Gabriel Bella. Життя і смерть у Венеції

Анна Коломієць (з присвятою художнику Валентину Гордійчуку)

В цій розповіді будуть два головних діючих персонажа. Один – місто Венеція, інший – її маловідомий, всім серцем відданий митець Габріель Белла. Ошатна і прекрасна Венеція, найбільш інтригуюча і суперечлива з європейських столиць, в завершальний сезон існування тисячолітньої Республіки Serenissima. Другий – її художник, якому вона була знайома до останньої складки оксамитової сукні, скрипу весла у форколі гондоли, морщини примруженого за вирізом маски ока, урочистості офіційних та галасу народних свят. Проте ні, буде тут ще один, третій важливий герой – за лаштунками. Це видатні клієнти, завдяки інтуїції яких до наших днів дійшла дивовижна і щира серія полотен з венеціанського побуту другої половини-кінця XVIIІ століття – графи Джустініан-Кверіні, які, згідно сімейних архівів, і замовили Габріелю живописний цикл, про який далі мова.      

“Saluti da Venezia”

Почнемо трохи здалеку. Традиція міського пейзажу мала на момент, який описується, вже майже сторічну історію і точно 50 років максимального процвітання. Міська ведута і ведутизм народилися як відповідь на конкретну потребу – задовольнити запит багатих мандрівників Гран-туру, по більшості з Англії, якісними мистецькими “сувенірами на згадку”. Пік популярності жанру припадає на середину Сеттеченто (VIIІ ст.). Живописні роботи з пейзажами міст і буколічної провінції, тріумфальних арок, романтичних руїн, каналів і палаццо тиражувалися та продавалися в індустріальних масштабах. Лука Карлеваріс (1663-1730), майстер перспективи і названий батько венеціанського ведутизму, Каналетто (Giovanni Antonio Canal) і його племінник Бернардо Беллотто, Франческо Гварді, Мікеле Марієскі – це лише найвідоміші венеціанські майстри ведути…

Для менш глибоких гаманців розпухлі від великого попиту гравірувальні майстерні вирізали, травили і друкували численні копії з відомих олійних полотен або створених за власними рисунками – естампи великі і маленькі були чимось на кшталт поштової листівки. “Saluti da Venezia”, Привіт з Венеції. Друкування видів набуло такого розмаху, що знадобилася вузька спеціалізація, аби встигати “перетравлювати” величезні тиражі – одні студії лише виготовляли рисунки і форми, зазвичай майстерні митців. Інші займалися виключно друком. Той самий Піранезі, венеціанець, коли зрозумів, що не зможе витримати тут надвисокої конкуренції, буквально втік до Риму. Де і прославився як найвідоміший гравер всіх часів, створивши свої знамениті на весь світ серії естампів Вічного Міста.    

До популярності цього жанру в лагуні доклалися визначні англійці, з перших найбільший історичний колекціонер творів Каналетто, британський консул у Венеції, Джозеф Сміт (1682–1770), який придбав сотні робіт, а згодом став його агентом в Альбіоні. Значне число полотен з колекції пізніше було продано королю Георгу III і сьогодні становить основну частину британської Королівської колекції у Віндзорському палаці. Іншим відомим колекціонером був сер Роберт Волпол, перший прем’єр-міністр Великої Британії. Обидва сформували англійський, а згодом і міжнародний смак до творчості венеціанців.

Белла, Джустініан і Кверіні

Події життя нашого героя Габріеля Белли не зафіксовані біографами, як у випадку більш знаменитих його сучасників. Не існує і жодного його достовірного портрету. Можливо він заховав автопортрет десь у натовпі своїх численних персонажів? Але ми навряд чи колись про це довідаємось. Народився майбутній живописець близько 1730 року, проте дата ця досить приблизна. Отже, він був на покоління молодшим за Каналетто і майже на 10 років за Беллотто, двох стовпів венеціанського ведутизму.

Перша достовірна згадка про Беллу зафіксована записом його реєстрації у Fraglia dei Pittori (Братстві художників) лише в 1760. Тобто у досить поважному як на той час віці, близько тридцяти років, якщо вірити гіпотетичній даті народження. Його одразу віднесли до категорії Artigiani, цебто ремісників, можливо за його дещо наївну та швидку манеру письма, яка могла нагадувати техніку декораторів. Проте стає зрозуміло, що Белла вже в ті роки працював для фамілій, що стояли на вершині венеціанського патриціату, в перенасиченому творчому просторі, який він ділив зі своїми більш відомими колегами.

З його творчого доробку до наших днів дійшла лише одна, але дуже об’ємна серія полотен, присвячена венеціанському життю. І це напевно найточніша, найбільш детальна й емоційна хроніка, яка будь-коли ілюструвала життя міста в лагуні очима сучасника. Цей живописний цикл народився завдяки щасливій зустрічі митця з представниками одного з найбільш впливових сімейств Венеції Джустініан-Кверіні. Пряме замовлення Кверіні підтверджується також аналізом деяких полотен, де зображені герби роду або кампо, де був – і досі є – фамільний палац, як на картинні “Свято 2 лютого на Санта-Марія-Формоза”. (нижче).

Перші згадки про зв’язки Белли з родиною Giustinian датуються 1763 роком, а інші архівні документи спорідненої родини Querini підтверджують присутність художника в резиденції графа Андреа Кверіні в Тревізо в 1782. Записи уточнюють, що маестро супроводжували цілих два підмайстри, і це говорить про наявність у той момент досить об’ємної роботи.

Скоріш за все замовником серії венеціанських ведут маестро Габріелю був шляхетний Джероламо Асканіо Джустініан, можливо разом з графом Андреа, а виконані вони були у 80-і роки. Хоч як би там було, приємно дивує далекоглядність меценатів, які розгледіли в наївному стилі Белли цінність і не стали звертатися до інших, можливо більш вправних рисувальників. Ці картини не робилися для гран-туристів, бо ті купляли Каналетто чи Беллотто. Вони були для “внутрішнього вжитку”, для того, щоб впізнавати в них себе, гордих вільних громадян Найяснішої Республіки.

Джероламо Джустініан помер у 1790 році, а за два роки у 1792 Андреа Кверіні, як найближчий родич, успадкував його майно. Полотна Белли, які роками прикрашали кімнати Джустініанів у їх венеціанському палаццо, були упаковані і перевезені на terraferma, на “континент”, до резиденції Кверіні в Кампо-ді-П’єтра, поблизу Тревізо.

Кілька років по тому, в 1796, інвентарний опис будинку графа Андреа в Санті-Кваранта засвідчує наявність дев’яноста п’яти картин зі “сценами венеціанського життя”: найдавніше свідчення, що згадана вище серія на той момент вже існувала і була досить об’ємною. Всього через рік тисячолітня Венеціанська Республіка пала під ударами військової навали Наполеона. А ще за два роки, 1799 не стало маестро Габріеля Белли, останнього щирого співця Найяснішої. Венеція під французами була піддана першому в її історії масованому розграбуванню – полотна, скульптури, мармури, коштовні прикраси, тканини, килими, посуд, скло було вивезено до Франції. Були розорені церкви і монастирі, випотрошені найбагатші шляхетні палаццо, зруйновано розкішний флагман флоту, двопалубну позолочену галеру дожа Bucintoro (Бучінторо), яка уособлювала Венеціанську Республіку і використовувалася під час щорічних урочистих святкувань. Як, наприклад, церемонія символічного “Одруження з морем” – Sposalizio del Mare. Її багаті золоті оздоблення були зняті і для більшого приниження переплавлені у злитки та відправлені до Парижу.

Так були підірвані самі устої потужної морської держави, володарки морів протягом 1100 років, аби вона більше ніколи не змогла повернутися до колишньої могутності та слави. Тож несподівано камерна серія картин Белли набула значення унікального документу свого часу, що відійшов назавжди. Документу, який з фотографічною точністю зафіксував життя в лагуні за півстоліття до винаходу фотографії. Бо інакше деталі цих буденних і святкових моментів були би втрачені назавжди.

Лише через багато років, коли місто перебувало вже під владою Австрії, ніби з іншої епохи полотна повернулися до Венеції, у фамільний палац Querini на кампо Санта-Марія-Формоза. В інвентарному описі майна 1844 року зафіксовано шістдесят сім картин із зазначенням, що до того “вони знаходилися в Кампо-ді-П’єтра і належали родині Джустініан”. Хтозна, де і коли, на яких блошиних ринках знайдуться інші, які не доїхали сюди із заміського маєтку Андреа Кверіні?    

Історія колекціонування серії картин Белли, які сьогодні можна побачити у венеціанській Фундації Querini Stampalia*, є показовим прикладом взаємозв’язку між митцем і замовником. Це було особливе цілеспрямоване самопрославляння аристократії. Міські палаццо та провінційні резиденції ставали не просто місцями, де дворяни жили в різні сезони, а справжніми центрами економічного управління та представництва. Своєрідними status symbol найбільш іменитих родів морської Республіки.

Співець пишноти і буденності

Венеція століттями акуратно і послідовно вибудовувала свій міф, культурну ідентичність і публічну історію. Часто робилось це на відчутті дива для зовнішнього “континентального” світу, за яким приховувався витончений політичний проєкт самопрезентації, розроблений протягом століть Республікою. Для forestiere, чужинця, все тут було диковинним – від ефемерної архітектури до вуличних розваг і азартних ігор, від своєї особливої лагунної моди до їжі, від носіння масок не лише під час нескінченного карнавалу до захмарно високої якості ремесел. Загадковим здавалося навіть примарне вільнодумство, яке насправді приховувало жорстку регламентацію всіх сторін життя і майже тотальний контроль влади Maggior Consiglio, Вищої Ради та Ради Десяти. Про жорсткість яких можна більше довідатися у щоденниках ровесника і сучасника Габріеля Балли, Джакомо Казанови (1725-1798), найзнаменитішого коханця, авантюриста та шпигуна того часу.

Керована купецькою олігархією, заможна Венеція створила образ стабільного, вільного, гармонійного міста: досконалу адміністративну машину, засновану на чіткому розподілі ролей і соціальному контролі, де кожен клас і кожен орган Республіки займав визначене місце на публічній арені. На цьому тлі художники і ремісники працювали пліч-о-пліч, і ті, й інші корисні та функціональні для творення слави – і міфу – міста в лагуні.    

Наш милий Белла видається уважним перехожим, фланером, який, керований своєю невичерпною цікавістю, прогулюється по калле та кампо, роздивляється численні сцени і сюжети, які відкриваються перед ним. Люблячий і акуратний хроніст, ніби персональний біограф, Белла уважно документує сцени з громадського та приватного життя свого міста, оживляючи їх персонажами, зробленими швидкими мазками. З бажанням імітувати великих майстрів венеціанської ведути, де архітектурні ракурси та повсякденні справи відтворюють атмосферу лагуни. Але на відміну від великих сучасників, персонажі Белли ніколи не безликий чи сюжетно неважливий дрібний стафаж – staffage. Люди тут так само важливі, як і архітектура, яка стає лише кулісою, фоном для події.

У нашого автора чудове почуття гумору і увага не лише до homo, а й до всіляких тварин, особливо собак. Інколи до биків (!), котів та ведмедів. Собаки, здається, присутні майже у всі моменти життя городян. Від ярмарків до релігійних церемоній – у цьому з Габріелем може позмагатися хіба що Паоло Веронезе (1528-1588), який працював тут на два століття раніше, і залишив у своїх монументальних полотнах величезну жваву “галерею песиків”.  

Gabriel Bella F[ecit]

Є підтвердження, що Белла для побудови своїх архітектурних куліс користався гравюрами численних колег-граверів, які працювали на задоволення попиту гран-туристів – того ж Каналетто. Саме у них він черпає малюнки, збагачуючи їх сучасними деталями. Топографічна точність його композицій, в яких він як вправний театральний режисер, вставляв своїх дійових осіб, дає можливість порівняти місто тоді і сьогодні, і без помилки знайти на сучасній мапі Венеції всі процитовані майданчики та архітектуру, на щастя, незмінну. Його “актори” повільно рухаються в урочистих церемоніях правителів чи церковних прелатів, засідають у величних залах Палацу Дожів, моляться в храмах, танцюють. А ще їдять, грають в азартні ігри в казино Ridotto, змагаються в регатах і забігах через мости, плавають в каналах (!), торгують рибою, овочами та наїдками, розважаються, сваряться і навіть б’ються. Показують себе і розглядають інших, в масках і без. Це справжній театр життя, завжди відкритий.      

Додатковий інтерес надають полотнам підписи на білих картушах, якими художник супроводжує кожний сюжет. Ця деталь була досить поширеною в той час. Деякі підписи більш розгорнуті і точні, деякі в двох словах, але всі на венеціанському діалекті. Завжди з підписом в кінці Gabriel Bella F[ecit]. Габріель Белла зробив. На одному з полотен, які відносяться до колекції, але не належать Габріелю, невідомий венеціанський художник підписує архітектурні споруди чи місця лагуни, як Le Fondamente Nove та острів San Cristofollo. Це одна з найбільш диковинних картин з ковзанкою на замерзлій лагуні, як нагадує голландські зимові пейзажи (вище). 

Міф про Венецію

Серія “венеціанських видів” Белли є цілісним іконографічним проєктом, який не тільки відтворює побут міста кінця XVIII століття, а й ілюструє цілком конкретні події, свідком яких став сам бо вони існували в міських легендах і хроніках. Тож деякі картини можна датувати з більшою точністю завдяки конкретним підказкам, зафіксованим в архівній хроніці Венеції. Як візити визначних гостей чи тріумфальне прибуття папи Пія VI 1782 року, розширення набережної Ріва дел’ї Ск’явоні або впровадження нових масок “калабрійського” типу, починаючи з карнавалу 1788 року. Це щільний календарний рік венеціанця, з усіма його головними святами, церемоніями, урочистостями всіх сезонів.

Дивлячись на ці картини, думається – як же добре, що графи Кверіні і Джустініан не звернулися до іншого, більш вправного рисувальника чи можливо більш відомого художника свого часу, залишивши їх гран-туристам. Що замовили цей дивовижний цикл саме Габріелю Беллі, трохи “наївному”, але уважному і щирому хроністу свого часу. І він залишив нам цей яскравий світ, який ще не знає, що вже зовсім скоро буде поглинутий бурею Французької революції.

* У Fondazione Querini Stampalia з 13 грудня 2025 по 12 квітня 2026 проходить виставка “Bella la vita a Venezia”, де можна побачити весь цикл картин Габріеля Белли з венеціанського життя. Частина з них представлена після нещодавньої реставрації, яка відбулся за підтримки Venetian Heritage. В одному із залів музею можна спостерігати за роботою реставраторів зі Scuola Piccola Zattere. Наприкінці  виставки представлено також добірку рідкісних відеоматеріалів з Історичного архіву Istituto Luce, знятих у період з 1929 по 1956 рік, які вступають у цікавий діалог із ведутами Габріеля Белли. Потім цикл повернеться у звичні зали на благородному поверсі музею.

Використані матеріали, надані прес-офісом Fondazione Querini Stampalia. Фото: ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем. Перше зображення: Рибалка благородних на каналі Orfano. Деталь. Друге фото: лев перед палаццо Querini Stampalia на кампо Santa Maria Formosa, скульптурна група Davide Rivalta “Leoni in campo”.

N.B. Музей Fondazione Querini Stampalia знаменитий ще тим, що його зали на першому поверсі, внутрішній сад та міст через канал були спроєктовані в 1959-1963 роках найвідомішим венеціанським архітектором ХХ століття Карло Скарпою.

Сподобалось, поділіться