Ми знов у Венеції, в Арсеналі і Садах бієнале. Як було обіцяно у першій частині огляду національних павільйонів (від 15 липня), продовжуємо добірку, умовно названу “кіно”. На цей раз двома італійськими проєктами.
Тут слід сказати, що 59 Арт-бієнале у Венеції відзначилася кількома “вперше”. Дивна річ, але вперше з 1895 року куратором стала італійка, Чечілія Алемані*. Чечілія вперше запросила до участі абсолютну більшість жінок-художниць та небінарних людей, і її виставку вже охрестили найфеміністичнішою і самою інклюзивною в історії бієнале з її заснування.
Вперше всю площу італійського павільйону, всі 1900 квадратних метрів Tese delle Vergini, було віддано одному художнику. Gian Maria Tosatti (1980), куратор Eugenio Viola.
Чим Джан Марія заповнив таку величезну площу і чому вона може умовно називатися “кіно”? Дізнаєтесь у цьому огляді.
Як і про другий цікавий проєкт під італійським прапором, представлений у павільйоні Венеції.
Запрошуємо у світ contemporary art. Тут перша та друга частини загальної презентацїї виставки 2022 року.

“Історія ночі та Доля комет”

Можливо, вам вдасться побачити бієнале цього року (до 26 листопада). Тоді бажаємо, щоб у день відвідин італійського павільйону йшов дощ. Краще проливний, з низьким безпросвітним небом та потоками води. Нам, як на замовлення, пощастило – була саме така погода. І це винятково вцілило у настрій того, що відкрилося у самому павільйоні.

Друге везіння – ефект несподіванки. Іноді корисно не читати напередодні про те, що на тебе чекає, і тоді “прем’єра” буде абсолютною, а сприйняття безпосереднім і спонтанним, як у дитини. Оскільки ви читаєте цей матеріал, з вами так вже не станеться. Але все ж таки, запрошуємо продовжити – враження це не зіпсує.

Якщо вам доводилося бувати на венеціанській бієнале, ви легко зможете відновити в пам’яті велику цегляну будівлю XVI століття наприкінці Арсеналу, перекриту двосхилим дахом і з виходом на затоку, bacino. Тут збудовані з нуля арсеналоттами каравели спускалися на воду. Це так звані Tese delle Vergini, де з 2006 року розміщується італійський павільйон. За багаторічні відвідування бієнале можна згадати різні трансформації цього простору, але ще ніколи вони не були такими радикальними, до невпізнанності. Замість старовинної будівлі глядач через несподіваний тамбур фабричної прохідної, з фарбованими зеленою фарбою панелями та машинкою для “компостування пропуску”, потрапляє до заводського цеху середини минулого століття, реалістично, до найдрібніших деталей відтвореного всередині…

***

Між епідеміями та соціальним прогресом існує очевидний зв’язок, як підтверджує перебіг історії. Відбувається так званий ефект spillover, стрибок видів – так починає свій опис куратор Еудженіо Віола, презентуючи перший після пандемії арт-проєкт у павільйоні Італії Бієнале. Такі моменти дозволяють “піднятися над сутичкою” і побачити більш віддалені глобальні перспективи, з мрією про кращий посткризовий світ.

Storia della Notte e Destino delle Comete – “Історія ночі та Доля комет” – це грандіозна просторова інсталяція, створена спеціально для залів Tese delle Vergini, що займає її цілком. У двох частинах з Прологом (у вигляді того самого бляклого тамбура): перша Історія ночі, друга, відповідно, Доля комет. Це те, що називається найпопулярнішим сьогодні терміном імерсивний проєкт. За аналогією з експериментальним театром, коли глядач повністю поринає в перформанс, стаючи його частиною та учасником, отримуючи незабутній, буквально захоплюючий досвід. І це – ні мало ні багато – авторське бачення Тозатті поточного стану людства та його майбутніх перспектив.

Про відчуття – ви ніби потрапляєте на кінознімальний (театральний) майданчик, де чомусь відсутні всі дійові особи, від режисера до акторів, операторів, освітлювачів, асистентів, масовки. Залишилася лише гранично реалістична декорація, що зображує фабрику 1960-х. І нема кого запитати – про що фільм? Де група?
Тому було цікаво знайти подібний коментар у Роберто Чікутто (Roberto Cicutto), Президента La Biennale di Venezia:

Я вже говорив, як людина, яка мала відношення до кінематографа, що був би щасливий продюсувати фільм під назвою «Історія ночі та Доля комет», бо він сповнений обіцянок та загадок.

Проте, як пояснює Тозатті, його історія буде рясно насичена реальністю і розділена на два розділи. Перший оповідає “про злет і занепад італійської індустріальної мрії”, друга “про те, як обурена природа з часів Потопу не прощає людині”.

Історія ночі. Акт перший

Верстати, механізми, сходи, містки, лампові щитки. Безнадійно застарілі, запорошені, реалістичні. Невиразно звучить радіо з якоюсь радіо-виставою та музикою. Над нудно в напівтемряві цеху, з єдиним (несподіваним) джерелом світла – через каламутні вікна на всю висоту стіни, за якими не видно неба. Вікна в тому місці будівлі, де завжди була цегляна стіна XVI століття. Зворотний бік медалі знаменитого італійського “індустріального дива” шістдесятих. Потогінна система фабрик, що виросли, і нових, народжених із сімейних майстерень завдяки фінансуванню по “Плану Маршалла”.

У наступному цеху, в контрасті до першого сліпучо білому, імпотентно звисають зі стелі великі аспіратори, вже ні до чого не приєднані, безглузді та марні. Тут тиша, лише звуки кроків глядачів. І знову світло ллється з несподіваного місця – зі стелі, звідти, де в реальній будівлі, захованій під декорацією, знаходяться старовинні балки перекриття даху.

З цієї аскетичної “коробки” по залізних сходах можна потрапити в квартиру, яку зазвичай займав доглядач фабрики з сім’єю або її власник, у разі сімейного бізнесу. Голі інтер’єри, слід знятого розп’яття на потемнілих від старості шпалерах, дисковий телефон на стіні (хтось із цікавості намагається дзвонити по ньому). Сітка ліжка без матрацу, дешева копійчана люстра на стелі, пил на трюмо зі слідами пальців. Велике вікно, що наглядає за фабричним цехом. Чомусь саме це маленьке приміщення викликає гнітючу тугу, більше ніж порожні промислові зали. Відчуття, що мешканці зовсім недавно залишили свій будинок, і що глядачі просто змушені – неминуче та обов’язково – пройти через цю убогу банальну квартирку, щоб потрапити до наступної частини. На обличчях людей вираз незручності, змішаний із цікавістю.

Третій цех населяють швейні машини, залиті тьмяним холодним світлом. У контрасті до освітлення апартаменту він здається якимсь зеленувато-блакитним, як у акваріумі. Начебто ця частина поринула у води венеціанської лагуни. Тут, як і в першому цеху, відчуття, що робітниці пішли нещодавно, перед вашою появою, може на перерву. Але машини вже не зберігають тепло їхніх рук та механічного руху. Монтажні звуки та неприємний гул зіпсованих неонових ламп. Стелажі, папки з регістрами, рахунки, балансові книги, котушки з нитками, швейні машинки, стіл для розкрою, розп’яття на стіні. Парадокс, але відсутність породжує сильніший образ, ніж можлива присутність.

Цікаво, що три провідні індустріальні галузі післявоєнної Італії були саме машинобудування, текстильна/швейна, а за ними хімічна промисловість. Саме їх обрав в якості ілюстрації до своєї “Історії ночі” Джан Марія Тозатті.
Від цього “Першого акту” залишається відчуття, протилежне тій радісній рекламі 60-х, що демонструє щасливі італійські сім’ї, які влізають до маленького FIAT-500 або ганяють на мотоциклах Vespa вулицями чорно-білої Італії. Швидше побачене наводить на думки про чесне кіно неореалізму.

За словами куратора Еудженіо Віола, ця частина – про робітничий клас, який прибув на свою кінцеву зупинку. До речі, всі машини, верстати, інструменти і меблі для інсталяції були за безцінь придбані у збанкрутілих і закритих фабрик.

Дивно, але старі стіни Tese delle Vergini у цих “цехах” навіюють ще й інші думки – про війну, що йде, війну в Україні. Про зруйновані фабрики, покинуті та розбомблені будинки. Так метафора стає ще більш вражаючою. А куратор майже з подивом додає у свій коментар фразу про те, що художник безперечно має дар передчуття, інтуїцію. Самому Джан Марії Тозатті ця географія зовсім не чужа – він жив у Києві та Одесі з 2019 до 2020 року.

Коли інсталяція матеріально створювалася в Арсеналі, війна вже почалася, і деякі деталі з болісною точністю повертають її атмосферу: “Ніби твір перевершує задуми свого автора, дивиться ще далі, будучи в змозі розповісти те, чого художник ще не знав” [Eugenio Viola ]. Історія ночі (цивілізації), яка все таки (хочеться сподіватись) обіцяє світанок…

Доля комет. Акт другий

Якщо йти за драматургічною логікою, тут у “п’єсі” має наступити катарсис. І він відбувається, коли глядач потрапляє до другої частини інсталяції, в “Долю комет”. Тут відкривається зовсім вже несподіване – інтер’єр павільйону перетворюється на відкритий простір, нічне море та беззоряне, безмісячне небо над ним. З дебаркадера з лебідками і кранами ви потрапляєте через скляний портал, вузькою смужкою причалу до моря, чорного і густого як нафта. Поки око звикає до абсолютного мороку, орієнтуватися в просторі допомагають підсліпуваті напівзатоплені ліхтарі і плескіт хвилі об стіни, що змішується з гулом мотора човна, який все ніяк не вдається завести невидимому мотористу (Ною?). Пахне мокрим бетоном. Плакат із написом SILENZIO (ТИША) здається непотрібним – говорити й так не хочеться, стоячи на краю напівзатопленого причалу та вдивляючись у чорноту “неба та моря”. Реальний і уявний світи зливаються воєдино. Емоції зашкалюють. Коротке замикання. Total artwork.

Згідно Тозатті, комети – це ми, люди. І від нас зараз, як ніколи раніше в історії, залежить, наскільки довгим буде світловий слід, який комети залишають у нічному небі. А вода – сучасна алюзія на Всесвітній потоп, що очищує, примирює, зрівнює всіх. Темна вода заповнює весь відведений їй простір. І тільки вогники світлячків і відблиски ліхтарів малюють на воді білі танцюючі доріжки. Покарання за самовпевненість. “Обурена Природа ніколи не прощає Людині”. Але надія на прощення є – адже найтемніша ніч перед світанком.

Мистецтво може розповісти про сучасність іншою мовою – образів. Мовою, яку не можна переказати словами, як не можна розповісти музику. Мистецтво залишає свободу інтерпретації.
Тому, навіть не враховуючи безліч історичних, художніх, літературних і театральних посилань, озвучених в описі виставки, включаючи екологічне підґрунтя, вона залишає настільки сильні емоції, що потрібно зробити антракт, перш ніж заглянути в наступний павільйон бієнале.

Павільйон Венеції

ALLORO. Лавр – так називається виставка у павільйоні Венеції, хазяйки бієнале. Її девіз так красиво звучить італійською мовою, що хочеться процитувати його цілком, перш ніж дати переклад.

Tutto muta, nulla muore, tutto scorre
e ogni immagine si forma nel movimento

“Все змінюється, нічого не вмирає, все тече і кожен образ формується у русі”.

Проєкт Венеціанського павільйону “Лавр” представлений у трьох частинах: зближення людини з природою, сила жінки та метаморфози, а лаврове дерево з грецької античності завжди було символом метаморфоз. Ці три теми проілюстровані серією інсталяцій.

Споріднює цей іммерсивний проект Венеції з павільйоном Італії те, що тут глядач теж стає безпосереднім учасником того, що відбувається. При цьому спостерігає метаморфозу перетворення однієї істоти на іншу, іншої природи. Досить точна відповідь на тему, задану куратором бієнале Алемані – The Milk of Dreams, “Молоко сновидінь”. За визначенням куратора Джованни Дзаботті:

“Новизна цього павільйону в тому, що відвідувач не побачить твори мистецтва, а відчує їх на собі: він рухатиметься всередині них у точному, заданому музикою ритмі, який спочатку приведе його до вивчення самого себе, а потім дозволить випробувати своєрідну емоційну подорож у трьох вимірах”.

У першому залі проект “Portali” дуету художниць Goldschmied & Chiari (SaraGoldschmied & EleonoraChiari). Він нагадав, що спочатку павільйон Венеції був створений у 30-х роках для демонстрації ремісничої досконалості місцевих майстрів. Тут райдужні дзеркала у формі напівкруглих порталів нескінченно множать реальність, відкриваючи “вікна” дзеркала в новий вимір – “гра світла і тіні … поріг загадкових світів між алхімією і магією”. Це ще й виставка чудового муранського скла, створеного художницями у співпраці зі склодувами VetriMagnifica з острова Мурано.

Найбільша інсталяція павільйону “Lympha”, міф про Дафну та Аполлона, як його побачив і переказав у сучасному ключі художник та сценограф PaoloFantin із групою Oφcina (Ophicina). Насправді розказана історія глибша за перше враження – про вільне самовираження та свободу вибору. Фантін довгий час працює для театру, і це відчувається в його проєкті, який він прокоментував так:

“Тривимірна емоційність означає для мене перетворити емоції на простір, в який може увійти кожен з нас… Досі, працюючи в [оперному] театрі, я завжди висловлював свої емоції через історії героїв лібрето, для бієнале я можу передати це через свою історію”.

Отже, в абсолютно білому – біле на білому – просторі, на самому краю квадратного ліжка сидить, заплющивши очі, рудоволоса дівчина. Наче від страху підібгавши ноги і сором’язливо кутаючись у мокре простирадло, вона намагається закрити кожен шматочок свого тіла. Реалізм скульптури такий захоплюючий, що хотілося якомога довше затриматися перед нею – раптом зітхне і ворухнеться? Це німфа Дафна, в перший момент її перетворення на лаврове дерево, щоб урятуватися від пристрасних домагань закоханого Аполлона. Ступні її босих ніг залишили нервові сліди на чорній землі, єдиній темній плямі всієї інсталяції. Очі нещільно закриті, ніби вона прислухається до мутації, що вже почалася всередині неї. Це перша частина, Scelta – Вибір.

Автори не стали повторювати знаменитий приклад Берніні, де з мармурових пальців рук зляканої німфи вже проростають лаврові гілки, а ніг – коріння дерева. Це перший із “залів”, між алхімією та магією – як визначили автори проєкту.

У другому залі фігура Дафни зникає, залишається лише зім’яте простирадло та гірка чорної землі. Ложе перетворюється на басейн, куди зі стелі монотонно летять краплі води, голосно розбиваючись об поверхню. Метаморфоза сталася. Цю частину автор назвав Ritorno alla Madre – Повернення до матері.

Третій зал Rinascità – Друге народження. У білому басейні колишнього ложа, що світиться, спочиває прекрасне лаврове дерево, занурене у воду і яке сочиться водою. Воно стало священним для Аполлона. Це те, на що перетворилася руда Дафна. Журчання води накладається на музику під назвою “Gocce di Alloro” (Краплі лавра), яку створив спеціально для цього проекту відомий венеціанський композитор Pino Donaggio. Ще один приклад total artwork, що охоплює різні види мистецтва, як ми бачили в італійському павільйоні.

“Я люблю Венецію, так ніби… це жінка, а може й більше… Якщо я їду звідси хоч ненадовго… і думаю про дім, я думаю про неї… Я писав [цю] музику, очевидно відштовхуючись від звуку води, це імпресіоністична музика. Я постарався передати атмосферу свого міста”.

Pino Donaggio

Цікаво, що за своєю архітектурою павільйон Венеції не лінійний, а загинається дугою, тому всі три зали одночасно добре проглядаються через напівпрозорі білі полотнища-куліси. Так метаморфоза, що відбувається з Дафною начебто в ущільненому повітрі, стає ще більш театральною. А при виході з павільйону про вибір німфи вам нагадає невеличкий лавровий гай.

Заключну частину павільйону з проєктом ALLORO вже вдруге (з 2019) віддано молодим авторам-переможцям третього Конкурсу ArteficidelNostroTempo – Творці нашого часу. Тут зібрані найкращі у восьми креативних дисциплінах: дизайн скла, вироби зі скла, фотографія, комікси та ілюстрації, живопис, візуальна поезія, відео-арт, стріт-арт. 8 із 800 заявок! Конкурс організовано та підтримано Муніципалітетом Венеції.

І ще один цікавий момент. Текст привітання на вході в павільйон “BestWishes” та маршрут мініатюра “TerraMadre”, що містить зображення лаврової гілки в рамі з листям лавра – авторства OttorinoDeLucchi. Він вчений-хімік, художник, професор венеціанського Університету Cà Foscari. Але що важливо у цьому випадку – брата-близнюк відомого архітектора Мікеле Де Луккі. Показово, що минулого року на архітектурній бієнале павільйон Венеції було повністю віддано Мікеле. Так куратори створили ще одну несподівану метаморфозу, поєднавши в цьому просторі на часовій відстані в один рік обох близнюків, розкиданих по світу їхніми різними професіями.

Венеція – місто, яке можна любити “так ніби… це жінка, а може і більше…” Виставки бієнале привносять до її вишуканого декадансу сучасну ноту. І обіцяють довге творче життя. Композитор венеціанець Піно Донаджо у свої 80 років це знає.

Далі буде…

*Cecilia Alemani — італійська кураторка, живе у Нью-Йорку. З 2011 року вона є директоркою та головною кураторкою High Line Art, програми паблік-арту, представленої High Line у ​​Нью-Йорку. У 2018 році Алемані була художньою керівницею першого випуску Art Basel Cities: Buenos Aires. У 2017 році – кураторка італійського павільйону на Венеціанській бієнале.

За матеріалами La Biennale і сайтів павільйонів. Цитати за матеріалами Notte e Comete, по каталогу Padiglione Venezia. Alloro. Silvana Editoriale. 2022, переклад Анни Коломієць.

Фото ©Anna Kolomiyets, вказано за місцем, з відкритого доступу. На першому фото: вид позаду павільйону Італії з літерами ITALIA, що прикрашали фасад Palazzo Pro-Arte у Садах Giardini.

Сподобалося, поділіться