Продовжуємо публікувати в журналі найпопулярніші матеріали нашого блогу. Вперше ми розповіли цю неймовірну історію у 2016 році, повторюємо її з актуальними доповненнями. До Дня Архітектора.

В історії відомо багато зразків “неможливої архітектури”. Як-от, наприклад, церква San Satiro в Мілані авторства Браманте. Перемістимося цього разу в Турин і подивимося на один неймовірний об’єкт, який по праву називають найдивнішим будинком у світі. Він може здатися нерозібраною кіно-декорацією або фрагментом забутої “потьомкінської” споруди. Але парадокс у тому, що цей унікальний будинок справжній, жилий і дуже надійний. А тепер докладніше.

У 1840-х роках за бажанням маркізів Barolo, які володіли великими ділянками землі на ближній периферії Туріна, що швидко багатшав, розпочалося перше урбаністичне планування бурга (приміського кварталу) Ванкілья, до того відомого хіба що своїми комарами через близькість річки По і димами з сусідньої фабрики. З ініціативних заможних городян було створено спеціальне Будівельне товариство – Società Costruttori di Vanchiglia – яке відповідало за ведення робіт з будівництва будівель і прокладання нових вулиць. До цієї авторитетної компанії входив і Алессандро Антонеллі (Alessandro Antonelli), відомий архітектор, урбаніст, професор туринської Академії мистецтв Albertina. Незадовго до цього, 1836 року, він повернувся до Турина з Риму і, окрім викладання та активної політичної діяльності, з ентузіазмом зайнявся поліпшенням міста.

Це був період грандіозних містобудівних перепланувань, що прокотилися майже всіма великими європейськими столицями. Для кварталу Ванкілья пан Алессандро спроєктував і побудував кілька прибуткових і приватних будинків, зокрема свій власний сімейний – Casa Antonelli. Чи то на знак подяки, чи то якось інакше (історія тлумачить двояко), у його власність потрапила дивна трикутна ділянка на розі вулиці San Maurizio і нещодавно прокладеної via dei Macelli (сьогодні via Giulia di Barolo). І власне в цьому місці й починається наша історія.

Міські старожили доносять до нас розповідь кумедну, майже анекдотичну, якоюсь мірою підтверджену і записами в міських кадастрових архівах. Антонеллі, що вже досить багато чого побудував на той момент у Турині й у кварталі Ванкілья, за кілька десятків метрів від цього перехрестя володів розкішним родинним маєтком із портиками. Проте саме тут хотів бачити свій другий великий будинок, для чого планувалося прикупити землі до вже наявного мізерного трикутника, де реально могла би вміститися хіба що квіткова клумба чи, в найгіршому разі, невеличкий сарайчик. Він обламав чимало списів із власниками сусідніх ділянок, проте не знайшов в них порозуміння. Тоді амбітний архітектор сприйняв відмову продати йому землю майже як образу й уклав парі, що він не тільки зведе на цьому вузькому, непотрібному клаптику землі Дім (а не сарай чи квітник), а й зробить його багатоповерховим.

У П’ємонті є приказка, що тут нічого ніколи не викидається – так недолуга трапецеїдальна ділянка ледь 20 на 5 метрів на перехресті двох вулиць стала місцем докладання фантазії та інженерного генія Антонеллі. На противагу незговірливим “сусідам” він отримав дозвіл на будівництво високого, до шести поверхів (!) будинку, але почав з того, що закопався на два поверхи в землю – такі глибокі фундаменти для будівель на той час були в новинку. Але це дало необхідну міцність усій конструкції, а точні статичні розрахунки можуть дати фори сучасним спорудам в армованому бетоні.

Спочатку було зведено перші чотири поверхи, через досить багато років, до 1881 року ще два, і нарешті в 1884 останній сьомий поверх цього будинку-іграшки. Розміри будівлі вражали тоді, як і зараз – по широкій стороні трапеції 4,3 метра, по вузькій ледь 54 сантиметри, довгі сторони приблизно по 17 метрів. Разом, площа кожного поверху вийшла 36,5 квадратних метра. Загальна висота цієї тонкої скибки з цегли вийшла 27 метрів, над землею 20,5. Такий субтильний міні-хмарочос.

Для оптимального використання цієї дивної конфігурації, Антонеллі помістив у вузьку частину плану всі комунікації – трубу димаря в самий кут, потім вбиральні, що були на міжповерховому майданчику кожного поверху, і нарешті вузькі, у 50 сантиметрів кам’яні сходи “ножицями”.  Винахідливий майстер спеціально знизив висоту поручня навколо прольотів сходів, відповідно до їхньої малої ширини, щоб візуально зменшити відчуття диспропорції. Інтер’єри архітектор створював за смаком своєї дружини Франчески, дворянки з Кремони.

Для підняття меблів – тільки через вікна – була задумана система шківів, які досі можна побачити на фасаді. А самі вікна, ті, які справжні, а не обманні, були зроблені як еркери, щоб збільшити площу кімнат. Такі балкони прикрасили фасад від другого до передостаннього поверху з єдиним балконом-галереєю на верхньому поверсі. Вікна були зроблені великі, на всю висоту, французькі балкони трохи виступають назовні з вертикальної площини стіни. Таким нехитрим способом архітектор зумів додати ще більше внутрішньої площі. Накритий будинок був двосхилим черепичним дахом.

Міські пліткарі, яким будинок і його автор щедро давали поживу для розмов ще в процесі будівництва, шепотілися про диявольську змову архітектора, про масонські символи, закладені в кожний з розмірів будинку, про те, що тут заховані таємні двері в потойбічний світ. Те, що Антонеллі був масоном, секретом не було. Ну, а містицизму місту Турину завжди було не позичати.

Перший час мешканці бурга боялися навіть ходити під будівлею, переходячи на інший бік вулиці. Жахаючий ефект посилювало й те, що довгий фасад будинку був трохи нахилений у бік дороги. Найбільш злі на язик жартували, що з сильним поривом вітру з Альп він просто полетить як зірване вітрило. Або розсиплеться на частини, як шматок поленти (кукурудзяної каші) на тарілці. Власне, саме таку кумедну назву будинок одразу отримав у дотепних туринців – Fetta di Polenta (Шматок поленти), ще й через свій фасад жовтого кольору в поєднанні з червоною вохрою.

Щоб переконати городян у безпеці будівлі, Антонеллі з дружиною, якій і був подарований будинок, навіть якийсь час жили в ньому. Причому займали верхні, більш “небезпечні” поверхи, щоб переконати місто в надійності конструкції. Від дворянського прізвища дружини, Scaccabarozzi, будинок і отримав своє ім’я, хоча в історії Турина все-таки залишився саме як “Шматок поленти”. Дім вистояв як заговорений, всупереч усім прогнозам: і після вибуху 1852 року на пороховому складі недалеко від Ванкільї, і під час найсильнішого землетрусу 1887 року, що зруйнував пів кварталу. Не постраждав він, на щастя, і від бомбардувань у роки Другої світової війни. Напевно, захищали приховані масонські знання вільного каменяра Антонеллі.

Якийсь час перший поверх Casa Scaccabarozzi використовували як одне з місць знаходження історичного Caffè del Progresso*, він навіть уславився як місце зустрічей, практично штаб-квартира перших п’ємонтських карбонаріїв. Але все ж, народжений як житловий будинок, він таким по суті й залишався, аж до 1979 року. Коли його тодішній власник Джанкарло Буссеї (Giancarlo Bussei) вирішив провести першу від часів будівництва комплексну реставрацію. Для цього був запрошений знаменитий архітектор і сценограф Ренцо Монджардіно (Renzo Mongiarnido). За задумом власника, дизайнер мав перетворити всі поверхи на цілісний житловий простір, створивши по одній кімнаті на кожен поверх. Інтер’єри потрібно було оздобити в єдиному стилістичному ключі – досі вони залишалися в різних стилях.

Це був один із найцікавіших етапів у “біографії” Fetta di Polenta в новому столітті. Великий майстер декорації, Монджардіно дуже цікаво розповів про свої враження в монографії “Архітектура кімнати”:

“Говорячи про дивні й незвичні пропорції, можливо, це найабсурдніший будинок, що мені траплявся; будинок, що виник лише через упертість архітектора, тільки щоб не відступитися від будівництва, коли здоровий глузд підказував залишити справу. Робота тут усередині стала для мене, можливо, одним із найкумедніших замовлень…”.

“Дивне відчуття, яке там переживаєш, було наче жити у вежі, яка складена з безлічі залізничних вагонів. Найабсурдніша і найбільш незручніша “машина для проживання”. Незважаючи на це і тут геніальність сперечальника Антонеллі, здатність розв’язати нерозв’язне, ставали підказкою способу життя нехай не зовсім раціонального, але, без сумнівів, дуже оригінального”. 

Мабуть, на рубежі тисячоліть з Будинком не відбувалося нічого примітного, тому що міські хроніки нічого цікавого до нас не донесли. Але ось 2005 року, після серії перипетій з правами власності місто виставило його на судовий аукціон зі стартовою ціною 570 тисяч євро. Наступного 2006 року, тільки з третього разу будинок знайшов свого нового власника. Ним став відомий туринський галерист Франко Ноеро (Franco Noero). Ще рік по тому він замовив реконструкцію інтер’єрів і консервативну реставрацію, яку було доручено архітектурній студії Civico 13 (архітектора Alberto Daviso di Charvensod). Роботи тривали до 2008 року.

Тоді Дім відреставрували всередині та зовні. Студії Civico13 навіть не довелося особливо зміцнювати будівлю, настільки грамотно вона була складена з цегли та каменю в середині позаминулого століття. Того разу Fetta di Polenta зазнала кілька незначних змін, включно з оновленням входу з боку проспекту Сан Мауріціо. Було винесено меблі, але частково збережено найкраще з інтер’єрів Монджардіно, як турецька лазня в другому підвальному поверсі та ванна кімната, повністю вкрита золотою мозаїкою, на верхньому.

Після відкриття Будинок встиг побути кілька років галереєю сучасного мистецтва. Саме в ті роки у нечисленних щасливців з’явилася унікальна можливість відвідати його інтер’єри – невеликими групами, за попередньою домовленістю з господарем. Але з травня 2013 року художня галерея перенесла свою штаб-квартиру в інше місце, будинку повернули його початкову житлову функцію. Там оселився сам Ноеро. Ясно, що це поставило під питання публічні відвідування. Ще довгий час, проходячи по Віа Джулія ді Бароло, можна було побачити через вікна першого поверху останню виставку, що залишилася там з часів галереї…

Будинок сьогодні

Ми не знайшли інформації про нових власників. А отже, найімовірніше, господарем найбільш незвичайної будівлі Турина все ще залишається Франко Ноеро. Уже після локдауну, 2021 року, було завершено розпочатий 2016 року ремонт, який включав і структурну консолідацію. Тоді ж було відновлено початкові кольори фасаду. Будівля визнана культурною та архітектурною пам’яткою, “edificio d’arte”, і охороняється законом. Якщо галерист Ноеро досі мешкає там, краще місце для творчої особистості складно уявити. І хто знає, може одного разу йому вдасться відшукати ті потаємні масонські двері і ходи, заховані Антонеллі, про які досі пліткують у туринському кварталі Ванкілья…

***

*Caffè del Progresso заслуговує хоча б на коротку згадку, враховуючи його таємничий звязок з Антонеллі та досі до кінця не з’ясовану роль в туринській історії сприяння об’єднанню Італії. Отже, це відома історична кав’ярня в Турині. На початку XIX століття перше Caffè del Progresso відкрилося в будівлі на вулиці Ванкілья, кут вулиці Верді, на ті часи досить ізольованому місці. Спроєктував його на замовлення військового і політика, маркіза Карло Емануеле Біраґо ді Віске у лютому 1847 року архітектор Фердінандо Рейсенд (Ferdinando Reycend), але часто його авторство помилково приписують Антонеллі. В сучасних дослідженнях знаходимо таке:

«Ті, хто стверджує, що його спроєктував Алессандро Антонеллі, здається, безнадійно помиляються, хоча знаменитий архітектор не зовсім не має відношення до будівлі, оскільки в 1850 році маркіз замовив йому розробити надбудову одного поверху, проєкт якого, однак, не був затверджений».

План палацу був незвичайним і нагадував корпус корабля. Інакше будівлю ще називали “казино”. Прихованою, але, здається, головною функцією Кафе було приймати таємні зустрічі карбонаріїв зі шляхетних італійських фамілій. У першому піднесеному поверсі було дві розкішні зали в стилі ампір, обставлені кріслами з червоного оксамиту і мармуровими столами. Але за цією багатою декорацією ховалося справжнє підпілля.

«На основі різноманітних і суперечливих свідчень письменників і журналістів минулого, новини про “казино” і Caffè del Progresso, правдиві і неправдиві, правильні і помилкові, навіть у недавніх публікаціях, плутаються і змішуються. Так, серед свідчень різної достовірності читаємо, що окрім князя Кавура, Гарібальді та Ніґри [відомі італійські патріоти], тут інкогніто з’являвся Вітторіо Емануеле ІІ [майбутній король Італії], а також, що на висоті другої підземної зали, яка, ймовірно, сягала трохи глибше, ніж звичайні підземні ходи, розгалужувалися два окремі тунелі, що з’єднували казино з Murazzi [портовими будівлями на березі річки По] та сусіднім Палаццо Біраґо ді Віске, з якого можна було потрапити до Палаццо Мадама, а звідти за мить дістатися до Королівського Палацу…»

Багато в чому точність цих фактів не підтверджується надійними джерелами, як завжди це буває, коли йдеться про таємні знання…

В статті використані матеріали Diario di Torino, La Stampa, Civico13, Textours, блога Urbanfile. Цитати Ренцо Монджардіно по книзі Architettura da camera. Видавництво Officina Libraria, Мілан, 2016. Цитати про Caffè del Progresso по книзі “I Birago. Memorie di una grande famiglia italiana tra Milano, Torino e l’Europa in Palazzo Birago di Borgaro, una dimora juvarriana”. Для Торгової палати Турину, Турин,©Centro Studi Piemontesi, 2019. Історичні креслення з Туринського міського архіву надані за джерелом дослідницької роботи Politecnico di Torino.

Фото: ©Anna Kolomiyets 2020, вказано за місцем, Wikimedia Commons, з відкритого доступу. Друге фото панорами Турину по джерелу Maëlick/Flickr. Заключне фото: центральна площа Турина Piazza Castello з Королівським палацом, Palazzo Reale, і праворуч Palazzo Madama.

Читайте у нас також про найвизначніший архітектурий проєкт Антонеллі в Турині – вежу Mole Antonelliana. Також знайдете в журналі великий матеріал про видатного маестро декорації та інтер’єру Ренцо Монджардіно.

Сподобалось, поділіться