Ця розповідь трохи незвична для журналу. Вона буде в двох частинах, пов’язаних одним іменем, нордичним духом та… рибою. Поштовхом до неї став один міланський проєкт ресторану знайомої студії. Але дізнавшись про його деталі, розкрилася неймовірно цікава історія, яку захотілося переказати. Дуже рідко трапляється бачити в проєктах, коли дизайнерська складова так точно зливається з наративом, storytelling, який зуміли розповісти відвідувачам у закладі: з обстановкою, стравами меню, історією його творців, навіть самим ім’ям – Røst. Це саме той рідкісний випадок, коли багато елементів склалися в цілісний пазл. І навіть якщо вам не розкриють етапів творення цього нео-бістро, як самі власники визначили його типологію, цілісність образу очевидна. Вона в якихось кодах, розкриття яких стає захопливою грою-квестом. До того ж сама назва, з якої все почалося, донесла до нас опис подій настільки дивовижних, що їх варто розповісти окремо.

Отже, ця історія про те, що спільного у одного міланського бістро з ренесансною Венецією та островом у заполярному норвезькому архіпелазі… А якщо раптом вам не подобається історія, читайте наступну, другу частину про Røst ресторан. Тут початок – про Røst острів.

Як венеціанці за три моря ходили

Якби не народжувалися такі персонажі, як месер П’єтро (П’єро) Кверіні, напевно, й Америку б відкрили значно пізніше. Це був заможний венеціанський патрицій, Nobilis Homo, із могутнього роду Querini, члени якого не лише входили до вузького кола правителів Найяснішої венеційської республіки (Serenissima Repubblica di Venezia), а й володіли прекрасними палаццо в самій Венеції, а також значними земельними угіддями feudo на грецькому острові Крит, який венеціанці в ті часи звали Кандія за іменем найбільшого міста. Ці землі славилися своїм вином Malvasia, яке чудово продавалося в північних країнах, особливо у Фландрії.

Взагалі венеціанська знать на початку Кватроченто (XV століття) не спочивала на лаврах, задовільнившись власним багатством. Сер П’єро був яскравим її представником, і до речі, сам входив до складу Maggior Consiglio, Головної ради, верховного органу управління Венеції. Заповзятливий комерсант, ще досить молодий чоловік трохи старший тридцяти, 1431 року він вирішує особисто взяти участь у ризикованому торговельному плаванні до Фландрії на власному судні Gemma Querina, трищогловій каравелі типології cocca, або caracca, предтечі галеона, збудованій з найкращого кипарисового дерева критськими майстрами.

На початку того ж року він відчалив із Венеції до грецьких островів. Тут на борт було піднято 800 барелів вина Мальвазії з його маєтків Castel di Temini та Dafnes, імбир, перець, різні спеції, ароматний кипарис, бавовна, віск. Вага була у перекладі на сьогоднішню міру щось близько 450 тон цінного скарбу, як видно із записів у щоденниках мандрівника. І ось 25 квітня 1431 року, лише за кілька днів після смерті старшого сина сера П’єтро, кокка “Кверіна” з екіпажем у 68 осіб, строкатої, але добре підготовленої команди, відпливла з порту Кандія. Вона спрямувала свої вітрила через Середземне море до Атлантики, Фландрії, до Брюгге й Антверпена. Там Кверіні сподівався роздобути славу й багатство…

***

Від самого початку щось пішло не так, погані знамення і проблеми переслідували вітрильник. Але «чоловіки йдуть у море, граючи в кості» з долею… Пройшовши поблизу берегів Північної Африки та оминувши Сицилію, 2 червня корабель досягнув іспанського порту Кадіс. Там через помилку шкіпера під час швартування він зазнав ушкоджень керма і кіля, на ремонт яких пішло три тижні. Коли 14 липня “Кверіна” була готова відпливати, прийшла новина про відновлення війни з Генуєю, головною суперницею Венеції за володіння морськими торговельними шляхами. Щоб уникнути будь-яких зіткнень з генуезцями, судно дало великий гак на південь.

Але північно-східний вітер grecale підштовхнув його до Канарських островів, біля яких довелося буквально бовтатися ще півтора місяця, “місця невідомі і яких бояться навіть моряки”… Нарешті 29 серпня корабель прибув у порт Лісабона, звідки, занадто довго чекаючи попутного вітру, зміг відчалити лише 14 вересня. Щоб тримати курс спочатку на іспанський Мурос, де відвідали святині Сантьяго-де-Компостела, поповнилися провізією і водою, щоб потім через Біскайську затоку йти на Фландрію… Проте туди екіпаж ніколи не доплив.

Часті поломки, зупинки і несприятливі вітри настільки затягнули подорож, що мореплавці опинилися в цих північних широтах у найнебезпечніший сезон, не будучи готовими до випробувань океаном. Ще задовго до Ла-Маншу, нещасну “Кверіну” заскочили безперервні жорстокі шторми. Внаслідок чого у неї зірвало вітрила, остаточно зламало кермо, розбило щоглу, пошкодило такелаж. По суті, корабель з екіпажем був відданий на волю вітрів і течій. І підхоплений Гольфстрімом, замість берегів Фландрії його все далі відносило на Північ, повз Ірландію, у відкритий океан.    

«…Так ся стало, що ми опинилися у відкритому морі, в штормі, без жодної моги керувати кораблем, з піднятими вітрилами, відданими на милість вітру, який то напинав їх, то змушував повисати, постійно збиваючи з курсу, віддаляючи нас, проти волі нашої, від землі…»

Із записок Pietro Querini

На початку грудня, після тижнів бовтання Атлантикою, змучений екіпаж вирішив не очікувати остаточної загибелі безпорадної “Кверіни”. Моряки спустили на воду рятувальні судна, невелику однощоглову галеру і велику шлюпку. Потім розділилися на дві групи: 21 сміливець сів на галеру, інші 47, включно з самим сером П’єтро і двома ufficiale, помічниками капітана, відчалили на шлюпці, залишивши корабель на волю стихії. До найближчого берега, Ірландії, за розрахунками (як потім з’ясувалось, помилковими) було близько 700 миль. Доля моряків з меншої галери невідома, а ось що було з рештою розповів у своїх щоденниках Кверіні. Оригінали його рукопису вціліли і зберігаються в Апостольській бібліотеці Ватикану.

***

Дрейф продовжувався майже місяць. Течія відносила шлюпку все далі на північ, поки 3 січня 1432 року нещасні не побачили землю. За три дні їх прибило до якогось дикого острова. На сушу зійшли всього 18 (за іншими джерелами 16) вцілілих моряків, змучених картинами смерті товаришів, спрагою, холодом і голодом, і вже це здається дивом. Серед них були капітан П’єтро Кверіні і два його помічника, радник Крістофало Фіораванте і корабельний писар Ніколо Де Мікіелє. Проте вже на ранок стало зрозумілим, що їхня шлюпка вночі була розбита об скелі, пропускала воду і більше не могла їм слугувати. Тож стражденні мандрівники виявилися полоненими на цій голій землі, вкритій снігом, сто двадцять миль за полярним колом, у зимовому мороці.

Це був невеликий безлюдний острів Сандоя (Sandøya) у норвезькому архіпелазі Лофотенські острови (Löföten). Вже на суші померли п’ять моряків, не витримавши випробувань. Блукаючи по острову в пошуках їжі і деревини, нещасні знайшли невеличку рибальську хатинку, в якій тулилися, харчуючись молюсками, мушлями і розпалюючи вогонь, щоб зігрітись і натопити зі снігу води. Так вони прожили ще одинадцять довгих заполярних днів і ночей. Поки дим від їхнього вогнища не привернув увагу трьох мешканців сусіднього острова, ім’я якого було Røst, за вісім миль від Сандоя.

Ті випадково повернулися серед зими на безлюдний острівець в пошуках загублених там восени свійських тварин. Місцеві залишили стражденним трохи їжі і води, яку мали з собою, і забрали двох моряків, які знали кілька мов, в якості товмачів. А вже 3 лютого шістьма човнами всі були переправлені до поселення, на жаль, ще двоє спочили саме в момент порятунку.

Рибальський острів Рьост із сотнею мешканців став домівкою для одинадцяти врятованих виснажених мандрівників на три місяці й одинадцять днів. “Сто днів у першому колі Раю”, як написав пізніше месер П’єтро у своїх записках. Венеціанці прозвали острів на свій манер Rustene. Моряків розподілили по домівках, одягли і нагодували, ставилися до них як до членів сім’ї. У своєму майже етнографічному звіті про традиції, релігію, благочестя, одяг і звичаї громади норвезьких рибалок капітан з вдячністю і захопленням пише, що “якби це не був такий милосердний і жалісливий прийом”, його побратими по нещастю не вижили би.

За описами Кверіні, будинки у місцевих мешканців були складені з дерев’яних колод, круглий отвір угорі закривали риб’ячими шкірами. Жили всі разом, великими родинами, з жінками, дітьми і старими, простим здоровим побутом, були щирими християнами. На спеціальних конструкціях сушили-в’ялили виловлену рибу, здебільшого тріску, яку місцеві називали stocfis, а венеціанці зі своєю співучою говіркою перейменували на stoccafisso. Її в безлічі заготовляли в теплий сезон полярного дня, висушуючи в особливому кліматі Лофотенських островів до стану мумії, щоб потім харчуватися всю довгу зиму. Треба сказати, що свої не менш цікаві спогади надиктували і два врятованих члени команди, Де Мікіелє і Фіораванте, і видали їх у Флоренції (записав флорентієць Antonio Matteo di Corrado de’ Cardini).  

От як описує місцевий побут сам Кверіні:

«…жителі острова, біля сотні рибарів, показали ся дуже людолюбними і послужливими, воліли догодити більше з любові, аніж з уповання на послугу якусь чи зустрічний дарунок… вони живуть у дюжині круглих домів, з круглими отворами вгорі, які закривають шкурами риб; їхнім єдиним припасом є риба, яку везуть вони торгувати в Берген. (…) Вони ловлять незліченну кількість риб протягом року, і лишень двох видів: один у більшій або ж бо радше незрівнянній кількості, називають то stocfisi; інший – камбали, але чудного розміру, тож бо вагою по двісті фунтів кожна. Стокфісі сохнуть на вітру й сонці без солі, а оскільки це рибина мало жирна, вона стає твердою, наче то дерево. Коли їх хочуть з’їсти, то б’ють рукояттю тесака, від чого вони розтрощуються, ніби ті сухожилля, а потім додають до них масло та спеції, щоб добавити їм смаку, і це великий і неоціненний крам для того моря Алеманьї (…)».  

І ще в іншому місці реляції про місцеві будинки:

«… Їхні житла зроблені з круглих колод. Прямий світловий отвір є лише посередині стелі. Взимку, коли холод нестерпний, вони закривають його риб’ячою шкірою, обробленою таким чином, що вона пропускає світло. …»

Саме в ці дні, коли поступово поверталися сили і здоров’я, блукаючи островом, Кверіні уважно розглядав рибальські конструкції, відкривав для себе методи сушіння, зберігання і приготування тріски. Залишаючись комерсантом до мозку кісток, він побачив у цьому продукті чудовий харчовий ресурс для підкорювачів морів у їхніх довгих плаваннях. До того ж, будучи продуктом не скоромним, ця риба чудово підходила для так званих періодів della magra, тобто посту, і на великій землі, а це складало майже 200 днів на рік. Легка, суха тріска stocfis, що прекрасно зберігається, обіцяла стати прекрасним товаром для “експорту” від доброзичливих норвежців у його рідні краї і не тільки.

Тому, коли в травні на борту рибальського судна, що звично прямувало до Бергена з великим вантажем в’яленої риби, венеціанці залишали гостинний острів своїх рятівників, із собою П’єтро Кверіні прихопив до любимої батьківщини чималу кількість в’ялених рибин. Для точності, шістдесят, подарованих господинею острова. Рідного міста він діставався морем і сушею, на коні, з багатьма цілком благополучними перипетіями. На зворотному шляху до Венеції він зупинявся у різних людей і в різних місцях. В Нідаросі в архієпископа, у Тронгеймі, в монастирі Вадстена в Швеції, у замку багатого земляка і лицаря норвезької корони Дзуана Франческо. Особливий прийом йому влаштували у Лондоні, де в ті часи жила багата і численна громада венеціанських купців. Венеції capitano da mar дістався лише в січні наступного 1433 року.

«У своїх молитвах я просив у Господа ласки повернутися додому здоровим, а також застати близьких своїх у доброму здоров’ї. Так і сталося. Тому безперестанна хвала і слава Господу нашому in sechula sechulorum. Амінь»

Коли Кверіні повернувся, йому довелося звітувати перед Сенатом. У своїй реляції, спрямованій до головного органу Венеціанської республіки і дожа Франческо Фоскарі, сер П’єтро насамперед мав дати виправдання загибелі своїх людей. Але в підсумку у нього вийшло цінне історичне та етнографічне свідчення, що зацікавило та заінтригувало його сучасників. В’ялена тріска stoccafisso мала згодом неабиякий успіх у венеціанців, а з часом стала класичною стравою Венето під назвою baccalà. З рецептами, які передавались із покоління в покоління, але здебільшого відтворювали способи приготування північних рибалок. І по сьогодні Італія споживає до 90% норвезького експорту сушеної тріски. Усе завдяки милосердю мешканців загубленого в Лофотенському архіпелазі острова Рьост, яке вони проявили більше 590 років тому до венеціанських мореплавців.

***

Для жителів Рьоста дивна історія порятунку викинутих на їхній берег моряків із далекої теплої країни, залишилась в пам’яті на покоління. І треба сказати, їхня добросердечність принесла їм справжнє багатство від продажів тріски в італійські землі. Тому тут завжди відчували глибоку вдячність до П’єтро Кверіні. Настільки, що в 1932 році, з нагоди 500-ї річниці корабельної аварії, встановили пам’ятний камінь на його честь на острові Сандоя. В присутності великого натовпу місцевих і гостей та тодішнього італійського посла в Норвегії графа Альберто де Марсаніча.

Сьогодні в Рьості про цю історію нагадує чимало свідчень, окрім стели на високому березі острівця Сандоя. У 2017 році спільно з муніципалітетом міста Рьост та за підтримки Посольства Італії в Осло і Посольства Норвегії в Римі, за участі нащадків П’єтро Кверіні, графів Кверіні/Квіріні та Comitato Dante Alighieri (найбільш північного в світі) було створено Літературний парк Parco letterario Pietro Querini (litteraturpark på Røst). Він діє з 2018 року. Єдиний ресторан острову і єдина концертна зала носять ім’я Querini. Вже кілька років існує музичний фестиваль Querinifest.

Відносно недавно відбулася ще більш знакова подія. Початкова ідея була оперної співачки, сопрано Хільдегунн Петтерсен, яка народилася в Рьості. Її з ентузіазмом підтримали місцеві жителі. Історія венеціанських мореплавців була трансформована на мелодраму і відтворена в місцях, про які розповідають дійові особи – сам Кверіні, Ніколо де Мікіеле та Крістофало Фіораванте. Композитор Хеннінг Соммерро та лібретист Раґнар Ольсен створили 90-хвилинну оперу Querinioperaen, італійською Querini Opera, в якій беруть участь професійні співаки та музиканти, а також численна масовка з острів’ян – справжніх рибалок, пастора громади, лікаря та великої кількості дітей. Прем’єра відбулася в Рьості у 2012. Відтоді виставу давали чимало разів у місцевому Querini Hall – в такі дні населення Рьосту збільшувалося у 4 рази. Восени 2023 року вражаюча за реалізацією Querinioperaen вперше була привезена на батьківщину capitano da mar та з великим успіхом показана 27-29 жовтня в Північному Арсеналі у Венеції.

Інтерес до цієї історії не спадає. Так, у 2007 році група ентузіастів Confraternita del Bacalà alla Vicentina (Братства бакали по-вічентинські) простежила шлях Кверіні з Венеції до Рьоста на двощогловому кораблі Mandrake II з нагоди 20-річчя асоціації. Вони досить точно пройшли шляхом cocca Querina, що стало можливим завдяки точним описам у реляції легендарного капітана. Сьогодні створені спеціальні туристичні маршрути навколо Європи, один з них Via Querinissima (Querini + Serenissima) – це сучасний культурний маршрут через 11 країн, метою якого є проходження шляхом П’єтро Кверіні – морським і сухопутним. Асоціація, що його просуває, була заснована у Венеції 6 червня 2022 року вісьмома членами-засновниками з обох боків, італійського і норвезького. З тих пір до неї долучилося багато інших інституцій та організацій, в тому числі з Греції, Іспанії та Швеції. Її задача – зміцнення цінностей солідарності та гостинності, а ще просування культурного, усвідомленого та сталого туризму.

Ця історія, яка здається вигаданою, настільки вона фантастична і драматична одночасно, надихнула багатьох. І не лише у Венето. Цьому підтвердженням не так давно відкритий вишуканий заклад, ресторан в Мілані, який невипадково назвали Røst. В ньому багато що нагадує про цю давню історію, яка майже 600 років тому пов’язала далекі північні острови з Італією. Про нього в продовженні розповіді…

У статті використано матеріали з сайтів Treccani, Parchi Letterari, Il nuovo terraglio, Vanilla magazine, Querini.no, Via Querissima, La Bottega delle Storie, il Bolive, Gustosamente. Тут можна подивитись запис опери, присвяченої історії подорожі П’єтро Кверіні, тут виставу на венеціанському діалекті Pietro Querini baccala. Фото та ілюстрації © вказано за місцем і з відкритого доступу. Перша ілюстрація фрагмент карти світу Mappamondo Fra Mauro (бл. 1459) з Норвегією, де написано: “В цій північній провінції вже побував месер П’єро Кверіні як відомо”, зберігається в Museo Correr Венеції. Друга ілюстрація: репродукція деталі “Марко Поло відпливає з Венеції у 1271 році”, з ілюстрованого манускрипту “Подорожі Марко Поло, або Книга Великого Хана”, близько XV століття; з колекції ©Bodleian Library, Оксфорд. Передостаннє фото джерело Parchi Letterari. Заключне фото – сучасний вид Лофотенських островів, фото Terre Polari.

Цитати за джерелами  “Il naufragio della Querina: Veneziani nel circolo polare artico” di Pietro Querini, Nicolò De Michiele, Cristofalo Fioravante“. Видавництво Nutrimenti Mare, 2018.

Книга записок Pietro Querini “Infeliçe e sventuratta coca Querina“. Оригінальні розповіді про кораблетрощу венеціанців в північних морях. Viella Editrice, 2019.

Оригінал записів П’єтро Кверіні, написаних напевно для доповіді Сенату Венеціанської Республіки, сьогодні зберігається у Ватиканській бібліотеці. Розповідь двох офіцерів корабля Ніколо де Мікіеле та Крістофало Фіораванте та інші рукописи зберігаються в Biblioteca Marciana у Венеції. Є також рукописні версії в бібліотеках Мантуї та Флоренції. У Національній бібліотеці Осло зберігається рукописна версія звіту екіпажу, куплена на аукціоні в Копенгагені в 1921 році. Історії збереглися в кількох варіантах і сьогодні видані сучасною італійською, французькою та норвезькою мовами. Хоча історія про корабельну аварію венеціанського патриція П’єтро Кверіні у 1432 році з архівів Ватикану була перекладена норвезькою мовою лише у ХХ столітті, проте в Рьості її завжди знали всі, від старих до малечі, як безсмертну легенду своїх предків…

Цікавий факт на кінець. У 2014 році в’ялена риба з Лофотенських островів отримала такий же охоронний статус, як шампанське, пармезан і пармська шинка – Protected Geographical Indication (PGI).

Сподобалось, поділіться