Здійснилося. У двадцятих числах квітня у Венеції відкрилася одна з провідних у світі виставок мистецтва – 59-а бієнале. Як і архітектурна, вона змістилася на рік через пандемію – до цього такі перерви траплялися лише під час світових війн. І тепер арт буде за парними роками, архітектура за непарними. Ще з нового, а його багато, бієнале почалася майже на місяць раніше за звичний кінець травня, і триватиме 7 місяців замість півроку.

Венеціанський форум – живий організм, який змінюється, і кожен “випуск” є чітким відбитком свого куратора. Цього року це Чечілія Алемані*, італійка, що живе в Нью-Йорку, організатор художніх подій міжнародного значення. Такому професіоналу під силу і бієнале. Запропоновану нею тему The Milk of Dreams – “Молочні мрії”, можна перекласти і як “Молоко сновидінь” – за назвою книги казок англійської художниці-сюрреалістки та письменниці Леонори Каррінгтон**. Які ідеї заклала кураторка і як відповіли на задану тему запрошені автори та творці національних павільйонів, подивимося уважніше (друга частина тут).

Фантазія без меж

У вигаданому фантастичному світі Каррінгтон життя постійно винаходиться заново, у ньому немає нічого сталого і застиглого, тут уяві можна змінювати і змінюватися. Зміст її робіт часто малозрозумілий, а в глядача залишається відчуття занепокоєння та дискомфорту. Як не провести паралелі із сьогоденням?

В руках Чечілії, у момент повної фізичної ізольованості всіх від усіх, образ майбутньої виставки виліплювався не миттєво, а в постійному спілкуванні з авторами. Вперше у переважній більшості це були жінки-художниці та небінарні гендери. І, напевно, вперше в історії бієнале кураторка побачила більшість робіт вже безпосередньо після їхнього прибуття до Венеції.

Як підтвердила сама Алемані, виставка формувалася під час довгих віртуальних бесід у Zoom – це був початок 2020 року, момент найжорсткішого локдауну.

Таке “проговорювання” і пандемія наклали свій відбиток і на результат. Діалоги породжували безліч питань, висвітлювали  актуальні проблеми, що водночас турбували як художників, так і домінували в суспільстві, у соціальних науках. Алемані зібрала їх потім до попереднього списку:

Як визначити зміни в людини?

Які особливості відрізняють рослину, тварину, людину та нелюдські форми?

Якими є наші обов’язки щодо наших побратимів, інших форм життя і щодо планети, на якій ми живемо?

Яким було б життя без нас?”

Це лише деякі з питань, які розглядає арт-бієнале. Руками та фантазією авторів вона досліджує багато сфер: фантастичні істоти, метаморфози тіла та людства, наші відносини із Землею та технологіями. А ще сюрреалізм, спіритизм, магію, перегляд самого визначення людини, письменницькі наративи та фемінізм, дивовижні гіпотези постлюдського світу. Переосмислення світу. З уточненням – переосмислення світу сучасного мистецтва з жіночого погляду.

Капсули часу

Цікава знахідка куратора – розподілити вздовж маршруту у Центральному павільйоні Садів та Кордеріях п’ять невеликих тематичних виставок, вкраплених між сучасними творами. Ця несподівана машина часу, з добіркою цілком у дусі Каррінгтон, переносить в інший часовий вимір. Виставки у виставці навіть оформлені спеціально інакше. Іноді як коробка, іноді як подіум чи кокон.

Алемані дала їм точну назву: капсули часу. Вийшло п’ять ретроспективних залів з акуратно відібраними витворами мистецтва, рідкісними артефактами та документами, що ілюструють обрані ключові теми.

Отже, капсули у Центральному павільйоні Садів:

• Колиска відьми (фото вище – загальний вигляд “капсули”)

• Тілесна орбіта

• Технології чаклунства.

Ще дві історичні капсули ми знайдемо в Арсеналі. На початку Кордерій є капсула, на створення якої надихнули твори американської письменниці-фантастки Урсули К. Ле Гуїн. Її теорія розповідання ототожнює народження цивілізації не з винаходом зброї, а (дуже по-жіночому) з предметами “мирного побуту”:

• Аркуш гарбуз мушля сітка торба мішок пляшка горщик коробка контейнер.

• П’ята заключна капсула Спокушання кіборга. З комбінаціями між людським та штучним, з аватарами пост-людського та постгендерного майбутнього.

Ці мікро-виставки прикрашені важливими запозиченнями з відомих музеїв, що важливо – часто з приватних колекцій, рідкісні документальні знахідки, цікаві не лише з художньої, а й з історичної точки зору. Роботи та предмети шістдесяти, вісімдесяти та 100-річної давнини чергуються у сусідніх залах із сучасними, дають ясне усвідомлення спадковості.  Подібність між художніми методами та практиками через покоління іноді вражає, такі близькі ці автори до сучасного сприйняття. Як неоднозначно вони, напевно, сприймалися сучасниками сто і більше років тому. А може просто не сприймалися?

Ці геніальні тематичні капсули за рамками офіційних канонів витягують – іноді з незаслуженого забуття – окремих емансипованих авторів-жінок, і неймовірно збагачують бієнале. Алемані назвала їх “коротким замиканням між сьогоденням та минулим”.

***

Уявна подорож, премії бієнале

У цій атмосфері невпевненості моменту багато художниць (і зрідка художників) у нових або спеціально створених для венеційської виставки роботах спробували уявити, яким би міг бути пост-людський світ, переосмислити його. На противагу ренесансному ідеалу, в центрі світоустрою якого була людська постать, Uomo rationis – Людина розуму, як міра всіх речей. Під ним мався на увазі зазвичай білий європеоїдний чоловік. Як ілюстрацію можемо уявити знамениту Вітрувіанську людину Леонардо – Uomo Vitruviano. Сьогодні автори дозволили собі засумніватися у цьому, як і загалом у центральності людської фігури як такої.

Ця “жіноча”, навіть феміністична бієнале всіма силами намагалася бути мінімально політизованою, на відміну від багатьох попередніх, які гостріше порушували важливі соціальні проблеми. Виставка 2022 року спробувала зануритися в теми персональні, внутрішні, у світ фантазії. З посиланням до досвіду минулих поколінь, до локальних форм знання корінних народів, зі спробою побудувати нові міфи та гіпотези нових універсальних світів. Таких світів, де було б комфортно усім живим сутностям. Де окрім чоловіків та жінок важливе місце займали б люди небінарного ґендера чи нові ідентичності. Тому напевно у всіх презентаціях так наполегливо звучало подвійне звернення “художниці та художники”, замість звичного спрощення до множини чоловічого роду.

Далі буде просто панорама робіт сучасних авторів по залах Центрального павільйону та Арсеналу – уявіть себе глядачем. Cherchez un homme)

Поєднання у загальних просторах робіт сучасних авторів з їх попередниками сторічної і більше давнини дає розуміння, що мистецтво завжди було точним барометром стану суспільства. Воно пророчо інтерпретує, а іноді несподівано для себе самого випереджає розуміння багатьох процесів. Тут художник виступає у ролі медіуму, а може й віщуна. Точніше віщунки, виходячи з того, скільки саме жінок-художниць були відзначені престижними преміями бієнале. Продовження виставки в Арсеналі, окрім уже озвучених “історичних капсул”, перенесемо у другий розділ огляду. А поки що поговоримо про премії Бієнале Leone d’Oro.

***

Посередині головної Зали Chini Центрального павільйону, у дивовижній сценографії розписаного купола 1907 року та дзеркал по периметру знаходиться “пам’ятник слону” (слонисі) , Elefant / Elephant (1987), німецької художниці Катарини Фрітч (Katharina Fritsch). Слон найбільший ссавець на Землі, а ще яскравий приклад зі світу тварин високо організованого і чудово функціонуючого матріархату. Зроблений з темно-зеленого поліестеру, він виглядає наче відбиток з опудала слона, відтворює кожну складку та зморшку тіла тварини з дивовижною точністю, створює надприродний ефект. Журі присудило Катарині престижну премію Золотого Лева “За кар’єру”.

Другого Лева “За кар’єру” отримала чилійська художниця, поетеса та активістка Сесілія Вікунья (Cecilia Vicuña). Її скульптури-інсталяції часто лишаються просто неба, де піддаються дії атмосферних явищ і впливів. На бієнале її site specific інсталяція NAUfraga (2022), складена з мотузок та уламків, зібраних у Венеції. В назві роботи поєднуються латинські слова navis (корабель) і frangere (розбивати), що нагадує про трагічну експлуатацію Землі, яка повільно топить Венецію. Картини Вікуньї у тому ж самому залі Центрального павільйону можна назвати своєрідним “комплексом конкістадора” щодо корінних народів, із відчутним сексуальним підтекстом.

Найпрестижнішу номінацію та головну премію Бієнале Золотий Лев отримала американська художниця Сімона Лі (Simone Leigh). Її скульптура Brick House у першій залі Арсеналу – монументальне бронзове погруддя чорношкірої жінки, спідниця якої нагадує глиняний будинок. За визначенням журі, “за монументальну скульптуру біля входу в Арсенале, суворо вишукану, віртуозно виконану та потужно спрямовану на роздуми”. Спершу вона була встановлена ​​ у галереї High Line у ​​Нью-Йорку у 2019 році. Роботи художниці у залах національного павільйону США, у проекті Sovereignty, говорять про розмаїття її творчого пошуку.

Зміна програми

Коли замислювалася ця бієнале, головним викликом людству була пандемія, фоновою константою – загроза глобальних екологічних катастроф. Сьогодні, на жаль, до цього додалася війна в Україні, 6 мільйонів біженців і всі викликані цим наслідки, які вже відчув світ. Весь цей ланцюг трагічних подій останніх років щодня нагадує нам про те, що ми смертні, не всесильні і не самодостатні. Що людина – це лише частина взаємопов’язаної та взаємозалежної мережі. І людина в ній, можливо, не центральне творіння, але очевидно найнебезпечніше.

Так що втекти від політики не вдалося, за всього бажання куратора зробити аполітичний проект – світ залишається все ще глибоко антропоцентричним. Між першою презентацією 2 лютого, коли Чечілія Алемані вперше розкрила секрети майбутньої бієнале, та її відкриттям 22 квітня російські війська вторглися в Україну. Як прямий наслідок того, що сталося – не відкрився павільйон Росії. Про відмову брати участь у проєкті відразу після початку війни оголосили його куратор Раймундас Малашаускас і художники Кирило Савченков та Олександра Сухарєва. Організатори Бієнале назвали цей жест мужнім.

Одночасно було додано за кілька тижнів до відкриття новий майданчик – Piazza Ucraina, “Площа України”. У самому центрі Садів, на Spazio Esedra поряд із книжковим павільйоном Стірлінга – на знак солідарності та підтримки українських художників. Її створили куратори основної виставки національного українського павільйону Борис Філоненко, Лізавета Герман та Марія Ланько за проєктом української архітекторки Дани Косміной.  Білі мішки з піском імітують ті, що захищають зараз в Україні пам’ятники від артобстрілів, в оточенні обпалених дерев’яних конструкцій. На них наклеєні принти робіт українських авторів, створених вже після початку війни.

Ця площа як наслідок антропоцентризму в дії додала трагізму до мирних, фантазійних проєктів, запланованих заздалегідь на бієнале. Як ще одне підтвердження крихкості та непередбачуваності світу, який ми, люди, намагаємося ділити з усіма іншими мешканцями планети Земля.

Ще багато цікавого у національних павільйонах. Золотого Лева цього року журі присудило павільйону Великій Британії, але наші симпатії віддані іншим. Далі буде…

Виставка відкрита до 21 листопада 2022 року.

*Cecilia Alemani — італійська кураторка, живе у Нью-Йорку. З 2011 року вона є директоркою та головною кураторкою High Line Art, програми паблік-арту, представленої High Line у ​​Нью-Йорку. У 2018 році Алемані була художньою керівницею першого випуску Art Basel Cities: Buenos Aires. У 2017 році – кураторка італійського павільйону на Венеціанській бієнале.

**Leonora Carrington (1917-2011) — британська художниця, письменниця, сценограф та актриса. 1937 року в Лондоні познайомилася з відомим німецьким сюрреалістом Максом Ернстом. Після бурхливого роману поїхала слідом за ним у Париж. Художник залишив свою дружину і прожив разом із Леонорою кілька років. В 1941 році вона мусила тікати від нацизму через Іспанію до Мексики, де і прожила решту життя. Окрім картин писала книги англійською, французькою та іспанською мовами.

За матеріалами La Biennale та презентації Чечілії Алемані від 2 лютого 2022 року. Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем, з відкритого доступу. Фасад Центрального павільйону бієнале прикрашають скульптури кенійської художниці Cosima von Bonin з кольоровими акулами, рибами, морськими чудовиськами, сокирою, встромленою в колону: WHATIFTHEYBARK 01-07.

Продовження цього огляду в другій частині.

Про історію створення венеціанської Бієнале читайте в цьому журналі від 16 квітня 2022.

Сподобалося, поділіться