Ця стаття народилася не заплановано, майже спонтанно. Проходячи по вулиці Верді під стінами знаменитого Театру Ла Скала, повз Caffè Verdi, щось змусило зупинитися. Зазвичай на “розвалах” його проміж маленьких вуличних столиків лежать театральні і музичні сувеніри, які тут таки можна придбати. Історичні плакати і програмки знаменитої міланської Опери, ноти, книги, листівки, гіпсові та навіть алебастрові і мармурові бюсти Верді, Моцарта, скуйовдженого Бетховена… Різних “масштабів” – від невеличкого, щоб придавити папери на письмовому столі, до досить солідних розмірів. Найбільший із “Верді” стоїть по центру барної стійки, під ним папірець 300, закреслено, 250 євро. Такі ж папірці біля багатьох скупчень Svendita, Svendita. Розпродаж… Більшість сувенірів дійсно “з історією”, тож їх можна віднести до категорії так званого модернаріату, чи то молодого антикваріату віком менше століття. Серед написаних маркером цінників один привернув увагу і змусив зупинитися, перечитати: 

Розпродаж у зв’язку із закриттям закладу. Предмети бару, картини та статуї тощо

“У зв’язку з не відновленням оренди, наше кафе буде існувати лише до кінця цього року. Всі сувеніри розпродаються зі знижками,” – каже бармен-власник.

Отакого. Від прочитаної новини про закриття робиться трохи сумно, бо ще один невеликий якір відривається від свого місця назавжди. Це кафе біля Оперного стало невід’ємною частиною “свого Мілану”. Привітний його… персонал, навіть не персонал, а господарі приймали дружньо, неформально. Традиційним “Чао!” при вході і при прощанні. Додавала сценографії навіть буркотлива господарка на касі, сеньйора Марія, невизначеного віку пані з чорним фарбованим волоссям і все ще виразним поглядом за великими круглими окулярами. Відчувалося, що колеги давні друзі між собою, бо час від часу перекидалися жартами і дотепними підколками, типовими для італійців.   

…навмисно застряглий у 1980-х роках, цей бар у центрі міста наповнений вінтажною, театральною атмосферою. Розташований поруч з Театром Alla Scala, він ідеально поєднується з атмосферою Ла Скала, яка характеризує цей район.

Коментар на Tripadvisor

Caffè Verdi. Якщо спробувати неупереджено оглянути заклад, він дійсно здається не так вінтажним, як трохи підстаркуватим. Таким, з якого хочеться “струсити пил” – не в буквальному, а фігуральному сенсі. Дещо прорідити стоси фото і листівок, порушити симетрію бюстів композиторів, точно прибрати всі букетики штучних квітів сеньйори Марії, щось зробити з червоними оксамитовими скатертинами а-ля Scala. Майже напевно оновити графіку.

До речі, це могло би бути цікавим проєктним завданням – спробувати, залишивши найцінніше з атмосфери, навести тут більш сучасний лоск. Таке собі “загальне провітрювання”. Але часу на це, на превеликий жаль, вже нема… бо питання його існування вирішили інші, а саме власники нерухомості.

***

За час, що пройшов від локдауну в історичних кварталах Мілану закрилася назавжди велика кількість звичних закладів, по-більшості сімейних бізнесів, які не витримали конкуренції, підвищення цін оренди. Або яким її просто не було продовжено. Народилися ці кафе… хтозна коли. Скоріш за все у повоєнні часи або у 60-і, під час великого індустріального буму. Тож управлялися в багатьох випадках все ще першими своїми засновниками, може другим, максимум третім поколінням. Вони з тих, хто не може за часом заснування підпадати під категорію так званих Історичних закладів Італії, Locali Storici d’Italia*, які мають бути старшими за 70 років. А значить ці “напівісторичні” не мають жодного державного чи муніципального захисту від незапланованого закриття, як от сталося у випадку Caffe Verdi, з причини не відновлення оренди.      

Наведемо із цікавості вимоги для вступу до Locali Storici d’Italia, що ми знайшли на сайті Асоціації:

• Щонайменше 70 років діяльності
• Зв’язок з історією Італії з фактами, особистостями, подіями, письмовими свідченнями
• Стиль, інтер’єри та обстановка, що збереглися з давніх часів або принаймні його відтворюють.

Цікаву цитату з приводу історичних закладів ми знайшли у “Путівнику”, що випускає вищезгадана Асоціація, яка, до речі, існує під егідою Міністерства культури Італії:

… Locali Storici d’Italia і сьогодні підтримуються тими сімейними традиціями, які змогли пристосуватися до змін часу, не змішуючись і не підкоряючись пануючій стандартизації. Дійсно, технологічна еволюція та глобалізація принесли нові виклики, але також і нові можливості для нашої готельної та ресторанної індустрії. Традиції, які продовжують Locali Storici та сім’ї, що ними керують, змогли скористатися цими можливостями, гарантуючи, що ці старовинні та престижні заклади йдуть в ногу з часом, але завжди зберігають свою автентичність. Коротше кажучи, у світі, де зміни відбуваються дедалі швидше, ці традиції є якорем стабільності та додатковою цінністю для тих, хто все ще вирішує відвідати італійський історичний ресторан.

Президент Enrico Magenes

***

Що далі?

Повернемося до нашого “пацієнта” – що ж відбувається по закінченню історії? На місце вибулого зазвичай одразу приходить якийсь новий бізнес, не завжди кафе чи аналогічний заклад, частіше одяг чи меблевий шоурум, бо Мілан визнана столиця моди і дизайну. А центральний район завжди має “підгодовану” публіку чи просто є жваво-туристичним. Так що орендодавець не має проблем з пошуком наступного орендаря. Часто такі нові бізнеси довго не затримуються, зробивши, за італійською приказкою, крок, довший за довжину ноги – fare un passo più lungo della gamba*. Отже, нема ні часу, ні можливості для створення хоч якогось сентиментального зв’язку з місцем чи персоналом… Часто немає часу навіть запам’ятати, що то був за заклад? Мілан місто вимогливе, балуване якістю або, у випадку корінних міланців, відданих попередній історії, яку вони принципово не зраджують.

Інший варіант нових вивісок – відомі бренди, які не відлякує занадто дорога оренда. Вони відкривають в центральних кварталах свої так звані flagship store. Це скоріше питання престижу і більше статусне місце, ніж магазин, основна мета якого іміджева. Отже, майже напевно туди рідко хто заходить, вдовольнившись одноразовим відвідуванням або розгляданням вітрин з вулиці. Як, наприклад, недавно відкритий поруч далі згаданого кафе, на розі вулиць Верді і Мандзоні вишуканий салон Fendi Casa. Тут багатолюдно хіба що на Тижні дизайну і під час двох сезонних Fashion Week. Тож в якомусь сенсі такі заклади можна викреслювати зі жвавого життя міста, де міланець може з часом “пустити коріння”, а турист знайти типове місцеве кафе з сердечним сервісом alla vecchia maniera, в старому стилі.

До речі, саме на цьому місці, в кутовому палаці розташовувалось з 1817 року одне з найдавніших і найвідоміших в Мілані Caffè del Giardino, дуже скоро перейменоване на Caffè Cova за іменем свого засновника. Ресторан займав практично весь перший поверх і внутрішній двір. Частим гостем в Cova був і маестро Джузеппе Верді, який вважав, що кава – це “бальзам для серця і духу”.

Палац разом з Театром постраждав від бомбардувань 1943 року, отже після війни заклад зменшився в розмірах і у 1950 “переїхав” до Кварталу Моди, на Via Montenapoleone, під вивіскою Pasticceria Cova. З 2013 бренд є власністю однієї з найбільш престижних в світі бізнес груп, французької LVMH (Moët Hennessy Louis Vuitton) і має заклади по всьому світу.

Озвучимо ще пару трендів. Перший – прихід у центр міста відомих світових брендів ресторації. Як-от перший в Італії і найбільш розкішний Starbucks Reserve Roastery на площі Cordusio. До речі, його засновник Говард Шульц надихнувся на створення формату Starbucks саме в міланських традиційних кафе у богемному кварталі Брера, в далекому 1983 році.  

Другий тренд – створення нових закладів в стилі, який вишукано імітує традиційні кафе, ніби вони тут била хтозна з яких давніх часів. Один з найбільш вдалих прикладів останніх років – сімейний ресторан LùBar, молодих підприємців родини Бонаккорсі, які створили в оранжереї неокласичної Вілли Reale неймовірно атмосферне та успішне бістро. Вдалими прикладами можна назвати всі ті, що спроєктувала відома міланська студія Peregalli Sartori, архітектора Роберто Перегаллі, учня і духовного спадкоємця легендарного дизайнера Ренцо Монджардіно.        

Лише за кілька років у центральному кварталі навколо Театру Ла Скала закрилося і змінилося чимало таких закладів. Нема й сліду від чудової двоповерхової книгарні з темними дерев’яними сходами у підвальний зал, де пахло гірким шоколадом букіністу. Закрилося історичне Caffè della Scala з іншого боку Театру, з вулиці Filodrammatici, що проіснувало більше п’ятдесяти років. Там завжди грілися чи охолоджувалися, залежно від сезону, справжні цінителі оперного мистецтва – всі ті, хто стояв у черзі за квитками на Гальорку, Galleria театру. Бо щоразу тут в день вистави Асоціація Accordo розподіляла 120 квитків–контрамарок на дві верхні галереї Оперного, за круті 12–13 євро! Інколи туди забігали й оперні чи балетні діви, étoiles, з якими персонал вітався як зі старими друзями. Можна було сьорбати свій аперитив, наприклад, поруч з Роберто Боллє* або навіть легендарною Карлою Фраччі*. Тоді серед гостей пробігав шепіт цікавості і всі нишком кидали погляди на Зірку, що вдавала себе непоміченою.

Закрився дорогий елітний заклад Caffè Trussardi між Оперою і театром Filodrammatici, за дизайном відомого архітектора Карло Ратті (Carlo Ratti) на розі з площею Ла Скала. Його оригінальний відкритий майданчик dehors з вертикальним садом французького ботаніка Патріка Блана жовтіє і засихає в очікуванні остаточного демонтажу (фото нижче).

Кафе-ресторан Voce з іншого боку площі в новому оформленні відомої міланської студії Michele De Lucchi навряд чи можна назвати популярним туристичним закладом. Можливо пересічного туриста відлякують високі сходи при вході та урочистість старовинних дверей з декоративними латунними ручками? Хтозна. Але залишається фактом, що більш популярним є його відкритий майданчик dehors Voce у дворі палацу, який щоправда працює лише в теплий сезон.

На щастя, а своєму початковому місці залишається історичний бар-бістро Camparino (1915), в Галереї Віктора Еммануїла з видом на площу Дуомо, вдало оновлений нещодавно відомою міланською студією Piero Lissoni.

Бути чи не бути. Думка спеціаліста

Нам здалося цікавим запитати думку щодо закриття старих закладів типу Кафе Верді та відкриття нових у відомого архітектора Андреа Лангі, який більше п’ятнадцяти років викладає проєктування ресторанів на курсах HoReCa Workshop* в Мілані. Його студія спеціалізується саме на створенні закладів дозвілля, перш за все кафе та ресторанів. Лангі створив більше 500 (!) таких місць. Ми розказали йому передісторію і запитали, що він думає з цього приводу.

Andrea Langhi:

Я завжди думав про свою роботу як про ефемерну.
На відміну від “серйозних” архітекторів, тих, хто проєктує будівлі, мости, церкви.
Які мають можливість створювати проєкти, що переживуть їх, і які ми можемо оглядати сьогодні і будемо бачити в майбутньому.

Такі архітектори, як я, які натомість проєктують заклади,
знають, що цим “творам” судилося проіснувати кілька років,
а потім вони будуть оновлені або замінені іншими.
Тому що суспільні смаки, тенденції, весь світ швидко змінюються.

Тому, коли я читаю про закриття “історичного місця”, я відчуваю своєрідне протиріччя
між сумом від втрати чогось назавжди
і усвідомленням того, що така вже доля цих площадок.

Іноді, думаючи про це, відчуваєш певну меланхолію.
Думати про те, що ти робиш щось, що, незважаючи на твої зусилля, твою пристрасть, твою щоденну відданість, не залишить по собі жодного сліду…
Не залишить жодного сліду, окрім вицвілої фотографії …
Від цього стає трохи сумно…

Але навіть коли слухаєш слова власника цього місця,
як він розповідає, скільки людей пройшло через нього, художників, співаків, танцюристів,
деякі відомі, деякі менш відомі, як багато людей розділили з ними пам’ять,
це допомагає мені зрозуміти, що справжня цінність цього місця не в його стінах чи старомодній обстановці.
А в пам’яті людей, які тут пройшли.
Де вони пережили моменти свого життя, можливо, щасливі, які вони назавжди запам’ятають.

Звичайно, через якийсь час такі заклади закриваються і зникають.
Але вони продовжують існувати в пам’яті людей, які їх відвідували.

Кафе VERDI продовжуватиме існувати в серцях усіх тих, хто його відвідував.
І це надає сенсу також тому, що роблю я.
ЦЯ ІСТОРІЯ НАПИСАНА НЕ В КНИГАХ І НЕ ВИБИТА В КАМЕНІ,
А В СЕРЦЯХ ЛЮДЕЙ.

І кожен, хто розважався, закохувався, навіть пиячив
в якомусь клубі, який я спроєктував,
я їм дякую.

Тому що в цьому маленькому шматочку їхнього життя,
теж є і я…
назавжди.

***

До наступних Олімпійських ігор Мілан відновлюють, чепурять. В конструкціях реставраційних лісів більшість палаців навколо центральної площі Ла Скала, включаючи власне Театр та мерію навпроти нього, Palazzo Marino. Тож можна очікувати чи сподіватись, що до 2026 року в спустілих сьогодні приміщеннях з’являться нові цікаві активності.

Ми разом з Андреа Лангі спробували уявити, що би нам хотілося побачити за кілька років на місці сьогоднішнього Кафе Верді, якщо вже його доля безповоротно визначена. І намалювались два непогані варіанти: повернення на вулицю Верді історичного Caffè Cova – майже на те саме місце, де воно виникло далекого 1817 року. Або створення в центрі ще одного бістро-кондитерської Pasticceria Marchesi 1824, чий вишуканий заклад процвітає під куполом ближньої Галереї Віктора Еммануїла (фото нижче), спільна власність сім’ї Marchesi та модного бренду Prada.   

Щоб підсумувати, запозичимо ще одну цитату з гіда по історичним закладам Італії, яка нам дуже сподобалась:
«Традиція – це не поклоніння попелищу, а збереження вогню»
Густав Малер 

* Locali Storici d’Italia – некомерційна культурна асоціація, народилася в 1961 році, а офіційно була заснована в 1976. Вона об’єднує на сьогодні близько 200 закладів як ресторани, кафе, готелі, кондитерські, літературні кафе, які виникли більше 70 років назад, базуються на сімейній традиції та відіграють фундаментальну роль у підтримці досконалості індустрії гостинності Італії. Асоціація також має місію оцінки та захисту зареєстрованих приміщень протягом 48 років.
* Fare un passo più lungo della gamba – робити крок довший за ногу значить робити щось, що виходить за межі наших реальних можливостей, не оцінюючи ризик того, що потім доведеться розплачуватися за наслідки.
* Carla Fracci, Roberto Bolle – зірки італійського і світового балету, солісти Театру Ла Скала.
* HoReCa Workshop – відомі курси підвищення кваліфікації в Мілані для архітекторів і дизайнерів по проєктуванню закладів дозвілля, проходять в тому числі українською мовою.

Фото: ©Anna Kolomiyets, з відкритих джерел, де відомо, вказано за місцем. Заключне фото: бістро Freetime неподалік площі Ла Скала, одне із останніх сімейних в цьому кварталі, ліворуч приміщення орендується під новий заклад. Наведені цитати за гідом Locali Storici d’Italia 2024-2025.

Про інші заклади ресторації, які по-новому розвивають тему гостинності на базі традиції, читайте у нас в журналі – про Starbucks Reserve Roastery, LuBar, Camparino.

Читайте у нас також про найвідомішого італійського архітектора і декоратора другої половини ХХ сторіччя Ренцо Монджардіно, що працював у класичному стилі. Знайдете в журналі ще одне цікаве інтерв’ю з архітектором Андреа Лангі про перспективи розвитку ресторанного бізнесу з точки зору дизайну і маркетингу.

Сподобалось, поділіться