Лігурія – вузенька смужка благодатного узбережжя на італійському північному заході, з прекрасним гористим пейзажем, розкішною рослинністю і м’яким кліматом. Улюблене місце відпочинку старовинних аристократів та інтернаціональних нуворишів. На стрімких скелях тут зависли чудові патриціанські вілли, що потопають у зелені екзотичних садів. Часто вони й донині зберігають благородні імена своїх перших власників. Costa azzurra, блакитний берег – це не тільки ім’я, а й видима реальність, бо він справді блакитний під високим лігурійським небом, з безсоромно розкішними яхтами в затоці у видимості вузьких пляжів. А імена Порто-Фіно, Савона, Санта-Марґеріта, ближні Монте-Карло, Монако та Ніцца лунають як музика для вуха зі світу bello far niente, розкошів та неробства.   

Колись усі ці райські володіння, як і великі території на всій Півночі, належали незалежній Генуезькій республіці, яка безроздільно панувала на Середземномор’ї впродовж століть і змагалась лише з іншою володаркою морів – Венецією – у праві називатися першою. Не було в Європі пізнього Ренесансу спритніших банкірів, здібніших та енергійніших купців, більш сміливих і нерозважливих корсарів і мандрівників-авантюристів, які б не виходили з порту Генуї – столиці торговельних оборудок і багатства тієї епохи. Не випадково Генуя досі сперечається з Барселоною з приводу приналежності Колумба і порту, з якого він відбув відкривати Новий Світ.  

Друга половина XV століття ознаменувалася для Лігурії небувалим культурним, соціальним, економічним розквітом і політичною активністю, що виходила далеко за межі Mare Nostrum, як в античному світі називали Середземне море. Багаті комерсанти з місцевої аристократії ставали вправними купцями і завойовували все нові ринки. А для посилення своїх позицій об’єднувалися в Торговельні гільдії, Compagne, які трохи згодом і дали життя Генуезькій республіці, державі, яка мала лише одного вже згаданого серйозного суперника-конкурента на суходолі й на морі – Найсвітлішу Венеціанську республіку.

Приплив незліченних багатств викликав у столиці небувалий будівельний бум – тоді й почалася трансформація середньовічного міста. Вона торкнулася насамперед історичного центру, будівель палаців, конфігурації площ. У Генуї розширювали і добудовували старовинні палаццо, зносили старі і напівзруйновані споруди, випрямляли вулиці і прокладали нові.

Популярна тут політика ділових шлюбних союзів серед старовинних патриціанських родів, поява молодого заповзятливого дворянства зі своїми амбіціями, збагачення купецтва вилилися у злиття земельних володінь і нерухомості та спричинили необхідність у розбудові та розширенні будівель. Нікого вже не влаштовували прості паралелепіпеди палаццо. Отже знать просто змагалася між собою в розкоші декорів і ліпнини, у вишуканості обстановки за останньою модою (часто французькою), у кількості позолоти і дзеркал.

Особливістю місцевого зодчества епохи бароко і маньєризму став багато декорований не тільки інтер’єр, а й фасад будівель. Поєднання об’ємних штукатурок stucco*, які достовірно імітують більш дорогі матеріали, як-от мармур і камінь (а іноді й метал, позолоту, драпірування, хмари!), з фресками, які відтворюють архітектурні елементи, з усіма точно відтвореними тінями, півтонами і бліками.

А початок, певний старт цій традиції дав найвідоміший генуезький правитель, герцог Андреа Доріа (Andrea Doria). Але спочатку зробимо невеличкий екскурс італійським півостровом, щоб зрозуміти, що ж відбувалося в інших його землях.

***

Розписаний фасад – не рідкість для Італії, досить згадати знамениті фасади Casa Mazzanti на площі Erbe у Вероні або будівлі на piazza Duomo в Тревізо. Були багато декоровані фресками і фасади багатьох венеціанських палаццо, особливо тих, які виходили на канал Ґранде. Та-от тільки вогкість лагуни зжерла і знебарвила шедеври таких геніїв, як Тінторетто і Тіціан, не залишивши сучасникам і натяку на колишній блиск, окрім кількох бляклих фресок, та мозаїк, що врятувалися від солоної адріатичної вологи. Як ті, що можна бачити на фасадах собору Сан Марко і мармурові орнаменти загадкового палаццо Cà Dario, який, як кажуть, приносив страшні нещастя всім, хто ним володів (історія його варта окремої розповіді).   

Але на відміну від Генуї, в усіх інших містах такі розписи були, по суті, повторенням тих самих інтер’єрних. Вони відтворювали класичні або античні сюжети, символічні постаті, портрети сучасників і героїв, пасторальні сцени. А ще декоративні фризи, листя аканта, гірлянди… тощо. Особливістю ж лігурійської столиці було саме віддане й точне відтворення власне архітектурних елементів. Не випадково відома італійська реставраторка Клара Пальмас Девоті (Clara Palmas Devoti) прокоментувала так:

“…розписані фасади Генуї – це не стільки факт декору, скільки і є сама архітектура”.  

***

Отже, повернемося до Генуї, до історії неординарного історичного персонажа Андреа Доріа, або D’Oria (1466-1560), і виникнення завдяки йому абсолютно особливого місцевого стилю. Генуезька Республіка народилася багато в чому завдяки його досить “недобросовісним” політичним, а потім і військовим маневрам. Адмірал на оплаті у французького короля, Андреа Д’Оріа побоювався тотальної анексії та підпорядкування порту Генуї і всього прилеглого шматка лігурійського узбережжя французам під правлінням Франциска I. Він вбачав краще майбутнє для своєї батьківщини і знайшов більш сприятливими умови, запропоновані Іспанією – зі збереженням володінь, становища і можливостей торгівлі та кредитування для місцевих дворянських родів. Але найголовніше – зберігалася можливість вести свою незалежну політику. І адмірал, чудовий політик і стратег, близько 1527 року пішов геть з французької орбіти разом з містом і флотом під іспанську корону. Так для Генуї почався період, названий “Золотим віком” – Secolo d’Oro.   

Андреа Д’Оріа, проголошений Батьком Вітчизни, отримав престижний титул герцога Melfi з рук самого іспанського короля Карла V, і почав майже одразу будувати в Fassolo, передмісті Генуї свій чудовий палац (сьогодні один із центральних районів міста). Розписувати його інтер’єри і фасади – ці останні, на жаль, втрачені – було доручено спочатку Perin de Vaga, потім живописцям-декораторам Pordenone і Beccafumi. Виконані в стилі маньєризму, ці фрески й породили у місцевої аристократії небувалу моду на аналогічні декори власних палаццо.

І почалося справжнісіньке змагання на найкраще прикрашання палацу, заміської вілли, домової церкви, багатство декорів яких чітко відображало соціальний і політичний статус замовника. Основним місцем “концентрації” цих чудових палаців стали прокладені Strade Nuove (сьогодні via Garibaldi та via Balbi). Серед виконавців домінували спочатку ломбардські декоратори, які привнесли елементи мантуанської школи, пізніше, у XVII столітті болонські майстри, які додали рельєфні гіпсові декори. Ці фахівці навіть називалися по-особливому – “квадратуристи” або “перспективники” (quadraturisti, prospettici), а саму техніку, що імітує реальність, часто звуть тут на французький манер trompe l’œil.

Цей стиль шістнадцятого століття, зі значним римським класичним впливом, значною мірою зберігся майже на п’ять століть – його можна простежити на фасадах і в розписах нового часу, аж до неокласики, неоготики та ліберті. Сьогодні 42 палаци, побудовані і прикрашені у XVI столітті, з так званого списку Palazzi dei Rolli входять до списку UNESCO, як надбання світової культури.

Щоправда, є і ще одне пояснення цієї лігурійської традиції, окрім історії новоявленого герцога Дорія та його палацу у Фассоло. Деякі злі язики приписують її виникнення прославленій у безлічі анекдотів скупості генуезців. І напевно якась частка істини в цьому є. Але крім тільки фінансового боку питання, ще одна вагома причина такої масової “архітектурної симуляції” була викликана необхідністю вирішити якимось чином важливу місцеву проблему. Про що далі.

Складний рельєф місцевості, різкі перепади рівнів, безліч вузьких вуличок, що перетинаються під самими несподіваними кутами, куди не потрапляло світло яскравого південного сонця, частково приховані фасади будівель і неможливість їх повного огляду. Усі ці локальні незручності разом із необхідністю адаптації старих будівель під час їхньої перебудови до нових умов або потреба маскування наявних дефектів і підштовхнули винахідливих зодчих до широкого застосування імітації матеріалів і прикрашання фасадів не реальними, але намальованими декорами-обманками.

Як наочний приклад такої економії – майже всі фасади будівель, часто навіть заможних і шляхетних власників, замість реальних ніш, карнизів, лиштв, колон, віконних прорізів, скульптур (!), розеток та інших “архітектурних розваг” були вкриті фíнтами. Finta – візуальна обманка (чи не звідси фінтити?), намальована умілими руками декораторів. Серед авторів розписів трапляються і досить гучні імена, як, наприклад, Людовіко Польяґі (Ludovico Pogliaghi), який розписав, напевно, найзнаменитіший фасад Генуї, палаццо San Giorgio на міській набережній. Здалеку, та й не дуже здалеку, створюється абсолютна ілюзія реальності, з детальним промальовуванням тіней і вмілою імітацією мармурів у техніці marmorino, відомої ще в античні часи.

Palazzo Ducale на центральній площі de Ferrari, Palazzi dei Rolli, палаци вулиці Гарібальді, названої колись мадам Де Сталь Rue de Rois, вулицею Королів, і вулиці San Lorenzo з чудовим Кафедральним собором у сірому і білому мармурі, палаццо Bianco, Rosso, Spinola. Усіх їх відрізняє багата поліхромія і надлишок найвинахідливіших, досконало вивірених архітектурних деталей – творінь не архітекторів і мулярів, а геніальних декораторів і живописців минулих часів. Герман Мелвілль, який відвідав Геную 1857 року, так записав у своєму “Дорожньому щоденнику”:  

“Гуляв по Новій вулиці [зараз Гарібальді]. Палаци [тут] мають одну особливість – вони повністю вкриті зовні розписами архітектури, більш ніж реалістичної. Всілякий, який тільки існує, тип архітектурних декорів відтворений у цих фресках. Точно як сказано у Макіавеллі, уявна чеснота вміє здаватися більш реальною, ніж справжня”.

*          Genua picta (лат.) – Генуя розписана
**        Stucco (від stuhhi) – тут розчин на основі вапна, керамічної крихти, мармурового пилу та пігментів для моделювання пластики архітектурних декорів на фасадах та в інтер’єрах будівель як бордюри, фасадні камені, арки, напівколони, капітелі, ін. та імітування більш дорогих матеріалів як мармур, камінь тощо.
Різновид stucco – marmorino, техніка, відома ще в античному Римі, з використанням дрібного мармурового пилу, натуральних пігментів (і… господарського мила), імітує натуральний камінь, часто з такою майстерністю, міцністю та реалістичністю, що навіть зблизька може бути складно зрозуміти “обман”.

У статті використано матеріали виставки-конференції “Genua picta” на виставці Restauro (Феррара), сайту Fare Decorazione. Фото: ©Anna Kolomiyets, де відомо вказано за місцем, із відкритого доступу. Друге і заключне фото – Санта-Марґеріта-Лігуре.

Сподобалося, поділіться