Підбираючи визначення поточної Арт-бієнале у Венеції, спало на думку таке – найбільш художня, найтендітніша і найменш політизована виставка останніх років. Може тому, що куратор цього разу жінка, Чечілія Алемані*? До речі, перша куратор-італійка з 1895 року. Може тому, що Чечілія запросила до участі абсолютну більшість жінок-художниць та небінарних людей? Може, таким був загальний настрій учасниць та учасників після дворічної ковідної ізоляції?
Як би там не було, але якимось зовсім незрозумілим чином те ж відчуття залишає і більша частина національних проєктів країн. І ця третя частина огляду буде присвячена саме їм. Спочатку у Садах, рандом чи переміщаючись за картою, щоб було наочніше.
Все охопити не вийде – їх цього року 80 (!) +5 нових – але хоча б обрані, найцікавіші із суб’єктивної точки зору автора огляду. Запрошуємо з нами на прогулянку у чарівний світ contemporary art, буде багато фото і кілька відео – для ефекту присутності. Тут перша та друга частини в нашому журналі.

Сади – Giardini. Вибране

Нагадаємо, перш ніж піти на екскурсію, що тема цієї бієнале The Milk of Dreams – “Молочні мрії”, або “Молоко сновидінь” – за назвою книги казок англійської художниці-сюрреалістки та письменниці Леонори Каррінгтон**.
Почнемо з найстарішої історичної частини Садів бієнале, з павільйонами вздовж двох алей навколо Центрального. Першими будуть особливо улюблені з усіх, лише умовно подані під назвою “кіно”, далі зрозумієте чому.

We Walked the Earth. Так зветься виставка у павільйоні Данії (художник Uffe Isolotto, куратор Jacob Lillemose). Це не саспенс, це миттю пізніше. Минувший час Simple past у назві вже навіює смуток, а побачене підтверджує це тривожне передчуття.

Вражає – як до невпізнанності можна трансформувати власний павільйон, який за бажанням кураторів та авторів перетворювався у різні роки на контейнер-басейн (2020), кінозал total black для незрячих (2019) та ще багато чого. Цього разу на глядача чекає… ферма. Типова, гіперреалістична Danish factory з кінськими кізяками, горами соломи, селянським знаряддям, іншими типовими деталями сільського життя, дуже мало буколічними. З замутненими вікнами та розводами вогкості по стінах. У двох головних залах неймовірне продовжується.

Перед нами розігрується щемлива, ніяк не пояснювана і до кінця незрозуміла сцена “домашньої драми життя та смерті” в родині кентаврів. У високій темній залі, де складно як слід щось роздивитися, знаходимо чоловіка-кентавра, що повісився. В іншій залі-стайні на підлозі завмерла в незрозумілому заціпенінні жінка-кентавріха. Чи то новонароджений, чи то викидень, поряд з нею в перламутровій плаценті знаходимо “немовля”, яке щойно з’явилося на світ. Одяг “молодих батьків” гіпер-сучасний, з елементами наукової фантастики, покритий трубками із синьою рідиною – у контрасті з фермерським, руральним оточенням явно з минулого. Їхні обличчя, тіла і руки на одну п’яту більші за середню людину і вкриті мітками тяжкої праці. Реалістичність така, що здається – зараз героїня цього дивного кіносета зітхне і стомлено заплющить очі або поворухне пальцями. Моторошно.

“We Walked the Earth спирається також на досвід мого особистого життя, що резонує у метафоричному сенсі з найбільш універсальними почуттями та думками про життя і смерть, присутність яких я відчуваю у сьогоднішньому світі”. Уффе Ізолотто

Коли ви намагаєтеся знайти пояснення загадковій сцені і кидаєтеся читати запропоновану при вході брошуру… на вас чекає сюрприз. Текст And Now We Are Water куратора Ліллемоса знущально про інше. Про пригоди дивних сутностей у воді, уявляючи, як це може бути в штучному майбутньому – блукати глибинами затопленої Венеції: “Вода скрізь. Скрізь, де ми ніколи не були і де ми зараз. Вода – наше життя. Ми створені для життя у воді. Ми створені з води…” І жодного слова про історію кентаврів.

Ні хто ця сім’я, ні що з ними сталося. І що зі світом, у якому вони живуть/жили? Ні художник, ні куратор не допомагають глядачеві розібратися. Чарівність всеосяжна. (N.B. Геніальні скульптури гуманоїдів створили у Thomas Foldberg Studio , частини тварин @10_tons та naturværkstedet).

Перейдемо на інший бік алеї, до павільйону Швейцарії. Тут нас запрошують на The Concert художниця марокканського походження з прізвищем, що складно вимовляється, Latifa Echakhch, разом з куратором Francesco Stocchi, за участю перкусіоніста і композитора Александра Бабеля (Alexandre Babel).

У замкнутому дворі швейцарського павільйону на “залишках згарища” розкидані частини скульптур зі сплетених смужок дерев’яного шпону. Антропоморфні обриси, як гігантські голови божества, що розсипалося на частини. Скульптури частково зруйновані вогнем, але запаху гару немає, як і від обкусаних вогнем дошок. Дівчина з написом Ask me на чорній футболці “по секрету” розповідає, що насправді вогонь не брав участі у процесах художниці, і це лише майстерна імітація. Як і зола під ногами, змішана з гравієм двору. Цікаво. Навіть поскрипує під ногами, як зола.

Далі ще цікавіше. Коридор-перехід в основний зал затягнутий червоно-жовтогарячою плівкою, яка змінює сприйняття зовнішнього світу, як тільки ви в нього потрапляєте. А потім – повна темрява. Начебто ви несподівано сліпнете, настільки сильний контраст між сонячним днем ​​зовні та мороком павільйону. Коли очі трохи адаптуються, ви точно відчуваєте наявність якихось великих об’ємів у просторі. І доводиться витягувати руку як сліпому, щоб не натрапити на невидиму перешкоду. З чорноти слабкими спалахами світла справді виявляються величезні, до стелі фігури – частини тіла, голови, підняті долоні. Як розрізнені частини ефемерних конструкцій карнавальних підвод, так і не зібрані разом в одне тіло.

Світлові спалахи стають все частіше, і ви потроху починаєте орієнтуватися в цьому лабіринті фігур. Іноді хтось із глядачів помилково фотографує зі спалахом, і зал освітлюється холодним світлом. Містичне відчуття присутності в дивному святилищі перед початком обряду невідомих жерців. Повне занурення. Total art.

За бажанням художниці час ніби біжить назад – від обвуглених скульптур у дворі до незайманих усередині, як показ етапу, що передував вогню. Від яскравого денного світла до попереднього вечора.

У фольклорній традиції багатьох народів є ритуал символічного спалення фігур. Символів зла, зими, ворогів. Наприклад, у період сонцестояння, наприкінці червня досі спалюють солом’яних маріонеток у ніч на Іоанна (як у нас на Івана Купала), щоб захищати від демонів та хвороб. У Швейцарії ще й досі палять так званого Böögg, щоб прогнати зиму. У всіх випадках вогонь завжди символізує і кінець, і новий початок, і циклічність часу.

До чого ж тут The Concert? Доречне питання. Тому що ідея Латіфі прийшла після відвідин концерту, коли в ній ще жила музика, але чутна лише їй одній. Тож у її павільйоні майже повна тиша – як каже сама художниця, ви бачите музику, але не чуєте її. Ритм спалахів як ритм музичний, а очікування нового спалаху – як очікування нової ноти.

Морок загострює наш слух, і навіть шарудіння відвідувачів по гравію і тихі голосі приєднуються до “мовчазної музики” павільйону. Наче всі ми змогли почути у якийсь момент відлуння того концерту, який закінчився напередодні.

“Щоразу бієнале пропонує потік художньої досконалості. Хвиля, яка досягає кульмінації в катарсисі пишноти, потім тече назад, залишаючи пустельний ландшафт покинутих будівель [павільйонів].
Ми хочемо, щоб публіка йшла з цієї виставки з таким же почуттям, як з концерту. Нехай вона почує відлуння цього ритму, тих фрагментів пам’яті”. Латіфа Ечахч

На наш погляд, Латіфі цей проект вдався абсолютно.

Як Швейцарія обрала своїм автором емігрантку з Африки, Марокко, так і павільйоном Франції цього року займалася художниця-парижанка з африканським, а саме алжирським корінням Zineb Sedira. Кураторів цілих три: Yasmina Reggad, Sam Bardaouil та Till Fellrath.

Відповідаючи на тему Чечілії Алемані, Зінеб реалізувала свою мрію під назвою “Les rêves n’ont pas de titre” / “Dreams have no titles”. Вона буквально перетворила французький павільйон на кіностудію. Тільки в її випадку кіносет все ж таки менш інтимний, ніж у данців з їхніми кентаврами. І динамічніший. Хоча теж залишає відчуття, що ви потрапили туди, куди потрапляти вам як би і не належить, і тим цікавіше.

У головному залі на вас чекає бар у стилі 50-60 років, обставлений з усіма деталями того часу. Два персонажі, Він та Вона, не звертаючи уваги на натовп глядачів, спілкуються за столиком, стримано фліртують, танцюють. За рамками подіуму освітлювачі, екрани, механізми для кінозйомки, коробки для плівок. В іншому залі – постановочна вітальня в дусі 60-х, де вас запрошують (треба ж) доторкнутися, присісти, тут же гардероб і гримерка, у третьому – монтажна з макетом попередньої сцени вітальні, зеленим фоном хромакеєм, архівами бобін та (хто пам’ятає, що це таке) із кульманом для креслення. Нарешті у дальній залі споруджено справжній кінотеатр, де non stop йде фільм, частково знятий саме у залах французького павільйону.  

Ці кадри чергуються з автобіографічним оповіданням Зінеб, старою документалістикою, з епізодами фільму Les mains libres режисера Енніо Лоренцін (1964). Художниця спеціально для цього проекту знайшла котушки з плівкою та відреставрувала цей перший спільний італо-алжирський фільм.

Саме у перші роки незалежності Алжиру (1962) народилося культурне партнерство між двома берегами Середземного моря. Молода Республіка Алжир стала популярною живою майстернею сьомого мистецтва: європейські режисери охоче співпрацювали зі своїми північно-африканськими колегами, особливо італійці, а за ними і французи.

Обстановка залів – не випадкові предмети, а результат пошуку в архівах, роботи у бібліотеках та запозичень. Тут можна знайти ескізи сценографів, архівну документацію, пов’язану з фільмами таких відомих італійських режисерів, які активно працювали в ті роки, як Лукіно Вісконті та Етторе Скола. На додаток у самій кінострічці для проекції в залі використано короткометражні фільми студентів Національної школи кіно випуску 1965-1966 років.

Дивний ефект – тут і там, у житті та на екрані. До всього можна доторкнутися, крім акторів-виконавців. А це особливо хочеться зробити, коли впритул зіштовхуєшся з ними в темряві коридору, що веде до кінозалу, де вони роблять короткий перепочинок між виходами.

Проєкт у французькому павільйоні було відзначено спеціальною номінацією журі Бієнале. Заслужено.

У маленькому павільйоні Уругваю, перебудованому колись із будиночка для садових інструментів у Giardini, відбувається велике та захоплююче дійство. Як і в трьох попередніх прикладах, тут глядач повністю поринає у те, що відбувається, вірніше за бажанням занурює самого себе. Може ще більшою мірою – тому що сам стає персонажем, дійовою особою. Автор художник Gerardo Goldwasser так і назвав свій проект “Persona”. Куратори Laura Malosetti Costa та Pablo Uribe.

І перше, що ви бачите, входячи – це себе самого, свою власну персону у відображенні. Тому що, всупереч правилам фен-шуя, напроти входу поставлено дзеркало. Далі цікавіше.

Невеликий білий зал, ідеальний white cube під стелю заповнений рулонами тканини, схоже на тонку чорну вовну для костюмів або демісезонних пальт. Їхні викрійки білими силуетами розкладені по чорному полотну. На одній зі стін розвішані рівним рядком однакові чорні рукави, що вже зшиті. Кілька людей “кравців”, серед них на відкритті сам Гольдвассер, пропонують відвідувачам зняти з них мірку. Для розкрою.

Ідею автору підказала домашня знахідка – анонімний недатований посібник з пошиття одягу, успадкований від діда. Чорно-біла книжечка.

Окрім дідівського підручника Гольдвассер знайшов ще відповідний “чорно-білий” віршик у дикій і похмуро смішній книзі Леонори Каррінгтон, яка дала назву цій Бієнале “The Milk of Dreams”:

Чорна історія Білої Жінки

Біла жінка носила чорне.
Все чорне пречорне.
 
Чорними були піжами і навіть мило.
Все було чорне.
Чорне, як ніч.
Чорне, як вугілля.
 
Але коли вона плакала, у неї текли сльози.
сині та зелені, як хвилясті папужки.
Коли грала на флейті, вона багато плакала.
 
Біла
жінка
одягнена
у чорне
плаче
і
грає
на флейті.

Так поступово склався образ всього проєкту-інсталяції.

У своїй “Персоні” Гольдвассер послідовно намагається переосмислити такий важливий аспект нашого життя, життя в суспільстві, як різні способи прикривати чи оголювати своє тіло, таким чином намагаючись дисциплінувати його чи виділитися.
Питання автора – як кожна людина сприймає себе як особистість, будуючи свою зовнішність, свій спосіб виходу в люди як “на сцену” кожен день свого життя?
Цікаво, що й сама етимологія слова відноситься до класичного театру: термін persona походить від латинського persōna (маска) і, ймовірно, від етруського phersu (“маска актора”, “характер”), що походить від грецького πρóσωπον [prósôpon].

Ця “маска” є основою культури одягання. Гольдвасcер запрошує нас написати свою власну історію, стати персонажем дійства. Спостерігаючи та розмірковуючи над зображенням тіл та їх метаморфозами, над сумнівами, які сьогодні домінують у суспільстві, у науці, мистецтві, віддзеркалюються у нових міфах. Навмисно обмежуючи ці проби лише чорно-білими тонами.
А ви давно давали знімати з себе мірку?

Канаду в чудовому за своєю архітектурою павільйоні (студія BBPR, 1958) представляє один з найвідоміших сучасних канадських художників Stan Douglas з фотопроєктом 2011 ≠ 1848. Куратор Reid Shier.
Ви запитаєте – у чому паралелі з павільйонами, про які йшлося вище? У чому підґрунтя включення цього павільйону до добірки “Вибраних”? Розповідаємо.
Дуглас нагадує нам популярну цитату з “Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта” Карла Маркса:

“Гегель десь зауважує, що всі факти та особистості, які мають велике значення у всесвітній історії, зустрічаються ніби двічі. Забув додати: вперше як трагедія, вдруге як фарс”.

Але митець це має на увазі гранично буквально, як документаліст. Насправді не відразу стає зрозуміло, що 4 чудові макрофотографії, представлені в павільйоні, де можна з лупою розглядати деталі – це результат найскладніших масових постановок Дугласа, що відтворюють у деталях чотири важливі події недавньої історії. І коли ви дізнаєтеся про копітку працю реконструкції, проведену на реальних місцях подій, цінність такої фотографії зростає в рази. Як і цікавість вдивитись у деталі.

Чому назва 2011 ≠ 1848? Дуглас робить порівняння між подіями 2011 і 1848 року, коли континентальні потрясіння об’єднали європейський середній і робітничий класи в боротьбі проти відсутності демократичних свобод, обмежень щодо преси і незмінне панування аристократичної еліти (і тут Маркс теж доречний). Не ставить автор знак рівності вже хоча б тому, що народне повстання 1848 року було континентальним, адже новини розповсюджувалися у пресі, в газетах. А ось низка маніфестацій 2011 року були глобальними, і новини поширювалися вже як віруси через електронні ЗМІ та соціальні мережі. Та й репресивна машина держав проти маніфестантів відпрацювала лише на Близькому Сході.

Про що ці фотографії? Виставка на бієнале 2022 року надихалася десятою річницею 2011, року, коли в усьому світі відбулися значні соціальні та політичні заворушення, у тому числі “Арабська весна” у Північній Африці та на Близькому Сході; протести Occupy із захоплення біржі на Wall Street, що почалися в Нью-Йорку; масові заворушення у Великій Британії у відповідь на заходи жорсткої економії, а також протести у рідному місті художника Ванкувері після хокейного фіналу.

Ось такі 4 максі реконструкції, з яких одна знята з висоти дрону. Можна тільки уявити лаштунки складних масових сцен Дугласа. Саме це створює паралелі з попередніми павільйонами, розказаними та проілюстрованими – зміщується лише кут зору. Тут ми бачимо вже результат роботи режисера-постановника і вже знаємо, чим закінчилося це “кіно”. Так трагедія стає фарсом.

N.B. Невелике доповнення. Ще одну роботу Стена Дугласа організатори запрошують подивитись на складах солі, Magazzini del Sale No. 5 у кварталі Dorsoduro самої Венеції. Це проект ISDN (2022) – нова двоканальна відео-інсталяція, що досліджує музику як форму культурного опору, як сказано у релізі. Триває до кінця бієнале. Ми ще не встигли побачити.

Республіка Корея показує у своєму павільйоні “кіно” іншого жанру. Напевно, це феєрія (характеризується яскравою видовищністю), і одночасно фантастика (поява інопланетних істот на Землі та становище людини в умовах майбутнього, що змінюється).

Засновник студії Locus Solus, художник та композитор електронної музики Yunchul Kim створив цілий всесвіт. У своєму проекті Gyre, одному з найяскравіших на цій бієнале, він досліджує світ як лабіринт, де співіснують рух у нерухомості та нерухомість у русі. Де нелюдські об’єкти виглядають гранично реально та матеріально, як сусідський собака.

Кім населив прозорий павільйон Кореї дивною неземною сутністю з незрозумілої матерії. Тварини це чи рослини? Навряд чи такі категорії до них можна застосувати. Існують вони автономно, підкоряються якимось своїм правилам, постійно змінюються та перебувають під впливом космічних подій, атмосфери, світла та природи.

Сам Кім як деміург наполягає: “Я вважаю свої роботи живими істотами”.

У центральному залі грандіозний “дракон” сяє смарагдовою лускою, якою пробігають перламутрові переливи. Звідси і назва Chroma V. Рух постійний, майже невловимий, без очевидної логіки. Клацання лусочок додає відчуття живої істоти. Так, Alien, але не лякає, а викликає цікавість. Ця та інші “скульптури” наснилися своєму автору.

“У той час як інші художники використовують барвники та пігменти для передачі кольору, я використовую оптику, створюючи відтінки, що переливаються, народжені світлом, яке міниться при проходженні через певну речовину”. Юнчул Кім

Насправді, всі творіння Кіма не такі автономні, але залежність ця не від їхнього творця. Якщо перекласти назву Gyre – Круговорот, Вихор – він буквально захоплює щонайменше три з п’яти скульптур, що становлять весь проект. Вони взаємопов’язані одна з одною, як єдине тіло, метафорою якого і являються. Зміни однієї відгукуються трансформаціями у двох інших.

Отже, Корейський павільйон має свою голову Argos і хребет Chroma V, прийнятий нами помилково за дракона. З кожним витком п’ятдесяти метрів змінюються кольори 382 пластин- хребців.

При цьому рухи Chroma V не є спонтанними. Такому динамізму сприяє мозок виставки Argos – The Swollen Suns, Розпухлі сонця, у темному залі він виглядає максимально ефектно. Скульптура абстрактної форми, але не абстрактної дії. Аргос, що складається з 246 трубок Гейгера-Мюллера, сигналізує світлом і звуком, що виявив мюони – важкі електрони, що виникають під час зіткнення космічних частинок з атмосферою Землі. Мозок Аргос виявляє їх у режимі реального часу, змушуючи рухатись як Chroma V, так і інсталяцію Impulse

Impulse – це ноги, або “земля” інсталяції. І хоча формою скульптура нагадує люстру, вона безперервно перекачує морську воду з лагуни Венеції сотнями трубок, що з’єднують павільйон із зовнішнім світом за межами виставки.

Ще один витвір – інсталяція La Poussière de Soleils, Пил Сонця. Мета його – показати нові неймовірні кольори, тут для огляду додаються спеціальні окуляри. Для його створення Кім мав винайти матеріал, якого раніше не існувало – і дав йому назву Flare. У ньому рідина, схожа на текучий метал, за якимись своїми законами, з гіпнотичним ритмом піднімається всередині прозорих шестигранників, створюючи дивні, щоразу нові силуети.

І насамкінець – незапланований малюнок крейдою по периметру павільйону. Мабуть, змонтувавши всі інсталяції, художник знайшов ще одне місце застосування своєї креативності.

Багаторічні дослідження у літературній, міфологічній, філософській та науковій галузях, у гідродинаміці. Експерименти з матеріалами… Сучасному алхіміку та творцю всесвітів Юнчулу Кіму все під силу. У вересні організатори обіцяють програму виступів та перформансів автора, графік зустрічей можна знайти на сайті павільйону. І ще, аби не забути, куратор Youngchul Lee. Їхній проект – практично ідеальне попадання в тему бієнале The Milk of Dreams.

До цієї “серії”, звісно лише умовно названої кіно, можна ще додати проєкти в павільйонах Італії та Венеції, але їм варто присвятити окремий матеріал. Переварюйте поки що цей. До наступної частини огляду.
Далі буде…

*Cecilia Alemani — італійська кураторка, живе у Нью-Йорку. З 2011 року вона є директоркою та головною кураторкою High Line Art, програми паблік-арту, представленої High Line у ​​Нью-Йорку. У 2018 році Алемані була художньою керівницею першого випуску Art Basel Cities: Buenos Aires. У 2017 році – кураторка італійського павільйону на Венеціанській бієнале.

**Leonora Carrington (1917-2011) – британська художниця, письменниця, сценограф та актриса. В 1941 році вона мусила тікати від нацизму через Іспанію до Мексики, де і прожила решту життя. Окрім картин писала книги англійською, французькою та іспанською мовами.

За матеріалами La Biennale і окремих павільйонів. Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем, з відкритого доступу. На останньому фото: вид з павільйону Данії на Сади Giardini.

Сподобалося, поділіться