Меблі – домашня архітектура.
Архітектура – меблі вулиць та площ.
Загальне в них – первісна та визначальна утилітарність і тої, й іншої є правилом, законом. Недарма ще у давньоримського Вітрувія, знову відкритого і засвоєного ренесансними архітекторами в їх потягу до античної класики, на першому місці в його формулі Архітектури сказано: Міцність. Вже потім Користь (утилітарність), і лише після – Краса.

«Haec autem ita fieri debent, ut habeatur ratio firmitatis, utilitatis, venustatis».
«У всьому тому, що маємо робити, потрібно прагнути до міцності, користі та краси».

Marco Vitruvio Pollione, De Architectura, Книга I, 2

Очевидний і недивний зв’язок того, що зовні, з тим, що всередині. Середньовічні та готичні меблі солідні та міцні, як і тогочасна архітектура: з цільного дерев’яного масиву, без цвяхів – на кілочках або в “ластівчин хвіст” (назва в італійській традиції). В архітектурі дерев’яної хати це з’єднання називається “в шип” або “в клин”. І ніяких лаків або клеїв – до них ще як мінімум два століття. Та й асортимент вузький, утилітарний: шафи ще не винайдено. Це скрині – до речі в українській мові напряму від італійського scrigno – скріньйо, часто вони ж перетворюються на лави – кассапанки. На них і сидіти можна, і спати, на всі випадки життя.

А ще, окрім пристосувань для сидіння (стільців), їжі (столів) і сну (ліжка), існувала така багатофункціональна штука як cassone – буквально великий ящик. Саме до цього предмета стало вперше застосовуватися поняття mobile, з італійської одночасно переносний (цебто мобільний) і меблі. І недарма – адже він зберігав у собі нехитрий скарб своїх господарів у дорозі та за потреби ставав незамінним у випадку швидкої втечі. В кассоне тримали білизну впереміш із книжками, рукописами, борговими зобов’язаннями, пересипаними ароматичними травами – від молі та шашілі. Від цієї початкової мобільної функції і народилася назва меблі.

Так подорожував у XIV столітті всією Європою непосидючий Франческо Петрарка. Він залишив по собі з меблів лише таку коробку-бібліотеку –  дуже конструктивістську, якщо придивитися, та похíдне розкладне крісло з кипариса зі скромним різьбленням. Саме в ньому, за легендою, він і спочив за читанням Верґілія на світанку 19 липня 1374 року.

Поступово, починаючи з Італії, а саме Флоренції, Ренесанс потужно витісняє готичний стиль. Цей новий смак приваблює найвідоміших художників, які прикрашають підлоги, стелі, меблі, столове срібло і кераміку для правителів і знаті в їхніх зáмках та палацах. На меблеве мистецтво, як і раніше, впливає архітектура, диктуючи гармонію пропорцій: креденси набувають вигляду маленьких кіосків, увінчаних фронтонами і нішами, як міні-архітектура.

А лави-кассапанки перетворюються на статусний предмет інтер’єру. Їх розписують найзнаменитіші живописці, від Мікеланджело до Поллайоло, Боттічеллі і Ліппі, Гірландайо та Учелло. Їх передають у спадок, ними вихваляються. У міських ратушах вони використовувалися для зберігання документів, печаток, знаків державної влади, а при церквах – для храмового начиння, необхідного для проведення літургії. Серед усіх цих численних типологій, поширених в епоху Відродження, особливе місце все ж посідала cassone nuziale, або весільна скриня. Вона була зроблена з горіха з внутрішнім оздобленням з дорогої тканини або шкіри, а її довжина зазвичай варіювалася від 160 до 180 сантиметрів. Тож довгі важкі сукні та спідниці згідно моди того часу можна було класти туди, не згинаючи. Дотягнутися до дна скрині було відносно легко – висота кассоне варіювалася від 40 до 50 сантиметрів.

Один з найзнаменитіших розписів для весільної скрині створив 1483 року Сандро Боттічеллі. Це серія з чотирьох панно, які ілюструють стільки ж епізодів “Декамерону” Боккаччо, імовірно, на замовлення Лоренцо де Медічі. Потім, того ж року вони були подаровані Джаннозо Пуччі з нагоди його шлюбу з Лукрецією Біні.

Художнє оформлення такої весільної скрині-кассоне було геніальним і віртуозним за виконанням. Сюжети “оповіді”, намальовані з боків, мали розважати і виховувати молоде подружжя. Теми могли бути: портрети чоловіка і дружини, новели з Декамерона, епізоди кохання і доброчесного життя, міфологічні алегорії, весільні ходи, сцени реального та ідеального життя. І все це в обрамленні кольорових рельєфів із матеріалу на основі гіпсу pastiglia (типу левкасу) або архітектурних фризів.

У кінці XIV – на початку XV століття відбувається перетворення cassone на cassettone, безпосереднього предтечу комода як одного з перших “закритих предметів меблів”, завершених у своїй архітектурній формі. Від кассоне він успадкував функцію контейнера для білизни та предметів особистого туалету. Це вже не важкий монументальний “дім у домі”, а щось таке, що нагадує сьогоднішній вигляд комода і сьогоднішнє його застосування. Він робився зазвичай з двома або трьома висувними шухлядами, прямокутний або трапецієподібний, а в венеціанській традиції – з опуклим закругленим фасадом.

***

Отже, це Ренесанс. Після нього був Маньєризм, що торкнувся більше живопису, а за ним Бароко – по суті, перший з архітектурних стилів, що виокремив меблі як щось, що заслуговує на більш пильну окрему увагу. І не лише теслярів чи майстрів-червонодеревців, а й архітекторів. Цікаво назвав бароко головний редактор журналу AD Italia архітектор Етторе Моккетті (Ettore Mocchetti) в одному виступі – прото-дизайном сьогодення.

Саме слово barocco, як вважається, іспанського походження – цим терміном позначали набір різнокаліберних перлин. Потім за аналогією поняття перейшло на всі ті дивацтва та екстравагантність, які й охарактеризували новонароджений стиль. Його батьківщиною, природно, була Іспанія – звідси почалася його переможна хода всіма європейськими королівськими дворами в XVII-XVIII століттях, особливо вплинувши на французьку школу.

Інтер’єр, що активно обживається в цю епоху, так само перенасичується екзальтованим і екстравагантним духом, як і фасади з планами. Раковини і завитки, скульптура і листя аканта, витіюватість і багатослівність – все це всередині, в інтер’єрі, навіть більшою мірою, ніж зовні. Забуті вузькі вікна-бійниці, холодні похмурі зали замку castello за товстими мурами – все тягнеться до світла. Все напоказ – золото і коштовності, парча і глибокі декольте.

З аскетичного дідуся Вітрувія геть-чисто вибивають поняття користі, utilitatis, якщо це не користь гедоністичного штибу – насолоди життям. Меблі в цей час стають скоріше об’єктом для творчих пошуків ювелірів, ніж столярів-червонодеревців. Вони багато інкрустовані дорогоцінним і напівдорогоцінним камінням, слоновою кісткою, черепахою, мармуром. Меблі золотять і сріблять, розписують, пудрять і рум’янять не менше, ніж якихось там придворних кокеток при дворі короля Сонце – жонолюба Людовика XIV.

Вперше починають використовувати і дорогі фанерування по суцільнодерев’яній підоснові з дешевших порід – вони з’явилися від популярної техніки інтарсії. Кількість відтінків і тональностей дерева дозволяє умільцям створювати справжні картини на фасадах меблевих шедеврів. З’являються і меблі не тільки корисні (меблі-контейнер або меблі-ліжко/стіл), а й, наприклад, майже безглузда консоль, маленький декоративний приставний до стіни столик, який ніби поєднує рясні декори стін з обстановкою. Нефункціональний, але красивий. Саме в бароко вперше було застосовано клеї для збирання меблів. Продиктувало цю необхідність насамперед використання різних порід дерева і різнорідних декоративних матеріалів. Улюблені породи дерева бароко – черешня, червоне і ебенове дерево, а також евкаліпт, що не боїться деревоточців.

Повертаючись до комода cassettone, кумедно, що для впливових багатіїв, які одягалися розкішно й вишукано, але частіше за все мали вельми сумнівне уявлення про особисту гігієну, червонодеревники спеціально створювали комоди із сімома шухлядами – септет, або settimino в італійській традиції. Такий “тижневичок” якнайкраще підходив для зберігання численної білизни та елементів дорогого вбрання, яке потрібно було одягати щодня. Просто в той час була поширена думка, що часта зміна сорочок і спідньої білизни вже сама по собі була цілком достатнім заходом гігієни.

Паралельний за часом стиль Людовика XIV, що панував у Франції і вплинув на меблеві смаки всієї Європи, додав до списку предметів обстановки трюмо trumeau – креденс або стіл-бюро з “надставкою” та полицями. Трюмо мало приголомшливий успіх.

Ще однією новинкою “від Людовика” стало широке застосування бронзових позолочених накладок – як в якості декору, так і для посилення кутів і кромок. Значно вагомішу роль починають відігравати ручки – бронзові та латунні, вони збільшуються в розмірі та стають елементами декору у вигляді листя або морських раковин. Законодавцем меблевої моди незмінно залишається в цей час Франція з її потужною Manifattura Reale della Corona, що обслуговує королівський двір.

***

Як часто буває в історії, на зміну “періоду надмірності” на початку XVIII століття приходить період більшої тверезості та стриманості. Так і в меблевих викрутасах моди за бароко прийшов короткий етап Регентства, між смертю короля Сонце та початком царювання Людовіка XV, з його більш стриманим стилем, з акцентом на зручність, простоту та елегантність.

Наступний стиль Рококо, в Італії відомий ще як Барокетто, барокізуючий, а в Англії названий Chippendale – за ім’ям червонодеревця Томаса Чіппендейла. Цей стиль додав ще більшу легкість і кривизну в лінії там, де вони ще залишалися прямими. Завилися-закрутилися ніжки столів і бюро, консолей і диванів. Він здавався відповіддю на помпезний і перенасичений стиль Версаля Людовика XIV. Саме слово походить від французького rocaille, яке означало вкритий мушлями витвір-скульптуру, що прикрашав популярні в той час штучні гроти.  Головною особливістю рококо можна назвати поєднання архітектури, меблів і живопису в один цілісний і елегантний ансамбль, з його завитками й арабесками, наскільки екстравагантними, настільки й розкішними.

У Rococò стіни, стелі були прикрашені витонченою ліпниною з переплетеннями криволінійних рельєфних декорів, побудованих на лініях “C” і “S“, а також на формі морської раковини та інших зооморфних формах. Асиметрична композиція була правилом. Світлі пастельні тони, слонова кістка і золото були домінуючими кольорами, для стільниць використовували поліхромні мармури або поверхні зі складними інтарсіями. В оббивках використовували тканини на кшталт сатину та шовку зеленого, рожевого кольорів і слонової кістки. А ще декоратори в стилі рококо часто застосовували дзеркала, щоб посилити відчуття відкритого простору, наповненого світлом.

Дуже популярні в цей період пофарбовані розписані меблі, найчастіше в Італії – тут особливо славилися венеціанські та тосканські майстри. Уперше в цей період меблі почали лакувати – гоммалак та інші рідкі лаки використовують для посилення декоративних властивостей і захисту поверхонь, щоб проявити красу текстур дерева. У Франції вершиною рококо, більш граціозного стилю Людовика XV, визнані чудові інтер’єри завершеного в той період Версаля – неперевершені шедеври майстерності червонодеревців.

***

Появі стилю Неокласика в другій половині XVIII століття значною мірою посприяло гучне археологічне відкриття руїн Геркуланума і Помпей під Неаполем. Роботи з 1709 року велися там з ініціативи австрійського принца д’Ельбоф, пізніше з 1738 до 1765 року на гроші Карла ді Бурбона. Ці зразки прекрасно збережених будинків і предметів інтер’єру двотисячолітньої давнини сильно розбурхало громадські смаки. Це насамперед позначилося в архітектурі, а потім і в меблевих смаках другої половини вісімнадцятого століття.

Форми стають більш стриманими і лінеарними, пропорції – гармонійними. Випрямляються ніжки, а в декорі з’являються колони і капітелі, і так звані греки –  рухливий геометричний декор, гірлянди і анімалістичні елементи.

З виходом на соціальну сцену середнього класу – і одночасним зменшенням розмірів кімнат – салони та вітальні стають місцем максимального докладання фантазії майстрів-меблевиків. Основним об’єктом їхніх формотворчих пошуків стають у цей час м’які меблі – дивани та крісла. Часто корпусні меблі фарбують у білий колір і потім розписують і золотять – у дусі помпеянських розписів. Бо саме там білі туніки на червоній підкладці, розшиті золотом, вказували на високий соціальний ранг тих, хто їх носив. Синонім античної класичності та величі.

Дерево з красивим і якимось південним іменем палісандр – найпопулярніше в цей період, поряд з липою, трояндовим деревом і горіхом. У своїй французькій версії стиль за ім’ям короля відомий як Людовик XVI – з невеликими локальними особливостями і найвищим розквітом мистецтва інтарсії. Придворні червонодеревці створюють на поверхні креденсів, стільниць, ліжкових узголів’їв справжні картини: пейзажі, пасторалі, галантні сцени на класичні греко-латинські теми в рамах із гірлянд і фестонів.

Ампір, імперо або емпайр – це “відгалуження”, насамперед у Франції, від Неокласики. Стиль початку XIX століття (близько 1805-1840), однозначно пов’язаний з ім’ям Наполеона і його завоюваннями в Європі. Мода на ампір буквально розносилася на багнетах французьких солдатів. Може саме тому не зачепивши острівну Британію, яка залишилася неокупованою. В Альбіоні панував стиль Regency, або Вікторіанський, а на європейській півночі (Австрія, Німеччина) ця мода, після перемоги антифранцузької коаліції, була витіснена стилем Бідермаєр. Для ампіру характерна сувора симетрія композиції, прямолінійні обриси і компактний силует меблів, широке застосування латунних і бронзових накладних декоративних деталей, часто з імператорською або військовою символікою.

Це і літера “N“, і дельфіни, леви та сфінкси, гармати та схрещені шаблі. Цілі фігурні композиції з імперським орлом, Фортуною із зав’язаними очима або з крилатою богинею перемоги Вікторією, лаврові вінки та лебідь, символ шляхетності та чистоти. І звісно, зображення самого Наполеона Бонапарта.

Особливої популярності набувають у цей період настільні, камінні, підлогові годинники, виконані найкращими годинниковими майстрами і ювелірами, з використанням бронзового лиття з позолотою, натурального каменю, інкрустацій.

***

Повертаючись на Північ Європи, цікаво розглянути етимологію слова Biedermeier, що дало назву стилю, який охоплює період близько 1815-1840 років. Цим ім’ям називали карикатурний збірний персонаж дрібного буржуа, розчарованого в результатах Французької революції та роздратованого нехтуванням своїх демократичних поривів. У буквальному сенсі “пан Ніхто”, безликий міщанин. Його прототипом став вигаданий літературний песонаж Ґотліб Бідермаєр з пародійних віршів середини XIX сторіччя.

Але дивним чином, стиль, який бажав залишитися гранично анонімним, став знаменитим саме завдяки своїй функціональності, практичності та не позбавленій благородства простоті. Гладкі поверхні майже без прикрас і декоративних накладок, суворі лінії та чітка геометрія залишали у сучасників відчуття навмисної грубості, ніби були недопрацьовані. Але з часом стало зрозуміло, що саме аскетичний бідермаєр став кроком назустріч меблевим смакам ХХ століття.

***

Стиль, який з’явився в 30-ті роки дев’ятнадцятого століття в роздробленій і колонізованій австрійцями Італії, отримав пізніше назву Еклектики (або Історизму) – визначення, що добре знайоме століттю двадцятому. Його поширення по всій Західній Європі було стрімким і переможним. Франція, Німеччина, Англія, Іспанія охоче “копіювали” і поєднували в одній обстановці елементи готики і неокласики, Бідермаєра і всіх Людовиків разом узятих. Входять у моду величезні дзеркала та оригінальний S-подібний диванчик confident із протилежно повернутими сидіннями.

Саме в цей час на тлі загального промислового піднесення, особливо в Англії, з’являються перші індустріальні – factory-made – тобто серійні меблі. Індустріалізація виробництва, простота пошуку сировини навіть за тисячі кілометрів, у далеких колоніях, дають змогу британським виробникам меблів експериментувати з новими стилістичними рішеннями, хоча такий пошук і спирався цілковито на європейські художні смаки. Тут роль першої скрипки історія відвела неймовірно продуктивному й універсальному Вільяму Морісу з його рухом “Arts and Crafts”, що зародився в 60-ті роки ХІХ століття і визначив на десятиліття смаки в Британії і не тільки. Саме він підготував ґрунт для наступного видатного напрямку.

***

Отже, наступають часи нового стилю геть відмінного, ні на що попереднє не схожого. Це не стиль, який збирає деталі й елементи в минулому, як еклектизм, або наступний за ним так званий Другий Ампір, за епохи Наполеона III (близько 1852-1870 рр.). Це народжений у Франції плинний, “нервово” покручений і манірний Art Nouveau, або в англійській версії Liberty. У Німеччині це Jugendstil, а в Австрії він ще відомий як Сецесія (близько 1880-1920 рр.). Нам більш звично називати його Модерн.

Найближче до суті в імені підійшли все ж таки італійці, назвавши його Floreale, тобто рослинний стиль. Хоча в італійській літературі все-таки частіше можна зустріти англійську назву Liberty. Від імені спритного й обдарованого британського підприємця, торговця тканинами, шпалерами, порцеляною, гравюрами та колоніальною екзотикою Артура Ласенбі Ліберті, що зумів відчути “золоту жилу” в новому прикладному напрямі. В 1902 році його компанія Liberty & Co. брала участь у Міжнародній виставці сучасного декоративного мистецтва в Турині. Саме відтоді ім’я марки стало в Італії синонімом нового напряму в ужитковому мистецтві та ремеслах, що став тут популярним під іменем Liberty або Arte floreale.

Затверджений у графіці Обрі Бердслеєм, а в архітектурі – Антоні Ґауді, ар-нуво переможно пройшов усіма можливими сферами застосування творчої думки. Будівлі, меблі, аксесуари, одяг, живопис, навіть музика та література. У меблях його особливістю було наполегливе застосування декорів, натхненних флорою і фауною: листя, бутони, квіти, тварини і комахи. Асиметрія об’ємів, використання в якості декору емалей, вітражів, інкрустацій з перламутру та інших відомих матеріалів як то черепахи, металу. Улюблене дерево модерну – горіх і черешня, але застосовуються всі відомі та звичні, а також досяжні екзотичні породи.

***

Останнім класичним стилем в історії меблів вважається Art Déco (20-30 роки XX століття), який як і Art Nouveau, з’явився у Франції після закінчення першої світової війни, наприкінці Belle Époque. Це час регтайму і першого гучного розквіту кіно, зародження перших Maison – модних домів у їхній сучасній інтерпретації. Може саме тому, окрім меблів, ар-деко ще значніше проявився в ювелірному мистецтві, давши світу неповторні й досі надихаючі зразки.

Це стиль, який вперше так активно поширився і на Новий Світ – Америка дивиться на Європу як на взірець і орієнтир своїх повоєнних смаків у всьому. І тут активно виходить на сцену постать архітектора-проєктувальника та дизайнера, який не обов’язково знається на технологічних деталях меблевого виробництва, а скоріше може бути порівнянний зі стилістом моди. Це “ідеолог” концепції, який лише час від часу та за потреби заглиблюється у створення свого витвору.

У меблях ар-деко простежується частковий вплив стилів сімнадцятого століття. Різьблення і різноманітні лакування стають відмінними рисами стилю, поряд з використанням в інтарсіях і різьбленні сюжетів з тендітними жіночими фігурками, левами в оточенні хортів, граціозними дикими тваринами. Саме ар-деко став тим живильним матеріалом, на якому виростали всі модерністські течії ХХ століття. Хоч би як ці революційні наступники не проголошували зречення від смаків минулого, його сліди відчуваються скрізь – від раціоналізму і футуризму до конструктивізму і постмодерну.

Якщо говорити про сьогоднішнє використання в інтер’єрі класичних стилів, Ар-деко й Ампір залишаються, мабуть, і досі найулюбленішими та найбільш копійованими зразками в сучасному меблевому виробництві, які звуться в Італії mobile in stile. Вони найкраще адаптуються до сучасних інтер’єрів, що тяжіють до класики. А ще актуальним залишається хід, коли в сучасний інтер’єр вставляються одна-дві класичні деталі, навіть із таких “розлогих” стилів як, наприклад, бароко. Вони створюють акценти і потрібну виразність у приміщенні, щоб воно виглядало яскраво і незабутньо. Що казати? Класика – безсмертна.

В статті використані матеріали Italian Ways, Arte antico Altervista, Antiques magazine, Questioni di Arredamento, Case Museo. Цитата Вітрувия за сайтом Romano impero.
Фото: ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем і з відкритого доступу. Вступне фото: виставка дерев’яних мініатюрних меблів “Manualmente Legno. In Miniatura” – Villa Necchi Campiglio, Мілан, 2017. Заключне фото: в саду вілли Necchi Campiglio в Мілані, ©Mixer Planet.

Про найвідомішу меблеву виставку в світі Salone del Mobile у Мілані читайте тут.

Ще про один цікавий проєкт на ту ж тему “Before Design: Classic” при виставці Міланський меблевий салон читайте в блозі від 19 травня 2016.

Сподобалося, поділіться