Дуже складно приступатися до розповіді про такого значного майстра сучасної архітектури як Маріо Белліні. Приводом для цієї статті стала дуже значуща його дата і спогади про чудову виставку, задуману і спроєктовану самим архітектором. Вона проходила кілька років тому в міланському Triennale Design Museum. Приводом для тієї ретроспективи-перспективи – за його ж визначенням – стало 30-річчя з часу гучної персональної виставки в найпрестижнішому нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва MoMA – Museum of Modern Art. 1 лютого 2025 Маестро виповнюється 90 років! З них понад 65 професійної кар’єри. Отже, у зв’язку з таким важливим ювілеєм нам стало цікаво зробити певний екскурс етапами його шляху, щоб, можливо, знайти ключ до такого творчого довголіття. За ним не тільки талант і велика праця, а й розчарування упереміш із перемогами, і зовсім небагато справжніх подарунків фортуни. З усього цього можна почерпнути багато корисного, і не тільки в плані професійному, а й людському.

Якось заведено починати розповідь про майстрів з питання “де і в кого вчився?”. Але спробуємо зазирнути трохи раніше, у воєнне дитинство міланського хлопчика (народився 1935 року). Є там один цікавий факт, який має безпосередній стосунок до подальшого розвитку подій. Сам Белліні описує його так: його сім’я пересиджувала грізні роки на північ від Мілана, який бомбили, у спокійнішій провінції Варезе, у великому фамільному будинку. Дім цей вмістив кілька родин родичів всіх поколінь, від старих до малих. Уся та дрібна “банда” з брата і десяти кузенів та кузин була його компанією для ігор у великому дворі вілли. Особливого нагляду не було, і діти самі вигадували собі розваги. Недалеко був цегельний заводик, з якого дітвора дружно тягала цеглу для своїх імпровізованих ігор. І тільки він один з недитячою серйозністю побудував з накопиченого цегляного брухту справжній міні-будиночок з кімнатами і дверима – ось таке вийшло у дев’ятирічного Маріо прото-Lego.  

Тож менше ніж за десять років з вибором професії у юнака проблем не виникло, тим паче, що саме в Мілані знаходився найпрестижніший виш із найкращим архітектурним факультетом Італії – знаменитий Politecnico.

У Політехнічному Белліні пощастило вчитися у таких титанів проєкту, архітекторів-практиків, як Джо Понті (Gio Ponti), Ернесто Натан Роджерс (Ernesto Nathan Rogers, той самий автор відомої фрази “…від ложки до міста”). Деканом архітектурного факультету тоді був видатний міланський архітектор П’єро Порталуппі (Piero Portaluppi), на той час уже немолода людина. Прикро, що студенти з традиційним для молодого віку максималізмом недооцінювали його та вважали ледь не “пережитком минулого”, про що сьогодні, виступаючи перед сучасними студіозусами, Белліні згадує майже збентежено. Лише набагато пізніше, роки потому, вже будучи відомим у світі архітектором і дизайнером, Белліні зізнався, як пізно він зрозумів і оцінив значення і глибину знань свого профа. 

Захистив диплом Маріо дуже швидко за мірками того часу, у 24 роки. А вже наступного 1960-го створює свій перший проєкт, дизайн столу Cartesius для Pedretti, за який через рік отримує першу в довгій низці нагород престижну премію Compasso d’Oro (“Золотий циркуль”). До речі, премія була заснована 1954 року його ж професором Джо Понті спільно з дизайнерськими магазинами La Rinascente, і її вручали за найкращий національний проєкт у сфері предметного дизайну. Цей успіх на старті кар’єри багато в чому визначив на наступні роки сферу докладання творчих зусиль Белліні – нею став Дизайн.

Приблизно в той самий час він знайомиться зі своїм майже ровесником, кутюр’є-початківцем Джорджо Армані, який, як кажуть, порекомендував його у Відділ розвитку при найвідомішому міланському дизайнерському магазині La Rinascente. Очевидно, увійти до цього престижного кола йому допомогла, без сумніву, і премія “Золотого циркуля”, отримана напередодні. До речі, він виявився тоді наймолодшим її призером, досі ніким не перевершеним.

З цього моменту його кар’єра починає розвиватися неймовірно стрімко, її підштовхує молода здорова амбіція і проєктне чуття. У той час для La Rinascente працювали серед інших метрів такі відомі архітектори, як Алвар Аалто (Alvar Aalto) і Ееро Саарінен (Eero Saarinen), а сама фінська школа дизайну була на піку моди. Тож виходила, і справді, чудова школа смаку і реальна практика одночасно. Та й інших щасливих випадків було чимало. Одним з таких можна назвати той факт, що директор Відділу розвитку Аугусто Морелло, який високо оцінив його, познайомив молодого чоловіка з Роберто Оліветті, керівником італійського індустріального колоса Olivetti з виробництва друкарських машинок, калькуляторів, офісної техніки. Просвітлений промисловець був відомий своєю увагою до естетики продукції, дизайну та графіки. У цій фірмі в якості провідного консультанта Белліні в наступні роки спроєктував кілька десятків моделей електронної конторської техніки, що увійшла в аннали дизайну другої половини XX століття.

Паралельно розширюється співпраця з провідними італійськими та світовими марками меблів, аксесуарів, світла. Він фонтанує інноваційними ідеями, вигадуючи найрізноманітніші предмети: від столів, стільців і диванів (Cassina, Moroso, B&B, Meritalia, Kartell, Vitra) до порцелянових сервізів (Rosenthal), скляних ваз (Venini) і світильників (Artemide, Flos, Nemo). Більшість із проєктів можна підвести так чи інакше під одне визначення: його дизайн – архітектурний, якщо так можна висловитися. Оскільки в кожній ідеї закладено оригінальний конструктивний початок, легкий і артистичний, як у стільці-бестселері CAB 412 або Bellini Chair, складний і монументальний – як у столі Colonnato, у кам’яній лаві Forte Rosso, неочевидний – у дивані Bambole, з його сенсуальними вигинами, або у диванчику Via Lattea, що світиться. Нагороди, премії та номінації сиплються з усіх боків, на батьківщині, в Італії, та за кордоном.

Аж поки 1987 року, на рубежі майже 30-річної успішної кар’єри, не трапляється несподівана і дуже приємна подія. З Нью-Йорка, зі знаменитого MoMA, який на той момент мав у своїй постійній колекції цілих 25 його предметів, надходить неймовірно улеслива пропозиція – провести персональну виставку дизайнера у своїх стінах. Причому право розроблення проєкту оформлення віддавали йому самому! Досі така честь випадала тільки парі Ray & Charles Eames. Виставка Mario Bellini: Designer відкрилася… і пройшла з гучним успіхом, відкресливши досить конкретну етапну межу в професійній кар’єрі майстра.

***

Дизайн, дизайн… Але де ж реальна архітектура? Можливо, саме так думав і власне Белліні на початку 80-х, наближаючись до свого п’ятдесятирічного рубежу. Вже всесвітньо відомий на той момент дизайнер, зі своєю студією, заснованою ще 1973 року, і шлейфом престижних нагород. Тільки одних “Золотих циркулів” на той момент він назбирав 7 штук (пізніше додав і восьмий), ставши абсолютним і досі недосяжним чемпіоном з володіння цим престижним дизайнерським трофеєм. За визначенням самого Белліні, він просто переповнювався архітектурою. Потрібен був вихід – замовлення з неодмінним втіленням.   

Його перші архітектурні об’єкти реалізувалися в рідному Мілані – офісний комплекс Pl3-Pl4 і два оригінальні й два архітектурно коректні житлові будинки в історичному кварталі Brera. Того ж плідного року, після перемоги в конкурсі, почалася робота над проєктом нового виставкового комплексу в міланському кварталі Portello. І тут, на додаток, щасливу роль зіграла і нещодавня нью-йоркська виставка, яка зробила з Белліні майстра світового масштабу.

«Моя архітектура старіє красиво…»

З’явилися замовлення (після перемог у competition) не тільки в Італії, а й далеко за її межами, в Японії, де стиль маестро припав дуже до смаку. І почалася робота над першими комплексними архітектурними проєктами. Кількість перейшла в нову якість: з дизайнера народився Архітектор, який у ньому завжди жив. Тоді ж, 1987-го, студію було перейменовано на Mario Bellini Associati, пізніше Mario Bellini Architects. Його перший стилістичний етап можна умовно назвати метафізичним – з використанням класичних форм та об’ємів, таких як куб, циліндр, конус, коло, ритмічних елементів, таких як арки та колонади. У його проєктах завжди є алюзії на класику, особливо образотворчого мистецтва (якого він давній поціновувач і колекціонер). І ще – важливу активну формотворчу, а не лише декоративну роль відіграють природні елементи – вода, дерева, рельєф, усе це – з обов’язковою і переконливою прив’язкою до традиції, до місця – genius loci.

Неможливо та й недоречно перераховувати тут усі проєкти Маестро – за бажання їх можна побачити на сайті студії. Ми вирішили зупинитися трохи докладніше на тих із них, які сам архітектор вважає для себе знаковими, або найважливішими, етапними в його довгій блискучій кар’єрі. Причому в порядку не хронологічному, а за важливістю для їхнього автора.

Відділ ісламського мистецтва при Музеї Лувр (2005-2012, із Rudy Ricciotti)

У цьому проєкті, переможці міжнародного конкурсу, було блискуче вирішено як культурну проблему, так і завдання вибору виразної мови – щоб нова архітектура не “сперечалася” з історичним королівським палацом XVIII століття, одним із символів Парижа. Перемозі в конкурсі саме пропозиції студії Белліні сприяло яскраве рішення у вигляді умовної гігантської хвилястої шалі, золотої зовні та срібної зсередини. Вона накривала, за висловом архітектора, “повітряну бульбашку”нижнього рівня, що прийняла понад п’ять тисяч метрів на двох поверхах музейної експозиції. Як коментує сам маестро, це була захоплива “пригода завдовжки в сім років, з прототипами, експериментами, візуалізаціями”. До речі, цікавий факт, з нагоди того проєкту Белліні був змушений вивчити ще й французьку мову, якою відбувалися всі наради і перемовини, на додачу до англійської та німецької.

 «Краще [побудувати] одну Public Library, ніж торговий центр».

«Я дуже багато подорожував, і завжди намагався “вхопити” просторові властивості будівель, зрозуміти їхній масштаб, світло, звуки, відлуння і навіть запахи».

Міжнародний Центр конгресів Вілла Erba на озері Комо (1986-1990)

Будувати поруч з історичними будівлями або парками – завжди означає ще більшу відповідальність для проєктувальника. Історична вілла на березі озера Комо, що належала колись герцогському роду Visconti, і де певний час жив відомий режисер Лукіно Вісконті, мала бути доповнена великим Конгрес-холом для міжнародних конференцій. Белліні вибрав для цього казкового місця як головний образ звичайну теплицю – прозору, легку, відкриту красі навколишнього пейзажу. За його словами, не було зрізано жодного старого дерева. Навпаки, старі платани визначили багато в чому навіть композицію та орієнтацію окремих об’ємів комплексу. Так, одна з осей чітко зорієнтована на найбільший платан на березі озера. Багато конструкцій задумані мобільними – на зразок теплиць, як-от центральна кругла зала, що дає змогу впродовж дня або залежно від погоди та потреб трансформувати будівлю, повністю занурену в природу. 

Проєкт майбутнього?
«Не варто думати про майбутнє як про щось… футуристичне. Майбутнє є усвідомлене продовження нашої людської культури, мешканців будинку, громадян міста і всіх, хто живе на землі: тріада цих триваючих зв’язків є фундаментальною. Ось чому нерозумно проєктувати архітектуру як окремий об’єкт…»

Tokyo Design Center (1988-1992)

Це один з найважливіших проєктів того періоду, а можливо, і всієї кар’єри Белліні, що втілив у собі канонічні принципи міської архітектури, визнаний і дотепер одним з найвидніших зразків нової архітектури Токіо. Завдання були дуже непересічні: складний рельєф, необхідність враховувати вже наявну будівлю, навколо якої нова мала “обвитися” U-подібно, статусна важливість проєкту і багато іншого. Так архітектор згадував, що саме тоді в Японії він уперше дізнався: якщо будівля відкидає тінь на поруч розташовані ділянки або будинки іншого власника, це може дуже дорого коштувати забудовнику.

У підсумку було знайдено справді геніальне рішення, де вуличний фасад вирішено за канонами міської архітектури, а задній, звернений до буддистського саду – більш неформальний. Пронизують будівлю від фасаду до фасаду урочисті сходи, що ведуть угору в сад, з гігантською скульптурою коня італійського художника Міммо Паладіно (Mimmo Paladino) на похилому схилі. Тераси заднього “садового” фасаду– пам’ятаючи скільки коштує тінь – прикрашені великими вазами з квітами, які ритмічно повторюються. До речі, такий хід красиво і ненав’язливо також вирішив завдання обов’язкової безпечної огорожі.   

Архітектор коли-небудь іде на пенсію?
«Питання, яке я теж собі ставив. Схоже, що ні: вони можуть впасти просто на будівельному майданчику – або їх несподівано звалить у самому розпалі діяльності, далеко від дому, або поки вони проєктують із заплющеними очима».

National Gallery of Victoria (1996-2003)  

Перемога в міжнародному конкурсі 1996 року дала змогу Белліні реалізувати свій перший проєкт в Австралії – оновлення головного Музею Мельбурна (за проєктом 60-х років архітектора Roy Grounds). Історичну за австралійськими часовими мірками будівлю за умовами замовника абсолютно не дозволялося чіпати зовні. Це дало змогу Белліні вперше використати хід, який він потім повторював і в наступні роки – створити навмисний контраст між зовнішньою традиційною архітектурною коробкою і революційним ультрасучасним інтер’єром, стимулюючий естетично і виправданий функціонально. Виставкові площі при цьому були збільшені в 2 рази! Скляне перекриття, пандуси і переходи, вхідна зона центрального холу, розгорнута по відношенню до основних об’ємів, оглядове кафе на верхньому рівні, дуже легкі матеріали hi-tech, що “проникають” до основної зали, історичний фонтан, осучаснений впровадженням скляного полотна, по якому стікала вода. Це ще далеко не повне перерахування привнесених новим проєктом інновацій. Будівля і досі залишається найбільшим музейним комплексом у Південній півкулі.

Сталий розвиток?
«Від цього просто не можна абстрагуватися: сьогодні є вся ця пересічна культура, чутливість всього ланцюжка фігур, які працюють у секторі, без яких просто неможливо працювати. Сталий розвиток – це просто розумність власних проєктних можливостей».

Центр конгресів Fondazione Fiera Milano “MiCo” (2008-2012)

Рідко якому архітектору випадає нагода дати друге життя одному зі своїх власних творінь. Белліні пощастило – з проєктом оновлення виставкового комплексу в кварталі Portello в Мілані, ним же спроєктованого і закінченого між 1993 і 1997 роками. Було вирішено дати новий образ і друге життя цьому зовсім ще не застарілому морально комплексу. Багато в чому у зв’язку з тим, що ця частина виставки “дивилася” в бік грандіозних футуристичних новобудов кварталу City Life (Hadid, Isozaki, Libeskind). Так назріла необхідність такого собі “ліфтингу”, або як її називає архітектор, “індустріальної хірургії”. 

Відповідь на цей виклик було дано найбільш сміливу з можливих. Був спроєктований великий круглий Конференц-зал, як астероїд, від якого на 200 метрів розходяться три клиноподібні “хвости комети” – зроблені з тією ж проєктною свободою, що й покриття у дворі Лувру. Легка і динамічна конструкція в білому металі частково накриває і будівлю. Нова “комета” MiCo, як привий на стару будівлю, стала не тільки однією з визначних пам’яток Мілана на початок EXPO 2015, а й новим архітектурним символом міста.    

***

Якщо зазирнути до списку проєктів реалізованих і тих, що залишилися на папері, можна побачити, скільки разів Белліні приходив другим до фіналу міжнародних конкурсів, як із проєктом Музею міста Берліна, нового виставкового комплексу в Milano Rho, італійського павільйону для EXPO Milano 2015… та багато ще чого. Є й перемоги, що не закінчилися результатом – так, найболючіший для нього спогад про проєкт-переможець Міської бібліотеки Турина, ще 2001 року, не розпочатий через відсутність фінансування… Нормальні кар’єрні вигини на шляху великого майстра. Були ще інші важливі проєкти, які так і не дочекалися свого запуску. Як-от реконструкція знаменитої Пінакотеки Grande Brera в рідному Мілані, Музей римського Форуму “Antiquarium”, новий термінал аеропорту Ф’юмічіно в Римі, екологічне місто майбутнього Женжанґ у Китаї. І ще багато-багато проєктів.

Окремою сторінкою в його творчому портфоліо стоїть оформлення виставок, до якого майстер підходить з не меншою відповідальністю, ніж до архітектурних проєктів. Почавши 1961 року оформленням виставки Премії “Золотого компаса” в міланському Palazzo Reale, аж до проєктів власних ретроспективних виставок на кшталт згаданої в Трієнале.

І, звісно, ніхто не закинув дизайн, з якого так щасливо розпочалася його кар’єра 1960 року. За його підписом народилася безліч оригінальних предметів, які отримали престижні відзнаки. Наприклад, у 2019 Белліні вручили спеціальну нагороду Salone del Mobile за кар’єру, Premio Speciale alla carriera, з мотивацією за  “його невтомне прагнення до інновацій та дослідження нових границь”.

Тож завершити розповідь хотілося б згадкою одного з кумедних проєктів, представлених на виставці в Мілані. Це дизайн мармурового контейнера і пляшки для найдорожчого вина у світі Erectus марки Uovo DiVino, зробленого тільки з виноградних грон, які стирчать догори, як символ вічної енергії та продуктивності (фото вище ©Mario Bellini Archive). Побажаємо Маестро Белліні в його ювілей подальшої творчої фертильності. І скажемо… Viva Architettura!

***

Додаток. Ще кілька цитат Маріо Белліні

«Між архітектурою і дизайном немає дотику, крім винятків. Потрібно бути дуже уважними, щоб не проєктувати невеликі будівлі або архітектуру як меблі, і навпаки. Але… одні й ті самі люди можуть цим займатися, якщо хочуть, якщо вміють».

«Книги. Я живу в справжній багатоповерховій бібліотеці, де я можу присісти, прилягти, піднятися або спуститися».

«Створити проєкт нового стільця – справа дуже складна, в той час як створення проєкту хмарочоса може бути тільки дуже комплексним».

«Дзеркало. Витівка, яку я люблю найбільше. Відсутність, яка подвоює присутність».

Про місто Мілан

«Це найуспішніше місто в Італії, але не за красою, а завдяки дизайну та моді. Це бренд, що використовує такий майже зав’язлий на зубах термін як “дизайн”, яким сьогодні називають усе: готелі, телефони, планшети, ПК, фірми, автомобілі, одяг і навіть продукти харчування. Після війни цей термін народився з ентузіазму і бажання творити невеликих підприємців, таких як Cassina, Brion, які ризикували своєю шкурою, і небагатьох “майстрів” архітекторів, таких як Albini, Zanuso, Magistretti, Gardella, брати Castiglioni, Gae Aulenti. В той час як сьогодні більше подобається (це підтверджує і Salone del Mobile) створене творцями з усього світу: Індії, Папуа, Японії, Бразилії. Вони посилаються на Мілан, вони виробляють свої предмети з італійськими підприємцями. Приклад? Жан Нувель, Заха Хадід, Старк… всі роблять свої речі тут, в Італії».

Моя архітектура старіє красиво...

***

В статті використані матеріали Studio Mario Bellini Architects, Domus, виставки Mario Bellini: Italian Beauty в Triennale Design Museum (2017, куратор Deyan Sudjic). Цитати Маріо Белліні за матеріалами Il Giornale dell’Architettura і виставки в Трієнале, розділ Alfabeto, вислів про Мілан з інтерв’ю для La Stampa (Fiorella Minervino).

Фото: ©Anna Kolomiyets з виставки Mario Bellini: Italian Beauty в Трієнале Мілану, з сайту студії, де відомо, вказано за місцем. Перше фото: вхідний портал до виставки ретроспективи-перспективи в Музеї Трієнале Мілану, 2017. Друге фото – з галереї ‘Wunderkammer’ на цій виставці, фото ©Lucio Lazzara. Заключне фото: Маріо Белліні на дивані ‘Faust’ власного дизайну для Driade. Фото ©Donato Di Bello з журналу Domus 836, 4/2001. Белліні був головним редактором журналу Domus з 1985 по 1991 роки.

Сподобалось, поділіться