Приблизно десять років тому на сайті Муніципалітету Мілана з’явилося таке оголошення: «Щоб забезпечити сервіс ресторації для відвідувачів GAM (Галереї модерного мистецтва) і PAC (Павільйону сучасного мистецтва), а також створити нові можливості для спілкування та проведення часу батьків з дітьми, які в теплий сезон стікаються в сади Villa Reale, Міська рада вирішила створити кафетерій, який на даний момент відсутній і який буде відкрито в приміщеннях: критої частини на першому поверсі поряд із GAM (96 кв.м., який нині використовується для офісів) і в частині під портиком площею 80 кв.м., що прилягає до цих приміщень».

Але від моменту оголошення минув рік, а переможців у тендері так і не визначили… За якийсь час було оголошено повторний конкурс. І ось тут молоді герої нашої подальшої розповіді, які на той момент уже зміцніли у своєму новому кулінарному бізнесі, не упустили свій шанс. І вже у квітні наступного року відкрили свій новий заклад – бістро на ім’я LùBar. А тепер докладніше, від передісторії до сьогоднішнього гучного успіху молодої команди.

LÙBAR. Початок

Почати доведеться трохи здалеку, з випадку, з імені та родини. Бо історія ця не лише симпатична, а й повчальна – погортаймо її сторінки разом. Розпочалася вона з народження концепції slow street food на основі деяких знаменитих страв сицилійської кухні, як-от аранчіні (arancini), рисові кульки з наповненням від м’ясного з помідором до сирного й овочевого, та типових острівних солодощів: каннолі, лимонад, чедрата (освіжаючий напій). У 2013 році ця ідея народилася, як то кажуть, буквально на пляжі. Молода обдарована театральна художниця Лукреція (поки що так, без прізвища) після закінчення кінозйомок затрималася на Сицилії, місця для неї рідного, бо звідки походила родина її батька Луччо.

Там, більше від літнього байдикування і майже жартома, вона допомогла друзям і братові з декоруванням пересувного фургона ApeCar. Цим симпатичним засобом вони привозили під час сезону їжу й напої на парковку біля пляжу Oasi di Vendicari у містечку Ното, під Сиракузами. Успіх такого імпровізованого ciringuito (міні-бар open air) був настільки неочікуваним і приголомшливим, що це змусило замислитися саму Лукрецію та її брата Лудовіко: а чи не створити з цього формат?

У лютому наступного року на прохання брата Лукреція всерйоз зайнялася дизайном ApeCar, а Лудовіко разом з приятелем Едоардо Джардіні – пошуком найякісніших виробників їжі. Так з “літньої пригоди” народилася концепція майбутнього бізнесу: пересувний фургончик з вуличною їжею на основі осучасненої сицилійської кухні – Sicilian street food. До ідеї долучилася третя сестра Лучілла, стилістка моди. У новій справі взагалі виявилося дуже багато особистого, родинного – від першого меню, складеного кухаром їхнього родинного маєтку Castelluccio на Сицилії зі звичною з дитинства їжею, до обраної пастельної гами – кольорів кімнат і меблів їх рідного дому. Робота закипіла.

Фургон пофарбували в м’які пісочні тони, підібрали симпатичні аксесуари, вигадали уніформу для персоналу (Лучілла) і знайшли найкращих постачальників локальних страв. Ім’я, перебравши кілька варіантів, придумали просте і зі змістом – LùBar. Що означає просто бар на сицилійському діалекті і бар сім’ї Lu: Lucrezia, Lucilla & Ludovico Bonaccorsi… До речі, імена всіх інших членів великої сім’ї (п’ятеро дітей) теж починаються на Лу, включно з батьком Луччо, зі старовинного сицилійського роду, і мамою – Луїзою, зі знаменитої шляхетної міланської сім’ї Beccaria. Так-так, мати Луїза є саме засновницю однойменної марки романтичного і елегантного жіночого одягу Luisa Beccaria. 

Але не варто приписувати успіх новонародженого бізнесу іменам і зв’язкам незвичайної родини – молоді Бонаккорсі виявилися і без батьківських зв’язків заповзятливими, не ледачими, з фантазією і звісно ж, зі смаком. На логотипі LùBar оселилася зграя рожевих фламінго – рідкісних мешканців Оазису Вендікарі, місця, де вперше жартома і від нудьги вони випробували  формат street food.

Отже, дизайнерські ідеї та художні здібності Лукреції плюс організаторські здібності Лудовіко разом із його нестримним (за словами їх батька, навіть божевільним) гурманством заклали основи нової справи.

Повернення до Мілана

Протягом усього 2014 року бежевий фургончик ApeCar з написом LùBar їздив Сицилією і не тільки. Так його географію було розширено на всю Італію і за її межі, обслуговуючи відпочивальників пляжів і приватні свята, весілля і ювілеї, надаючи якісний кетеринг для великих заходів і приватних клієнтів, фестивалів і виставок. Молодь відточувала сервіс і покращувала деталі формату. Аж поки нарешті не було вирішено провести найсміливіший тест – у рідному для молодих Bonaccorsi місті Мілані, найсуворішому поціновувачі нових концепцій, чого б це не стосувалося – від моди (мама Луїза знає) до їжі.  Так досить скоро завсідники різних художницьких презентацій і просунутих міланських тусовок, показів мод і заходів Design Week змогли побачити і полюбити цей милий фургон з чарівною командою і смачною їжею. Він завжди вигідно виділявся і під час безлічі заходів “food truck” – якістю їжі, естетикою… класом.   

Цілком у логіці речей у молодих Bonaccorsi стало визрівати бажання розширити “життя” формату на весь рік, а не обмежуватися тільки шістьма теплими місяцями – адже Мілан не Сицилія… І молодь стала замислюватися про пошук якогось постійного місця. До речі, саме тоді, за словами Лукреції, їм уперше трапилося оголошення Муніципалітету про тендер на кафетерій при Галереї модерного мистецтва… Закохавшись у це місце, молоді люди навіть зареєструвалися на конкурс, але розсудливо зваживши всі за й проти, усе ж таки не наважилися замахнутися на таке. Бо поки ще не мали елементарного досвіду ведення ресторанної справи, окрім сезонного, нехай і успішного food truck. Але місце в душу запало…

І все ж, і все ж – одного разу сформулювавши нове завдання, симпатичний ApeCar намалювався в дуже цікавому і знаковому для Мілана місці, де вперше перейшов від кочового до напівосілого способу існування. На Центральному вокзалі, серед чудової монументальної архітектури пізнього арт-деко, під високим кам’яним склепінням. Власне, сам фургон, поставлений на одному з прольотів широких сходів, що вели до колій, перетворився на стаціонарний кіоск і швидко став популярним та улюбленим подорожуючими. В оточенні парасольок, садових полотняних стільців, ліхтариків та лимонів у вазах – незмінному нагадуванні про його сицилійське походження закладу.

LÙBAR – ресторан. Мрії здійснюються…

У 2016 році Муніципалітет Мілана, не дочекавшись гідних пропозицій, оголосив повторний конкурс на кафе для Галереї мистецтв GAM. І ось тут герої нашої розповіді, які на той момент вже зміцніли у своєму новому кулінарному бізнесі, не упустили свій шанс.

Чи було їм трохи страшно? Напевно. Про що щиро розповідали в інтерв’ю як Лудовіко, так і Лукреція. Але аж надто приваблювало місце – на подвір’ї неокласичної вілли Belgiojoso другої половини XVIII століття, поруч із парком Villa Reale, Міським садом і двома найважливішими Музеями міста… І вони ризикнули. Повторно такий шанс міг більше і не випасти. Подавши заявку на участь у конкурсі, на успішний результат справи були кинуті всі молоді сили й ентузіазм. І вони перемогли! Брат і сестри були на сьомому небі від щастя – місце їхньої несміливої мрії дворічної давності було ЇМ передано в концесію на 10+5 років.   

Дизайном інтер’єру зайнялася, звісно, Лукреція, театральний декоратор за освітою. І декорація, яку вона створила при неокласичній віллі, чудово вписалася в двохсотрічний архітектурний ансамбль. Обраний стиль shabby chick в загальному рішенні інтер’єрів і французький “акцент” у деталях несподівано чудово поєдналися з неокласичною старовиною архітектури Леопольда Поллака.

Не все було просто, адже молоді люди прийшли в місце, де ніколи до цього подібною діяльністю ніхто не займався. Не було базових комунікацій, проводка була допотопною, на 2 кіловати. До того ж і господарі будівлі GAM виставляли невиправдано жорсткі вимоги. На кшталт чорно-білої гами, убивчої для звичного світлого стилю LùBar. Довелося навчитися відстоювати свою думку, доводити – переконувати і йти вперед.

В результаті, перше, що зустрічало відвідувачів, був відкритий майданчик dehors на півтора десятка столиків. Цей відгомін літніх садових навісів був повністю заплетений рослинами, обставлений вазами і ящиками з живими квітами. Абсолютно органічна в мощеному річковим каменем дворі вілли Belgiojoso. Пізніше цей навіс-тент було замінено більш стаціонарним заскленим, можливо менш романтичним, але напевно більш функціональним в холодні місяці року.

Меблі, столи, стільці (металеві та плетені), квіткові вази були замовлені в Марокко, столи майже всі різні – круглі, овальні, прямокутні, з мармуровою мозаїкою коричнево-пісочних відтінків, гладкі, однотонні. Посуд для сервірування теж було підібрано оригінальний і доречний – це відома сицилійська кераміка Caltagirone, але не типової форми і з мінімумом декору, прозвана молодими рестораторами неологізмом scudedde (від scodella – миска італійською).

У першому залі з баром у глибині, по сторонах з боків, замість попередньо запланованих круглих модерністських столів, були винахідливо пристосовані під цю функцію дві старовинні дверні стулки. Вони тут разом з навісними петлями і литими бронзовими ручками. Барна стійка мала попередню берлінську прописку. Вона здається малахітовою, хоча насправді це перероблений пластик. Цей зал щільно населяють фламінго в різних видах – від кольорових пластикових до бронзових скульптур і зображень логотипу LùBar на вивісці, на обкладинці меню. А ще тут скрізь натюрморти зі свіжими фруктами, які здаються фізичним втіленням знаменитої картини Караваджо “Кошик з фруктами”. До речі це полотно зберігається в міланській Амвросіанській пінакотеці. Підлога тут була викладена у шаховому порядку квадратами біло-сірого мармуру.

Над барною стійкою розмістили нагадування про кочові часи LùBar і місце народження першої ідеї, на сицилійському пляжі. Це затишні ліхтарики, розвішані над стійкою, як привіт із не такого вже й далекого дитинства. Адже господарі самі на той момент були ще дуже молодими людьми, всі до тридцяти. Може тому вони не забули і про дітей – для малюків тут теж передбачили дуже милий куточок, оформлений спеціально замовленими Kartell мініатюрними копіями знаменитих прозорих стільців Ghost Chair Старка – з боку парку Королівської вілли. Цей майданчик відкритий у теплий сезон до часу закриття самого парку, функціонував як маленький дитячий dehors. Пізніше і його було оновлено – тепер тут ще дин повноцінний відкритий майданчик ресторану з боку парку Королівської вілли (фото нижче).  

Лимонарій, місце, де при віллі взимку тримали цитрусові дерева в діжках – простір між колонами проходу, що веде до парку Villa Reale. Його перекрили високими рамами зі склінням і перетворили на Зимовий сад. Тут розмістили основний зал ресторану, зберігши вуличну бруківку великими кам’яними плитами сірого кольору. У великий старовинний ліхтар по центру склепіння вмонтували систему RGB, і ввечері він змінює колір, стає помаранчевим або червоним.

Скульптурну композицію в центрі залу Lambertenghi авторства натуралізованого в Італії данця, відомого неокласика Бертеля Торвальдсена (Berthel Thorvaldsen) акуратно спакували в прозорий куб і обставили навколо столиками, стільцями і м’якими диванчиками. А ще всі простори ресторану були щільно декоровані живими рослинами: пальмами, фікусами, кактусами, ліанами, трояндами. Тому ця романтична зала найбільше нагадує французьку orangerie, у чому є певна спадкоємність, пам’ятаючи, що тут був колись лимонарій.

Не можна піти звідси, не побувавши в туалеті (без евфемізмів) – заключний сюрприз від Лукреції. А може спільна ідея брата і двох творчих сестер? Цей маленький, як шафа, сірий об’єм із дзеркалами на стелях, із мініатюрними поличками наче з лялькового будиночка, на яких розставлено літери і фрази та сидять час від часу сотні різнокольорових метеликів (інсталяції весь час оновлюються). Здається, хлопнеш у долоні, і метелики розпурхнуть яскравою зграйкою під стелю. Адже молоді Bonaccorsi ще, за великим рахунком, вчорашні діти. Та й весь персонал дуже молодий – найстаршому всього 28 років.

Можливо, тому сума живих рослин, пастельної гами уніформи і деталей оформлення, архітектурної краси неокласичної вілли, і звісно, смачної їжі, що змінюється за сезонами, і виняткових сицилійських вин змушує повертатися сюди, одного разу відвідавши. Знову і знову. Спробуйте, щоб переконатися… 

Післямова

З відкриття пройшло кілька років. Заклад вже став невід’ємною частиною міланської панорами ресторанів, одним з найбільш улюблених і популярних. В якийсь момент на Центральному вокзалі зник “кочовий” кафетерій, в якому молода команда свого часу тренувалася у веденні бізнесу ресторації. Натомість минулого року у чудовому історичному кварталі Брера, недалеко від бутіку Luisa Beccaria, на площі del Carmine перед однойменною церквою з’явився новий заклад. Невеличкий милий кіоск з відкритим майданчиком. З ніжною назвою LùBarino. Lu-барчик. Це найновіший дочірній заклад брата і сестер Бонаккорсі. Тут так само відчувається клас і смак основного ресторану. Біля закладу часто грає жива музика, здається, віолончель, яка напрочуд тонко гармонує з образом кафетерію. Ділимося секретом (між нами): музиканта запрошують і фінансують власники бару, а він зображує випадкового вуличного виконавця. Хіба це не геніально, як і все в історії LùBar?

Цитата оголошення Муніципалітету за офіційним сайтом Municipio di Milano, використані матеріали сайту LùBar, Facebook Lùbar. Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем і з відкритого доступу. Заключне фото: LUBARino на площі Del Carmine в богемному кварталі Брера, 2024.

Сподобалося, поділіться