сім чеснот і сім гріхів, святий Франческо і свята К’яра, середньовічна колонна з Ассізі по центру, Благовіщення, старовинна пастирська палиця, позолочені леви святого Марка, цитати з Цицерона, символи аскетизму, символи достатку… голова йде кругом.
Латинські написи запрошують усамітнитися “поки не відкриється”. Авжеж, двері ведуть звідси ліворуч і праворуч. До двох інших приміщень, облаштованих як справжні зали очікування: ліворуч — Oratorio dalmata, Далматський ораторій, призначений для бажаних гостей, праворуч — Stanza del mascheraio, Кімната продавця масок, призначена для небажаних гостей та офіційних візитів. До речі, саме в ній у 1923 році д’Аннунціо змусив півгодини просидіти Муссоліні, який на той час вже був головою уряду і від якого залежало фінансування поетових примх…адже “хворий зуб” було вирішено покривати золотом.
Stanza della Musica, Музична кімната — одна з найскладніших за архітектурою кімнат Пріорії. Тут зібрано 15 колон різної висоти, на вершинах яких скульптури чергуються з лампами Martunuzzi з муранського скла.
Stanza del Mappamondo, Кімната Глобуса — колишня бібліотека німця Тоде, від нього ж дістався і великий старовинний глобус. Цікава тут смертна маска Ліста, Наполеона (масок таких дуже багато в домі) і копія “Мемуарів Святої Єлени”, першого місця вигнання Бонапарта.
Zambracca, назва кімнати походить від старо-провансальського zambra, що означає покоївка. Це передпокій спальні та гардеробної. У цій кімнаті д’Аннунціо знайшли мертвим увечері 1 березня 1938 року від крововиливу в мозок. Саме таку свою смерть він передбачив за кілька років, вкотре довівши невипадковість свого всенародного прізвиська Vate — Пророк-провидець.
Stanza della Leda, Кімната Леди, спальня поета, за назвою однієї зі скульптур тут. Цікава тут копія “Умираючого раба” Мікеланджело, якому поет прикрив драпіровкою ноги, бо вони здавалися йому непропорційно короткими. Вийшло досить еротично, як і в численних інших деталях тут.
Veranda dell’Apollino. Веранда маленького Аполлона, добудована з півдня архітектором Мароні, мала створити більше тіні в спальню.
Bagno Blu, Синя ванна, приміщення — чемпіон за кількістю предметів, тут розставлених: перевищують шістсот. Більшість з них синіх і зелених відтінків, що дало назву кімнаті.
Stanza del Lebbroso. Кімната Прокаженого, найзагадковіше приміщення Пріорії, яке д’Аннунціо з великою ретельністю доглядав власноруч. Він приходив сюди для роздумів у дні річниць смерті своєї матері, актриси Елеонори Дузе, найбільшого свого кохання, та друзів. Саме сюди в ніч на 2 березня 1938 було перенесено тіло поета.
Вузьке ліжко в цій кімнаті поет назвав “ліжком двох вікових моментів”, бо нагадує одночасно дитячу колиску і труну.
Corridoio Via Crucis, Коридор Хресного путі. Балкон, який Мароні перекрив і зробив верандою, бере назву від емалей на міді (Giuseppe Guidi) вздовж стін.
Прохід цим коридором відкриває вид на двір внизу. Це напевно найбільш дивний “зовнішній додаток” до існуючої архітектури старої будівлі. Бо це відтворена архітектором, за бажанням поета, точна копія дворика сімейного будинку маленького Габріелє у його рідній П’яченці, де він виростав, залюблений матір’ю і старшими сестрами. Називається він Cortile degli Schiavoni, Двір Рабів (від копій рабів Мікеланджело).
Ще один двір Cortile del Parente, Двір родича, знов таки присвячений генію Мікеланджело, якого поет вважав своїм творчим родичем, бо той був універсальною фігурою і був також відомий як поет. Там як у вигаданому вівтарі в ніші стоять два бюста — флорентійського скульптора поруч із Данте Аліг’єрі. Під торсом “Раба” напис DIVO BUONARROTIO SACRUM. Священний божественний Буонарроті.
Фантазійне поєднання кам’яних фрагментів, написів, мармурових гербів, теракотових голівок римської епохи, монастирської кам’яної умивальниці XV століття, скульптур із бісквіту, ліпного цементу, мармуру, каменю, гіпсу…
Наступна велика Stanza delle Reliquie, Зала Реліквій. Цей зал, завершений в 1929 році, призначався для зберігання реліквій та свідчень усіх релігій. Атеїст, але глибоко захоплений монастирською, особливо францисканською духовністю, д’Аннунціо був допитливим і однаково цікавився різними релігіями, хоча б лише з естетичної точки зору.
Поруч з “пірамідою ідолів” і безліччю християнських ангелів, впадає в очі зламане кермо — воно від моторного катера сера Генрі Сегрейва, який загинув у 1930 році під час спроби побити рекорд швидкості на озері в Англії. Для д’Аннунціо це був символ “Релігії ризику”, якій він “поклонявся” все своє життя.
На стелі — рожевий шовковий прапор Італійського регентства Карнаро, тобто вільної Республіки Ф’юме, зі знаменитим девізом, використаним д’Аннунціо в 1920: QUIS CONTRA NOS. Хто проти нас? І пізніше чудово “засвоєною” фашистським режимом Муссоліні.
«Тож усе тут — це форма мого розуму, аспект моєї душі, свідчення мого завзяття».
Третій поверх
Рухаємось вище сходами. Scrittoio del Monco, Письмовий стіл Однорукого. Кімната “нової бібліотеки” на третьому поверсі, була призначена для ведення листування. Відрубана рука над входом з написом Recisa quiescit, “Відрубана спочиває” натяк на те, що далеко не всім поет збирався відповідати, особливо кредиторам, іронічно називаючи себе “калікою”, що не може писати.
Officina. Майстерня, єдине світле приміщення у всьому будинку, не затемнене шторами і ставнями. Це справжня робоча кімната д’Аннунціо — місце, призначене для письменства, літератури, пошуку нових джерел натхнення. На полицях із світлого дуба, спроєктованих Мароні на зразок ренесансних кабінетів, дорогоцінні робочі інструменти: словники, довідники, томи з позначками поета, путівники, видання його творів. Все це поруч із копіями відомих скульптур і особистими дорогими предметами, такими як гіпсова голова його музи Елеонори Дузе, покрита шовковою вуаллю — “щоб не відволікала”.
Кухня. В цьому просторому приміщенні владарювала віддана кухарка поета Альбіна Лукареллі Бічевелло, яку він знайшов у роки життя у Венеції і возив за собою скрізь. Прозвана ним “Свята кулінарка” та “Матінка Ласунка”, вона могла отримати люб’язні записки від д’Аннунціо у будь-яку годину дня чи ночі з лагідним і поетичним проханням приготувати щось для нього. Після його смерті жінка залишила все і пішла у дім для літніх людей при монастирі, де і закінчила свої дні.
Так само нагорі в затишних, але набагато більш скромних кімнатах, названих Clausura, мешкали дві жінки поета — піаністка, венеціанка Луїза Бáккара, остання офіційна подруга Vate, і віддана гувернантка француженка Амелі Мазойер. Вони ділили одну ванну кімнату.
Інших людей в Пріорії д’Аннунціо не терпів, і навіть гостям, що затримувались у нього, аби не мати їх на ніч у домі, оплачував номери в ближньому розкішному Grand Hotel в Ґардоне-Рів’єрі.
Stanza della Cheli. Кімната Келі — гостьова їдальня, несподіваний вибух світла у відтінках червоного, блакитного та золота. Досконалий приклад роботи Мароні в стилі Ар-деко, який лише злегка проглядається в попередніх кімнатах Пріорії. За висловом поета, чи не єдина зала дому, яка не викликає смутку. Назва її походить від великої бронзової черепахи (з грецької khélis) — твору Renato Brozzi, зробленого з панцира справжньої черепахи, яка загинула в садах Вітторіале від переїдання тубероз. Іронічний натяк на ризики обжерливості. Сам д’Аннунціо майже ніколи не їв тут і часто лікував свої численні недуги голодуванням.
Яскраві блакитні та золоті кольори, вогняно-червона або чорна лакована обробка, вітражі, що імітують алебастр, роблять цю кімнату найбільш досконалим зразком стилю ар-деко, багато копійованим наступними поколіннями архітекторів
Новий Дім без господаря
Кімната Келі слугує логічним переходом до так званого Schifamondo, нового крила дому, напевно найбільш цікавого з архітектурної точки зору. Тут Мароні зміг розвернутися на повну! Спроєктоване воно було в 1926 році та дуже очікуване поетом, щоб втекти із задушливої і перенаселеної предметами і спогадами старої частини Пріорії. Назва цього крила, буквально означає “гнати світ” і походить від презирства до “божевільного й підлого світу”, яке охопило д’Аннунціо з середини 1920-х років.
Нова частина пронизана світлом, простора і точно відповідає дизайнерським тенденціям 1930-х років. Це один з кращих зразків зрілого Ар-деко. Однак д’Аннунціо так і не встиг оселитися тут — будівельні роботи тягнулися надто довго.
Так що в Залі Зліпків, Sala dei Calchi, з позолоченим касетованим склепінням та меблями, що нагадують інтер’єри круїзних пароплавів, у центрі алькови 2 березня 1938 було покладено тіло Поета, для прощання.
Від узголів’я на численних поминальників, серед яких з’явився і Муссоліні, дивилося дивне крилате провидче око (Renato Brozzi). З написом “Non per dormire. Non per morire”, “Не для сну. Не для смерті”. Сьогодні на подушці в неймовірній театралізованій декорації спочиває посмертна маска поета, остання додана до його великої колекції.
Цей зал відкриває Музей Д’Аннунціо-героя, експозиція якого продовжується в наступних кімнатах і на поверхах цього крила, створеного вже зовсім в іншому стилі, що більш відповідав своєму часу. Тож і ми певервемось сюди, щоб в наступній частині, де головним героєм стане архітектор Джан Карло Мароні, розповісти про один з найбільш вдалих і яскравих прикладів архітектури раціоналізму і пізнього ар-деко — про численні грандіозні споруди у парку Вітторіале, куди ми лише краєм ока зазирнули на початку.
Далі буде…
*ante litteram – латинський термін, буквально “до букви”. Означає пробну гравюру, надруковану перед нанесенням напису та імені автора і предмета зображення, саме тому такі копії мать велику цінність. Фігуральний зміст: історичне чи культурне явище, або особистість, яким дають визначення, що зазвичай належить до майбутніх часів.
Наведені цитати д’Аннунціо з “Акту про дарування”, за джерелом сайту Музею. Використані матеріали, надані Archivi del Vittoriale, з сайту комплексу Vittoriale.it. Фото: ©Anna Kolomiyets, ©Augusto Rizza, ©Marco Beck Peccoz, ©Davide Mombelli, ©Bergamaschi для A2A, Facebook Vittoriale, де відомо, вказано за місцем. На заключному фото: бюст Габріелє д’Аннунціо скульптора Gabriele Vicari (1919-1920) при вході до комплексу Vittoriale degli Italiani.
Рекомендуємо у нас розповіді про інші футуристичні архітектурні проєкти тої самої епохи, що й Вітторіале: Danteum в Римі як відтворення в архітектурі “Божественної комедії” Данте; Villa Girasole (Соняшник) під Вероною — унікальний будинок, який повертається за сонцем; а також про Озеро Ґарда. Якщо ви любите класичний стиль оформлення інтер’єрів, як в Пріорії, читайте у нас розповідь про найвидатнішого дизайнера другої половини ХХ сторіччя, Ренцо Монджардіно, який умів геніально відтворювати таку атмосферу.
Сподобалось, поділіться
