Мілан – місто з “подвійним дном”, яке ретельно приховує свої принади. У приватних дворах, потаємних куточках парків і колишніх монастирських дворах-кіостро. Місто, яке часто ховає свої найцікавіші пам’ятники за сучасними безликими фасадами будинків, начебто бажаючи вберегти від чужих очей свою багату історію, в якій було повно славетних сторінок і в якій залишили свій слід найвизначніші особистості минулого. Про одну таку пам’ятку епохи Ренесансу, заховану всього за кілька десятків метрів від центральної площі Duomo, наша розповідь.  

В італійській мові є приказка, яку можна перекласти приблизно “як зробити з проблеми перевагу”*. Архітектурний проєкт, про який ми хочемо вам розповісти – наочна до неї ілюстрація.   

Трохи передісторії

Пізнє Середньовіччя, IX століття. Mediolanum, антична назва Мілану. Архієпископ міланський Ансперт да Біассоно, з багатого шляхетного лангобардського роду, на своїй землі та за власні кошти закладає 876 року невеличку базиліку із прилеглими келіями, який присвячує святому Сатіро, брату святого Амвросія, архієпископа IV століття, одному з чотирьох отців Церкви та майбутньому покровителю Мілана. Одночасно поруч із храмом зводять і дзвіницю, одну з двох найдавніших у Мілані, яка стає своєрідним орієнтиром-маяком для торговельного люду, що прибуває до міста, і звісно для пілігримів. Правлять службу тут брати-бенедиктинці.

Наступний найважливіший момент в історії цього храму пов’язаний із так званим “чудом кровоточення”. Місцеві хроніки XIII століття розповідають про один скандальний випадок, що стався перед церквою 1242 року. З 1200 перед нею була виставлена древня фреска, що зображала Мадонну з немовлям на колінах. Якийсь відчайдушний молодий чоловік, якого зберіглося навіть ім’я – Массаціо да Віґольцоне (Massazio da Vigolzone), здійснив у день Благовіщення найстрашніший у розумінні середньовічного християнина гріх – азартний гравець, оскаженілий від великого програшу, він вихопив кинджал і кілька разів ударив ним у святий образ у районі шиї немовляти Христа. Але те, що сталося потім, змусило забути про навіженого – тому що фреска тут же почала кровоточити.

Крихітна капела святого Сатіро в один момент стала знаменитою на всю округу і перетворилася на місце масового паломництва вірян. Сам же богохульник Массаціо, як розповідає міська легенда, після щирого покаяння закінчив свої дні ченцем при церкві святого Амвросія. Злощасний кинджал сьогодні зберігається у Ватикані, і його можна побачити тут лише раз на рік, в день Благовіщення 25 березня, для чого його спеціально доставляють з Риму.

Запрошення Браманте  

Мілан у повному розквіті другої половини XV століття, править тут багатющий рід Sforza, що прийшов на зміну засновникам герцогства Visconti. Місто виробляє, торгує, багатіє, воює і… багато будує. Закладаються нові храми, розширюються старі, найкращими майстрами сучасності прикрашається Замок Сфорца. Не забута і наша маленька церковка. Герцоги, глибоко віруючі християни, віддані образу Богородиці, вирішують, що над чудотворним образом потрібно збудувати більший, гідний його храм, який потім буде перейменовано на Санта Марія при Сан Сатіро. Саме в цей час на фресці і з’являються пізні живописні доповнення з двома уклінними фігурами герцога-хлопчика Джан Ґалеаццо Марії та його матері регентши Бони ді Савойя.

1478 року юний Сфорца у віці дев’яти років був коронований в Дуомо і став шостим герцогом Мілану, тоді ж створюється так звана Fabbrica di San Satiro, покликана розпочати будівельні роботи. Під майбутню церкву Богородиці навколо стародавньої базиліки попередньо була прикуплена земля – кілька приватних володінь, серед них таверна “У Лупи”, або “У Вовчиці”, торгові лавки. Вони дають необхідний майданчик під будівлю.

Для створення проєкту близько 1480 року запрошують найбільш відомого живописця й архітектора моменту, маестро з Урбіно Донато Браманте (Donato Bramante). Він уже кілька років працював у Ломбардії та Мілані, але поки що більше як живописець і декоратор. Браманте, на той час тридцятивосьмирічний визнаний майстер, уже з ім’ям, приймає цей виклик – саме виклик з огляду на безліч, здавалося б, нездоланних проблем, пов’язаних із самою ділянкою та необхідністю коректно “поглинути” новою церквою старовинну споруду маленької капели IX століття. І проблеми не затрималися…

BRAMANTUS FECIT IN MEDIOLANO (Браманте зробив у Мілані)

Хроніки розповідають, що початкова ідея Браманте була створити храм у вигляді рівнозначного грецького хреста в плані, з чотирьох ідентичних трансептів, з вівтарем у центрі, що краще вписувалося би в ділянку. Але ця пропозиція була відхилена духовенством. При цьому залишалася необхідність в обов’язковому класичному розташуванні головного вівтаря зі сходу. Але зі східного боку проходила вулиця (і сьогодні via Falcone), у бік якої споруду не можна було розширити навіть на метр. Тобто храм виходив у плані у формі усіченого хреста, crux commissa або грецької літери тау, просто «Τ». Тому його ще називають Т-подібним або тау-хрестом.

Тобто виходило, що стіна за вівтарем мала бути плоскою, глухою. Урбінський майстер шукає рішення – і знаходить. І от тоді, між 1480 і 1482 роками, дуже швидкими темпами ведеться будівництво. Цікаво, що саме в цей час, 1482-го до Мілану з Флоренції прибуває Леонардо. Перші згадки про замовлення оздоблення інтер’єру храму датовані 1483 роком, коли конструкція стін вже була завершена. Виконував його скульптор падуанської школи Агостіно Фондулі (Agostino Fonduli).

Наскільки ж віртуозно вирішив неймовірно складне завдання майбутній автор собору Святого Петра у Ватикані! Знаючи і вміло використовуючи у своїх живописних роботах перспективу, не так давно відкриту ренесансними художниками, геніальний винахідник Браманте створив чудову ілюзорну обманку. Він відтворив у ніші, глибиною лише 97 сантиметрів (!), декорацію з рельєфних арок і напівколон, що створювала оптичну ілюзію глибини в 9 з половиною метрів. З точкою сходження приблизно у вхідній частині храму – по осі уявної апсиди з вівтарем, в якому і розмістив чудотворний образ Мадонни. Так він компенсував те, що міська топографія відібрала, і створив абсолютно гармонійний внутрішній простір храму.

Існує цікава гіпотеза, що ґрунтується на деяких планах, знайдених в Ешбернхемському кодексі Леонардо да Вінчі (Ashburnham Codex), про присутність Леонардо на реставраційних роботах капели Сан Сатіро, що проводилися між 1492 і 1499 роками. Однак, плани Леонардо так і не були втілені на користь попередньої пропозиції Браманте. Роботи над зовнішнім оздобленням церкви були остаточно завершені лише у 1518 році. Фасад залишався незакінченим аж до другої половини XIX століття, так що оригінальні креслення Браманте вже важко було знайти по архівах. Він був  доведений до кінця лише 1871 року архітектором Джузеппе Вандоні (Giuseppe Vandoni), в неоренесансному стилі, щоб поєднати його з загальним ренесансним проєктом Браманте.

***

Якщо ви опинитеся в Мілані і схочете побачити церкву святого Сатіро, щоб випробувати на собі ефект ілюзорної перспективи, враховуйте, що місто, як ми попередили на початку розповіді, ревно заховує свої перлини. Тож не помиліться, йдучи вулицею Турина. Трохи в глибині, за простими ґратчастими воротами і кіосками квіткарів, цей рядовий фасад пізньої переробки можна і проскочити, не звернувши на нього уваги. Заходьте до храму центральною навою, прямо навпроти вівтаря, щоб повною мірою “обманутися”. Ілюзія стійка і триває довго, навіть при наближенні. І поки ви не зайдете збоку, не зрозумієте – як же він це зробив?

У переході між головним простором церкви і баптистерієм 1857 року було поставлено багато декоровану пам’ятну  мармурову стелу, де латиною можна прочитати:

Відроджене тут видовищне мистецтво  
буде існувати як документ
цього святого місця,
сформованого Браманте…

… і ви не маєте бути тут гостем,
що цього не знає.
Збережена пам’ять підказує:
я бачив і дивувався.

Ви будете вражені майстерністю цього архітектурного генія, так само як мільйони “гостей” храму до вас за, багато століть його існування. Можете навіть вийти на вулицю Фальконе, щоб побачити глухий як брандмауер задній фасад церкви, плоский і розкреслений за ренесансним малюнком – у тому місці, де плану відповідає вівтар (фото нижче).

Це саме той щасливий випадок, коли італійці кажуть зробити з недоліку надбання. А зі звичайної невеличкої церкви – місце паломництва не лише віруючих, а й творців і просто допитливих з усього світу. Щоб потім теж сказати “я бачив і дивувався”.

Bravo, maestro Bramante!

* Точно італійська фраза, яка вже давно стала фразеологізмом, звучить так “Dietro ogni problema c’è un’opportunità.” За кожною проблемою стоїть можливість. І як з’ясувалося, належить вона великому вченому доби Пізнього Ренесансу, астроному, філософу, математику Галілею, Galileo Galilei (1564-1642).

У статті використано фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем, де відомо. Старовинна карта Мілану – мініатюра з рукописної книги ‘Geografia di Tolomeo’ (близько 1470), Bibliothèque nationale de France, Париж. Портрет Донато Браманте у виданні «Serie degli uomini più illustri nella pittura, scultura, e architettura» 1769-1775 років. Том 2. Гравюра на міді. 1769. Автор Giovanni Battista Cecchi. Окрема подяка сакрестану (ризничому) храму Доменіко за цікаві історичні довідки.

Про Леонардо да Вінчі, в тому числі його творчість в Мілані, де він провів більше двадцяти років при дворі герцогів Сфорца і де перетинався з Донато Браманте, можете знайти інші матеріали в нашому журналі.

Сподобалося, поділіться