Андрій Костюченко

Якщо вам одного разу закортить опинитися в реалістичному фільмі жахів, можна відправитися в цю місцину. Там буде нескладно уявити собі сеттінґ історичного фільму, а себе вдягнутим у строкатий наряд маґната доби Ренесансу. А далі додати до фону картинки надвечір’я, коли темнота починає приховувати деталі… Спробуйте опинитися на центральній площі, підніміть голову і… зжахніться!.. Бо якщо ви підведете очі вгору, з усіх боків вас обступатимуть велетні-башти, які вглядатимуться у вас сліпими віконцями-бійницями. Вежі, вежі й знову вежі… різні заввишки, різні завтовшки. Похмурі, мовчазні, величні.

Але якщо схочете отримати протилежне враження, від якого перехоплює подих, завітайте на цю саму “локацію” вранці, коли небо ніжно-блакитне, з нечисленними бадьорими хмаринками… І все це про одне й те саме місце.

Напрямок у Тоскану вибрано невипадково. Нас цікавить район неподалік Сієни, на відстані близько тридцяти кілометрів. І мова йде про містечко Сан-Джиміньяно. Втім приваблює воно не лише своїми вежами. Шанувальники мистецтва знайдуть тут для себе багато чого захоплюючого, окрім архітектури. Зокрема численні цикли фресок найвидатніших майстрів Відродження. А гурмани смачну кухню і чудові вина, як к’янті і верначчя.

Краса міста, що нагадує скоріше сценічні декорації, вражає не тільки туристів. Його історичний центр очікувано набув статусу об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (1990).

***

Народження Sancte Gemiane

Отже, саме час зазирнути в його історію. Перші свідчення поселень тут сягають корінням в архаїчний період етрусків, щонайменше у ІІІ століття до н.е. Проте, якщо вірити легенді, коріння його давньоримське. У 63 році до н.е. двоє молодих патриціїв, брати Муціо та Сільвіо, що втекли з Риму як учасники невдалої змови, знайшли притулок у долині річки Ельси, Val d’Elsa, та збудували там дві фортеці – Муккьо та Сільвія, майбутній Сан-Джиміньяно.

Сучасна назва Сан-Джиміньяно походить від імені Джемініана, єпископа Модени IV століття. За легендою цей святий чудотворно врятував борго від загрози варварського вторгнення, коли якимось дивним чином явився на його кріпосних стінах під час осади полчищами Тотіла, і ворог відступив.

В Х столітті це було невелике селище, частково феодальна вотчина єпископа сусідньої Вольтерри, який посідав недалеко на одному з пагорбів замок, Поджо-делла-Торре.

Перша документальна згадка цієї назви відноситься до 929 року, в хроніках архієпископа Кентерберійського Сіґеріка (Sigeric the Seriuos). Там він описав свою подорож на зворотному шляху після чергового паломництва в Рим. По дорозі до Англії він зупинився в борго* (маленьке поселення), яке назвав Sancte Gemiane.Уточнюючи також, що воно було на перетині шляху між Пізою та Сієною.

Авжеж, Сіґерік мав рацію. Життя поселення Сан-Джиміньяно було тісно пов’язане з дуже важливим маршрутом, шляхом, що проходить через центр міста в напрямку з Півночі на Південь. Зветься він Via Francigena, перекладається як “Франконська дорога” в сенсі “дорога, що веде з Франції”. Це важливий трансальпійський паломницький маршрут, заснований лонгобардами, що простягався на понад 2000 кілометрів від англійського міста Кентербері через землі сучасних Франції, Швейцарії й Італії аж до Риму. В епоху раннього Середньовіччя, близько Х століття, саме завдяки такому вигідному географічному розташуванню на Via Francigena містечко Сан-Джиміньяно почало процвітати. Безперервний потік пілігримів і активна торгівля доволі швидко зробили його мешканців грошовитими.

У 1199 борго оголосило себе вільною комуною (громадою), позбувшись історичного підпорядкування єпископам Вольтерри. З того часу нею керували обрані консули, які були завжди не місцеві і могли бути переобраними що шість місяців. Зростало й процвітало поселення завдяки ремісничій та сільськогосподарській діяльності, і комерції. Зокрема тут збирали шафран, виробляли вина Greco та Vernaccia, торгували вовною, більш вправні позичали в борг гроші під проценти. У першій половині Треченто (XIV ст.), час максимального розквіту, тут мешкало близько 13 тисяч жителів, в межах другого кола кріпосних мурів навколо історичного центру (до речі, сьогодні 8 тисяч).

Саме в ті часи в Сан-Джиміньяно і були зведені численні вежі – кожна шляхетна фамілія з пихою будувала свою. Багатіїв було вдосталь. Ось тоді вежі й стали тут відмінною характеристикою.

Така архітектурна ексцентрика Сан-Джиміньяно має свою цікаву історію. Середні віки стали золотою епохою для борго, незважаючи на ворожнечу заможних родів, та й протистояння гвельфів і гібелінів теж не обійшли його. І все ж таки башти справді росли тут як гриби після дощу, незважаючи на дорожнечу такої імпрези. Колись їх було цілих 72, до нашого часу зберіглося “не цілих” лише 14.  

Найбільш старовинна башта Torre Rognosa, або Годинникова вежа, висотою 52 метри. Короткий час вона використовувалась як в’язниця, і протягом століть залишалась головною баштою міста, таким собі еталоном висоти.

Вежі будувалися на певній безпечній відстані одна від одної й не мали перевищувати граничну висоту Rognosa – вона мала залишатись символом верховної влади. Проте деякі заможні сім’ї цю заборону ігнорували і будували свої вищими, хоча б на кілька метрів. Таким прикладом є Torre Grossa, Товста вежа, або Вежа Подестá, висотою 54 метри. І на сьогодні сáме вона тримає першість – це найвища вежа  Сан-Джиміньяно.

Перші вежі стояли далеко одна від одної. Кімнатки в них були вузькими, дуже маленькими, зазвичай розміром з ліжко, трохи більше ніж один на два метри. Вікон в них було мало, а стіни товщиною близько двох метрів забезпечували якщо не тепло взимку, то хоч прохолоду влітку. Майже до всіх кам’яних веж були прибудовані споруди з недовговічних матеріалів, як дерево чи глина. Вежа у Середньовіччі виглядала символом заможності, перш за все тому, що процес будівництва був зовсім не дешевий. Матеріали привозили здалеку, команди майстрів-каменярів працювали сезонно, облаштовуючи будівельний майданчик спеціальними механізмами. Тож дозволити собі такі витрати могли лише найзаможніші роди.

Житлова частина займала тільки частину вежі. На першому поверсі завжди були боттеги і крамниці, на другому і вище житлові кімнати, а кухня – на верхньому. Тут діяла елементарна логіка безпеки. Кухня нагорі зменшувала ризики пожежі в цілому помешканні.

Протягом XII століття в будівлях відбулися суттєві просторові трансформації. З‘явилися нові моделі споруд – в них збільшувався внутрішній об’єм, робилися ширшими отвори-вікна.

Для веж, зведених протягом ста років, між першою половиною XII і XIII століть, середньовічні каменярі взяли за зразок пізанську модель. Згідно неї, башта мала серію отворів, які виглядали як вузькі вертикальні щілини, що простягалися на кілька внутрішніх рівнів. “Поверхи” створювалися дерев’яними перекриттями, їм назовні відповідали дерев’яні обхідні галереї, що також з’єднували поверхи. Тож можна собі уявити, що середньовічні вежі мали зовсім інший ніж сьогодні, трохи дивакуватий вигляд. Вікна-прорізі майже не пропускали денне світло, тож приміщення були темними і холодними. Але переважала не естетика, а можливість оборонятися.

Піднявши погляд на вежі та палаци, впадає в очі, що їхні фасади вкриті дірками. Вони слугували опорою для дерев’яних балок балконів, що дозволяло трохи розширити внутрішній простір, а також переходити з однієї кімнати в іншу. Цікава деталь, на тих самих вежах також можна помітити, що первісний вхід був розташований на другому поверсі, щоб уникнути нічних нападів. Вранці встановлювали сходи, які потім на заході сонця забирали. Буквально: мій дім – моя фортеця. Безпека була понад усе!

Вже з кінця XII століття, крім веж такої конструкції, з’явилися будівлі набагато меншої висоти, їх можна назвати прото-палацами. Вони були більш зручні і просторі, і більше відповідали потребам знаті. Приблизно тоді ж у будівництві почали ширше використовувати цеглу окрім каменю, з якої робилися цілі споруди або великі їхні частини.

В ті часи найбільші центри Тоскани – Флоренція, Піза, Лукка та Сієна – визначали архітектурні смаки, а також живописні, бо кожне місто мало свою відмінну “школу”, особливості якої визначала низка її видатних представників. Такого не відбулося в більш “провінційному” Сан-Джиміньяно, тут панувала еклектична архітектура сезонних мулярів, які на власний смак або за бажанням замовників поєднували стилі різних міст, де їм довелося побувати. Тож саме завдяки такому взаємопроникненню і “свободі творчості” тут виникла надзвичайно оригінальна “міксована” архітектура.

Під владою Флоренції

Хоч як би там не змагалися між собою місцеві маґнати, у кого вежа вища, хоч які б не велися політичні ігри всередині борго, проте більш небезпечним виявилося протистояння з могутньою Флоренцією. Багатіючи на торгівлі та лихварстві, вона хотіла припинити збагачення меншої “сусідки” і випередити конкурентку Пізу, взявши під свій контроль важливий паломницький шлях. Час від часу це вдавалося, як от під час завоювання флорентійськими гвельфами з 1255 до 1261 року. Остаточному підкоренню посприяла страшна епідемія чорної чуми, яка спустошила Сан-Джиміньяно у 1348 році. Ослаблене, воно не могло надалі витримувати протистояння, і 1352 добровільно втратило самостійність. Тоді місцева влада сама спонтанно вручила флорентійцям ключі від міста.

Після підкорення Флоренцією, нові господарі утверджували свою владу над місцевою знаттю дивним способом – змушуючи їх розбирати свої вежі. Напевно, таким чином намагаючись покарати їх за це дивацьке місцеве марнославство. Багато з башт і досі можна розгледіти в кам’яній масі палаців, хоча і частково розібраних. Проте, на щастя, з якоїсь так само невідомої причини демонтаж в якийсь момент був припинений, задовольнивши нових володарів. Завдяки цьому до нашого часу дійшли подекуди майже недоторкані силуети середньовічного Сан-Джиміньяно.

Контроль Флоренції та наслідки чуми невдовзі призвели до економічного занепаду. Чумна епідемія ще кілька разів охоплювала його двори – спалахи смертоносної хвороби повторилися ще двічі, у XV і XVII століттях. Містечко почало занепадати, люди залишали його, торгівля стала, купці розорилися. Після епідемії 1631 року тут проживало лише 3000 мешканців, і це було найбідніше поселення Великого князівства Тосканського…

Втім саме завдяки такому “вічному сну” протяжністю у п’ять століть Сан-Джиміньяно дивним чином ніби законсервувалося в часі. І було, як у казці, заново відкрите вже новими подорожніми. Не паломниками Via Francigena, а заможними послідовниками Гран-туру, які у XVIII сторіччі протоптали шляхи спочатку до архітектурних пам’яток класичної італійської старовини. А ще через сто років було наново переоцінене Середньовіччя. Тож з середини XIX століття Сан-Джиміньяно почало приваблювати численних мандрівників – дивною оригінальністю своєї історичної куліси. Життя почало повертатися в кам’яні двори і башти, знову розцвіла торгівля та ремесла. І до сьогодні це один з найбільш популярних туристичних маршрутів центральної Італії.

***

Легенди та байки

Але ми забули, що навколо Сан-Джиміньяно ходить безліч легенд. Досі ми згадали тільки дві – про заснування і святого єпископа Джемініана. Час це виправити. Ось вам історія про святу Фіну, покровительку міста. Жила вона у XIII столітті в невеличкому будинку в центрі Сан-Джиміньяно. Маленька тендітна Фіна Чарді була дуже побожною й виходила з дому тільки для відвідування меси – щоправда, в ті часи практично всі жінки мали дуже обмежену свободу пересування.

Якось, повертаючись з церкви, Фіна зустріла лицаря, який зачарувався її юністю та пригостив яблуком. І дівчинці лицар ніби дуже сподобався. І що ж? Фіна повернувшись додому, переконана, що впала в гріх, вирішила усамітнитися та присвятити весь свій час молитві. Сила її волі була така, що відтоді її знерухомила дивна хвороба – по більш реалістичним джерелам її спіткав туберкульоз кісток. Тож Фіна провела решту своїх днів, прикута до дубової дошки. Втративши невдовзі мати і батька, єдиними, кого вона час від часу бачила, були сердобольні служки-годувальниці Бельдія і Бонавентура, що доглядали за нею. Кілька разів їй являвся диявол, щоб спокусити, але дівчина була непохитна в своїй вірі.

12 березня 1253 Фіна, якій було лише п’ятнадцять років, померла. Міські дзвони раптово самі по собі задзвонили, а на вежах і стінах з’явилися небачені раніше квіти, схожі на фіалки, але дивного жовтого кольору. Їх назвали “фіалками  святої Фіни”. Цікаво, що навіть сьогодні ці квіти з’являються у місті лише у березні, коли святкується день його смиренної покровительки.

З пожертвувань, які люди несли до нагробка юної святої, 1255 року було збудовано лазарет. Лікарня на його місці й досі носить її ім’я. На початку XIV століття в тодішній головній церкві їй було присвячено вівтар, і міська влада наказала ретельніше доглядати за ним. Вже під флорентійцями, у 1457 було замовлено будівництво окремої каплиці Санта-Фіна, що стала справжнім ренесансним шедевром. Створили її архітектори Джуліано і Бенедетто да Майано, фрески виконав один з найвідоміших живописців Флоренції Доменіко Ґірландайо, майбутній вчитель Мікеланджело. Каплицю освятили у 1488. Тут досі можна побачити реліквію, дубову дошку, на якій лежала і спочила свята Фіна.

Ще одна місцева легенда знову повертає нас до веж. А саме стосується однієї з них – Вежі Диявола, Torre del Diavolo. Історія розповідає, що одного разу перший власник вежі, повернувшись додому після довгої відсутності, знайшов її набагато вищою, ніж коли залишив – ніби вона сама підросла. Втім жодних будівельних робіт він не замовляв. Городяни клялися, що не бачили, аби хтось працював над зведенням вежі. Тож не знайшли нічого кращого, як приписати все це витівкам диявола, який нібито самостійно взявся за добудову. Її незвичний вигляд, підсліпуваті вікна та виступаючі кам’яні кріплення додали їй суворості і таємничості. І це ще більше підживлювало пересуди, що перетворились з часом на міську легенду.

***

З давнини в Сан-Джиміньяно збереглися майже в первісному стані окремі будівлі. Перш за все Palazzo Comunale – Міська ратуша – на Соборній площі, збудована приблизно 1288 року. Це місце прийняття рішень місцевою владою від далекого Треченто до сьогодні. У палаці розташований Громадський музей з Пінакотекою.

Нижні поверхи палацу кам’яні, верхні – з цегли. У кожному з трьох ярусів будівлі по три арочні вікна, а в центрі фасаду – балкон, підтримуваний старовинними консолями. З нього правитель зазвичай звертався до городян, тут оголошувалися важливі новини.   

У серці Ратуші знаходиться стародавня Зала Ради, також відома як Зала Данте –на згадку про візит до Сан-Джиміньяно у травні 1300 року великого Поета, Sommo Poeta, з дипломатичною місією від Ліги Гвельфів. Цікаві світські розписи зали авторства Аццо ді Мазетто (Azzo di Masetto,1290) зображують сцени полювання та турніру герцога Карла Анжуйського. Але найбільше вражає тут грандіозна “Богородиця в славі”, або Maestà, сієнського художника Ліппо Меммі (1317), натхненна шедевром, який його більш знаменитий зять Сімоне Мартіні (Simone Martini) створиву Palazzo Pubblico в Сієні за два роки до цього.

На третьому поверсі розташована Палата подести’ – podestà щось на кшталт міського голови із судейськими повноваженнями. Тут знаходяться розписи з несподівано відвертими (і дуже відомими) курйозними сценами мирського кохання, написаними Меммо ді Філіппуччо (1303-1310). З довгою пояснювальною назвою “Позитивні та негативні наслідки любовної ініціації молодого чоловіка”. Там же знаходиться унікальна колекція робіт художників Флорентійської та Сієнської шкіл живопису. Від Треченто до Раннього Ренесансу –  варто назвати таких видатних майстрів флорентійців як Беноццо Гоццолі (Benozzo Gozzoli), Філіппіно Ліппі (Filippino Lippi), умбрійця Пінтуріккйо (Pinturicchio) тощо.  

Не вийде пройти повз Piazza della Cisterna, або Площі цистерни, зі знаменитим колодязем у центрі. На ньому можна роздивитися сліди від численних мотузок, якими люди опускали свої глечики, щоб набрати води. Ця головна площа Сан-Джиміньяно розташовувалася точно на перетині старовинної Віа-Франчіджена та шляху з Пізи до Сієни. 

Площу буквально оточує як сторожа низка древніх будівель: це вежа палацу Pellari, вежа Ardighelli, вже згадана Вежа Диявола, палац Tortoli і Torre Mozza, або ж Усічена вежа. Разом вони створюють практично оригінальний середньовічний майдан, який незважаючи на деякий вимушений “демонтаж”, чудово зберігся…

Дуже не хочеться покидати це містечко, що зачаровує своєю стриманою красою. Проте час повертатися у століття XXI, з його метушнею, неминущим марнославством, з його швидкостями і суєтою. Не бійтеся озирнутися на прощання, щоб від цієї краси вам знову перехопило подих. Сан-Джиміньяно, ідеальний сеттінґ* для історичного кіно.

* Borgo, burgus [від давньо-германського burg – укріплене місто, зáмок, фортеця] – ми де-не-де використали в статті це слово без перекладу, бо воно точніше відповідає суті історичного поселення Середньовіччя. Стосовно стародавньої Італії означає укріплений сільський центр, іноді лише ровом, який зберігав юридичну функцію навіть тоді, коли не мав оборонного ефекту. Відкрите незахищене передмістя з ХІ століття називалося subburgus. Втім варто зазначити, що в нашому випадку містом Сан-Джиміньяно офіційно стало лише 29 червня 1936 року згідно Королівського декрету.

* Стосовно сеттінґу, найвідоміший фільм, що використовує в якості знімального майданчика Сан-Джиміньяно, не про Середньовіччя, а про Другу світову. Мова про Un tè con Mussolini. “Чай з Муссоліні” відомого режисера Франко Дзеффіреллі (1999), частково автобіографічний. За сюжетом нацисти у 1944 ув’язнюють двох англійок в казармах Сан-Джиміньяно. Зрештою, німці, змушені відступити, але вирішують підірвати вежі Сан-Джиміньяно, перш ніж втекти (знову вежі!). Англійки встають між солдатами та вибухівкою та змушують їх відмовитися від цього наміру. Прибуття союзників до Сан-Джиміньяно з шотландськими військами в авангарді спонукає SS відступити далі на північ.

Використані матеріали San Gimignano, Musei Senesi, Finestre sull’Arte, Girovaga inside, About San Gimignano, The Geographical Cure, Italy this Way, Enciclopedia Treccani.

Фото: © Anna Kolomiyets, де відомо, вказано за місцем. Перше фото з сайту Un tè con Mussolini.

Про Данте Аліг’єрі читайте у нас в журналі – про неймовірні, майже детективні пригоди його тлінних кісток і суперечки між Равенною і Флоренцією за право володіння його реліквіями.

Сподобалось, поділіться